Система принципів кримінального процесу

На даний час в Україні поширена думка, про те, щоб усі принципи судоустрою залучити до системи принципів кримінального процесу і не провадити між ними чіткого розмежування. На мою думку слід розрізняти принципи:

• суто організаційні, наприклад, назначуваність слідчих і прокурорів, централізація і єдиноначальність у системі суддів, особливий порядок притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності; для діяльності щодо порушення, розслідування, судового розгляду й вирішення кримінальних справ вони не мають безпосереднього значення;

• організаційно-функціональні, наприклад, одноособовість і колегіальність, нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих, гласність; вони визначають як організацію, так і діяльність кримінально-процесуальних органів і є принципами судоустрою і кримінального процесу або органічною частиною принципу останнього;

• суто кримінально-процесуальні, функціональні, наприклад, презумпція невинуватості, забезпечування підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, змагальність, встановлення істини, публічність, безпосередність; вони визнають кримінально-процесуальну діяльність. Як принципи кримінального процесу слід також розглядати деякі загально-правові засади і конституційні гарантії, які мають визначальне, принципове значення для кримінально-процесуальної діяльності і специфічне відбиття в кримінальному процесі.

В системі принципів кримінального процесу доцільно вирізняти конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється значенням їх для сфери основних громадських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з певністю констатувати, що політичне і юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.

Вирізнення конституційних принципів зовсім не означає приниження фундаментального значення інших принципів кримінального процесу, які закріплені в кримінально-процесуальному кодексі, а не в Конституції. Важливим є зміст певного положення, його значення для побудови і функціонування системи кримінально-процесуального права, регульованої ним діяльності суб'єктів кримінального процесу і правовідносин між ними.

В юридичній літературі називаються й інші принципи кримінального процесу зокрема науковість, стадійність, достатність підстав для процесуальних рішень, обов'язок органів судочинства поважати додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість. Мабуть ці положення не будуть розглядатись як принципи бо згадані вимоги характерні для всіх видів правозастосувальної діяльності і не зазнають побудову і характер кримінального процесу.

Всі принципи тісно пов'язані між собою постійно взаємодіють, і тому ми цілком обґрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему принципів кримінального процесу. Кожний з принципів поряд з тим, що він тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст.

2. Поняття стадій кримінального процесу та їх система Кримінальний процес — це не тільки діяльність державних органів та осіб у встановленому законом порядку, але й система процесуальних дій, які розподілені на стадії. Всі стадії кримінального процесу тісно пов'язані між собою, проте одна від іншої відрізняється безпосередніми завданнями, які притаманні лише цій стадії, особливим колом учасників, специф­ікою процесуальних відносин, а також прийняттям кінцевого рішення. Характеризуючи всі стадії кримінального процесу без винятку, слід відзначити, що вони характеризуються певними ознаками, які притаманні кожній з них, а саме: — наявністю безпосередніх завдань, які виконуються в цій стадії процесу і які виходять із загальних завдань кримінального судочинства; — колом суб'єктів, які здійснюють процесуальну діяльність на даному етапі ; — своєрідною процесуальною формою, в якій здійснюється ця діяльність; — специфічним характером кримінально-процесуальних від­носин; — наявністю підсумкового процесуального акту, яким закін­чується кожний з етапів. Таким чином, стадії кримінального процесу — це самостійні ета­пи кримінального судочинства, які мають свої специфічні завдан­ня, своє коло суб'єктів процесуальної діяльності, властиві їм кри­мінально-процесуальну форму, правовідносини та рішення. Сукупність стадій утворює систему кримінального процесу. У кримінальному процесі існують такі стадії кримінального процесу: 1. Порушення кримінальної справи. 2. Досудове розслідування. 3. Попередній розгляд справи суддею. 4. Судовий розгляд. 5. Апеляційне провадження. 6. Виконання вироку, постанови та ухвали суду. 7. Касаційне провадження. 8. Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ - це початкова стадія кримінального процесу. В законі говориться про порушення кримінальної справи. Так само ця стадія іменується і в юридичній літературі. Але така назва цієї стадії є не зовсім точною, оскільки її зміст можуть складати не тільки дії, пов'язані з порушенням крим­інальної справи. І тому правильною назвою стадії буде така назва, яку формулює С. В. Бородін,- вирішення питання про порушення кримінальної справи. (Разрешение вопроса о возбуждении уголов­ного дела.- М., 1970.- С. 3). На даній стадії процесу компетентні державні органи здійсню­ють процесуальну діяльність із прийняття, розгляду, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини й приймають одне з та­ких рішень: - порушення кримінальної справи; - відмова в порушенні кримінальної справи; - направлення матеріалів за належністю (підсудністю або підслідністю). ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ - це стадія кримінального процесу, яка проводиться тільки після порушення кримінальної справи. На даній стадії процесу проводиться комплекс слідчих та інших процесуальних дій, які направлені на всебічне, повне та об'єктивне встановлення обставин вчиненого злочину, його роз­криття , викриття винуватих тощо. На цій стадії процесу особи можуть бути притягнуті як обвинувачені, до них можуть бути за­стосовані запобіжні заходи, а також інші заходи процесуального примусу. У літературі існує думка, що "... попереднє розслідування про­водиться до суду, та висновки органів, які проводять розслідування, мають лише попередній характер." (Советский уголовный процесс / Под общей редакцией доктора юрид. наук М. И. Бажанова.- К.: Вища школа, 1983.- С. 13). Подібну позицію не можна визнати пра­вильною. Кожна стадія має свої безпосередні завдання, які повинні бути вирішені тільки на даному етапі процесуальної діяльності. На стадії досудового розслідування вирішується більшість завдань, які стоять перед кримінальним судочинством. Підсумкові висновки та рішення органів розслідування з приводу вирішення цих завдань носять закінчений характер. Те положення, що вони будуть розгля­датися у суді, не свідчить про неправильність цього твердження. Тому що і висновки суду, в свою чергу, можуть бути розглянуті в наступ­них стадіях. Крім цього, потрібно мати на увазі, що досудове розслідування може бути закінчене або зупинене. Зрозуміло, що в цьому разі саме рішення органів розслідування є кінцевим. Досудове розслідування як стадія кримінального процесу має дві форми: досудове слідство та дізнання. Залежно від того, яка це форма, приймаються і відповідні рішення, якими закінчується кож­на з цих форм. Наприклад, досудове слідство закінчується складан­ням обвинувального висновку або постанови про закриття справи, або постанови про направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру. Дізнання закінчується складанням постанови про закриття справи або постанови про на­правлення справи через прокурора для проведення досудового слідства.

