Передумови

У 60-х роках XIV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польщі, сусідки Литви. Вихід з такої ситуації і одночасно спосіб посилити свою державу польські феодали вбачали в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви зупинити експансію німецьких рицарів і відвоювати у них Балтійське Помор'я, а також повернути Галичину, відібрану у Польщі Угорщиною, і примножити в майбутньому свої володіння шляхом захоплення інших земель України та Білорусі. Великі надії на унію покладала римська курія і вище польське католицьке духівництво, які прагнули поширити католицтво у Великому князівстві Литовському і цим посилити свій вплив на сході Європи.

Даючи згоду на укладення польсько-литовської унії, литовські феодали прагнули з допомогою Польщі зберегти й зміцнити своє панування в Україні і Білорусі. Крім того, вони розраховували й на військові сили та дипломатичну підтримку Польщі у боротьбі проти агресивного Тевтонського ордену. Між двома державами почалися переговори.

Зміст

У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавлялиВелике князівство Литовське самостійності.

Наслідки

Восени 1386 р. розпочалася реалізація Кревського договору. Ягайло приїхав у Литву, щоб охрестити її населення за католицьким обрядом. Намагаючись привернути литовську знать до католицизму, він дав їй 20 лютого 1387 р. привілей на «права і вольності» на зразок тих, якими користувалася польська шляхта. Іншим привілеєм Ягайло примушував усіх литовців приймати католицтво, забороняв шлюби між новоохрещеними литовцями (обох статей) і православними, звільняв маєтки католицького духовенства від усіх державних повинностей та ін. Таким чином, католицизм набув значення державної релігії у Великому князівстві Литовському. Кревська унія викликала сильну протидію. Одразу ж після її укладення найбільші удільні князі разом із залежними від них феодалами російських, українських і білоруських земель відмовилися визнати владу Ягайла. Восени 1386 р. першим підняв зброю проти великокнязівської влади полоцький князь Андрій Ольгердович, який діяв у союзі з смоленським князем і Лівонським орденом. Після придушення цього виступу в білоруських і литовських містах були розміщені польські залоги. На вищі посади у Великому князівстві Литовському Ягайло став призначати польських феодалів. Боротьба удільних князів українських земель проти Кревської унії, незважаючи на підтримку населення, не мала успіху. Удільні князі, що стали на чолі цього руху, діяли поодинці. Скориставшись з останнього, Ягайло при підтримці польських феодалів зробив спробу обмежити незалежність місцевих династій. В 1388 р. рух проти Кревської унії очолив Вітовт Кейстутович, який вміло використав як незадоволення умовами унії серед різних верств населення Великого князівства Литовського, так і міжнародну ситуацію. Він знов уклав союз із Тевтонським орденом, від якого отримав збройну допомогу, і водночас заручився дипломатичною підтримкою Московського князівства. У 1391 р. відбувся шлюб його дочки Софії з московським великим князем Василієм (1389-1425).

Боротьба Вітовта і його прихильників з середовища литовської феодальної знаті 31ассал Ягайла і польських панів закінчилася компромісом. 5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворогуючими сторонами 31асса укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого 31ассалом31ка Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителемВеликого Литовського князівства (без титула великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально 31ассалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.

Островська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколоВітовта. В часи правління Вітовта (1392—1430) спостерігається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 90-х роках XIV ст. в широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення центрального управління.

51. Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Положення

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Наслідки

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні з Московією. Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости йкаштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставаликріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

52.Австро-Угорщина, Російська Імперія та Королівство Пруссія.

53.Албанія.

54. Чехословацька Соціалістична Республіка, ЧССР.  1 січня 1993 року ця країна розпалась на дві суверенні держави — Чехію та Словаччину.

На відміну від подій 1968 року, що завершились введенням військ, у листопаді 1989 року ЦК КПРС та особисто Горбачов проявили нейтральність до розвитку подій у Чехословаччині. 24 листопада керівництво Комуністичної партії Чехословаччини пішло у відставку. Новим генеральним секретарем КПЧ став Карел Урбанек. Опозиції запропонували четверту частину місць у новому уряді, але цю пропозицію Громадянський форум і ГПН не прийняли. У відповідь на відмову нового уряду безумовно передати владу опозиції, вона перейшла до наступного акту революції. 26 листопада в центрі Праги відбувся грандіозний мітинг, а 27 листопада розпочався загальний страйк. 28 листопада на черговій зустрічі уряду ЧССР і правлячого Національного Фронту з представниками «Громадянського форуму» було прийнято рішення про скасування положення щодо провідної ролі компартії, закріпленого в Конституції ЧССР. 29 листопада Національні збори затвердили цю поправку до Конституції. 1990 року «реконструкція» парламенту продовжилась, в результаті чого КПЧ втратила там більшість. Припинили свою діяльність організації КПЧ в армії, прикордонних військах, військах МВС, корпусі національної безпеки, органах прокуратури, юстиції та інших силових структурах. Зміна політичної системи потягнула за собою якісну зміну складу правлячої еліти, ядро якої склали дисиденти і правозахисники, що діяли в Чехословаччині з 1970-их років. Нове керівництво Чехословаччини взяло курс на зміцнення політичного плюралізму й дерегулювання економічного життя.

З приходом до влади нових політичних сил тенденції політичного розмежування Чехії та Словаччини узяли, в решті решт, гору над ідеями державного єднання чехів та словаків, які відстоювали у 1918 році Томаш Масарик, Едуард Бенеш й інші батьки-засновники незалежної чехословацької держави. Після того, як у березні 1990 року Федеральні збори відмовились від попередньої назви країни (Чехословацька Соціалістична Республіка), спалахнула так звана «війна через рисочку»: частина словацьких політиків вимагала писати назву країни через дефіс («Чехо-Словаччина»), натомість в Чехії наполягали на збереженні попереднього написання «Чехословаччина» в одне слово. Компромісне написання «Чеська та Словацька Федеративна Республіка» (ЧСФР, з варіантом без дефісу для чеської і з дефісом для словацької мов)^[42] було затверджено тільки у квітні. У червні 1990 року були проведені вибори до Федеральних зборів ЧСФР, у листопаді 1990 року — до місцевих рад. Перед початком передвиборчої кампанії «Громадянський форум» і ГПН були перетворені на рух, який об'єднав безпартійних громадян й низку дрібних партій (до 1990 року в країні налічувалось близько 40 партій). Хоча проблема з назвою країни та її написанням була розв'язана, нова політична еліта переконала громадськість в необхідності остаточного розмежування. 1 січня 1993 року країна мирним шляхом розпалась на Чехію та Словаччину, сталось так зване оксамитове розлучення (за аналогією зоксамитовою революцією).

55. 1952 — 58 — Країни-засновники: Бельгія, Франція, Нідерланди, Люксембург, ФРН, Італія.

1973 — перше розширення: Данія, Ірландія, Велика Британія.

1981 — друге розширення: Греція.

1986 — третє розширення: Іспанія і Португалія, Ґренландія виходить з ЄЕС.

1995 — четверте розширення: Австрія, Фінляндія, Швеція.

2004 — п'яте розширення (частина I): Кіпр, Чехія, Естонія, Литва, Латвія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина.

Розширення Європейського Союзу у 2007 році приєднало Болгарію та Румунію до Європейського Союзу 1 січня 2007 року. Це розширення розглядається Європейською комісією як частина тієї ж хвилі (п'ятої), що і розширення 2004 року.

56. Союзна Республіка Югославія — держава на півдні Європи, яка існувала в 1992—2003 роках. 4 лютого 2003 змінила державний лад, ставши державним союзом із назвою Сербія і Чорногорія. Кожна держава мала своє власне законодавство та економічну політику, а пізніше - валюту, митницю та інші державні атрибути. Союз офіційно не мав загальної столиці - хоча більшість урядових органів знаходилося в столиці Сербії Белграді, деякі були переведені в столицю Чорногорії Подгориці. Конституція союзу була прийнята 4 лютого 2003 року, і кожна з республік мала право отримати повну незалежність в результаті референдуму. Після референдуму про незалежність Чорногорії 21 травня 2006, в результаті якого 55,5% виборців проголосували за вихід республіки з союзу, Чорногорія 3 червня 2006, а Сербія 5 червня 2006 проголосили незалежність. Неправильне керування економікою, посилене періодом економічних санкцій, руйнування югославської інфраструктури та індустрії в результаті війни в Косово привели економіку країни до рівня половини того обсягу який вона мала в 1990 році. Сербію, і особливо долину річки Морави часто називають «перехрестям Сходу і Заходу», що є однією з головних причин її бурхливої ​​історії. Ця долина є найпростішим шляхом для наземного подорожі з континентальної Європи до Греції і Малу Азію. Дунай - важливий міжнародний річковий шлях, протікає через Сербію. Найбільший морський порт країни - чорногорський Бар.

57. Територію країни можна умовно розділити на три частини: узбережжя Адріатичного моря, відносно рівнинна центральна частина країни, на якій розташовані два її найбільших міста: Подгоріца і Нікшич, і гірські системи сходу країни. Територія - 13 812 км². Протяжність сухопутних кордонів держави становить 614 км: на заході з Республікою Хорватією - 14 км; на північному заході з Боснією і Герцеговиною - 225 км; на північному сході з Республікою Сербією і Косово - 203 км; на південному сході з Республікою Албанією - 172 км. Найдовші річки Чорногорії: Тара (144 км), Лім (123 км), Чеотіна (100 км), Морача (99 км), Зета (65 км) і Бояна (30 км). Найбільше озеро Чорногорії і всього Балканського півострова - Скадарське. Клімат. У північній Чорногорії - помірно-континентальний, на Адріатичному узбережжі - середземноморський. Найвища точка Чорногорії – гора Дурмітор (2 522 м).

58. 16 грудня 2008 Чорногорія подала заявку про вступ до Євросоюзу. Керівництво Чорногорії також взяло курс на зближення з НАТО. Чорногорія стала асоційованим членом Європейського союзу. З 2 травня набула чинності Угода про стабілізацію та асоціацію цієї колишньої югославської республіки з ЄС, парафована в жовтні 2007 р. Угода пройшла процедуру ратифікації в парламентах усіх 27 держав-членів ЄС. Нагадаємо, рада міністрів внутрішніх справ 27 країн Євросоюзу ухвалила рішення скасувати з 19 грудня 2009 року візовий режим з Сербією, Чорногорією та Македонією. Президент Євросоюзу Херман ван Ромпей після зустрічі з чорногорським президентом Філіпом Вуяновичем заявив, що Чорногорія стане наступною після Хорватії країною, яка вступить в Європейський союз.

