2. Проблема “білих хорватів”

Межа мiж прикарпатськими i волинськими племенами пролягала по вододiлi басейнiв Сяну i Днiстра з басейнами Захiдного Бугу i Прип’ятi. Вiдповiдно i транспортнi системи обох ареалiв були пов’язанi з цими рiками. У вiтчизнянiй та росiйськiй iсторичнiй лiтературi поширене етнiчне означення прикарпатських племен як білих хорватів. У дослiдженнях вчених з iнших країн „бiлими” досi називають рiзнi групи карпатських, приднiстровських, приодренських i карантанiйських хорватiв. В їх число потрапили i закарпатцi. Наскiльки це справедливо?

Лiтература про бiлих хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Огляди цiєї лiтератури за певнi перiоди можна почерпнути у Любора Нiдерле⁴², Тадеуша Модельського⁴³, Федро Шiшiча⁴⁴, Любо Гауптмана⁴⁵, Йозефа Вiдаєвича⁴⁶, Герарда Лябуди⁴⁷, Божени Застерової⁴⁸, Генріка Ловмянського⁴⁹, Віктора Iдзьо⁵⁰ та Леонтія Войтовича⁵¹.

Хорватський вчений Стефан Сакач, базуючися на працях вiдомого швейцарського лiнгвiста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва „бiлi хорвати” за iранською термiнологiєю, прийнятою у слов’ян, означає „захiднi хорвати”⁵². Загалом це визначення заперечень не викликає і приймається більшістю дослідників⁵³. Після глибокого критичного аналізу цієї проблеми, російський вчений Олександр Майоров також погодився, що лише ця версія заловільно пояснює назви “Біла Хорватія” та “білі хорвати”⁵⁴.

У джерелах термiн „бiлi хорвати” зустрiчається двiчi - у трактатi вiзантiйського василевса Костянтина Багрянородного „Про управлiння iмперiєю” та у ПВЛ. Щодо останньої, то М.Грушевський допускав, що це вставка пiзнiшого редактора, який знайшов згадку про хорватiв пiд 992 р. i дописав їх до перелiку племен⁵⁵. Але пiд 992 р. мова йде просто про „хорватiв”, тодi як у недатованiй частинi лiтопису згадуються „бiлi хорвати”. Iнших аргументiв на користь своєї версiї iсторик не привiв.

Зрозумiло, що в будь-якому випадку на певному етапi білі хорвати були частиною хорватського масиву⁵⁶.

Найваждивiшим джерелом з ранньої хорватської iсторiї залишається трактат вiзантiйського василевса Костянтина VII Багрянородного (913-959 рр.) „Про управлiння iмперiєю”. Всі сумніви з приводу його інформації, які інколи можна зустріти в літературі⁵⁷, є скоріше за все лише даниною модному в певні часи гіперкритицизму. Костянтин VII писав не літературний твір, а настанову з питань зовнішньої політики для сина і наступника Романа ІІ, не маючи потреби щось замовчувати або перекручувати, а у Х ст. у цивiлiзованiй Європi більше інформації не мав ніхто. Зрозумiло, що автор використовував iнформацiю з рiзних джерел, в тому числi i епiчних, не завжди маючи змогу їх перевiрити, узгодити в часi, не кажучи вже про точну їх локалiзацiю. Всi проблеми формування трактату та його роздiлiв детально проаналiзованi в коментарях лондонського видання 1962 р.⁵⁸. Погляди радянської науки на цi проблеми вiдбитi у двох останнiх виданнях трактату пiд редакцiєю Геннадія Лiтаврiна⁵⁹. Хорватський вчений Міленко Лончар узагальнив пiдсумки дослiджень вiдомостей про хорватів, приведених в трактатi, пiслявоєнних хорватських, словенських i сербських iсторикiв⁶⁰.