3. Поняття і види джерел кримінально-процесуального права України

Поняття "джерело права" більше двох тисяч років є однією з фундаментальних категорій юриспруденції. Його автором традиційно вважають Тита Лівія, який назвав у своїй Римській історії Закони XІІ таблиць "джерелом усього публічного і приватного права" у тому значенні, що ці закони були підґрунтям, на якому сформувалося сучасне римське право. Як слушно було зазначено М. Н. Марченком, чітке уявлення про поняття і зміст джерел права має важливе як теоретичне, так і практичне значення[2]. Поняття "джерело права" обумовлено багатозначністю терміна "джерело". У російській мові під джерелом розуміють те, що дає початок чому-небудь, звідки виходить що-небудь; джерелами називають також писемні пам'ятки, документи, на основі яких ґрунтуються наукові дослідження.

Різні смислові значення поняття "джерело права" відзначалися ще в дореволюційній юридичній літературі. Так, Г. Ф. Шершеневич під джерелами права мав на увазі: а) сили, що творять право (воля бога, народу, державна влада); б) матеріали, покладені в основу законодавства; в) історичні пам'ятки, що "колись мали значення чинного права"; г) засоби пізнання чинного права. Так, І. В. Михайловський писав, що термін "джерело права" "дотепер ще розуміється по-різному і з приводу його точаться суперечки". Він і додавав: "...однак суперечки засновані на непорозумінні: немає нічого простішого ні ж усунути ці непорозуміння і погодитися щодо загального розуміння терміна, яким настільки часто користується наука". На думку автора, "по суті майже усі вчені однаково розуміють джерела права" як "фактори, що творять право", а "розбіжності починаються тільки при вирішенні питання, що повинно вважатися правотворчими факторами". При цьому на думку І. В. Михайловського, "одні говорять, що це — об'єктивні умови цього середовища, другі — що це вищий етатичний закон, треті — що це психічні переживання особи, четверті — що це ті форми (звичай, закон тощо), у які втілюється вищим зовнішнім авторитетом відомий зміст".

Зараз цьому терміну також надають різного значення. Так, під історичним і філософським джерелами права розуміють відповідно внесок внутрішнього й зарубіжного права у створення якої-небудь правової системи і характер філософських ідей (ліберальні, консервативні й ін.), що лягли в її основу.

Однак юридична наука в основному використовувала термін "джерело права" у його буквальному розумінні — у значенні сили, що створює право (джерело права в матеріальному змісті), а також у формальному, умовному (власне юридичному) змісті, позначаючи ним форму вираження правових норм.

