15. Східне партнерство — політика Європейського Союзу (єс), що має на меті зміцнення стосунків зі східними сусідами єс і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства.

Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. До основних сфер, де пропонувалося зміцнити співпрацю, належали:

• Робота над Угодою про асоціацію, яка включатиме комплексне порозуміння про зону вільної торгівлі між ЄС та 6 країнами партнерами;

• Фінансування комплексних програм, що мають покращити адміністративну структуру української влади;

• Інтеграція з економіками країн ЄС, що передбачає зближення українського законодавства з законодавством ЄС;

• Створення економічного союзу між учасниками проекту Східного партнерства;

• Співпраця у боротьбі з корупцією, організованої злочинністю, нелегальною міграцією;

• Збільшення мобільності робочої сили та перспективи відкриття ринків праці ЄС для українців;

• Посилення енергетичної безпеки України;

• Реалізація програм, що спрямовані на подолання економічної і соціальної нерівності України;

• Реалізація індивідуальних програм (охорона кордонів, допомога у ліквідації наслідків стихійного лиха, підвищення енергетичної ефективності та відновлюваних джерел енергії);

• Посилення контактів між Україною та ЄС і між їх громадянами;

• Додаткова фінансова допомога.^[1]

У червні 2008 року на саміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС.^[2]

3 грудня 2008 року Європейська Комісія прийняла цей проект, оприлюднивши комюніке «Східне партнерство». В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночасно збільшивши фінансування проекту до 600 млн євро до 2013 року.^[3] 20 березня 2009 року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши про те, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 року у Празі.^[4]

7 травня 2009 під час установчого саміту «Східного партнерства» у м. Прага прийнято спільну заяву, згідно з якою «Східне партнерство» буде доповненням до двосторонніх договірних відносин між ЄС та кожною з держав-партнерів.

16

Центральноєвропейська ініціатива була створена в листопаді 1989 року в м. Будапешт під назвою «Квадрагонале» групою країн Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатобічного співробітництва в політичній і соціально-економічній сферах і сприяння на цій основі зміцнення стабільності і безпеки в регіоні. Одночасно, створення цього об'єднання мало на меті забезпечити підготовку держав-учасників до їхнього майбутнього членства в Європейському Союзі.

hapram

У рамках ЦЄІ регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні), Комітету національних координаторів ЦЄІ (КНК, кілька разів на рік) країн — учасниць ЦЄІ. Предметом їхніх консультацій є як актуальні політичні питання, так і широке коло питань співробітництва в економічній сфері. Спеціально для їхньої поглибленої обробки й обговорення сьогодні функціонує 16 робочих груп ЦЄІ, а саме з питань:

• Сільського господарства

• Громадянського захисту

• Боротьби з організованою злочинністю

• Культури

• Енергетики

• Охорони навколишнього середовища

• Розвитку людських ресурсів і навчання

• Молодіжної політики

• Інформації і засобів масової інформації

• Міграції

• Національних меншостей

• Відновлення Боснії і Герцеговини і Хорватії

• Науки і технологій

• Малих і середніх підприємств

• Туризму

• Транспорту

17. У косовській кризі зіткнулися засадничі принципи сучасних міжнародних відносин: територіальна цілісність держав і невтручання в їхні внутрішні справи, з одного боку, право націй на самовизначення, гуманітарний обов'язок захисту прав людини, зокрема національних меншин, незалежно від національних кордонів, з іншого.

Серед етноісторичних причин косовського конфлікту можна виокремити наступні:

−   Косово і Метохія – етнічне і національно-культурне перехрестя, «порохова бочка», що може вибухнути від найменшої іскри. Цей край розміщується в центрі безпосереднього зіткнення двох цивілізацій сучасного світу – православної і мусульманської, що визначає особливу гостроту національних конфліктів у цьому регіоні;

−   конфлікт мав яскраво виражений етнотериторіальний характер з глибокими релігійними коренями, що історично закладені ще за часів Османської імперії. Сучасна етнічна картина Косово – результат тривалого історичного процесу. До завоювання Балканського півострова Османською імперією в XIX-XX ст. додавалась насильницька ісламізація частини автохтонного слов’янського православного населення. Водночас боротьба Німецької імперії за припинення мусульманської агресії також мала характер релігійної війни і супроводжувалася насильницьким запровадженням католицизму;

−   протягом 500-річної ісламської окупації активно велась національно-визвольна боротьба (особливо з XVII ст.), що виливалась у партизанські війни і формування численних таємних організацій терористичного спрямування;

−   національно-визвольна боротьба велася за постійного іноземного політико-воєнного втручання, причому великі держави керувалися вузьконаціональними політико-економічними інтересами;

−   різко змінилась етнодемографічна ситуація в регіоні в результаті демографічного вибуху.