У 31 та 30 роздiлах приведенi вiдомостi про Бiлу i Велику Хорватiю (цит. за росiйським виданням 1991 р.):

„ ...хорвати, що нинi живуть в краях Далмацiї, походять вiд нехрещених хорватiв, званих „бiлими”, котрi живуть по ту сторону Туркiї поблизу Франгiї, i межують зi слов’янами, тобто нехрещеними сербами. Хорвати слов’янською мовою означає „жителi великої країни”. Цi хорвати виявились перебiжчиками до василевса ромеїв Iраклiя...

...Хорвати ж жили на той час за Багiварiєю, де з недавного часу знаходяться бiлохорвати...

...Другi ж хорвати залишилися бiля Франгiї i з недавнiх пiр зовуться бiлохорватами, тобто „бiлими хорватами”, якi мають власного архонта. Вони пiдкоряються Оттону, великому королю Франгiї, iнакше Саксiї, i лишаються нехристами, вступаючи в родиннi зв’язки i дружнi вiдносини з турками ...

...Велика Хорватiя, звана „Бiлою”, лишається нехрещеною до сего дня, як i сусiднi з нею серби. Вона виставляє ще менше кiнницi, як i пiшого вiйська, порiвняно з хрещеною Хорватiєю, так що є бiльш доступною для грабункiв i франкiв, i туркiв, i пачинакiтiв. Вона не має нi довгих суден, нi кондурiв, нi торговельних кораблiв, бо лежить далеко вiд моря, - шлях вiд тамтешнiх мiсць до моря займає 30 днiв. А море, котрого вони досягають через 30 днiв, називається „Чорним”...".

У лiтературi Х-ХI ст. етнонiмом „турки” називали угорцiв⁶¹.

На думку бiльшостi коментаторiв архаїчна назва „Франгiя” у трактатi вiдноситься до схiдної частини iмперiї франкiв - Германського королiвства. Вальтер Онзорге⁶² висунув версiю подвiйного значення цього термiну у василевса Костянтина: „Grossfrangia”, як частина iмперiї франкiв поза Альпами, i „Frangia” у значеннi „Regnum Italicum”. Цю версiю активно пiдтримав Герман Кунстманн⁶³. Обидва не зауважили, що Regnum Italicum з’явився лише пiсля перемоги Оттона I над Беренгаром у 962 р., тобто пiсля смертi Костянтина Багрянородного.

Етнонiм „Багiварiя” (вiд Bagoaria, Baioaria, Bavor латинських джерел) на думку бiльшостi дослiдникiв означав частину держави Оттона I - Баварське герцогство⁶⁴. Один з перших коментаторiв трактату Ансельм Бандурi висунув версiю, що Багiварiя - спотворена назва Карпат⁶⁵. Пiзнiше Йосиф Мiковшi запропонував пiд Багiварiєю розумiти територiю за р.Ваг у Словаччинi⁶⁶. Цi обидвi версiї не аргументованi i тому не отримали пiдтримки. Те ж можна сказати i про версiю, за якою Багiварiя - Бабина гора в Оравських Бескидах⁶⁷.

Пачiнакiти - спотворена назва печенiгiв.

Отже, на пiдставi приведених вище фрагментiв трактату василевса Костянтина можна зробити висновок, що в серединi Х ст. Біла Хорватія займала в основному первинну територiю колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії) вздовж пiвнiчних кордонiв Угорщини, на заходi змикаючись з Білою Сербією, а на сходi її межi були доступнi нападам печенігів. Біла Сербія тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Звiдси випливає, що в серединi Х ст. Біла Хорватія простягалася вiд витокiв Вiсли через басейн Сяну десь до середньої течiї Днiстра - верхньої течiї Пруту, звiдки могла бути доступною для нападiв печенігів. Причому на захiд, за вiдомостями василевса, білі хорвати висунулись недавно, тодi як море, з яким вони були зв’язанi, було Чорним морем i примiрний шлях до нього тривав 30 днiв. День плавання вверх по рiцi прийнято рахувати 25-35 км, вниз - 80 км. По Днiстрi, з його безлiччю вигинiв i поворотiв, вниз за день пройти бiльше 50 км не вдається. Простi пiдрахунки показують, що за 30 днiв до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякi дослiдники, в т.ч. Дюла Моравчик, пiд Чорним морем пропонують бачити Балтiйське. Це малоймовiрно, але не змiнює справи: до Балтiйського моря за 30 днiв рiчковим шляхом по Сяну i Вiслi теж можна добратись лише з району Перемишля. Про пiвнiчнi межi Білої Хорватії Костянтин VII вiдомостей не мав.

