2. Брестська унія та посилення національного гніту.

Передумови Брестської унії.

Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.

Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного з культурою польського католицизму” [4,34].

Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.

Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.

Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові захисники православ`я ( Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво.

Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).

2.2. Берестейська унія 1596 р. Та її наслідки.

Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р. К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.

Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихилльниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.

Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних канонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи української православної церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і Терлецький повезли постанову ту – уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані українськими ієрархами 33 пункти “Статей унії”.

Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. “Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів виступило проти Потія і Терлецького” [5,3].

На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.

На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8, а 6 жовтня з`їхалися прихильники унії (сам митрополит, І.Потій, К.Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її противники (єпископи Г.Балабан, М.Копистенський, князь К.Острозький, депутати від братств).

Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М.Рогозою та православний під проводом К.Острозького.

Направлення обома соборами послів до опонентів з метою знайти порозуміння ні до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні постановили скинення митрополита і владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня полоцький архиєпископ Гермоген “…від імені присутніх владик проголосив заяву приступнення до святої унії з Римом:

“Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви взяв нас під опіку свою і увільнив від зверхності патріархів…Ми скликали синод і зложили на нім ісповідь віри святої і прирекли послуху Риму – столиці св.Петра, Папі Клименту VIII і наступнику його” [5,3].

Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у Ватиканському архіві.

У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.

Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.

Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI – в першій половині XVII cт.

Дним з найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку XVII ст., тобто в часи, що що безпосередньо слідували після Люблінської та Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в Україні, що поєднувалося з підсиленням феодального визиску польськими та полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них селян.

Тяжкі часи переживало українське міщанство. “В українських містах з`явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, які, отримавши високу фахову підготовку у великих ремісничих центрах Німеччини та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних спеціальностей. І хоча питома вага їх у загальній кількосьті жителів міст була незначною, та все ж вони користувалия привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю” [7,17-18].

Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки. Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість або й взагалі ліквідувати. Козаки були незадоволені й тим, що їхні володіння не були убезпечені від магнатсько-шляхетських посягань.

Проте найтяжчим було становище українського селянства. Зростання міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яке також потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях фільварків – багатогалузевих феодальних господарств, які, грунтуючись на праці кріпаків, постачали продукцію на ринок і давали великий прибуток своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. та пов`язане з нею посилення національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національно-визвольної та антифеодальної боротьби українського народу, яка виявилася в козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648-1657 років.

3. Причини розпаду та занепаду Київської Русі та її історичне значення як першої держави українського народу

1. ПРИЧИНИ РОЗПАДУ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ,

ЇЇ ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА

Створене першими українськими правителями об’єднання руських земель наприкінці XII – у першій половині ХIII ст. почало поступово занепадати. Як відомо, аналогічна доля спіткала й інші середньовічні імперії Європи. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під своєю владою величезні території упродовж тривалого часу На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували, принаймні, видиму єдність земель Проте політична стабільність підтримувалася доти, доки між князями існувала згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, має право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті зв’язки між різними князівствами.

Розпад Київської Русі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння. Завоювавши наділ, князь перетворював його на свою власність, порядкував самостійно і передавав у спадщину дітям. Так виникли нові малі й великі князівства, які перестали підкорятися київському князю.

З відокремленням нових князівств населення і територія Київської держави зменшилися настільки, що перед нею мало чим поступалися інші князівства. Саме тоді Київ з прилеглими територіями став називатися «Руською землею» – у вузькому значенні слова.

Все це, звичайно, не могло не відбитися й на господарському розвитку країни. Зокрема, з кінця XI ст. значення шляху «з варягів у греки» почало швидко зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі європейські купці, обминаючи Київ, налагодили прямі зв’язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. Крім того, руським князям, які воювали між собою, вже важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. Під час хрестового походу в 1204 р. були пограбовані Константинополь та квітучий в минулому Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ втратив двох найзначніших своїх торгових партнерів. Велична колись столиця Русі політично, економічно та соціальне поступово занепадала, й водночас з її занепадом починає руйнуватися і весь державний організм Київської Русі.

Важливою науковою проблемою історії як Росії, так і України до нього часу залишається питання історичної спадщини Київської Русі. Серед різних точок зору, висловлених з нього приводу вченими, найбільшої уваги заслуговують полярні концепції російського історика великодержавника М. Погодіна та українського – М. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М. Грушевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія – колишня провінція Рима, а нині Франція – запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицьке-Волинське князівство, безперечно, українською Державою, оскільки в XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об’єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах сучасних кордонів України

У післяреволюційний період, як цілком справедливо стверджують історики, дослідники користувалися тим науковим багажем, який був набутий дожовтневою російською історіографією. Практично стара ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з часом була знайдена своєрідна формула для цієї концепції – витворена теорія спільності кореня російської, української та білоруської народностей, так званої давньоруської народності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно-територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія — давньоруська народність, що «відзначалась єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність різних територій Руси» і т д. Через те і в програмах курсу з історії України для університетів, наприклад, Київській державі приділялася побіжна увага. Історія українського народу починалася з XIV ст.

Погляди істориків, які поступово відійшли від позицій традиційної історіографії (А. Пресняков, М. Котляр, О. Толочко), ґрунтуються на твердженні, що Московська держава була продовженням другого етапу історичного процесу державотворення, започаткованого в Києві.

Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії київської доби політичні та наукові питання.

Більшість істориків виділяють у політичній історії Київської Русі три періоди. Перший – період швидкого зростання – охоплює майже 100 років – з 882 р., коли київський престол посів Олег, до смерті Святослава у 972 р. За цей час було створено величезне господарське й політичне об’єднання.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Це була доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією в житті країни було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків убачають початки занепаду після князювання останніх правителів Києва –— Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132).

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду історії України.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, вчені, як правило, сходяться в одному, що за весь період свого існування вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою. Безперечно, Київська Русь не була й не могла бути одно національною, Адже Київ тримав у васальній залежності території багатьох народів. Унаслідок цього Київська держава була поліетнічною, величезною клаптиковою середньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів племен. До неї входило більше 20 різних племен і народностей, в тому числі й неслов'янських. Серед останніх у залежність до Київської Русі потрапили ведь, чудь, меря, мурома, мешера, чорні клобуки та ін. Спілкуючись зі слов’янами, вони зазнавали їхнього культурного впливу, нерідко асимілювалися, розчинялися в масі слов’янських племен.