2. Класифікаційна проблема в ґрунтознавстві, її значення і завдання.

Класифікація ґрунтів – розподіл ґрунтів за певними істотними ознаками подібності та відмінності для впорядкування відомостей про них і зручності використання, а також визначення закономірностей зв'язку між виділеними ґрунтами.

Класифікація ґрунтів – інтегральний показник розвитку ґрунтознавства як науки і водночас інструмент для вирішення нагальних проблем раціонального та науково-обґрунтованого землекористування

Класифікаційна проблема одна із найскладніших і найактуальніших теоретичних та прикладних проблем ґрунтознавства. Бажання вирішити її стимулювало розвиток багатьох класифікаційних напрямів у ґрунтознавчій науці на різних етапах її розвитку.

Залежно від глибини пізнання ґрунту, регіональних особливостей ґрунтового покриву, специфіки наукових шкіл чи практичних цілей перевагу надавали тим чи іншим принципам і підходам до класифікації ґрунтів. Результатом такого історичного розвитку стала строкатість національних ґрунтових класифікацій, аналогів якій не знайдемо в жодній іншій природничій науці.

Принципово важливий аспект проблеми полягає у зіставленні форматів національних і міжнародної класифікацій, що дало б змогу забезпечити використання загальної моделі оцінки й моніторингу ґрунтово-ресурсного потенціалу.

У вітчизняних та зарубіжних публікаціях щораз частіше звертають увагу на можливі шляхи вирішення класифікаційної проблеми. Висловлюють різноманітні пропозиції та концептуальні схеми.

В країнах Європейського Союзу створено складну, багаторівневу структуру ґрунтово-інформаційного простору, нижньою ланкою якої є національна класифікація ґрунтів, призначена для вирішення національних проблем. На часі формування своєрідної перехідної системи, через яку національні класифікації ввійдуть у глобальний рівень. Єдиною основою глобального рівня генералізації визнано останню версію Світової реферативної бази даних ґрунтових ресурсів (WRB). Нещодавно таким шляхом пішли країни Європейського Союзу, які розробили ґрунтову географічну інформаційну систему Європейського Союзу (ЕВСІС).

Аналогічним є створення нової цифрової бази ґрунтових даних, складеної для території Росії, Білорусі, Молдови і України у форматі ЕВСІС. У 2000 р. опубліковано останню версію класифікації ґрунтів Росії, побудовану на субстантивно-генетичних принципах; вона поєднала найліпші риси “Класифікації і діагностики ґрунтів СРСР” 1977 р. та Soil Taxonomy США.

В Україні проблема розвитку класифікації ґрунтів особливо гостра. Частина науковців пропонує технологічно модернізувати вже наявну факторно-генетичну “Класифікацію та діагностику ґрунтів СРСР” 1977 р., шляхом удосконалення і розроблення нових кількісних діагностичних критеріїв класифікаційного розмежування ґрунтів. З іншого боку, пропонують змінити структуру (верхні таксономічні рівні) і підходи до класифікації ґрунтів України та взяти за її основу еколого-генетико-біогеохімічний принцип.

У деяких публікаціях запропоновано перейти на субстантивно-генетичні принципи розбудови вітчизняної класифікації ґрунтів за зразком Soil Taxonomy США і класифікації ґрунтів Росії.

Одним із головних завдань сучасного етапу класифікаційної проблеми є об’єктивний аналіз її історичного розвитку, пошук оптимальних принципів і підходів до класифікації та діагностування ґрунтів, які відповідали б вимогам часу і дали б змогу зберегти й примножити набуті за історичний період ґрунтово-інформаційну базу та практичний досвід. Для того, щоб правильно зрозуміти стан проблеми, необхідно простежити головні етапи і напрями її розвитку.

Залежно від того, яким принципам і критеріям у класифікації ґрунтів надано пріоритет на певному історичному етапі, кожен із цих напрямів розділено на кілька хронологічних періодів:

1) античний;

2) ранній технічний;

3) ранній географо-генетичний (докучаївський);

4) середній географо-генетичний;

5) новітній.

Перша наукова класифікація ґрунтів за їх походженням була розроблена Докучаєвим. За основну класифікаційну одиницю він узяв генетичний тип ґрунту, тобто групу ґрунтів з подібними фізико-хімічними властивостями та зовнішньою будовою, що сформувалися в однакових умовах клімату, рослинності, ґрунтотворних порід та рельєфу місцевості. Генетичний тип ґрунтів відповідає певній географічній зоні.

Класифікаційну систему В. В. Докучаєва дещо змінив і доповнив М. М. Сибірцев. У межах генетичного типу ґрунту він виділив підтипи та інші таксономічні одиниці нижчого рангу.

Проблема генетичної класифікації розвивалась і уточнювалась багатьма видатними вченими-ґрунтознавцями: П.С. Коссовичем, К.Д. Глінкою, С.С. Неуструєвим, К.К. Гедройцем, Є.М. Івановою та М.М. Розовим, І.П. Герасимовим, Г.В. Добровольським. Питанням класифікації ґрунтів України у різні часи займались А. І. Набоких, М.П. Фролов, Г.Г. Махов, К.С. Божко, І.Й. Канівець, Н.Б. Вернандер, О.Н. Соколовський, М.І. Полупан, В.І. Канівець, Д.Г. Тихоненко. Кожна класифікація відрізнялась певною особливістю вирішення цієї проблеми.

Вони чітко об'єднуються в такі основні групи:

1) генетичні (субстан­тивні) – базуються на власних внутрішніх властивостях самих ґрунтів;

2. еколого-генетичні (географо-генетичні, факторно-генетичні) — на підставі властивостей, режимів, зумовлених навколишнім середовищем;

3. еволюційно-генетичні – базуються на уявленні про характер (механізм, історію тощо) походження ґрунтів та їх властивостей.

Проте ці класифікації не завжди враховують усю складну різноманітність ґрунтів як природних, так і антропогенно змінених. Класифікація повинна врахувати все різноманіття ґрунтових влас­тивостей, які найповніше відображають агровиробничі якості ґрунтів.

Ступінь вирішення класифікаційної проблеми визначається досягненнями в розвитку ґрунтознавства як науки. Воно постійно збагачується новими відомостями про ґрунти, їх властивості та закономірності формування. У зв'язку з цим періодично вдосконалюється класифікація як вершина набутих знань і водночас – інструмент для вирішення актуальних проблем раціонального використання ґрунтів, якісного їх обліку, оцінки стану, контролю за його зміною при різному використанні.

.