Чи сягала ця Біла Хорватія нинiшнього Закарпаття?

Наступний фрагмент з роздiлу 13 трактату: „ ...до турок прилягають наступнi народи: З захiдної сторони вiд них - Франгiя, з пiвнiчної - пачiнакiти, з пiвденної - Велика Моравiя, тобто країна Сфендоплока [Святоплука Моравського - Л.В.], котра зовсiм знищена тими самими турками i захоплена ними. Хорвати же сусiдять з турками бiля гiр...”.

Дюла Моравчик, Габор Фегер, Френсіс Дворнiк та iн.⁶⁸ вбачали в цьому фрагментi свiдчення, що пiсля того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпаттi. Геннадій Лiтаврiн та Володимир Шушарiн, вважають, що мова тут йде про далматинських хорватiв i вiдносять цей фрагмент до незрозумiлих⁶⁹. Це зовсім безпідставно. Повiдомлення роздiлу 13 логiчно пов’язане в текстi з рештою iнформацiї про угрів, печенігів та хорватів.

Але потрiбно звернути увагу, що фрагменти трактату, якi вiдносяться до хорватів бiля Карпат, не дозволяють називати їх білими. До такого висновку схиляі i вказiвка василевса на те, що землi хорватів доступнi нападам печенігів. Поза сумнівами справедлива думка Павла Дiакону та iнших дослiдникiв, що печеніги пiсля 896 р. оволодiли простором вiд Дону до Сирету i їх лiтнi кочовища були i у Пруто-Днiстровському межирiччi⁷⁰, звiдки вони могли легко тривожити хорватів у Закарпатті та на Середньому Днiстрi. Принаймi у 948-952 рр. печенiги кочували мiж Пiвденним Бугом, Днiстром, Прутом i Сиретом. Зауваження Світлани Плетньової щодо археологiчних пам’яток печенігів на Донi⁷¹ не суперечить цим висновкам. Про розселення восьми орд печенiгiв, одна з яких межувала (чи досягала їх територiй пiд час набiгiв) з уличами, древлянами i, навiть, волинянами (у текстi - лендзянами), розповiдає 37 роздiл трактату василевса Костянтина. У полеміці з Павлом Дiакону Iван Божилов⁷² та Дюла Дьєрфi⁷³ не виглядають переконливими. Слiдiв болгарського володiння цим регiоном немає. Ще менш вірогідна версiя М.Грушевського за якою печеніги могли тривожити хорватів на Одрi через угорськi володiння⁷⁴.

ПВЛ тричi згадує хорватів i один раз білих хорватів:

„ ... По мнозех же временех сели суть Словени по Дунаеви, где есть ныне Угорская земля и Болгарьска. От тех Словен разидошася по земле и прозвашаяся имены своими, где седше на котором месте: яко пришедше седоша на реце именем Морава, и прозвашася Морава: а друзии Чеси нарекошася; а се тиже Словени Хровате Белии, и Сербь, и Хорутане...”⁷⁵. [Як випливає з тексту, цей фрагмент відноситься до земель, які на момент укладання ПВЛ входили до складу Чеської держави – Л.В.]

„ ...И живяху в мире Поляне и Древляне, и Северь, и Радимичи, и Хрвате...” [Погоджуючи цей фрагмент з вiдомостями трактату Костянтина VII, можна вважати, що хорвати жили в межах Київської Русi часiв Нестора-лiтописця, тобто на Днiстрi – Л.В.].