59. Сербія, офіційна назва Респу́бліка Се́рбія — країна в центральній частині Балканського півострова, має в своєму складі Косово і Воєводину; площа 88 400 км²; столиця Белград, 9,66 млн мешканців (1990). Глава Сербії — Президент, обирається на п'ятирічний термін на загальних прямих виборах. Вищий орган виконавчої влади — Рада Міністрів на чолі з головою, який обирається парламентом з числа запропонованих Президентом кандидатур. Голова формує уряд, який затверджується парламентом. Законодавчий орган — однопалатний парламент (Народна скупщина) у складі 250 депутатів, які обираються на чотирирічний термін. Член ООН з 2000 року. На півночі Сербія межує з Угорщиною, на північному сході - з Румунією, на сході - з Болгарією, на півдні - з колишньої Югославської Македонією, на південному заході - з Албанією (тільки де-юре [9]) і Чорногорією, на заході - з Хорватією і з Боснією і Герцеговиною.

60. Пе́рше Се́рбське королі́вство — державне утворення сербів на Балканському півострові, що існувало з 1217 до 1346 року. З 1346 року - сербську державу прийнято іменувати як Царство Сербії та Ромеї.Засновниками й володарями його були представники династії Неманичів. Розквіт середньовічної Сербії припав на час правління Стефана Душана (1331-1355).

61. У XIV столітті на півострів поширюють свій вплив турки. У 1356 вони переносять свою столицю в Едірне. У 1389 році відбувається епохальна Битва на Косовому полі , коли турки громлять сербське військо. Потім засновують на Балканах свою столицю Стамбул ( 1453 ) і панують тут до початку XX століття. Разом з турками на Балканах з'являється іслам , який приймають албанці і боснійці . Місцеве населення брало іслам з метою досягти привілейованого становища , зменшення податків яке надавалося мусульманам. З місцевого християнського населення турецькі султани комплектують свої елітні війська яничарів.

62. 25 листопада 1918 р. Народна скупщина Воєводини затвердила акт про приєднання цього краю до Сербії. 1 грудня 1918 р. принц-регент Олександр Карагеоргієвич проголосив утворення держави.

63. З жовтня 1929 р. — Югославія (з сербською династією Караджорджевичів на чолі).

64 Незалежність Косова визнали 106 держав з 193 (54,9%), країн-членів ООН. Також, 23 з 28 (82%) країн-членів Європейського Союзу та 24 з 28 (85,7%) країн-членів НАТО. 23 липня 2010 - уряд України зробив офіційну заяву, про те що не визнає незалежності Косова.

65. Конституція ухвалена хорватським парламентом на сесії 21 грудня 1990 року і урочисто проголошена 22 грудня 1990 року (т. зв. "Різдвяна" Конституція).

66. Хорватія - парламентська республіка. Глава держави - президент, який обирається населенням на основі загального  рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 5 років. Президент призначає і звільняє з посади голову уряду, його заступників і міністрів. Президент є Верховним головнокомандувачем збройних сил. Найвищим законодавчим органом є  Хорватський сабор - однопалатний (з 2001 р.) парламент. Формується не менше ніж із 100 і не більше ніж із 160 депутатів, обраних строком на 4 роки прямим  загальним і  таємним голосуванням на основі пропорційного представництва. Виконавча влада здійснюється урядом, який складається з голови, одного або декількох заступників і міністрів. Має найбільші повноваження в системі державної влади. Політичні партії: Істарський демократичний сабор – ІДС. Заснований в 1990 р.

Соціал-демократична партія Хорватії  -СДПХ. Створена у 1990 р. на базі Союзу комуністів Хорватії.

Хорватська селянська партія – ХСП. Заснована в 1990 р.

10 січня 2010 в другому турі чергових президентських виборів перемогу здобув кандидат від Соціал-демократичної партії Іво Йосипович . 18 лютого відбулась інавгурація нового президента . Глава уряду - прем'єр-міністр Зоран Мілановіч.

68.Перша Балканська війна[ред. • ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перша Балканська війна
Балканські війни
Територіальні зміни Балканських держав на квітень 1913
Дата: 9 жовтня 1912 року — 30 травня1913 року Місце: Балканський півострів Результат: Перемога Балканського союзу; підписання Лондонського мирного договору Територіальні зміни: Терени Османської імперії вЄвропі, крім Стамбула і його околиць, відійшли під контрольБалканського союзу[1]; перемовини про статус і незалежність Албанії
Сторони
Османська імперія	Болгарія  Греція  Королівство Чорногорія  Королівство Сербія
Командувачі
Абдуллах-паша  Алі Риза-паша  Зеккі-паша  Мухтар-паша	Никола Иванов  Иван Фичев  Василій Кутинчев  Радко-Дмитрієв  Костянтин І  Александр I  Радомир Путник  Петар Бойович  Степа Степанович  Божидар Янкович  Микола I
Військові сили
475 000	300 000  150 000  160 000  22 000
Втрати
30 000[2]	32 000[2]  5000[2]  15 000[2]  3000

Перша Балканська війна (1912—1913) (у Болгарії відома як Балканська війна) — війна Балканського союзу (Болгарія, Греція,Сербія, Чорногорія) проти Османської імперії з 9 жовтня 1912 по 30 травня 1913. Причиною війни постало прагнення Сербії, Болгарії, Чорногорії і Греції розширити свої території. Війна завершилася Лондонським мирним договором.

Перший період війни (жовтень— грудень 1912) характеризувався масштабним наступом військ Балканського союзу. Під час перемир'я бойові дії припинили Туреччина, Сербія і Болгарія, але Греція і Чорногорія продовжували війну. Другий період війни (лютий— травень 1913) мав позиційну війну, не рахуючи штурма Едірне (Адріанополя). Після закінчення Першої Балканської війни країни-учасниці Балканського союзу не були задоволені Лондонським мирним договором, що спричинило Другу Балканську війну.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Причини

  • 1.1 Історичні передумови. Політика великих держав

• 2 Передумови і плани

  • 2.1 Болгарія

  • 2.2 Сербія

  • 2.3 Греція

  • 2.4 Чорногорія

  • 2.5 Османська імперія

• 3 Війскові дії

  • 3.1 Болгарський театр воєнних дій

  • 3.2 Грецький театр воєнних дій

  • 3.3 Сербсько-Чорногорський театр воєнних дій

• 4 Завершення війни і повоєнна пора

• 5 Примітки

• 6 Дивіться також

• 7 Література

Причини[ред. • ред. код]

Історичні передумови. Політика великих держав[ред. • ред. код]

Докладніше: Балканська Ліга

У XV столітті турки, зайнявши Малу Азію, почали завоювання Балканського півострова, Близького Сходу та Північної Африки. Післязавоювання Константинополя сформувалася Османська імперія. Через деякий час вона вже включала в свій склад величезні території на сході Середземномор'я, у Причорномор'ї та на заході Азії. На цих землях проживало безліч народів, що відрізнялиться від турків за віросповіданням, етнічним походженням та світоглядом. На Балканському півострові, ще до його включення до складу імперії, вже проживало до 15 народів ^[3].

Неодноразово проти панування Туреччини на півострові відбувалися повстання, що закінчувалися поразкою повсталих. У XIX столітті, на хвилі антиколоніальних війн і повстань, в регіоні сталася низка визвольних воєн. З'явилися такі держави, як Греція, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія. Попри це, самовизначення не домоглися албанці, а на територіях, як і раніше контролювалися турецьким урядом, проживало кілька мільйонів македонців, близько мільйона сербів і півмільйона греків. Також ці землі історично вважалися частинами новостворених балканських держав ^[3][4].

Після Італо-турецької війни країни Балканського півострова, противники Османської імперії, усвідомили необхідність в консолідації. Об'єднуючими факторами послужили як загальні цілі, так і загальні риси народів - серби, чорногорці і болгари були православними слов'янами. Православними були і греки. Важливе значення в регіоні грала Російська імперія, яка змагалася на Балканах з Австро-Угорщиною, і їй необхідно було утвердитися в цій частині Європи.

Політична карта Балканського півострова до Першої Балканської війни

Саме з її ініціативи 13 березня 1912 між Сербією і Болгарією була підписана угода про створення оборонного союзу. 12 травня відносини між країнами були укріплені. 29 травня до союзу приєдналася Греція, яка не бажала залишитися без територіальних виграшів за рахунок Туреччини. Але й Сербія і Болгарія були вкрай зацікавлені в участі грецького флоту у військових діях, щоб перекрити турецькі комунікації з Малою Азією та Близьким Сходом. Пізніше союзний договір підписали Чорногорія і Болгарія. Таким чином, як і задумував російський уряд, на півострові сформувався потужний союз, спрямований проти Австро-Угорщини^[3]. Однак подальші події розвивалися не за планом Росії. Балканський союз, замість протистояння з Австро-Угорщиною почав приготування до війни зі своїм старим ворогом - Османською імперією. Так як союз очолили Болгарія і Сербія, вони за рахунок допомоги союзників зважилися задовольнити свої територіальні претензії.

Прагнення Сербії до Боснії і Герцеговини було зірвано австрійською анексією краю в жовтні 1908, тоді сербів, зосередили свою увагу на своїй історичній колисці — Косово та на південній експансії. Грецькі офіцери, після заколоту в серпні 1909, домоглися призначення прогресивного уряду на чолі з Елефтеріосом Венізелосом, який, як вони сподівалися, здатен вирішити Критське питання на користь Греції і переглянути їх поразку в 1897 Османській імперії. Болгарія, яка домоглась від Османської імперії визнання її незалежності в квітні 1909, і користувалась дружбою з Росією, а також планувала експансію на Османську Фракію і Македонію. У березні 1910, албанське повстання спалахнуло в Косово. У серпні 1910, Чорногорія надала Болгарії прецедент, ставши королівством.

1911 року Італія розпочала вторгнення в Триполітанію, і незабаром окупувала острови Додеканес. Італійська вирішальна військова перемога над Оттоманською імперією значною мірою вплинула на підготовку до війні Балканських держав проти Туреччини. Таким чином, навесні 1912 року, проведення консультацій між християнськими Балканськими державами привели до військового союзу, що став відомим як Балканська ліга.