З наведених причин албанські клани почали тактику безупинного «виштовховуння» з Косово сербів і чорногорців. У результаті Косово стало майже моноетнічною територією, що дало лідерам албанського національного спрямування змогу посилити їхні вимоги щодо національного самовизначення.

Аналізуючи політичні причини косовського конфлікту, потрібно звернути увагу на такі:

–     внутрішня політична нестабільність;

–     антисербська спрямованість американської політики;

–     механізми «дисциплінування» Балканських країн були різноманітними, проте помітними виявилися зусилля альянсу щодо того, як за допомогою економічного співробітництва і політичного тиску схилити ці країни до більшої корпоративності, а отже, встановити над ними стратегічний контроль;

–     турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовий вплив у межах колишньої Османської імперії;

–     зацікавленість провідних країн світу, насамперед США, в остаточному розвалі та підпорядкуванні СРЮ. Західні країни активно сприяли відокремленню краю, хоча на словах закликали вирішувати питання на основі територіальної цілісності Югославії;

–     Німеччина відроджувала геополітичні принципи концепції Середньої Європи і освоювала за допомогою власної потужності економіки те, що було втрачено у двох світових війнах на Балканах;

–     неспроможність керівництва СРЮ і Сербії своєчасно визначити політичну лінію щодо Косово, реалізувати політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загострення обстановки і вплинути на лідерів опозиції;

–     схильність керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту, зовсім непродуктивних через етнорелігійне забарвлення;

–     прихована і відкрита підтримка сепаратистських настроїв місцевого населення ззовні як з боку мусульманських держав, так і з боку сильної албанської діаспори;

–     наявність історичної національної ідеї етнічних албанців – створити так звану Велику Албанію.

І, нарешті, до економічних причин косовського конфлікту відносять наступні [3]:

−   економічні проблеми в Югославії, пов`язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестування і заморожуванням югославських рахунків за кордоном;

−   низький промисловий рівень розвитку регіону, високий рівень безробіття (за деякими даними, до 60%), низький рівень освіти, що поряд з етнічною непримиренністю провокувало активне невдоволення дієздатного населення і створювало підґрунтя для шовінізму, сепаратизму і тероризму;

−   хронічна нестача кваліфікованих кадрів у виробничих галузях;

−   розвиток тіньової економіки, що призвело до порушення основ косовського господарства;

−   великі запаси на території краю корисних копалин, у тому числі рідкоземельних (до 50% запасів колишньої Югославії лігнітів, цинку, олова і срібла, 98% хрому і 36% магнезитів), що дало можливість керівництву сепаратистів сподіватися на одержання достатніх засобів для автономного існування;

−   фінансова підтримка сепаратистів з боку іноземних держав (Албанії, Туреччини, ісламських держав Азії та Африки).

Як засвідчила історія, косовська криза цілком підтвердила негативну тенденцію до формування в Європі нової системи безпеки навколо НАТО. На відміну від ОБСЄ, що рівнопланово представляє інтереси всієї Європи, НАТО є військово-політичним інструментом західних країн.

Таким чином, косовська проблема, на нашу думку, залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти.

Безсумнівно, народи Європи зацікавлені в тому, щоб Балкани перетворилися на зону стабільності, миру і співробітництва. Але для цього потрібне бажання всього населення незалежної держави – Косово – жити в мирі й злагоді.

 

18. Шенгенська угода — договір «Про скасування паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу», первинно підписаний 14 червня 1985 сімома європейськими державами (Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією, Німеччиною, Португалією та Іспанією). Угода набула чинності 26 березня 1995 року.

Угоду підписано в Шенгені, містечку в Люксембурзі, що знаходиться поблизу стику кордонівЛюксембургy, Німеччини й Франції.

15 березня 2006 прийнято Шенгенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенську конвенцію.

До Шенгенського простору входять 22 з 27 держав-членів ЄС (усі «старі» держави-члени ЄС, окрім Великої Британіїта Ірландії, і всі «нові», крім Кіпру, Румунії, Болгарії та Хорватії), 3 країни Європейської економічної зони(Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія), та Швейцарія.

5 червня 2005 на референдумі в Швейцарії громадяни проголосували за входження країни до Шенгенської зони. 12 грудня 2008 року Швейцарія приєдналась до Шенгенської зони.

21 грудня 2007 року до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що пристали в Союз 2004 року (окрім Кіпру, що приєднався до неї пізніше).

Станом на 2011 рік угода діяла в 26 країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині,Ісландії, Італії, Греції, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Іспанії, Швеції,Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії, Швейцарії.

Усі Шенгенські країни, окрім Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії та Швейцарії, є членами ЄС.

19. Слобода́н Мило́шевич (серб. Слободан Милошевић, сербохорв. Slobodan Milošević, * 20 серпня 1941 — † 11 березня 2006) — міжнародний злочинець, президент Союзної Республіки Югославія (1997–2000 рр.), Сербії (1986–2000 рр.)