Наступний фрагмент повiдомляє про участь хорватів в походах Олега на Константинополь у 907 та 911 р. Залишаючи в сторонi дискусiйнiсть числа походiв Олега, а також взагалі самих походів у зв’язку з версiєю Аскольдового лiтопису i гiпотезами М.Брайчевського (що вiдносило би подiї на 50-60 лiт назад), можна припускати, що хорвати могли брати участь у подібних походах лише як союзники або данники київського князя. Тiльки спустившись по Днiстру i приєднавшись до флотилiї Олега чи Аскольда, вони могли принести користь в походi. Як союзники, живучи далеко вiд Днiстра, хорвати не мали би нiякої вигоди вiд походу у Вiзантiю. Як данники Києва вони, тим бiльше, не могли знаходитись далi на захiд за межами Приднiстров’я.

Третiй фрагмент датується 993 роком: „иде Володимер на Хорвати”. У 981 р. Володимир Святославич воював з ляхами i зайняв Перемишль та Червенськi гради. Не можна не погодитись з версiєю Ярослава Iсаєвича, що ляхами на Русi початково називали крайнє сусiднє плем’я лендзян, поширивши потiм цю назву на всiх полякiв⁷⁶. З тої ж причини i угорцi називають полякiв „лєндел”.

Свого часу Г.Ловмяньський досить обгрунтовано розмістив лендзян у Сандомирсько-Люблiнськiй землi⁷⁷. Польський iсторик вважав, що вони теж входили в хорватський масив, а на певному етапi i до складу Великої Моравiї. Але бiльшiсть польських iсторикiв, використовуючи iнший фрагмент трактату „Про управлiння iмперiєю”, де повiдомлялося, що плем’я Lenzenionoi платило данину Києву в часи регенства Ольги, старалися посунути межi лендзян мало не пiд Київ. В кiнцi кiнцiв не встояв i Г.Ловмянський. Вiн вiдмовився вiд попереднiх поглядiв i поширив кордони лендзян до Бугу та Стиру на Волинi⁷⁸. І сьогоднi межі лендзян на пiвднi i на сходi пересуваються до верхiв’їв Днiстра⁷⁹, а для обгрунтування цiєї тези залучаються переважно ономастичнi матерiали, причому навiть такi назви як Белз, Белзець чи Тисмениця вiдносять до захiднослов’янських тобто польських⁸⁰.

Лендзяни могли у серединi Х ст. утримувати верхiв’я Прип’ятi i певний час брати участь у днiпровськiй торгiвлi з Вiзантiєю. Можливо, що бужани, волиняни чи iншi волинськi племiннi князiвства знаходилися в цей перiод пiд їх гегемонiєю. Як учасники днiпровської торгiвлi вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII i зарахував їх в число данникiв Києва. Могли вони також знаходитися певний час під гегемонією тих самих волинян чи бужан. Олександр Головко з цього приводу пише про певну групу лендзян, яка мешкала у верхів’ях західних витоків Дніпра (на території сучасної Білорусі), але водночас не була якимсь значним етнічним формуванням і згодом повністю асимілювалася волинським населенням⁸¹. Не виключено, також, що лендзяни тотожні волинським лучанам⁸².

Пiвденнi кордони лендзян доходили до Угорщини, але це не значить, що вони доходили до Карпат. Знахiдка цiлого угорського кладовища Х ст. у Перемишлi свiдчить про те, що угорськi впливи у цьому регiонi могли сягати аж до меж Сандомирсько-Люблiнської землi. Перемишль, напевно, був хорватським мiстом⁸³, назва якого походить вiд Пшемисла - хорватського або моравського князя. Пiсля розгрому Великої Моравiї хорватськi князiвства могли стати об’єктом боротьби мiж Чехiєю, Угорщиною i Польщею. Польща в цей час переживала перiод складання. В орбiту держави Мєшка I ввiйшли лендзяни, а також, можливо, на короткий час, Червень i Перемишль, котрий перед цим перебував у сферi угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав цi землi до Києва. Якщо б цi землi були етнiчними територiями лендзян, то за них би неминуче пiшла довга боротьба. Але цього не трапилось, бо цi землi були хорватськими.

