Сухомлинський і сучасність

І за життя, і після передчасної смерті Василя Олександровича ще часом ріжуть слух репліки про те, що залишені ним педагогічні праці – це нібито не зовсім наука, бо надто багато в них публіцистики як щодо форми, так і щодо змісту. Справді, теоретичній спадщині В. Сухомлинського невластиві такі звичні для окремих представників «кабінетної педагогіки» схоластично замаскована, словесно закамуфльована відсутність продуктивної думки й інші сумнівні атрибути показової наукоподібності. У працях ученого-педагога все проглядається чітко й для розуму, і для решти притаманних людині органів чуттів. Це не сухо теоретичні, а високохудожні наукові твори, і саме такі якості роблять їх доступними й зрозумілими освітянам-практикам.

Ось чому сьогодні, у нас не декларованої, а реальної гуманізації та демократизації діяльності всіх ланок системи освіти, як ніколи, заслуговують на підвищену увагу педагогів науково-теоретичний доробок і самобутній практичний досвід В. Сухомлинського, Героя Соціалістичної Праці, заслуженого вчителя УРСР, члена-кореспондента Академії педагогічних наук СРСР. Все у його сонячно гуманістичній спадщині починається від дитини, осмислюється з позиції її інтересів і повертається знову-таки до дитини.

На мій погляд, основоположною у працях і практичному досвіді Сухомлинського є його філософсько-педагогічна система ідей та поглядів на дитину як на найвищу цінність у діяльності всіх ланок системи освіти.

Досвід видатного педагога широко використовується в сучасній освіті. За останні роки в суверенній Україні з'явилося чимало нових підручників. Чільне місце в них посідають твори В. О. Сухомлинського: «Поздоровляємо», «Сьома дочка», «Іменинний обід», «Я хочу сказати своє слово», «Горбатенька дівчинка», «Чорні руки»… .

Одним із основоположних компонентів педагогічної концепції Василя Олександровича є виховання дітей природою. Входячи у життя дитини з її найпершими відчуттями, природа стає для неї безпосереднім мірилом цінностей, багатим джерелом емоційних, естетичних і духовних багатств. Тому педагог називав природу джерелом невичерпних і різноманітних знань. Природу Сухомлинський показує як Школу радості, Школу під голубим небом, Школу мислення і розвитку дітей. Світ природи у нього нерозривно поєднаний зі світом творчої дитячої праці. В вихованні засобами природи педагог знайшов для себе програму конкретної діяльності: Школа під голубим небом. Наш Куточок мрії. Природа – джерело здоров'я. Кожна дитина – художник. Турбота про живе і прекрасне. Ми слухаємо музику природи. Ми живемо у саду здоров'я… .

Особливе місце в працях відведено показу невичерпних можливостей казки для розвитку уяви, образності мислення і мови дитини, для емоційного, розумового, морально-естетичного виховання дітей. Саме через казку - найближчий шлях до серця дитини. Василь Олександрович доводить, що без живої, яскравої казки, яка оволодіває почуттями, фантазією, свідомістю дитини, неможливо уявити і мову; невіддільна від краси, казка сприяє вихованню естетичних смаків і нахилів (згадаємо про Кімнату казки, Острів чудес). Головне Василь Олександрович вбачав у тому, щоб діти вчилися самостійно створювати казки для збагачення власного словникового запасу, правильної побудови речень, послідовної розповіді. Казка у розумінні Сухомлинського – друг і вчитель дітвори, вона допомагає їм краще пізнати навколишній світ, робить їх добрішими, людянішими, викликає бажання пронести чудові риси позитивних персонажів через своє життя.

Серед актуальних проблем, якими багата творча спадщина В. О. Сухомлинського, – проблема розумового, інтелектуального розвитку дітей. Педагог вчить, що розумовий розвиток має здійснюватися на основі вдумливого проникнення в індивідуальний світ дитини. Серед пропонованих ним методів, прийомів і засобів цієї роботи – бесіди, діалоги, спостереження, спеціально підібраний матеріал, слово педагога, усна народна творчість, гра… Все це дає змогу викликати розумову активність дітей, без чого неможливий і розвиток розумових здібностей. Повноцінний розумовий розвиток дітей Сухомлинський не мислив поза грою – цією іскрою, що запалює вогник дитячого інтересу, допитливості. Гра проявляє і розвиває розумові здібності і творчу активність, допомагає оволодіти різноманітними знаннями, уміннями та навичками, вчить бути дисциплінованими, організованими, наполегливими, витриманими, відповідальними, ініціативними.

Слушну пораду дав Сухомлинський педагогам: «…якщо ви прагнете, щоб ваше виховання стало мистецтвом, відточуйте слово. Шукайте в невичерпній скарбниці нашої рідної мови перлини, які запалюють вогник у дитячих очах. Знаходьте найтонші відтінки на багатобарвній палітрі народної мудрості, говоріть дітям красиво про красу навколишнього світу».