Існують два діаметрально протилежні варіанти вирішення проблеми співвідношення поняття джерела з поняттям форми права: повне їх ототожнення, ідентичність і незбіг один з одним цих понять. Обґрунтованою є точка зору М. Н. Марченка, який вважає, що збіг форми і джерела права мають місце тоді, коли йдеться про вторинні, формально юридичні джерела права . Останні нерідко називаються просто формальними джерелами права . Такий підхід, на наш погляд, у розумінні джерел права в кримінальному процесі найбільш прийнятний і ефективний для подальшого вивчення системи джерел кримінально-процесуального права.

Тривалий час у теорії права велася дискусія про те, чи слід поділяти джерела права на матеріальні і формальні, а також про зміст понять "джерело права в матеріальному" і "джерело права у формальному значенні". Не поглиблюючись у суть цих дискусій, які лежать за межами теми дисертаційного дослідження, зазначимо, що хоча вчені і не виробили загальноприйнятого підходу до цієї проблеми, принципових розбіжностей між їхніми позиціями не було, оскільки в основі запропонованих ними концепцій лежало єдине розуміння права .

Відправною методологічною посилкою досліджень радянських учених було визначення права як сукупності правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державою, застосування яких забезпечується його примусовою силою. Це праворозуміння склалося в радянській юридичній літературі наприкінці 30-х рр. ХХ ст., у його основі лежить дефініція А. Я. Вишинського. Воно, безумовно, базується на запропонованій К. Марксом і Ф. Енгельсом у "Маніфесті Комуністичної партії" характеристиці сутності права як "зведеної в закон волі пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу". Таким чином, держава встановлює і санкціонує юридичні норми, забезпечує їх примусове виконання. Можна зробити висновок про те, що в радянській науці відбулося одержавлення (етатизація) права: право розглядалося як щось вторинне стосовно держави, як продукт, результат його діяльності, як його функція й інструмент.

Викладене розуміння права радянською юриспруденцією не є новим у правовій теорії. Ще Т. Гоббс стверджував, що "усі закони, писані і неписані, мають свій авторитет і свою силу від волі держави".

Так само вважали Б. Спіноза, Г. Гегель, Р. Ієринг, Р. Штаммлер. Цей підхід до визначення сутності права характеризується в науці як юридичний позитивізм. Він визначив те, що безпосереднім джерелом виникнення правових норм учені вважали волю пануючого класу, державну або владу правотворчу діяльність держави, а під джерелом права у формальному розумінні — форму виявлення державної волі, спосіб закріплення правил поведінки, яким держава надає правової сили. Вчені ототожнили право з указівками держави, а «воля, якщо вона державна, — як зазначав В. І. Ленін, — повинна бути виражена як закон, встановлений владою».

Тому в юридичній науці радянського періоду закон розглядався як "зовнішній образ буття права" (стверджувалося, що "законодавство являє собою ідеологізовану форму права"), а також як єдина й універсальна форма вираження загальнонародної волі. "Розрізнення права і закону ... цілком може бути застосовно до експлуататорських суспільств," — зазначала P. O. Халфіна. Але це, на її думку, є неприпустимим у суспільстві соціалістичному, де "закони, що виявляють волю всього народу, повинні виконуватися в повній відповідності з закріпленими в них цілями"[22]. Таким чином, єдиною формою вираження (прояву) права були визнані нормативно-правові акти[23], серед яких основною формою вважався закон [24].

Відповідно джерело права визначалося як нормативно-правовий акт — "правотворчий акт компетентного органу соціалістичної держави, яким формулюються, встановлюються або змінюються, скасовуються правила поведінки загального характеру (правові норми), спрямовані на регулювання суспільних відносин". Тому поняття "система джерел права" звичайно замінялося "системою законодавства", а зовнішня форма права традиційно змішувалася з зовнішньою формою законодавства. «...Щодо системи радянського права ... можна було б говорити, що нормативні акти, які становлять систему радянського законодавства, є джерелами радянського права, а система джерел відповідає системі законодавства».

Такий підхід визначив негативне ставлення радянської науки до можливості існування інших джерел права в нашій державі. Він презюмує законодавство справедливим, без прогалин і несуперечливим, тому суду відводиться роль пасивного виконавця приписів закону. Слід зазначити, що ще в радянській юридичній літературі 60–90-х рр. ХХ ст.. офіційно визнане поняття права почало піддаватися перегляду як однобічне і внутрішньо суперечливе, у зв'язку з чим поступово пробила собі дорогу позиція розрізнення права і закону. Розкриттю теоретичної неспроможності радянського позитивізму були присвячені праці B. C. Hepceсянца, Р. З. Лівшиця, С. С. Алексєєва

Відмова сучасних учених від безумовного прийняття догм марксистсько-ленінської правової доктрини, ідея побудови в нашій країні правової держави вимагали переглянути традиційні уявлення вітчизняної юриспруденції про право і його джерела.