Великі держави, в передусім Франція і Австро-Угорщина, відреагували на цю дипломатичну сенсацію, намагаючись відмовити лігу від вступу в війну, але не вдало. Наприкінці вересня, Ліга й Османська імперія мобілізували свої армії. Чорногорія першою оголосила війну 8 жовтня. Три інших держави 13 жовтня оголосили Порті ультиматум, не можливий для виконання,17 жовтня оголосили війну.

Передумови і плани[ред. • ред. код]

Чотири союзницькі держави не мали будь-якого загального плану або будь-якої спроби координувати свої дії. Навпаки, війна мала проводитися кожною державою в індивідуальному порядку, і можна розділити на чотири театри воєнних дій. Болгари зіштовхнулися з більшою частиною турецьких військ, які захищали напрям до Константинополя у Фракії, а також військові дії у Македонії, серби і чорногорців діяли в Косово, Санджаку, у північній частини Македонії і Албанії; греки діяли на півдні Македонії в напрямку Салоніки, а також в напрямкуЯніни.

Болгарія[ред. • ред. код]

Болгарія, в ті часи часто знана як «Прусія на Балканах»,^[5] була в військовому плані найпотужнішою з чотирьох держав, з добре навченою і оснащеною армією.^[6] У мирний час мала армію в 60 000 осіб, яка збільшувалась в ході війни до 370 000,^[6] з загальною мобілізацією 600 000 осіб, з населення 4 300 000.^[7] болгарська армія мала 9 піхотних дивізій, 1 кавалерійську дивізію і 1116 одиниць артилерії.^[6] Головнокомандувачем був цар Фердинанд I, тоді як фактична влада була в руках його заступника, генерала Михайло Савова. Болгарія також мала невеликий флот з шести торпедних катерів, дія яких була обмежена операціями на Чорному морі.^[8]

Головний удар Болгарії під час війни був спрямований на Фракію і Македонію. Остання мала бути розподілена з Сербією і Грецією, хоча обидва терени були колишніми болгарськими землями виключеними з царства згідно з Берлінським конгресом у 1878, бо європейські керманичі не мали бажання мати потужної країни на уламках Османської імперії. Перша армія, під головуванням Василя Кутинчева складалась з 3 піхотних дивізій, була розгорнута на південь від Ямболу, операції планувались вздовж річки Тунджа. Друга армія, під головуваннямНиколи Іванова, складалась з 2 піхотних дивізій і 1 піхотної бригади була розгорнута на захід від першої і їй було доручено захопити фортецю Адріанополь (Едірне). Третя армія, під головуванням Радко-Дмітрієва, була розгорнута східніше за першу, і складалась з 3 піхотних дивізій, мала перетнути гори Стран'я і взяти фортецю Лозенград (Киркларелі). 2-й і 7-й дивізіям були призначені незалежні задачі — бойові дії в Західній Фракії і Східній Македонії відповідно.

Сербія[ред. • ред. код]

Хоча значно менша, аніж болгарська армія, сербські війська були також значні. Сербія мала приблизно 230 000 вояків, близько 230 гармат, згрупованих в 10 піхотних дивізій, дві піхотні бригади і кавалерійську дивізію, під головуванням колишнього військового міністра Радомира Путніка^[7] . Сербське верховне головнокомандування, у своїй довоєнній доктрині, дійшоло висновку, що вирішальна битва проти Турецької Вардарської армії буде на плато Овче Поле, біля Скоп'є. Таким чином, основні сили було згруповано в трьох арміях для просування на Скоп'є, а дивізія і бригада були додані до чорногорців для боїв в санджаку Нові-Пазар.

Першою армією керував генерал Петар Бойович; він мав найбільшу кількість військ, і був у центрі наступу на Скоп'є. Друга армія на чолі з генералом Степа Степанович, складалась з однієї сербської і однієї болгарської (7 Рильська) дивізій. Вона розташовувалась на лівому фланзі фронту і просувалась до Страцину. Болгарська дивізія була включена до сербської армії згідно з довоєнними домовленостями, але дивізія перестала підпорядковуватися наказам генерала Степановича, щойно розпочалася війна, а лише наказам вищого болгарського командування. Третя армія під командуванням генерала Божидара Янковича, розташовувалась на лівому фланзі фронту, мала завдання визволення Косова, а потім приєднатися до інших армій в очікуваній битві на Овче Поле.

Греція[ред. • ред. код]

Греція вважається найслабшим з трьох головних союзників, оскільки вона зазнала принизливу поразку від Османської імперії в греко-турецькій війні 1897 р. і воліла діяти рішуче проти турецької армії. Проте Греція мала сильний флот, який мав життєво важливе значення для ліги, оскільки лише вона могла запобігти підвезення турецьких підкріплень з Азії в Європу. За даними грецького посла у Софії, під час переговорів, щодо вступу Греції у Лігу: «Греція може забезпечити 600 000 військових, 200 000 допомоги, і флот який зможе зупинити перевезення 400 000 вояків Туреччини між Салоніками та Галліополі^[8] .

Армія зазнала реорганізацію завдяки французькій військовій місії. Після мобілізації, було згруповано дві армії. Фессалійська армія, на чолі з принцом Костянтином та Панайотісом Данглісом у якості начальника штабу, направила 7 піхотних дивізій, кавалерійський полк і 4 окремих евзонських батальйонів, загальною чисельністю 100 000 осіб. Вона мала подолати укріплені позиції турецького кордону й просуватися у напрямку Західної та Центральної Македонії, з метою зайняти Салоніки.

Надалі від 10до 13 тисяч осіб було направлено в Епірську армію, для просування на Епір. Оскільки не було сподівань захопити добре укріплену столицю Яніну, її завданням було відволікання турецького війська до надходження підкріплення у Фессалійську армію задля успішного завершення операції.

Грецький флот також мав використати острови Егейського моря, що перебували під Османським кермом і забезпечити військово-морську перевагу. Флот Егейського моря, під головуванням контр-адмірала Павлоса Кунтуріотіса, мав три лінкори, сім есмінців і новий крейсер »Георгіос Авероф", на який покладались грецькі плани щодо військово-морського панування в Егейському морі^[9]. Греція приєдналась до Сербії пізніше.

Чорногорія[ред. • ред. код]

Чорногорці мали заслужену репутацію загартованих й досвідчених бійців^[7], але їх армія була як малою, так і певною мірою застарілою. Після завершення мобілізації в перший тиждень жовтня, Чорногорія скерувала 35 600 вояк, 126 гармат^[7], створила чотири дивізії, кожна з трьох полків. Їх номінальним командувачем був цар Никола І, з реальною владою його начальника штабу генералом Лазоровичем. Головною метою війни було захоплення головного міста Шкодер, тоді як другорядні операції мали проводитися у місті Нові-Пазар.

Османська імперія[ред. • ред. код]

У 1912 року турки опинилися в складному становищі. Вони брали участь у затяжній війні з італійцями в Лівії, яка тривала до 15 жовтня, яка скінчилась за кілька днів після початку бойових дій на Балканах. Тому вони не змогли істотно посилити свої позиції на Балканах, тому як відносини з балканськими державами погіршилися протягом року.^[10]

Турецькому військовому потенціалу перешкоджала нестабільність, викликана Молодотурецькою революцією і боротьбою із контрреволюційним переворотом кілька місяців пізніше. Зусилля з реорганізації армії німецькою місією наслідків не дало^[7]. Регулярна армія (Низамі) була добре оснащена і навчена, але резерви (Редіф) включали багато не мусульманських вояків^[10].

Османська імперія мала дві армії в Європі, перша армії у Фракії, а друга армія на Балканах. Перша армія складалась з чотирьох корпусів і була регулярною. І корпус включав 1, 2, і 3-тю дивізії і дві кавалерійські бригади. II корпус складався з 4, 5 і 6 дивізії. III корпус був елітним складався з 7, 8 і 9 дивізії і кавалерійської бригади. IV корпус складався 10, 11 і 12 дивізій і кавалерійської бригади. Кожен корпус також мав власну артилерію. Перша армія могла поповнюватись до 14 дивізій Редіф ^[11] . Редіф дивізії не були пронумеровані, а звались на честь міста, де вони базувались.

Друга армія на Балканах, складалась з трьох корпусів. Це V корпус включав 13, 14 і 15 дивізії і кавалерійську бригаду, VI корпус мав у складі 16, 17 і 18 дивізію і кавалерійську бригаду, VII корпус включав 19, 20 і 21 дивізію і кавалерійську бригаду. Нарешті, для зміцнення армії налічувалося 12 Редіф дивізій, які мобілізували з місцевого населення, на Балканах. Під час війни турки планували залучити більше військ з Сирії — Назимі і Редіф^[11]. Греки тримали контроль над Егейським морем і мали запобігти підвезенню цих підкріплень. Але на той час вже була побудована залізниця і підвезення вояків могло бути зроблено нею.

Османський Генеральний штаб, за сприянням німецької військової місії, розробив 12 військових планів. Військові плани були розроблені для боротьби з різними варіаціями сил супротивника. Робота над планом № 5, була проти поєднання військ Болгарії, Греції, Сербії та Чорногорії, була на завершальному етапі, й була спрямована в штаби армій для розробці місцевих планів^[12].

Війскові дії[ред. • ред. код]

Чорногорія першою почала Першу Балканську війну, оголосивши війну проти Туреччини 8 жовтня 1912 року.

Болгарський театр воєнних дій[ред. • ред. код]

Перші великі бої відбулись на лінії Адріанополь — Киркларелі, де болгарські І і III Армії (загалом 110 000 вояків) надали поразки Оттоманській Східній Армії (130 000 вояків) біля Гечкенлі (Gechkenli), Селіолу (Seliolu) і Петри. Фортеця Адріанополь була обложена і Киркларелі було зайнято без опору під тиском Третьої болгарської армії .

Болгарське вище командування вирішило зачекати кілька днів, що дозволило туркам зайняти оборонну позицію на лінії Люлебургас — Караагач — Бунаргісар. Попри це, першим болгарським нападом Перша і Третя армії розгромили турецькі війська, чисельністю близько 130 000, і досягли Мармурового моря. Але турки, за допомогою свіжих підкріплень з азійських провінцій, створили свою третю найміцнішу оборонну позицію — Чаталджинську лінію, через півострів, де розташовано Константинополь.