Справжній успіх, звичайно, має той педагог, який за допомогою яскраво вираженого слова вміє образно відкрити найскладніші і найпотаємніші істини, дивуючи вихованців змістовною доступністю і навіть зоровою наочністю.

Слово вчителя великий педагог вважав найтоншим доторканням до серця людини. Але виховання словом, стверджував Василь Олександрович, ефективне лише тоді, коли «перед вами вихована людина» [3, 11 – 12].

Посилаючись на власні багаторічні спостереження, Сухомлинський наголошував, що тільки любов і повага до дитини роблять її здатною піддаватися впливові педагога. Без чуйного слова, справедливого ставлення до честі і гідності дитини немислиме ні формування почуття високого обов’язку, ні звичайна слухняність і дисциплінованість. Для нього слово – могутній борець за дитячу душу, і все залежить лише від того, що саме лежить за промовленим педагогом словом. Слово – це полководець, це музикант, який торкається струн людської душі, і треба лише знати, до якої струни дитячої душі доторкнутися, щоб вона зазвучала дивною музикою.

Щира любов до дітей і справжня педагогічна культура, по Сухомлинському, поняття нерозривні. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячим довір'ям, щадити беззахисність дітей, бути для нього втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя. “Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна благородним потягом, поривом до чогось світлого, розумному, в серці дитини ніколи не з'явиться зло. І якщо в школах є що насторожилися, що нащетинилися, недовірливі, а іноді і злі діти, то лише тому, що вчителі не взнали їх, не знайшли підходу до них, не зуміли стати їх товаришами. Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням напотемки”.

В.А. Сухомлинський - гідний спадкоємець гуманістичної традиції. В Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом всього педагогічного колективу. В підході до проблеми покарань в школі мала місце певна еволюція його поглядів. Покарання Сухомлинський на відміну від його попередників розумів набагато глибше. «В середовищі педагогів, - відзначав Сухомлинський, - можна нерідко почути розмови про заохочення і покарання. А тим часом, найголовніше заохочення і найсильніше покарання в педагогічній праці - це оцінка». “Лихо багатьох вчителів в тому, що вони виміряють і оцінюють духовний світ дитини тільки оцінками і балами, ділять всіх учнів на дві категорії залежно від того, учать або не учать діти уроки”.

В.А. Сухомлинський вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, який любить дітей. Вчитель повинен бути для дитини такою ж дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємне довір'я між ними, людяність і доброта - ось то, що необхідно вихователю, то що хочуть бачити діти в своєму наставнику. Одна з найцінніших його якостей - людяність, в якій поєднується серцева доброта з мудрою суворістю батьків. Кажучи про оцінку як інструменті покарання, Сухомлинський вважав допустимим її застосування тільки для школярів старших класів.

Оскільки в початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче поранить, ображає і принижує чесноту дитини. Не можна допускати, щоб дитина в самому початку свого шляху за допомогою вчителя, що поставив двійку, втратив віру в себе. Діти приходять в школу самі різні: зібрані і незібрані, уважні і розсіяні, швидко схоплюючі і тугодуми, неохайні і акуратні. Єдині вони в одному. Всі діти без виключення приходять в перший клас з щирим бажанням добре вчитися. Красиве людське бажання - добре вчитися - осяває весь сенс шкільного життя дітей.

Оцінка у В.А. Сухомлинського завжди оптимістична, ця винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік в дитини «може щось не виходити, але прийде час - навчитися». Свідомість дитини - могутня, але повільна річка, і в кожного вона має свою швидкість. Сухомлинський настирливо рекомендував батькам не вимагати від дітей обов'язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники не відчували себе щасливчиками, а успішних на трійки не пригноблювало відчуття неповноцінності». Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності або дисципліни їх дитини, а тоді, коли він скоює щось добре. Хай незначний на перший погляд, але добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і неодмінно написати в щоденнику. Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи «важких» підлітків. В.А. Сухомлинський, як А.С. Макаренко і інші радянські педагоги, розглядав колектив як могутній засіб комуністичного виховання [2,40].

Сухомлинський вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, яке має певну організаційну структуру, чітку систему взаємозалежностей, співпраці, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. “Дитячий колектив – найсильніший засіб виховання, такий могутній, що їм треба користуватися з відомою обережністю. Діти – не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються навіюванню, і ніяка крайність для них не крайність. В дитячому колективі всьому міра, все в обережністю; вихователь ніколи не повинен випускати з – під контролю дитячі пристрасті. І колективна думка, яка серед дорослих справедливості, може стати причиною непоправних душевних травм в дітей”.