2. Суб’єкти права власності на землю. Форми власності на землю в Україні.

Земельна правосуб’єктність — це здатність бути учасником суспільних відносин, які пов’язані з використанням землі.

Суб’єктами права власності на землю є особи, які можуть бути учасниками цивільних і земельних правовідносин, оскільки земельним правовідносинам властивий комплексний зміст (земля є об’єктом відчуження, надбання, об'єктом товарного обігу та ринкових відносин).

Суб’єктами права державної і комунальної власності на землю як об’єкта господарювання виступають держава в цілому (державна власність), територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність).

Суб’єктами права власності на землі господарського призначення є: громадяни України; юридичні особи, у тому числі створені як об’єднання громадян України; держава в особі відповідних органів; територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування.

Суб’єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради.

Громадяни України можуть бути суб’єктами права власності на землю за наявності у них цивільної правоздатності. Земельна правоздатність означає здатність мати права і брати на себе обов’язки щодо землі. Земельна дієздатність — це здатність своїми діями набувати суб’єктивних прав і виконувати юридичні обов’язки щодо конкретної земельної ділянки.

Спеціальним суб’єктом права власності та земельних відносин є юридичні особи. Юридичні особи як і громадяни визнаються суб’єктами права приватної власності на землю. Але, юридичні особи визнаються такими у випадку, якщо вони засновані громадянами та недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

Земельне законодавство також встановлює вимоги щодо суб’єктів права власності на землю. Однією з таких вимог є набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення сільського господарства лише громадянами України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві, та юридичними особами України, установчими документами яких передбачено ведення сільського господарства.

Стаття 78 ЗК України встановлює, що земля може перебувати у приватній, комунальній і державній власності.

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є, власне, суб’єкти, які це право реалізують (громадяни України, іноземці, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність). Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземці та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, можуть перебувати у таких осіб на праві приватної власності.

Юридичні особи теж можуть бути суб’єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набуваються у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). В такому випадку право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами, і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.

Особливістю права приватної власності на землю є те, що таке право надається на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме:

• ведення селянського (фермерського) господарства;

• ведення особистого підсобного господарства;

• будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

• садівництва;

• дачного і гаражного будівництва;

• здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Передача земель у приватну власність безоплатно здійснюється в порядку і в процесі приватизації місцевими радами, на території яких розташовані ці земельні ділянки. При цьому власники земельних ділянок, переданих для ведення селянського (фермерського) господарства, не мають права протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або місцевій раді на тих самих умовах, на яких її було отримано.

Земельні ділянки можуть набуватися у приватну власність:

• за плату у місцевих рад для ведення фермерського господарства понад площу, що передається безоплатно

• за договором купівлі-продажу земельних ділянок, що перебувають у приватній власності.

Право приватної власності на земельну ділянку або її частину припиняється з таких підстав:

• добровільної відмови від земельної ділянки;

• відчуження земельної ділянки місцевій раді;

• викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб;

• систематичного невнесення земельного податку у строки, встановлені законодавством України;

• використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їхніх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

• використання землі не за цільовим призначенням;

• невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва і протягом двох років —для несільськогосподарських потреб;

• у разі визнання недійсними угод, укладених власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок.

Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об’єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють відповідні місцеві ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності. Передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність передбачає ст. 117 ЗК України.

Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Підставами набуття права комунальної власності на землю є: передача територіальним громадам земельних ділянок державної власності; викуп їх для суспільних потреб та примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини, умовою якої є передача цих ділянок територіальним громадам; набуття у власність земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно- правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Суб’єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України комунальна власність на землю належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст.

У державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність. Відповідно до ч. 3 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне і загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, що їх використовують для забезпечення діяльності органів державної влади.

Ч. 2 ст. 14 Конституції України зазначає, що набуття і реалізацію права власності на землю держава здійснює нарівні з громадянами і юридичними особами виключно відповідно до закону. Відповідно до ч. 5 ст. 84 ЗК України держава набуває права власності на землю у таких випадках: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності для суспільних потреб; придбання за цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельних ділянок.

Згідно ч. 3 ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.