1. Компетентність особистості як педагогічна проблема

У науковій літературі поняття “компетентність” не має єдиного тлумачення. Первинне значення цього терміну стосувалося, в основному, професійної діяльності й розглядалося як вершина розвитку професійної майстерності. Протягом останніх років дослідники почали визначати компетентності у різних сферах життєдіяльності. На сьогодні компетентність – категорія, яка може стосуватися як однієї конкретно взятої особистості, так і цілої соціальної групи. Вона вказує не лише на вміння, знання, досвід, а й на самостійність, рівень освіченості, життєві та професійні цінності, здатність ефективно розв’язувати нові нестандартні завдання тощо.

У літературі поряд з терміном «компетентність» широко використовується термін «компетенція». Деякі дослідники (Л.Свірська, В.Цвєтков та ін..) вважають ці категорії синонімічними, С.Нікітіна – категорично заперечує цю думку. Виходячи з різних точок зору та з метою об’єктивного оцінювання, вважаємо, що ці категорії потребують уточнення та розмежування.

Великий тлумачний словник визначає термін «компетентний» як відповідний, здатний:

1. Який володіє фундаментальними знаннями в будь-якій сфері; проінформований;

2. Заснований на знанні, вагомий, авторитетний;

3. Який володіє компетенцією, тобто правомочний.

Поняття “соціальна компетентність” є інтеграцією термінів “compete” (досконале володіння справою, знаннями) та “socialis” (суспільний, пов’язаний з життям та стосунками людей у суспільстві). Синтезуючи ці два терміни, “соціальну компетентність” можна трактувати як: володіння соціальними повноваженнями, певним рівнем соціальної компетенції, соціальними знаннями, які дозволяють існувати та діяти у соціумі; наявність соціального авторитету. Така багатозначність призводить до численних тлумачень категорії “соціальна компетентність” різними дослідниками.

Соціальна компетентність особистості є предметом вивчення не тільки педагогіки, але й таких наук як філософія, психологія, соціологія.

Залежно від галузі науки, в якій розглядається “соціальна компетентність”, зустрічаємо різні погляди на її трактування. Так, психологи (Д.Кун, В.Слот, Х.Спанярд та ін.) роблять акцент на психологічних особливостях індивіда, педагоги (Д.Єгоров, В.Масленнікова, В.Цвєтков та ін.) – на міжособистісну взаємодію та відповідальність, соціологи (Е.Гіденс, Е.Ісламгалієв та ін.) підкреслюють можливість впливу на широкий соціум, філософи (Н.Беденко, Л.Шабатура та ін.) виділяють адекватність стосовно соціальної дійсності.

Соціальну компетентність можна представити як те, що усвідомлене особистістю внаслідок роздумів, розуміння, співвідношення, і те, що засвоєне на рівні стереотипів та прийняте як керівництво до дії. Взагалі соціальна компетентність є багатогранною характеристикою особистості, яка вказує на якість функціонування особистості в соціумі, охоплює соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для ефективної взаємодії із оточуючим соціальним середовищем. Під ефективною взаємодією ми розуміємо досконале знання та володіння соціальними ролями.

Вагомим є внесок у розробку окресленого питання О. Савченко, Н. Бібік, С. Бондар, І. Єрмакова, Г. Селевка, О. Сухомлинської, І. Тараненка, Г. Халаша, Л. Хоружої, О. Пометун, Л. Пироженко, А. Хуторського, С. Шишова та ін. У працях зазначених дослідників розкрито сутність поняття компетентнісного підходу в освіті, висвітлено шляхи та умови формування компетентностей учнів. Поняття та шляхи формування соціальної компетентності учнів проаналізовані в працях С. Бахтєєва, М. Гончарової-Горянської, Л. Лєпіхової, В. Слот, І. Зимньої та ін. У дослідженнях цих та інших учених розкрита сутність поняття соціальна компетентність та визначені її складові. Аналіз літератури дає можливість констатувати, що проблема змісту та структури соціальної компетентності є одночасно й актуальною, і складною для вирішення.