17 листопада, болгари почали свій наступ на Чаталджинську лінію, але були відкинуті. Було досягнуто домовленість про перемир'я від 3 грудня між Османською імперією і Болгарією, а також з представниками Сербії та Чорногорії — розпочались мирні переговори в Лондоні. Греція також брала участь в конференції, але відмовився погодитися на перемир'я, з тим щоб продовжувати військовий наступ на Епірському напрямку. Проте переговори перервалися 9 лютого, коли младотурки зчинили державний переворот в Константинополі — Енвер-пашаповалив уряд Кіаміль-паши. Після закінчення терміну перемир'я, 16 лютого, військові дії відновилися.

Нові турецькі війська висадилися в Булаїр і Чаркьой. Але після важких боїв вони були знищенні щойно сформованою 4 болгарською армією під командуванням генерала Стіліана Ковачева. Наступ на Чарджу було зірвано.

11 березня, розпочався штурм Адріанополя. Під командуванням генерала Георгія Вазова болгари, за допомогою двох сербських дивізій, захопили місто. Водночас серби і чорногорці захопили Шкодер, греки зайняли Яніну після подолання турецьких укріплених позицій на Бізані. 30 травня було підписано мирний договір між Туреччиною і Балканським альянсом.

Грецький театр воєнних дій[ред. • ред. код]

Військові операції грецьких військ під час Першої Балканської війни, (кордони подані за станом кінець Другої Балканської війни)

Грецька Фесалійська армія на чолі з крон-принцем Костянтином І прямувала на Салоніки з півдня, успішно подолала Османський опір наСарантопоро. Після нової перемоги в Янниці, Салоніки і його гарнізон здався грекам 9 листопада. В той же час, болгари направили свою 7Рильську дивізію з півночі в напрямку Салоніки, але прибули туди наступного дня після його капітуляції. 10 листопада, межа грецької зони окупації проходила лінією, що з'єднує Дойранське озеро до річці Струма. 15 листопада у Західній Македонії Монастир захопили серби, грецька армія запізнилася до бою під Монастирем, тому на неї поклали лише знищення уцілілих загонів турок. Проте греки зазнали поразки в битві при Веві.

На Епірському напрямку, грецька армія успішно захопила Превезу, але не мала досить військ, щоб захопити розроблені німцями оборонні позиції Бізан, які прикривали підхід до Яніни. Після того як кампанію в Македонії було завершено, більша частина армії під командуванням крон-принца були задіяні в Епірі, після падіння османських укріплень в Бізані, 6 березня 1913 року капітулювала Яніна.

На морі грецький флот діяв з перших днів війни. З 6 жовтня до 20 грудня 1912 року, грецька армія і військово-морські загони захопили майже всі острови східної і північної частини Егейського моря, і заснували базу в Мудроський бухті на острові Лемнос, контролюючи вихід з Дарданелл. 8 листопада підполковник Ніколаос Вотсіс направив його торпедний катер в Салоніки під покровом ночі і потопив старий оттоманський броненосець Feth-I-Bulend.

Османський флот знаходився в Дарданеллах на початку війни і був переможений в двох битвах 16 грудня 1912 і 18 січня 1913 року приЕллі і Лемносі, головним чином за рахунок тактичної ініціативи адмірала Кунтуріотіса. Вдало з османського флоту діяв крейсер Hamidiye. Напередодні морського бою при Лемносі, Hamidiye розпочав топити грецькі каботажні судна, сподіваючись відволікти грецький флагман «Георгіос Авероф» і ослабити грецький флот. Османський план зазнав невдачу, хоч Hamidiye мав деякий успіх, затопивши декілька кораблів і бомбардував грецькі порти.

Сербсько-Чорногорський театр воєнних дій[ред. • ред. код]

Передчасний початок Чорногорією війни проти Туреччини пояснювалося стихійністю мобілізації і присутністю у війську волонтерів. З 4 жовтня на кордоні Туреччини і Чорногорії відбувалися невеликі зіткнення, 8 жовтня ці зіткнення переросли в великі бої, і 9 жовтня чорногорці трьома колонами перетнули кордон. Колона чорногорських військ під командуванням генерала Вукотича рушила до містаБеране, ще два загони попрямували до Бєлополля, Плаве і Гусин'ї. У цих містах перебували 4 дивізій турок і ще 9000 арнаутів. 10 жовтня в регіон прибуло ще 2000 османських арнаутів і спробували відкинути чорногорців на їхні вихідні позиції, проте маневр не вдався. 11 жовтня колона королевича Данило взяла штурмом прикордонні висоти Дедич і Шиншаник.

15 жовтня чорногорські війська Данило, після триденної облоги, взяли місто Тузі. Нурри-бей, комендант міста, здав його після того, як чорногорці зайняли оточуючи висоти і відкрили вогонь по місту. Одночасно Вукотич із загоном з ходу узяв Оброво і Бєлополля. 16 жовтня чорногорці сконцентрували сили на напрямі до Беране і в той же день штурмували місто. Наступного дня ними були взято Плава і Гусин'є. Під тиском противника турецькі війська відійшли до Іпеку, залишивши Ругову. Через день, 18 жовтня, Сербія, Греція і Болгарія офіційно почали війну з Туреччиною. Сербські війська, сконцентровані на лінії кордону від Вран'ї до Ужици, перейшли в наступ. 20 жовтня в Бредереве, взятому напередодні чорногорськими військами, армії Чорногорії і Сербії об'єдналися в зведений загін і потім рушили на Іпек. До 21 жовтня 1-а сербська армія воювала під Кумановом, друга сербська армія перебувала у Овче поля, 3-тя армія Янковича штурмувала Приштину, 4-та армія Живковича із черногорской армією Данило окупувала Новопазарський санджак.

21 жовтня 1-а армія сербів під командуванням королевича Олександра, наблизившись до Куманова, зіштовхнулася з Західної армією турок^[13]. Турки мали 180 000 вояків, серби — 120 000. Ще 40 000 турецьких вояків перебували неподалік, на Овче поле. До армії Олександра повз того ж поля наближалося підкріплення — 3-тя армія, вже яка зайняла Приштину. 24 жовтня в результаті кривавого бою турки були розбиті. Турки кинули під Кумановом більшість своєї артилерії —156 гармат. У полон серби взяли 2000 турецьких солдатів і близько 100 офіцерів.

З самого початку війни була встановлена облога Шкодеру, Чорногорці декілька спробували штурмувати Шкодер, але не вдало. Великобританія висунула ультиматум Чорногорії зняти облогу зі Шкодера, Чорногорці не поступились. 4 квітня 1913 року у Адріатичне море увійшла міжнародна ескадра і блокувала узбережжя Чорногорії. Але це вже не могло врятувати Шкодер. Незабаром Шкодер капітулював і 23 квітня 1913 турецький гарнізон залишив місто.

Завершення війни і повоєнна пораред.ред. код

Перша Балканська війна завершилася підписанням Лондонського договору 17 травня 1913. Згідно з договором усі Оттоманські території на захід від лінії Енос — Медея було передано Балканський лізі, відповідно до статус-кво під час перемир'я. Договір також оголосив Албанію незалежною державою. Майже вся територія, що була оголошено албанською державою була окупована Грецією чи Сербією, які неохоче вивели свої війська. Через не вирішене питання розподілу Македонії, практично відразу розпочалась Друга Балканська війна.

Битви Першої Балканської війни
Назва	Нападники	Керманич	Захисники	Керманич	Дата	Перемога
Битва при Сарантапоро	Греки	Крон-принц Костянтин І	Османи		22 жовтня 1912	Греки
Гіанніцька битва	Греки	Крон-принц Костянтин І	Османи	Гасан Тахсин паша	1 листопада 1912	Греки
Кумановська битва	Серби	Генерал Радомир Путник (звання Воєводи після битви)	Османи	Генерал Зеккі-паша	23 жовня 1912	Серби
Киркларелійська битва	Болгари	Генерал Радко-Дмитрієв, генерал Іван Фічев	Османи	Махмуд Мухтар-паша	24 жовтня 1912	Болгари
Битва при Пенте Пігадія	Греки	Генрал-лейтенант Константинос Сапунзакіс	Османи	Есат-паша	6-12 листопада 1912	Греки
Прилепська битва	Серби		Османи		3 листопада 1912	Серби
Битва при Люле-Бургас	Булгари	Генерал Радко Дмитрієв, генерал Іван Фічев	Османи	Абдула-паша	28-31 жовтня 1912	Булгари
Битва при Веві	Греки		Османи		15 листопада 1912	Османи
Битва при Бітола	Серби	Петар Бойович	Османи	Зеккі-паша (генерал)	16-19 листопада 1912	Серби
Морська битва при Коліакра	Болгари	Капитан Димітар Добрев	Османи	Гусейн Рауф Бей	21 листопада 1912	Болгари
Морська битва при Еллі	Греки	Контр-адмірал Павлос Кунтуріотіс	Османи	Адмірал Раміз Бей	16 грудня 1912	Греки
Булаїрська битва	Османи	Феті Бей	Болгари	Генерал Георгій Тодоров	26 січня 1913	Болгари
Чаркьойська битва	Османи	Енвер Бей	Болгари	Генерал Стіліан Ковачев	26-28 січня 1913	Болгари
морська битва при Лемносі	Греки	Контр-адмірал Павлос Кунтуріотіс	Османи		18 січня 1913	Греки
Бізанська битва	Греки	Крон-принц Костянтин І	Османи	Есат-паша	5-6 березня 1913	Греки
Облога Адріанополя	Болгари і серби	Генерал Георгій Вазов, генерал Степа Степанович	Османи	Генерал Газі Шулкрі-паша	11-13 березня 1913	Болгари

69.Друга Балканська війна[ред. • ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку. Стабільна версія була перевірена 21 червня 2013.