На противагу позитивістському трактуванню права, що панував у радянській науці, природна (Г. Гроций, Ж.-Ж Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Локк і ін.), історична (Г. Гуго, К.Ф. Савиньи, Г. Ф. Пухта й ін.) і більш пізня соціологічна (Дж. Дьюі, Р. Паунд, Д. Френк і ін.) школи права попри розходження їхніх концепцій визнавали те, що право створюється не державно-владними органами, а "знизу" — у суспільстві, у процесі спільної життєдіяльності людей.

Правові норми є результатом розвитку всього суспільства, держава пов'язана цими нормами, її основне призначення — їх охорона.

Зокрема, природно-правова концепція виходить з того, що крім позитивного права, офіційно визнаного державою, існує загальне для всіх людей природне право, яке стоїть над ним. Обґрунтовуючи ідею підпорядкування держави праву, позитивне право розглядається в цьому разі не як продукт діяльності спеціально уповноважених на правотворчість державних органів, а як сукупність норм, вироблених у процесі суспільного розвитку, що виражають природжені і невід'ємні права людини, захист яких — основне призначення держави.

Крім того, ця теорія внутрішньо, логічно визнає примат міжнародного права над національним. Природне право стоїть над позитивним. Міжнародне право розглядається як складова частина природного, котре проголошує, що природні права і свободи належать людині по праву його існування, з моменту народження, а вступаючи в суспільство, люди набувають цивільних прав. Це природне право обов'язкове для всіх людей і є критерієм при оцінці усіх видів людської діяльності, у тому числі нормотворчої.

Однак, як слушно зауважує В. М. Сирих, представники природної теорії права виявляються нездатними не лише визначити систему природних прав людини, але і знайти критерії цих прав, у результаті чого кожен дослідник формулює їх суб'єктивно, довільно і найчастіше дуже проблематично.

Вважаємо, що представники вищезазначених теорій штучно встановлюють певний вододіл між теоріями природного і позитивного права. Так, В. М. Сирих зазначає, що єдине розуміння початку теоретичного аналізу права, його закономірностей за умови правильного використання методу сходження від абстрактного до конкретного повинно привести і до однакових результатів у пізнанні.

Найбільш близьким до вирішення цієї проблеми, на наш погляд, є В. С. Нерсесянц, який зробив небезуспішну спробу вирішення цих проблем з позицій єдиного розуміння права, і при аналізі розрізнення і співвідношення явища й сутності у сфері права в цій концепції під сутністю права (під правом у його розрізненні з законом) мають на увазі принцип формальної рівності, а під явищем у його розрізненні з правовою сутністю (під законом у його розрізненні з правом) розуміють офіційно-владні нормативні явища, що мають законну силу примусово-обов'язкового правила (норми). Термін "закон" тут використовується в збірному значення й охоплює всі джерела офіційно-встановленого (позитивного) права.

Такий підхід зумовлює визнання множинності джерел права, тому що покладає на державу обов'язок охороняти ті суспільні відносини, які об'єктивно складаються в суспільстві, тим самим вважаючи закономірним існування права у формах міжнародних договорів, рішень Конституційного Суду, підзаконних актів і судової практики.

Зміна праворозуміння в науці виявилася в тому, що вперше в нашій країні основні ідеї природно-правової доктрини були офіційно закріплені в Конституції України, прийнятій в 1996 р. Вона містить приписи про те, що людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю , що основні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними й ін.

Отже, з урахуванням положень ст. 8 та п. 14 ст. 92 Конституції можна зробити висновок, що права та обов’язки громадян у сфері кримінального процесу, а також повноваження органів та посадових осіб, що ведуть кримінальний процес, повинні бути закріплені в законі. Інакше кажучи, правоположення, які формуються в процесі слідчо-судової практики, не можуть створювати норми, що регулюють права і свободи громадян.

На наш погляд, слід підійти до визначення позитивного права таким чином, щоб не протиставляти його природному, що пропонувалося зробити ще дореволюційними юристами. Вони не зводили «китайської стіни» між ними, на відміну від багатьох сучасних авторів, що виражають часом повне неприйняття позитивного права.