Залишається питання проти яких хорватів ходив київський князь у 993 р. Версiя про завоювання Закарпаття i включення його до складу Київської держави, яка спирається тiльки на цей фрагмент, не пiдкрiплена iншими аргументами i виглядає непереконливо. Правдоподiбнiше, що Володимир виступив проти дністровських хорватів, бо пiд час цього походу на Київ напали печеніги i князь повернув назад. Якби його вiйсько знаходилося за Карпатами, зробити це було би практично неможливо. Хорвати з Середнього Днiстра могли домовитись з печенігами про напад останнiх на Київ. Боротьба Києва за Середнє Поднiстров’я була нелегкою. Розкопками Бориса Тимощука pасвiдченi розорення ряду городищ цього регiону в кiнцi Х ст. У Закарпаттi нiчого подiбного не знайдено.

Про „руських хорватiв” згадував i польський хронiст Вiнцентiй Кадлубек (бл.1160-1223), але цi згадки, напевно, запозиченi з руських лiтописiв i не можуть дати нiчого нового для локалiзацiї хорватів. Тiльки один фрагмент можна iнтерпретувати як повiдомлення про боротьбу за хорватськi землi мiж Угорщиною та Польшею в перiод пiсля 966 - до 981 рр.: „Гунiв чи Угрiв, Хорватiв i Мадярiв, племена сильнi, вiн перебрав пiд свою владу”⁸⁴. Цей фрагмент також певною мiрою пiдсилює висновок, що хорвати межували з Угорщиною i з пiвночi, тобто вiд Карпат.

Дослідники тексту „Орозiя” англiйського короля Альфреда Великого (879-899/901) встановили, що інформацію про центральнi райони Європи взято вiд дипломатiв, якi перебували при дворi iмператора франкiв Арнульфа (887-899 рр.), котрий у 892 р. пробував завоювати Велику Моравiю і через купцiв, мiсiонерів та інших розвiдників збирав iнформацiю про слов’янські землі⁸⁵. Хороти [хорвати] помiщенi Альфредом на схiд вiд далемінців [далемiнцiв-гломачiв] i на пiвдень вiд Мегда, „а з пiвночi вiд землi знаходяться сарменди до самих Рифейських гiр” [Орозiй, 12-13]. Далемінці-Гломачі разом з сіуслами, колодицами, мільчанами i лужицами входили до союзу сорбів [сербiв]⁸⁶, відомому Костянтиновi Багрянородному як Біла Сербія. Нинi залишки цього союзу збереглися як лужицькi серби. Землi далемінців локалiзуються мiж р. Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стрiли, Ползницею i Крушними горами. Отже, за Альфредом, межi мiж Білою Сербією i Білою Хорватією на заходi проходили над верхньою Лабою. Сюди легко помiщаються i чеськi хорвати з-над верхньої Лаби i сiлезькi хорвати з-над верхньої Нiси, вiдомi з пiзнiших джерел⁸⁷.

Ще в минулому столiттi Ян Босворт апрiорно помiстив Мегд у Схiднiй Прусiї i Польщi⁸⁸. Пізніше Г.Лябуда досить переконливо ототожнив Мегд з Мазовiєю⁸⁹. Територiя Мазовiї чiтко окреслена топонiмами типу Мазовшани, Мазовше, Мазев, Мазево, Мазовецьк, Мазури, Мазурка, Мазурков (їх всього 13), якi розташованi на iсторичних межах Мазовша⁹⁰.

Сарменди - це, безперечно, сармати, як i вважала Віра Матузова⁹¹. Цим термiном вчена Європа довший час позначала населення своєї схiдної частини.