Друга Балканська війна
Балканські війни
Сербські солдати в Кратово. 20 червня 1913
Дата: 29 червня 1913 — 29 липня 1913 Місце: Балканський півострів Привід: Прагнення країн-учасниць Першої балканської війни переділити придбані території Результат: Поразка Болгарії і розподіл ї території Територіальні зміни: Частина Македонії відійшла Сербії, частина — Греції. Османська імперія повернула невелику частину своїх колишніх європейських володінь. До Румунії відійшла Південна Добруджа
Сторони
Болгарія	Сербія  Греція  Румунія  Османська імперія  Чорногорія
Командувачі
Михаил Савов  Никола Иванов  Васил Кутинчев Радко-Дмитрієв	Александр I  Радомир Путник  Костянтин I  Авереску  Ізет-паша
Військові сили
500 000	220 000  150 000  450 000  255 000  12 000
Втрати
18 000[1]	19 000[1]  2000  2000  20 000  2000

Друга Балканська війна  — швидкоплинна війна 29 червня — 29 липня 1913 року за розділ Македонії між Болгарією з одного боку, й Османською імперією, Румунією, Чорногорією, Сербією і Грецією з іншого. Війна була спровокована дипломатами Австро-Угорщини і Німецької імперії, які прагнули розвалити Балканський союз.

Болгарія програла війну. У результаті політична ситуація на Балканському півострові змінилася на користь Франції, Австро-Угорщини, Російська імперія навпаки — втратила свій вплив. Територія, захоплена Болгарією в Балканський війні, була поділена між країнами-переможницями.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Причини

  • 1.1 Історичні передумови

• 2 Результати Першої Балканської війни

• 3 Нова політична ситуація

• 4 Плани і сили

  • 4.1 Зосередження військ

  • 4.2 Плани

• 5 Перебіг військових дій

  • 5.1 Наступ болгар

• 6 Битва під Кукушем

• 7 Контрнаступ антиболгарської коаліції

  • 7.1 Втручання в конфлікт Румунії та Османської імперії

• 8 Наслідки

  • 8.1 Мирні договори

  • 8.2 Нові спірні території

  • 8.3 Перша світова війна

• 9 Див. також

• 10 Посилання

• 11 Література

• 12 Інтернет посилання

Причини[ред. • ред. код]

Історичні передумови[ред. • ред. код]

Османська імперія, розширюючи свою територію з моменту виникнення, в XV столітті захопила Балканський півострів. На півострові ще до приходу турків мешкало багато ворожих один до одного народів. Спільний противник — Туреччина — змусив їх консолідуватися. У XVII столітті почалося поступове ослаблення імперії. Завоюванні турками народи прагнули до незалежності, тому в XVIII столітті в ослабленій імперії не раз відбувалися повстання національних меншин. До середини XIX століття почалося формування етнократичних держав. На Балканському півострові, частина населення якого була православними християнами і слов'янами, цей процес відбувався за підтримки Російської імперії. До кінця XIX століття Османська імперія втратила значну частину своїх європейських володінь, на території яких виникли незалежні Сербія, Болгарія, Румунія, Греція і Чорногорія.^[2][3].

Протистояння великих держав на Балканах призвело до виникнення Балканського союзу — військового оборонного союзу Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Союз створювався під егідою Російської імперії і був спрямований проти Австро-Угорщини, оскільки нещодавня Боснійська криза призвела до дестабілізації ситуації на Балканах^[2]. Проте Балканський союз почав ворогувати з Османською імперією. В ослабленій імперії мешкала велика кількість болгар, греків і сербів. Крім того, болгарський уряд бажав максимально розширити кордони Болгарії, створивши Целокупну Болгарію — імперію, що мала охопити всю східну частину Балкан. Серби воліли отримати доступ до Адріатичного моря, приєднавши до своєї країни Західну Македонію і Албанію. Чорногорці прагнули зайняти великі турецькі порти на Адріатиці і Новопазарський санджак^[2]. Греки, як і болгари, воліли максимально розширити кордони своєї країни. Пізніше, вже після Першої світової війни, виникла Велика ідея Венізелоса — відтворенняВізантійської імперії зі столицею в Константинополі (Стамбулі). Були, проте, в союзі й суперечності. Так, Болгарія і Сербія сперечалися про приналежність Македонії, Греція і Болгарія — про приналежності Фракії. Румунія, яка не входила в союз, теж мала територіальні претензії до Болгарії, а в ході Першої Балканської війни ці претензії вона використовувала для політичного тиску на Болгарію^[2][3][4].

Результати Першої Балканської війни[ред. • ред. код]

Докладніше: Лондонський мирний договір (1913)

Докладніше: Перша Балканська війна

9 жовтня 1912 року офіційно розпочалася Перша Балканська війна, хоча де-факто Чорногорія початок бойових дій з турецькими військами ще 4 жовтня. У перші два місяці війни сили Балканського союзу вели наступ на всіх напрямах. У Македонії була повністю розбита Західна (Македонська) армія Османської імперії, під Киркларелі — Східна. Тривалі бої наЧаталджинській зміцненій лінії, тривалі облоги міст Салоніки і Шкодер змусили сторони розпочати мирні переговори. Переговори було зірвано младотурками, котрі під часМладотурецької революції захопили владу у Туреччині. Новий уряд імперії негативно ставився до національних меншин держави, тому він закликав турків продовжити війну на Балканах, повернувши до складу імперії «бунтівні регіони»^[3]. 3 лютого 1913 року о 7-й годині вечора військові дії відновилися. У другу її фазу Балканському союзу вдалося примусити здатися Шкодер і Салоніки. На інших ділянках фронту до 30 травня велася позиційна війна. 30 травня младотурецький уряд все ж погодився підписати в Лондоні мирний договор.

Відповідно до Лондонського мирного договору, Туреччина втрачала більшу частину своїх європейських володінь і всі острови в Егейському морі. Під її владою залишався лише Стамбул і його околиці. Албанія отримала незалежність, хоча фактично це був протекторат Австро-Угорщини й Італії^[3]. Створення нової держави не задовольняло Грецію, Чорногорію і Сербію, які хотіли розділити албанські території між собою. Крім того, мирний договір не передбачав, як розподілять в майбутньому втрачені Туреччиною території. Країни-учасниці Балканського союзу мали самостійно розділити окуповані території. Це було проблематично, оскільки Фракія і Македонія відразу після завершення Першої Балканської війни стали спірними територіями між союзниками. Ситуація в цих регіонах постійно нагніталася, Македонія була поділена спірною демаркаційною лінією між Болгарією і Сербією^[3]. Нові кордони держав так і не були визначенні^[2].

Нова політична ситуація[ред. • ред. код]

Німецька імперія і Австро-Угорщина, які наприкінці XIX століття були втягнуті у загальноєвропейську гонку озброєнь, усвідомлювали, що наближається загальноєвропейська війна. Російська імперія була їх потенційним противником, а значно посилений Балканський союз був її союзником. Цього побоювалися Туреччина, Німеччина і Австро-Угорщина. Щоб послабити російський вплив на стратегічно важливому Балканському півострові, необхідно було ліквідувати Балканський союз. Прямо оголосити війну союзу Австро-Угорщина не могла, оскільки це могло перерости у загальноєвропейську (фактично світову) війну^[2][4].

У такій ситуації німецькі й австрійські дипломати ще наприкінці 1912 року вирішили розвалити союз зсередини. У Белграді — столиці Сербії — вони схиляли сербського короля до війні з Болгарією і Грецією. Аргументувалося це тим, що в Балканській війні серби не отримали бажаного — доступу до Адріатики, але вони можуть це компенсувати, анексуючи Македонію і Салоніки. Таким чином Сербія отримала б вихід до Егейського моря. Одночасно німці й австрійці вели дипломатичну робота в болгарській столиці — Софії. Болгарському уряду пропонувалося те саме, що й сербському — анексувати Македонію. Австро-Угорщина обіцяла Болгарії в цьому питанні підтримку^[4]. Але думка болгарської сторони не змінилася. Вона як і раніше наполягала на дуже суворому дотриманні всіх пунктів сербо-болгарського союзного договору 1912 року, який заклав підґрунтя Балканського союзу^[2][4].

Серби, на відміну від болгар, погодилися з німецькими і австрійськими дипломатами. Сербія готувалася до нової війни. Тим часом Греція, була невдоволена посиленням Болгарії і прагнула спільного кордону з Сербією, 1 червня 1913 року підписала з Сербією союзний антиболгарський договір. Греки і серби мали спільні інтереси на Балканах — передусім у транзитній торгівлі. Російська імперія, під егідою якої виник Балканський союз, виступала проти його розпаду. Російський уряд закликав мирно врегулювати питання. Планувалося скликати конференцію всіх «зацікавлених сторін» для встановлення нових кордонів. Ситуація погіршувалася реваншизмом младотурків, які хотіли повернути собі втрачені території^[2].

На початку літа 1913 року в Сербії сталася радикалізація уряду і всіх верств суспільства^[2].. Почалася насильницька «сербізація» у захопленних у турків регіонах — Західної Македонії і Косово^[5]. Розповсюджувались шовіністичні ідеї, наприкінці червня сам сербський король став закликати до максимального розширення кордонів держави. Сформувалося вкрай радикальне угруповання «Чорна рука». Воно виникло за підтримки сербської контррозвідки і контролювало більшу частину сербського уряду. Його побоювався сам Карагеоргійович. Внутрішньополітична ситуація загострювалася тим, що частина сербського уряду на чолі з Николою Пашичем не була згідна з політикою «Чорної руки». У газетах стали з'являтися статті про «урядову зраду батьківщини кабінетом Пашича»^[5].

Плани і сили[ред. • ред. код]

Зосередження військ[ред. • ред. код]

До кінця Першої Балканської війни в Болгарії було сформовано 4-та армія, а після війни — 5-та. Обидві армії виступали нарівні з 1-ю, 2-ю і 3-ю. Фактично з часів недавньої війни з Туреччиною в болгарських військах нічого змінилося. До лінії майбутнього фронту — сербсько-болгарського кордону — Болгарія стягала війська довго, оскільки ті перебували далеко уЧаталджі^[2].

Сербські війська, головна ударна сила антиболгарського союзу, розтягнулися вздовж усього кордону з Болгарією. Всього у Сербії було три армії і два самостійних загону. До складу сербських військ ввійшли чорногорські війська, частина яких увійшло до складу 1-ї армії королевича Олександра Карагеоргійовича. Ще одна частина сербських військ залишалася в Скоплє як резерв. В тому ж місті розташувався штаб верховного командування антиболгарськими силами^[2].