Слободан Милошевич — ключова фігура конфліктів, що послідували після розпаду Югославії на початку 1990-х років; багато хто вважає Милошовича одним із головних винуватців цих подій, а дехто — жертвою свавілля США і НАТО; ставлення до нього і в Югославії, і у світі вкрай неоднозначне.

Член комуністичної партії Югославії з 1959 року. У 1984 р. він очолив партійну організацію столиці, а через два роки став лідером сербських комуністів. У 1986–1989 роках був головою Союзу комуністів Югославії. У 1989 році Милошевича обрано на президента республіки Сербія. Він одразу почав урізати автономію Косово, що спричинило хвилю протесту. Тоді до Косово введено війська. У 1991 році після оголошення незалежності Словенією та Хорватією спрямував туди частини федеральної югославської (але вже по суті — сербської) армії. Словенський конфлікт був майже безкровний, на відміну від Хорватського, де при обстрілі одного міста Дубровник загинуло 114 осіб і зруйновано багато історичних пам'яток. В 1997 Слободан Милошевич став президентом Югославії у складі Сербії та Чорногорії.

У 1999 році ООН і НАТО звинуватило його у військових злочинах, порушенні Женевської конвенції та геноциді. Сербію бомбардувала авіація НАТО.

На президентських виборах 2000 року переміг його суперник Воїслав Коштуниця, проте він не набрав абсолютної більшості голосів. Милошевич зажадав проведення відповідно до закону другого туру голосування. В результаті вуличних демонстрацій за підтримки західних країн і США 5 жовтня 2000 року режим Милошевича повалено (6 жовтня він подав у відставку). Через кілька місяців його заарештовано, а в червні 2001 року за ініціативою прем'єр-міністра Зорана Джинджича таємно переданоМіжнародному трибуналу щодо воєнних злочинів у колишній Югославії, що викликало обурення президента Коштуниці.

20. Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто (*1892—†1980) і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішеннямООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках — Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках — конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії3 червня 2006 р.

21. Де́йтонські уго́ди — назва мирних угод, підписаних з ініціативи Англії та США між учасниками громадянської війни в Боснії та Герцеговині у листопаді 1995 року в місті Де́йтон, (США). Передбачалося врегулювання конфліктів у цьому регіоні. Значна роль у підписанні угод належала Президенту США Біллу Клінтону.

Згідно з Дейтонськими угодами, Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, що складалась з двох суб’єктів:Мусульмано-Хорватської Федерації і Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади. Сараєво відходило до Мусульмано-Хорватської Федерації, а місто Горажде передбачалось зв’язати з Федерацією спеціальним коридором. Згідно з мирною угодою через 9 місяців мали бути проведені вільні і справедливі вибори єдиного президента і законодавчих органів обох учасників конфедерації, а також місцевих органів влади.

Дейтонські угоди зобов’язували сторони завершити виведення усіх своїх військ за лінію припинення вогню протягом 30 днів і встановлювали демілітаризовані зони для роз’єднання ворогуючих сторін завширшки 2 км по обидва боки від лінії припинення вогню. Згідно з угодами, забезпечення їх реалізації та зміцнення миру покладалось на 60-тисячний контингент Сил IFOR, котрі мали діяти під командуванням НАТО.

22. Географічне розташування  Республіка Македонія - держава на Балканському півострові. Займає частину (приблизно 40%) історичної провінції (області) Македонія. Загальна довжина кордонів - 748 км. Республіку іноді називають Вардарською Македонією, оскільки через усю країну протікає ріка Вардар. Загальна площа - 25 333 кв. км. 

Рельєф  Македонія - гірська країна. Розташована в межах двох великих гірських систем: на крайньому заході більш високих гір Пинд, що є продовженням Динарського нагір'я, і більш низьких Родопів - у центрі і на сході. Ці гірські системи розділені долиною ріки Вардар. Найвищі гірські хребти утворюють природні кордони країни: на кордоні із Сербією - Шар-Планина з горою Титов-Врх (2748 м), Црна-Гора, Доганіца, на кордоні з Болгарією - Осоговська-Планина і Малешевська-Планина, на кордоні з Грецією - Беласиця, Козьяк, Кожуф, на кордоні з Албанією - Кораби з вершиною Кораб висотою 2754 м (найвищою точкою країни) і Ябланиця. Центральна частина Македонії являє собою мозаїку більш низьких гір і міжгірських улоговин. Гори складені кристалічними сланцями, доломітами, вапняками; місцями розвинутий карст. Гірська система розділена тектонічними зниженнями, зайнятими озерами (Охрідським, Преспанським - найбільшими в Югославії) або долинами рік (головним чином басейн ріки Вардар). Часті землетруси (у 1963 р. землетрус зруйнував місто Скоп'є).