Пiд Рифейськими горами в лiтературi звичайно розумiють Уральськi гори. Тому цей фрагмент можна розглядати як вказiвку, що за хорватами аж до Уралу живуть сармати, тобто незнаний народ. Проте це зовсiм неоднозначно. „Скiфiя лежить пiд самою пiвнiччю i бiля пiднiжжя Рифейських гiр, звiдки дуі Борей”, - писав Псевдо-Гiппократ. „У Скiфiю i в пiвнiчнi землi вступив жахливий Борей...i що ж? Хiба Гiпанiс [Пiвденний Буг - Л.В.], що бере початок зi скiфських гiр, будучи спочатку прiсним, не псується пiзнiше гiркими солями?" - читаємо у „Метаморфозах” римського поета Овiдiя, засланого в I ст. у Томи на побережжi нинiшньої Румунiї. Тут явно пiд Рифейськими [Скiфськими] горами можна бачити Карпати⁹².

Мазовiя межувала з лендзянами. Лендзяни залишились невiдомими королю Альфреду, але вiн знав про віслян: „А на сходi вiд Моравiї знаходиться країна Вiслян, а на схiд вiд неї Дакiя” (Орозiй, 12). „Дакiя” це така ж сама вчена фiкцiя як „Сарматiя”. У IХ ст. обох не iснувало. Про віслян вiдомо також i з Житiя св.Мефодiя: „Поганський князь, сильн вельми, сидить в Вiслех, ругашеся християном i пакости дiяше”⁹³. На пiдставi цих фрагментiв Г.Ловмяньський вiднiс до хорватів i віслян i лендзян⁹⁴. Для такого категоричного висновку немає жодних пiдстав, а тим бiльше для припущення, що лендзяни входили в державу віслян. Цi фрагменти дозволяють тiльки вважати, що вісляни були пов’язанi з Верхньою Вiслою. Десь мiж 874-885 рр. Святоплук Моравський взяв в полон вiслянського князя i примусив його насильно прийняти хрещення⁹⁵.

Отже можна вважати, що, уточнюючи захiднi i пiвнiчнi межi хорватів, „Орозiй” короля Альфреда прив’язує хорватський масив до Карпат. В джерелi згадуються вісляни, але сам Альфред нiде не ототожнює їх з хорватами.

Арабський Анонiм часiв Святоплука Моравського (870-894) дiйшов до нас в передачi Абу Алi Ахмада iбн Умара iбн Рошта (поч.Х ст.) та перського iсторика Абу Саїд ель-Хайн Гардiзi (ХI ст.). Вiд Анонiма походить згадка про плем’я Grwab i його князя Suwayyat Balk [iбн Рошт] чи плем’я Garawat i його князя Suwiyyat Malik [Гардiзi]⁹⁶. В обох випадках легко побачити спотворенi назви хорватів i князя Святоплука. Можна погодитись з Г.Ловмяньським, що схiднi купцi, торгуючi з державою моравського князя, називали її пiсля першого „з краю” племенi, яке пiдлягало цьому володаревi. Але намагання польського iсторика за всяку цiну вiднести цi вiдомостi аж до віслян, вiдкинувши хорватів надднiстрянських та карпатських, виглядає надто непереконливо⁹⁷. За його версiєю арабськi купцi, щоб потрапити в резиденцiю Святоплука на Моравi мусили йти стороною вiд Днiстра i Карпат через Волинь на Вiслу i через це залишали в сторонi хорватів наднiстрянських i чеських, не кажучи вже про хорватів карпатських. Для пiдтвердженя своєї гiпотези вiн вказував на скарби дiрхемiв в Дорогичинi та в околицях Люблiна. Але саманiдське срiбло знайдене i у Перемишлi та в Закарпаттi (Хуст). У Перемишлi, згiдно Єхуди бен Меїр ха-Кохен, вже на початку ХI ст. функцiонувала єврейська торговельна факторiя⁹⁸. Навряд чи арабськi купцi самi доходили до столицi Святоплука. Свою iнформацiю вони збирали в хазарських мiстах i у Києвi. Єврейськi купцi з Хазарiї не пускали їх далi. Щоб їх обiйти довелося вести торгiвлю через Булгар. Обiйти ж Київ не було нiякої можливостi. Легенди про Артанiю, де вбивають iноземцiв, занесенi арабами з Києва, свiдчать про те, що i мiсцевi купцi не хотiли конкуренцiї i не пускали арабiв далi. А з Києва на Мораву найкоротший шлях через Перемишль або через Карпати⁹⁹.