У Чорногорії після Першої Балканської війни війська встигли демобілізуватися, тому була знову оголошено мобілізація. У Сербії та Болгарії провелась додаткова мобілізація, щоб поповнити сили. С 23 по 27 червня війська обох країн стягувалися до загального кордону^[2]. 28 червня війська розпочали військові дії, тоді ж розпочалась дипломатична криза між країнами колишнього Балканського союзу і Російською імперією, яка прагнула врегулювати конфлікт шляхом мирних переговорів. Того ж дня в Петербурзі було призначено час переговорів про приналежність спірних територій, проте переговори було зірвано війною.

Плани[ред. • ред. код]

Болгарське командування планувало атакувати противника на півдні і перекрити сполучення між Сербією і Грецією. Далі болгари намагались атакувати Скоп'є і потім повністю зайняти Македонію. На захоплених теренах планувалося заснувати болгарську владу й провести пропаганду серед місцевого населення. Як очікувалося, місцеве населення має підтримати болгарську армію. Далі уряд Болгарії волів запропонувати противникам перемир'я і почати дипломатичні переговори. Уряд країни вважав, що після захоплення Скоп'є Сербія під тиском погодиться на всі умови болгар^[2].

Серби ніяких спеціальних планів напередодні війни не розробляли. Лише на початку липня, коли розпочалася війна і сербські війська просувалися углиб Болгарії, сербський і грецький уряди вирішили виграти війну за допомогою дипломатії. Планувалося стримувати наступ болгар на всьому фронті, при цьому звинувачуючи Болгарію у порушенні союзних договорів, таким чином ізолювавши її^[4].

Перебіг військових дій[ред. • ред. код]

Наступ болгар[ред. • ред. код]

В останні дні червня ситуація на кордоні загострилася. 29 червня 1913 року о 3 годині ранку болгарські війська без оголошення війни перейшли в наступ на македонській ділянці кордону. Для Сербії це виявилося несподіванкою, оскільки та чекала початку у Петербурзі. Джордж Б'юкенен, британський дипломат, з приводу початку війни заявив: Болгарія відповідальна за відкриття військових дій, Греція і Сербія цілком заслужили обвинувачення в навмисній провокації.

Спочатку болгарський наступ вівся лише п'ятьма дивізіями 4-ої армії на Македонському фронті та 2-ої армії в напрямку Салонік^[2]. Частини 4-ої армії форсували річку Злету, повністю розбивши розташовані там сербські війська, і розділилися на дві частини: перша атакувала сербів біля Криволака, друга — біля Іштиба. Наступ був успішним і несподіваним, але сербська 1-а армія, яка перебувала на відстані 10 кілометрів від Злети, встигла відреагувати на перетин кордону противником й попрямувала назустріч болгарам. Цією армією особисто командував Олександр Карагеоргієвич.

Увечері того ж дня, о 19 годині, болгарська 2-а армія почала наступ на Салоніки. Потужним ударом були знищені всі передові частини греків, ті, що залишилися в живих, відступили. Частини 11-ої дивізії 2-ої болгарської армії вийшли до узбережжя Егейського моря біля болгарсько-грецького кордону й до річки Струма. Розвинути масштабніший наступ болгарам зашкодила сербська артилерія. З неї було відкрито вогонь по болгарським військам у Салоніках, далі болгари наступати не стали. 30 червня постфактум серби, греки і чорногорці офіційно оголосили війну Болгарії. Костянтин I, король Греції, який особисто очолив всю грецьку армію, віддав наказ своїм військам перейти в контрнаступ. Тим часом у наступ на містоПирот пішли 1-а і 5-та болгарські армії. Наступ захлинувся, армії були зупинені сербами^[2]. 2 липня антиболгарський союз узяв ініціативу у свої руки, і сербсько-грецькі війська почали поступово наступати на позиції противника. У полон до сербів потрапляли окремі болгарські частини і артилерія. Так, на підступах до Велесу вдалося взяти в полон 7-му дивізію болгар у повному складі. Біля Злети сербам того ж дня вдалося зупинити наступ військ противника, а вночі значна частина болгарських військ була оточена і знищена сильним артилерійським вогнем^[2]. На Овчому полі була оточена значна частина 4-ої болгарської армії.

Битва під Кукушем[ред. • ред. код]

Докладніше: Битва під Кукушем

Оскільки основні сили болгар на грецькому фронті перебували біля Кукуша, грецьке командування вирішило розбити їх. Для цього в короткий термін було розроблено план, відповідно до якого лівофлангові частини болгарської армії мали бути затримано трьома дивізіями греків, тим часом чотири центральні дивізії грецьких військ повинні атакувати центр противника в Кукуші. Тим часом 10-та грецька дивізія мала обійти з півночі озеро Одран і, контактуючи з сербської армією, діяти спільно. Фактично план передбачав взяти болгарські війська у кільце і знищити. Греки переоцінили війська болгар, вважаючи, в тих не менше 80 000 військових і 150 гармат. Насправді болгари мали 35 000 вояків^[2].

2 липня почалися нові бої між греками і болгарами, які ставали все масштабніше. У вечорі того ж дня до Кукушу підійшли греки. Їх війська зупинилися неподалік від болгар і провели артпідготовку. Першою почала наступ на лівому фланзі 10-та грецька дивізія. Вона перетнула річку Вардар, частина її атакувала Гавгелі, а інша вступила в незапланований бій з болгарськими військами. На правому фланзі теж почався наступ 1-ї і 6-ї дивізії. Болгари вирішили оборонятися, що дозволило розвинути наступ грекам. Бій тривав всю ніч, а 3 липня греки підійшли до Кукушу впритул і спробували опанувати містом. Увечері болгарські війська з центру і правого флангу відступили до кордоні. Лівий фланг болгарських військ продовжував оборону до наступного дня. 4 липня греки змусили відступити залишки військ противника. Як трофеї були взяті 12 артилерійських гармат і 3 кулемета. Після бою 10-та і 5-та грецькі дивізії об'єдналися в лівофлангову групу і разом почали переслідування болгар^[2].

Контрнаступ антиболгарської коаліції[ред. • ред. код]

6 липня болгарські війська у Дойрана несподівано для греків припинили відступ^[2]. Вони розгорнулися і атакували противника, але атака була відбита, а болгари зазнали серйозні втрати. Після цього випадку їх відступ відновився.

Наступний подібний випадок стався на Белашицькому перевалі. Увечері того ж дня греки підійшли до нього. У той момент перевал був повністю зайнятий болгарами. Вони заздалегідь приготувалися відбити атаку, тому розгорнули артилерію і зайняли позиції. Місцевість була гориста, а день дуже спекотним, тому грекам важко було пройти гірськими шляхами із артилерією. Ще важче було її розгорнути. Болгари цим скористалися відкрили прицільний артилерійський вогонь. Попри це, бій виграли греки. Їх армія у кілька разів переважала розбиту болгарську, тому перевал взято, хоч і великими втратами.

7 липня греки ввійшли в Струмицю. Тим часом відступаюча лівофлангова болгарська дивізія перетягла на свій бік три грецьких, чим полегшила опір грекам центральної болгарської дивізії. Протягом трьох днів вона опиралася перетягненим на себе військам, але теж змушена була відступити. Водночас грекам чинили опір на західному березі Струми у Ветрини. 10 липня опір було зломлено, і болгарські війська відійшли на схід. Болгари не могли розраховувати на перемогу, позаяк їхні армія ослабла і була деморалізована, а противник в тричі перевершував чисельністю болгарські війська^[2].

11 липня сталося з'єднання грецьких і сербських військ. Армія короля Костянтина зустрілася з сербською 3-ю армією. Того ж дня греки з моря висадилися в Кавале, яка належала Болгарії. Також силам антиболгарського союзу вдалося зайняти Серре, а 14 липня вони окупували Драму^[2].

Втручання в конфлікт Румунії та Османської імперії[ред. • ред. код]

Королівство Румунія ще в ході Першої Балкансько війни тисло на Болгарію, погрожуючи втрутитися в конфлікт на боці Туреччини. Вона вимагала змінити лінію кордону Південної Добруджі на свою користь. З початком Другої Балканської війни румунське керівництво побоювалося втратити наступальну ініціативу, тому готувалося до вторгнення в Болгарію^[2].

Одночасно в Османській імперії в ході Першої Балканської війни до влади прийшли младотурки, з їхнім приходом в країні запанували реваншистські настрої. Османська імперія після підписання Лондонського мирного договору не могла повернути собі всі втрачені території, тому скористалася Другою Балканською війною для часткової компенсації втрат Першої. Фактично султан не давав жодних наказів розпочати військові дії, ініціатором відкриття другого фронту став Енвер-паша, лідер младотурків. Командувачем операцієї він призначив Ізет-пашу^[2].

12 липня турецькі сили перетнули річку Марицю. Їхній авангард складався з кілька частин кавалерії, серед них була одна іррегулярна з курдів. Одночасно 14 липня румунська армія перетнула румуно-болгарський кордон в районі Добруджі й попрямувала на південь уздовж Чорного моря на Варну. Румуни очікували жорстокого опору, але нічого подібного не було. Більше того, два корпуси румунської кавалерії без опору наблизилися до столиці Болгарії — Софії. Опір румунам майже не чинився, бо всі болгарськіі війська перебували далеко на заході країни — на сербсько-болгарському і греко-болгарському фронтах. Водночас, протягом кількох наступних днів у Східній Фракії турками були знищені всі війська болгар, а 23 липня сили Османської імперії взяли місто Едірне^[2]. Східну Фракію турки захопили всього за 10 переходів.

29 липня, коли болгарський уряд зрозумів всю безвихідь ситуації, було підписано перемир'я. Слідом за ним почалися мирні переговори в Бухаресті^[3].

