2. Регуляція дихання з пропріорецепторів дихальних м’язів

Від пропріорецепторів дихальних м’язів і сухожиль імпульси поступають спочатку у дихальний центр спинного мозку, а потім і у вище лежачі центри. В результаті регулюється сила скорочення цих м’язів.

3. Регуляція дихання з хемо- і барорецепторів

Головним збудником дихального центру є вуглекислий газ. Функція системи дихання полягає у підтриманні нормального вмісту СО₂ у альвеолярному повітрі та крові. Якщо концентрація СО₂ збільшується в організмі, то дихання стає частішим і глибшим, щоб вивести зайвий СО₂ з організму. І навпаки.

Діяльність дихального центру залежить від складу крові, що поступає у мозок по сонним артеріям. Якщо у крові збільшується кількість СО₂, водневих іонів (кислот), то активність дихального центру зростає і дихання посилюється. Інформацію від подразнення даних речовин отримують периферійні (артеріальні) та центральні хеморецептори.

Артеріальні хеморецептори розташовані у дузі аорти та каротидному синусі. Аортальні рецептори мають більше значення для регуляції кровообігу, а каротидні – для дихання. Останні інформують дихальний центр про напругу СО₂ та інших речовин у крові.

Центральні хеморецептори розміщені у довгастому мозку. Вони реагують на зміну СО₂ та інших речовин пізніше, ніж артеріальні хеморецептори. Гіперкапнія (надлишок СО₂₎ і ацидоз стимулюють дихання, а гіпокапнія і алкалоз – гальмують.

Рефлекси з барорецепторів, які також знаходяться у дузі аорти та сонній пазусі, виникають у зв’язку з втратою крові, шоком, колапсом. Артеріальний тиск 70 мм рт.ст. і нижче спричинює активізацію дихання.

Своєрідністю (відмінністю від всіх інших вегетативних систем) дихальної системи є те, що вона регулюється і автоматично (мимовільно), і довільно (залежно від нашого бажання).

Дихання у змінених умовах

Системи дихання та кровообігу функціонують у тісній взаємодії, як єдина систе-ма. Особливо чітко це проявляється при фізичному навантаженні та різних гіпоксіях.

1. Дихання при фізичному навантаженні

При виконанні фізичної роботи м’язам необхідна більша кількість кисню. Спо-живання організмом кисню та виділення вуглекислого газу зростає у 15-20 разів. За-безпечення організму такою кількістю кисню відбувається завдяки зростанню суміс-ної активності дихальної та кровоносної систем. На початку фізичної праці дихання посилюється (гіпервентиляція) завдяки рефлексам з механо- та пропріорецепторів, а згодом – за рахунок рефлексів з хеморецепторів.

2. Дихання при гіпоксії. Гіпоксія (киснева недостатність) – стан, який настає в організмі при порушенні поступлення у тканини кисню або його утилізації (засвоєння). Гіпоксія буває зовнішньою (екзогенною), коли фактори, що її спричиняють, знаходяться поза організмом ( наприклад, у високогірній місцевості) та внутрішньою (ендогенною), яка залежить від порушень у власному організмі (пневмонія, серцева недостатність, анемія тощо).

Реакція зовнішнього дихання на гіпоксію залежить від тривалості та швидкості наростання гіпоксичного впливу, фізіологічного стану організму ( у спокої чи при фізичному навантаженні, вагітності), індивідуальної реактивності, спадковості, умов проживання.

Спочатку у відповідь на гіпоксію в організмі виникає накопичення недоокисле-них продуктів, тобто розвивається метаболічний ацидоз. Як наслідок, виникає гіпер-вентиляція. Часте і глибоке дихання спричиняє до надмірного виведення з організму СО₂, який є основним збудником дихального центру. При цьому у крові спостеріга-ється газовий алкалоз (залужненість), а дихальний центр гальмує свою функцію, впритул до зупинки дихання.

У корінних жителів високогір’я реакція на гіпоксію практично відсутня. У жителів рівнин, які переселилися у гірську місцевість, також зникає реакція на гіпоксію, але після тривалої адаптації (через 3-5 років).