Що стосується вiдомостей ал-Масудi (947) про Мораву, Хорватiн та Чахiн. то вони також взятi з п’ятих рук¹⁰⁰. Але i ці відомості скорiше вiдносяться до хорватів на Днiстрi або в Карпатах нiж до хорватів на Вiслi.

Екстрат з рiзних арабських географiв, вiдомий як Перський Анонiм (982), опублiкований Володимиром Мiнорським, в iнформацiї про князя Святоплука зазначає, що столиця цього князя була в мiстi Хурдаб /Хурбад/ над рiкою Рута, котра випливає з гори, яка лежить на межi печенігів, угрів i русів, i через край русів бiжить до краю слов’ян. В Хурбадi 3 днi в мiсяцi були призначенi для торгiв i все населеня торгувало¹⁰¹. Iнтерпретацiя цього фрагменту має велику лiтературу. Були варiанти ототожнення Рути з Окою, Дунаєм та iншими рiками. Але майже очевидно, що Рута може бути Прутом, котрий витiкає з околиць Говерли. Нижня течiя Пруту у Х ст. була зайнята болгарами, якi на той час вже були слов'янами. Район верхньої течiї Пруту був приблизною межею Київської Русi (пiсля приєднання днiстровських хорватiв), Угорщини i печенiгiв. Густа сiтка селищ i городища IХ-Х ст., дослiдженi Б.Тимощуком на Буковинi i вiднесенi до бiлохорватських, не заперечують проти такої локалiзацiї. Версiя Маркварта нiби столицею Святоплука був Кракiв бездоказова¹⁰². Хурдаб на Рутi - теж не столиця моравського князя, а один з центрiв мiжплемiнного торговельного обмiну на зразок Ладоги чи Бiрки, розташований на краю держави Святоплука, десь у верхнiй течiї Пруту. Подiбно i Ладога була розташована на краю Славiї, а Бiрка - на краю Швецiї. Не виключено, що це була столиця одного з хорватських князiв. На думку Ореста Корчинського мiсто Хорват знаходилося у центрi Великої Хорватiї на городищi Стiльсько, яке лежить на р.Колодницi, лiвiй притоцi Днiстра¹⁰³, але і ця гiпотеза також нiяк не прив’язана до тексту джерела.

Таким чином i схiднi автори пiдтверджують можливiсть поширення меж хорватського масиву до Верхнього Пруту i Карпат, а також залежнiсть цього масиву в IХ ст. вiд князя Святоплука Моравського.

Легенда про св. Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом у 929 р., була сформована в 940-970 рр. Вона лягла в основу його Житiя. Формували легенду сучасники, знайомi з фактичним перебiгом подiй. Пiсля загибелi Вацлава його мати Драгомира втекла в Хорватiю. Болеслав енергiйно намагався дiстати матiр в свої руки, але не змiг цього добитись¹⁰⁴. На цій пiдставi можна допускати, що межi хорватів знаходились недалеко вiд землi пшован, що спiвпадає з захiдними межами хорватів, окресленими „Орозієм” короля Альфреда. Невдача спроб Болеслава свiдчить, що хорвати вели незалежну полiтику i принаймi їх верхiвка вже була християнською. Вони могли переправити княгиню далi на схiд, де Болеслав не мав впливу.