Наслідки[ред. • ред. код]

Карта випущена в 1914 році і демонструє спірні території Балканського півострова — «порохової бочки Європи». Розмежування по Лондонській конференції перед війною (згори) і остаточні кордони після Другої Балканської війни по Бухарестському миру (знизу)

Мирні договори[ред. • ред. код]

Докладніше: Бухарестський мирний договір (1913) та Константинопольський договір (1913)

По закінченні Другої Балканської війни 10 серпня 1913 року в столиці Румунії — Бухаресті — було підписано бухарестський мирний договір. Туреччина не брала участь у його підписанні. Болгарія, як сторона, що програла війну, втрачала майже всі захоплені в ході Першої Балканської війни території і понад того Південну Добруджу. Попри такі територіальні втрати, вихід до Егейського моря країна мала зберегти. Відповідно до договору^[2][6]:

1. З моменту ратифікації договору між колишніми противниками настає перемир'я^[7]

2. Встановлюється новий румуно-болгарський кордон в Добруджі: він починається на заході у Туртукайської гори на Дунаї, потім проходить прямою лінією до Чорного моря на південь від Кранево. Для формування нового кордону створювалася спеціальна комісія, а всі нові територіальні розбіжності протиборчі країни мали вирішувати в третейському суді. Також Болгарія зобов'язувалася протягом двох років зруйнувати всі зміцнення біля нового кордону^[7]

3. Новий сербсько-болгарський кордон з півночі прямував старим, ще довоєнним кордоном. В Македонії кордон проходив по колишньому болгарсько-турецькому кордону, точніше по вододілу між Вардаром і Струмою. Верхня частина Струми при цьому залишалася у Сербії. Далі на півдні новий сербсько-болгарський кордон примикав до нового греко-болгарського кордону. У разі територіальних суперечок, сторони мали звернутися до третейського суду. Для проведення нового кордону також скликалась спеціальна комісія^[7]

4. Між Сербією і Болгарією мав бути укладений додатковий договір щодо кордонів в Македонії^[7]

5. Новий греко-болгарський кордон мав починатися від нового сербсько-болгарського, а закінчуватися у гирла річки Мести на березі Егейського моря. Для формування нового кордону скликалась спеціальна комісія, як і у двох попередніх статтях договору сторони при територіальній суперечці повинні звертатися до третейського суду^[7]

6. Квартири командування сторін мають бути негайно повідомлені про підписання миру, а в Болгарії наступного дня — 11 серпня — має розпочати демобілізацію^[7]

7. Евакуація болгарських військ і підприємств з територій, переданих її противникам, має розпочатися у день підписання договору і має завершитися не пізніше 26 серпня^[7]

8. Під час анексії втрачених Болгарією територій Сербія, Греція і Румунія мають повне право користуватися залізничним транспортом Болгарії без оплати витрат і проводити реквізицію за умови негайного відшкодування збитків. Всі хворі і поранені, які є підданими болгарського царя і перебувають на окупованих союзниками територіях, мусять перебувати під наглядом й забезпечуватися арміями країн-окупантів^[7]

9. Повинен відбутися обмін полоненими. Після обміну уряди колишніх країн-суперниць повинні надати одне одному дані про витрат на утримання полонених^[7]

10. Договір має бути ратифіковано протягом 15 днів в Бухаресті^[7]

У Константинопольському мирному договорі обумовлювався лише болгарсько-турецький кордон між Туреччиною і Болгарією^[7]. Його підписали в Стамбулі лише Болгарія і Османська імперія 29 вересня того ж року. Відповідно до нього, Туреччина назад отримувала частину Східної Фракії і місто Едірне^[2][3].

Нові спірні території[ред. • ред. код]

Завдяки угоді, територія Сербії збільшилася до 87 780 км²;, на приєднаних землях мешкало 1 500 000 осіб^[6]. Греція збільшила свої володіння до 108 610 км²;, а її населення, на початок війни було 2 660 000, з підписанням договору становило 4 363 000 осіб^[6]. 14 грудня 1913 року, крім відвойованих у турків і болгар територій, Греції відійшов Крит. Румунія отримала Південну Добруджу площею 6960 км²;, і населенням 286 000 осіб.

Попри значні територіальні втрати, у складі Болгарії залишалася відвойована у Османської імперії центральна частина Фракії площею 25 030 км²;. У болгарської частини Фракії мешкало 129 490 осіб^[6]. Таким чином, це було «компенсацією» за загублену Добруджу. Але пізніше Болгарія втратила і цю територію.

На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не було до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією й Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав — Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, — а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, воліла аннексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини й Італії^[6][8].

70.Боротьба за Македонію[ред. • ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Грецькі біженці з Македонії після масових вбивств у Стренца, поблизу прикордонноїБітоли, 1903 рік

Історія Македонії

Доісторичні Балкани

Стародавня Македонія

Македонія під владою Рима

Слов'янізація Македонії

Західне Болгарське царство

Візантійська Македонія

Сербське царство

Прілепське королівство

Османська Македонія

Кресненське повстання

Боротьба за Македонію

Ілінденське повстання

Крушевська республіка

Стара Сербія

Вардарська бановина

Незалежна республіка Македонія

Народно-визвольна боротьба

АЗНВМ

СР Македонія

Республіка Македонія

Конфлікт 2001 року

Портал «Республіка Македонія» переглянути   обговорити   редагувати

Боротьба за Македонію (у грецькій історіографії конфлікт отримав назву Македонська боротьба грец. Μακεδονικός αγώνας) — конфлікт1904—1908 років між новими незалежними балканськими державами (Греція, Сербія та Болгарія) за контроль над великою етнічно строкатою історичної балканською областю Македонія, яка все ще знаходилась під управлінням вкрай слабкої Османської імперії.

Кожна з держав мала свої інтереси у стратегічно важливій Македонії. Так серби прагнули отримати вихід до Егейського моря, турки і особливо молодотурки хотіли підтримати і розвинути ісламську державу на Балканах, болгари ж боролись за поширення православ'я,болгарської мови і культури в межах Болгарського екзархату. З огляду на національний склад регіону, явну перевагу в цій боротьбі мала саме Болгарія.

Однак особливо активну участь у конфлікті взяла Греція, уряд якої перейнявся Великою ідеєю енозісу всіх грецьких територій. Програвшигреко-турецьку війну 1897 року, грецьке суспільство жадало реваншу, попри те що за 5 століть турецької влади значна частина македонських греків вже асимілювалася, а деякі з них навіть прийняли іслам. Все ж таки історична пам'ять зіграла дуже важливу роль у зростанні грецького патріотизму та посилення грецьких партизанських загонів в регіоні, оскільки Салоніки — столиця Македонії — колись були другим після Константинополя містом Візантійської імперії — середньовічної грецької держави. Бої між зацікавленими сторонами носили вкрай запеклий характер, приймаючи іноді форми геноциду. Так, у селі Загоричани, округ Касторія, 25 березня 1905 грецька армія стратила 79 болгар. Насильство в регіоні припинилося лише після активного турецького втручання, але відновилося знову після 1910 року, коли почалися Перша та Друга Балканські війни, що завершилися розділом Македонії між трьома державами: Грецією, Болгарією і сучасною Республікою Македонія. Ряд місцевих народів (аромуни, мегленорумуни) своїх територіальних утворень створити не змогли.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Причини

• 2 Ранній період

• 3 Участь офіційної Греції

• 4 Див. також

• 5 Примітки

• 6 Посилання

Причини[ред. • ред. код]

Поразка Греції у греко-турецькій війні 1897 торкнулась усієї нації і стала втратою для усіх грецік. Націоналістична організація «Етнікі етерія», яка вважається відповідальною за розв'язання війни, була розпущена під тиском прем'єр-міністра Георгіос Феотокіса. Проте молоді офіцери, які заснували організацію, не втратити контакту. Вони продовжували радитися з приводу ситуації у Македонії, де болгари змогли здійснити низку послідовних значних заходів за підтримки Болгарського Екзархату, як наприклад, масове відкриття болгарських шкіл.

З 1899 року ВМРО повстала проти османської влади під гаслом «автономії Македонії». Повстанці, що мали на меті стояти на захисті усіх християн в регіоні, спочатку жодним чином не турбували Грецію. Проте поступово зростаюча напруженість виникла між послідовниками Константинопольського патріархату (серед яких були не тільки греки) та болгарського екзархату. Це призвело до винищення членами ВМРО членів прогрецько та просербсько налаштованих.

Стрімке загострення ситуації в Македонії стурбувало громадськість як у Греції та Сербії, так і в Європі в цілому. У квітні 1903 року група під назвою Геміджії (грецькою мовою βαρκάρηδες) за підтримки ВМРО підірвали французький корабель Гвадалквівір і Ссманський банк уСалоніках. У серпні 1903 року ВМРО вдалося організувати Ілінденське повстання в Македонії і Адріанопольському вілайєті. Після недовгого існування Республіки Крушево повстання було придушене османами, що супроводжувалось руйнуванням багатьох сіл і спустошенням цілих районів у Західній Македонії і навколо Киркларелі, що поблизу Адріанополя. В Афінах націоналістичні організації підняли демонстрації проти Болгарії, проте офіційна Грецька держава не втригла оговтатись від поразки 1897, а тому вагалася, як чинити.

Ранній період[ред. • ред. код]

Германос Каравангеліс

Іон Драгуміс

З 1900 року болгарські звірства все частіше торкались і грецьких македонців. Єпископ Касторії, Германос Каравангеліснаправив до Македонії від грецького посольства Ніколаоса Маврокордатоса, а також консула Греції у Монастірі Іона Драгуміса. Зрозумівши, що нарешті настав час діяти більш ефективно, вони почали готуватися до протистояння.

Так, Драгуміс дбав здебільшого про питання фінансової організації спротиву, тим часом єпископ Германос надихав грецький народ на боротьбу проти ВМРО і сформував комітети зі сприяння грецьким національним інтересам. Скориставшись внутрішніми політичними та міжосібними суперечками у ВМРО, Каравангелісу спочатку вдалося завербувати деяких колишніх членів ВМРО та сформувати партизанські загони, які пізніше були посилені греками. Зрештою повстанські загони в основному складались із колишніх офіцерів грецької армії, добровольців з острвоа Криту, півострова Мані, а також македонських греків, серед яких були Вангеліс Стребреніотіс з села Аспоргія та Христос Коттас із села Рулія, колишні прихильники ВМРО. Борці за грецьку ідею назвали себе Македономахами від грец. Μακεδονομάχοι, що перекладається як Македонські борці. Сили ж ВМРО у деяких випадках підкріплювались Османськими владою та збройними силами, оскільки інтереси турок багато в чому співдапали із цілями ВМРО.

