2. Система конституційного права

Система конституційного права — це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципа­ми побудови та функціонування. Вона охоплює принципи кон­ституційного права, його інститути та норми.

Принципи конституційного права — це основні засади, ви­ражені в змісті даної галузі права, відповідно до яких вона будується як система правових норм, а також здійснюється консти­туційно-правове регулювання суспільних відносин¹. Вони регу­люють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

У конституційному праві виділяють:

1. загальні принципи, що декларуються конституціями: на­родний суверенітет, народне представництво, розподіл влади, рівноправ'я, невідчужувані права. Ці принципи не формулюють конкретних прав та обов'язків і не завжди забезпечені правови­ми санкціями, однак вони мають визначальне значення для ба­гатьох конституційно-правових норм;

2. принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності: неза­лежність депутатів від виборців, судовий захист конституцій­них прав тощо².

Інститут конституційного права — це основний складо­вий елемент системи конституційного права, який об'єднує від­носно відособлену групу взаємообумовлених та взаємопов'я­заних норм конституційного права, що регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин, урегульованих кон­ституційним правом³.

3. Поняття, ознаки та види норм конституційного права

Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або держа­вою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведін­ки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конститу­ційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що пе­редбачені чинним законодавством³.

Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що правові норми включають три елементи:

гіпотезу (визначення умов, за яких правова норма підлягає застосуван­ню),

диспозицію (власне правило поведінки),

санкцію (вказів­ка на наслідки, які настають у випадку невиконання або нена­лежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі).

Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджу­вати, що більшість із них не містить гіпотезу (наприклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенною і не­залежною, демократичною, соціальною, правовою державою). Для більшості конституційно-правових норм характерна наяв­ність диспозиції. Однак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в тому сенсі, в якому її зазвичай розу­міють (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 148 Конституції Украї­ни Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суд­дів Конституційного Суду України).

Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації по­кладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які би найбільше відображали суттєві властивості конституційно-пра­вових норм.

Конституційно-правові норми класифікують за кількома ознаками:

I. За об'єктом правового регулювання:

1. норми, що визначають основи конституційного ладу;

2. норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регу­люють відносини з приводу громадянства;

3. норми, що визначають загальні принципи статусу особи;

4. норми, що визначають форму правління та територіаль­ний устрій держави;

5. норми, що визначають основні принципи системи орга­нів державної влади;

6. норми, що визначають основні засади, принципи орга­нізації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснен­ня місцевого самоврядування, його місце в системі народо­владдя;