Участь офіційної Греції[ред. • ред. код]

Грецькі повстанці і турецькі офіцери після перемоги молодотурків і припинення військових дій

Взяти участь у боротьбі офіційну Грецьку державу спонукало не тільки стрімке болгарське проникнення у Македонію, а також інтереси Сербії, які зосереджувались в основному на Скоп'є та прикордонній із Грецією Бітолі. Заворушення у Македонії, звірства болгарських партизанських загонів,^[1][2] що чинились над місцевими жителями, які ідентифікували себе греками, і особливо смерть Павлоса Меласа у1904 році (він був першим грецьким офіцером, що ввійшов у Македонію із партизанами) — все це здійняло потужну хвилю націоналістичних настроїв у Греції. Зрештою це призвело до рішення направити додаткові загони у допомогу партизанам, аби зірвати плани Болгарії на об'єднання усіх слов'яномовних мешканців області Македонія під своїми гаслами.

Грецькому консульство у Салоніках стало центром Македонської боротьби, центром координації дій партизанських загонів, розподілу військової техніки та надання медичної допомоги. Запеклі конфлікти між греками і болгарами почалися в області Касторії, на озері Янницята інших районах Грецької Македонії. Обидві сторони чинили жорстокі акції. Найбільш кровопролитною була різанина у селі Загоричани, населеному здебільшого болгарами, вночі 25 березня 1905 року, коли 79 селян були страчені грецькими повстанцями. були страчені грецької andartes в нічний час.

При цьому і болгари, і греки мали протистояти турецькій армії. Македонський конфлікт завершився лише після того, як у Туреччині 1908року відбулась революція на чолі із молодотурками, які обіцяли терпимість по відношенню до всіх етнічних груп і релігій та надання усіх громадянських прав, що мали забезпечуватись новою Конституцією. В цілому чотирирічна Боротьба за Македонію ствердила позиції Греції в регіоні. Райони області Македонія, які були зайняті грецькими партизанами впродовж Боротьбі за Македонію таки були включені до складу Грецької держави після Балканських воєн 1912—1913 років.

72.Йосип Броз Тіто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Йосип Броз Тіто
1-ий Президент Югославії
Час на посаді:
14 січня 1953 — 4 травня 1980
Попередник	Иво Рібар (як Голова Президії Народних Зборів)
Наступник	Лазар Колішевський (як Голова Президії)
Народився	25 травня 1892 Кумровець, Королівство Хорватія і Славонія, Австро-Угорщина
Помер	4 травня 1980 (87 років) Любляна, СФРЮ
Громадянство	Югославія
Звання	Маршал Югославії
Нагороди

Йосип Броз (хорв. Josip Broz, партійний псевдонім Тіто (хорв. Tito);^[1] (25 травня 1892, Кумровець, Хорватія — 4 травня 1980,Любляна, Словенія) — лідер Югославії з кінця Другої світової війни до своєї смерті (1945—1980), маршал (1943).

Зміст

  [сховати] 

• 1 Біографія

  • 1.1 Друга світова війна

• 2 Розрив з Москвою (1948)

• 3 Правління Югославією (1948-1980)

• 4 Див. також

• 5 Примітки

• 6 Посилання

Біографія[ред. • ред. код]

Будинок в якому народився Йосип Броз (пізніше Тіто)

Йосип Броз народився 25 травня 1892 року в селі Кумровець у Хорватії в бідній селянській сім’ї (він був сьомим з п’ятнадцяти дітей). Батько Франц Броз був хорватом, мати словенкою. Батько розорився, і вже 14-ти років хлопчику довелося самому заробляти собі на життя. Був учнем у ресторані, слюсарем, потім — кваліфікованим механіком у Загребі та Любляні; довелося працювати на заводах Чехії («Шкода»), Німеччини та Австрії. Наприкінці 1913 року молодого Йосипа, котрий вже став соціал-демократом, призвали до австрійської армії (Хорватія тоді була частиною Австро-Угорської імперії), а через півроку розпочалася Перша світова війна.

4 квітня 1915 року взводний командир Йосип Броз під час відбиття російського прориву на Дністрі біля с. Миткеу (Буковина)(нині с.Митків (Заставнівський район)) був важко поранений і потрапив до російського полону. Там, дивом виживши після висипного тифу та запалення легенів, у таборі для військовополонених вступив у контакт із робітниками-більшовиками й став швидко засвоювати їхні ідеї. Йосип просидів у таборі до 1917 року. Потім — робота (головним чином підпільна) на Путиловському заводі в Петрограді, служба в інтерзагоні Червоної гвардії (Омськ), партизанська боротьба з Колчаком, одруження на 15-річній російській дівчині Пелагеї Білоусовій. На той час став переконаним комуністом. У Югославію Йосип Броз повернувся з дружиною та дитиною наприкінці 1920 року, не заставши живими майже нікого з рідних.

Відсидівши шість років у загребській в’язниці, Броз, як «більшовик-пролетар», входить 1934 р. до складу ЦК КПЮ, потім — до Політбюро.

1935 року для роботи у Комінтерні отримав партійний псевдонім Фрідріх Вальтер. Працював у Парижі, куди прибув у серпні 1937. На той час був організаційним секретарем ЦК. Там дізнався про арешт у Москві Горкіча. На кілька його запитів до Комінтерну про долю Горкіча відповіді не отримав. 24 серпня 1938 року прибув до Москви, де знаходився під постійним наглядом НКВС. Було прийняте рішення заарештувати Тіто. Справа його розглядалася Інтернаціональною контрольною комісією Комінтерну, його звинуватили у «троцькізмі» та у «серйозних політичних помилках» при перекладі сербською мовою «Короткого курсу історії ВКП(б)» Й. Сталіна. У ці ночі у готелі «Люкс», де Тіто очікував на арешт і де у той час арештовували інших працівників Комінтерну, за його свідченням, у нього з'явилася перша сивина. «За те, що мене не заарештували, я повинен бути вдячним Димитрову. Він мені довіряв і вважав, що керівництво партією повинен очолити я»,— говорив Тіто слухачам політичної школи Союзу комуністів Югославії 1977 року.

Новим важким моментом вибору для Й. Броза (від 1934 р. він підписувався партійним псевдонімом Тіто) стали жорстокі репресії, яких 1937 р. зазнало керівництво ЦК КП Югославії в Москві: Генсека ЦК М. Горкича і чималу частину ЦК було звинувачено у шпигунстві та розстріляно. Тіто також звинувачували то у шкідництві, то у фракційності. Після хвилі «сталінських чисток», викликаний до Москви Йосип змушений був, щоб врятуватися, дати невтішну характеристику кільком своїм товаришам.

5 січня 1939 року на засіданні Секретаріату ВККІ Тіто доручили сформувати новий ЦК. У березні 1939 р. Й. Броз Тіто нелегально повернувся до Югославії, що стояла на порозі німецької агресії. В СРСР залишилися його 15-місячний син Жарко та друга дружина, німецька комсомолка Люція Бауер. На нараді тимчасового керівництва КПЮ, за участі Тіто, Джіласа, Карделя, Ранковіча, 15 березня у Бохіні (Словенія), під тиском Комінтерну (фактично — ВКП(б) ), було прийняте рішення про виключення із партії заарештованих у Москві комуністів, звинувачених у «троцкізмі».

Друга світова війна[ред. • ред. код]

Маршал Тіто (справа) у травні 1944

В історію Другої світової війни Тіто увійшов як командувач югославським партизанським визвольним рухом, провідну роль у якому відігравала його партія. Ось цифри, що свідчать про зростання чисельності сил опору: кінець 1941 р. — 80 тис. осіб, кінець 1942 р. — 150 тис., кінець 1943 р. — 320 тис., кінець 1944 р. — 400 тис. З моменту агресії нацистської Німеччини проти Югославії (квітень 1941 р.) і особливо після нападу на СРСР Й. Тіто та його соратники почали озброєну боротьбу проти загарбників. Крім того доводилося боротися й проти національних збройних формувань, що співпрацювали з німцями: сербських четників Д. Михайловича та хорватських усташів. Війна була запеклою: партизани Йосипа Тіто відбили п’ять генеральних наступів німецьких військ, сам він був 1943 р. тяжко поранений і дивом вцілів.

20 жовтня 1944 р. частини югославських партизан і Радянської Армії увійшли до Белграду, незабаром Югославія була проголошена республікою. На чолі держави став Тіто (шляхом важких переговорів з Рузвельтом, Черчиллем і Сталіном йому вдалося запобігти поверненню до влади короля Павла).

Розрив з Москвою (1948)[ред. • ред. код]

У лютому 1948 р. Сталін і Молотов відіслали у Белград послання, в якому різко критикували Тіто за «свавілля» (договір з Болгарією та введення дивізії в Албанію без згоди СРСР). Тіто відповів ввічливо, але гідно, що ці кроки були необхідні, хай навіть і без узгодження з Москвою. Наступні сталінські послання були схожими вже на вироки в стилі 1937 р. Тіто зібрав пленум свого ЦК, де заявив: комуніст не має права любити Москву більше, ніж свою країну. У червні 1948 р. Москва заявила, що Югославія перебуває під владою «вбивць і шпигунів» і закликала «чесних комуністів і патріотів» усунути Тіто.

Правління Югославією (1948-1980)[ред. • ред. код]

Тіто шукав свій, югославський шлях до соціалізму. Бачив його в самоврядуванні, створенні «робочих рад» на підприємствах з гранично широкими правами, різкому ослабленні цензури, «керованому» плюралізмі, «відокремленні партії від влади». В основних рисах ця модель склалася до середини 60-х років і проіснувала до смерті Тіто. У зовнішній політиці Тіто був відомим ідеологом Руху неприєднання, проголосивши рівну віддаленість і від США, і від СРСР. Незалежність країни була для нього дорогою: він пам’ятав про неї і на переговорах з Черчиллем, і коли 1968 року, висловивши протест послу СРСР після введення військ у Чехословаччину, заявив: «Зважте на те, що, якщо ви наважитеся на подібний крок проти Югославії, на вас чекає війна тривалістю у 20 і більше років!».

Створена Тіто модель держави та соціалізму, як і його незвичайна доля, досі викликають суперечки. Тіто - людина, винна в жорстоких репресіях проти свого народу. З іншого боку він творець найліберальнішої з усіх моделей соціалізму 60—70-их років, лідер, що зберігав єдність Югославії та її незалежність.

Тіто помер 4 травня 1980 р. у віці 88 років на руках у четвертої дружини Йованки Броз. Перед цим він понад 100 днів перебував у стані коми.