Можна зробити певні уточнення співставляючи Празький привiлей 1086 р. з Географом Баварським. Празький привілей 1086 р. був наданий кайзером Генрiхом IV своєму канцлеровi празькому єпископу Яромiру-Гебгардту (1040-1089/90 рр.), синовi чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького дiоцезу з-пiд влади чеських королiв i перетвореня його у церковний лен iмперiї. Документ 1086 р. спирався на бiльш раннiй документ 983 р. з описами меж Празької єпископiї. Зрозумiло, що празька кафедра не мала потреб фальсифiкувати схiднi кордони свого дiоцезу, де лежали територiї, котрi у ХI ст. належали до держави могутнього київського князя, а в церковному вiдношенi пiдлягали константинопольському патрiарху. Тому в документi 1086 р. було просто переписано вiдповiднi пасажi документу 973 р., пiдтвердженого папою Бенедиктом (972-974) та iмператором Оттоном I (+ 973 ), якi вiдбивали стан справ ще за часiв Великоморавської держави кiнця IX ст. або Чеської держави другої половини Х ст.¹⁰⁵.

„Далi до пiвночi такi є кордони: Пшовани (Pssouane), Хорвати i другi Хорвати (Chrouati et altera Chrowati): Зласани (Zlasane), Требовани (Trebouane), Поборани (Poborane), Дедолiзи (Dedolize) аж до серединного лiсу, де бiжить границя Мiльчан (Milcianorum). Звiдси до сходу такi має рiки граничнi Буг (Bug) iменується i Стiр (Ztir) ... разом з гродом Краковiя (Cracouua) i краєм, котрий має назву Ваг (Vag) i з усiма територiями, котрi належать до згаданого граду, котрий є Краковiя (Cracouua). Звiдси, додавши границi угорськi, розширено посувається аж до гiр, котрих назва є Трiтi [Татри - Л.В.]...”¹⁰⁶.

На підставі цього фрагменту Л.Нiдерле зробив висновок, що хорвати розмiщались мiж польськими та чеськими племенами. Вiн вважав, що початково Велика Хорватія мала свiй полiтичний центр у Краковi, пiдтримавши згадану вище версiю Й.Маркварта, яку слушно критикував свого часу М.Грушевський. Близько 560 р. авари розгромили i розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонiю i Далмацiю (де вони живуть i нинi). Тому вiдлами хорватів були розсiянi в Заалi, на Одрi, у Схiднiй Галичинi i Чеських Карконосах¹⁰⁷.

Г.Ловмяньський також вирiшив, що принаймi одне з племен хорватів, названих у Празькому привiлеї, можна без вагань локалiзувати над Вiслою i ототожнити з віслянами¹⁰⁸, тим самим, без жодних обгрунтувань опускаючи зауваження Владислава Кентшиньского¹⁰⁹ та висновки Й.Вiдаєвича¹¹⁰, який не допускав можливостi ототожнення віслян з хорватами.

Обидвi гiпотези виглядають сумнiвними. У Празькому привiлеї 1086 р. Кракiв та його околицi видiлено окремо. Тобто якраз вісляни могли вiддiляти білих [захiдних - Л.В.] хорватів вiд других хорватів: зласан, требован, поборан...

Свого часу Степан Томашiвський висунув здогадку, що до 981 р. iснувало залежне вiд чехiв полiтичне об’єіднання, яке охоплювало землi пiзнiшої Словаччини, Кракiвщину, Надсяння та Верхні Побужжя¹¹¹. З цього мало би випливати, що схiдна частина Великої Хорватії, куди були включенi землi пiзнiшого Белзького князiвства, входила до 981 р. в орбiту Чеської держави.

Т. з. Географ Баварський („Опис мiст i територiй з пiвнiчної сторони Дунаю”), вiдредагований баварським монахом Рудольфом пiсля 844 р., джерелами якому служила переважно купецька iнформацiя, досі служить джерелом, спираючись на яке, вченi з перемiнним успiхом стараються розмiстити племена, згаданi у пам’ятцi, на “своїй” територiї. Коли це зовсiм не вдаіться, племена вiдносять до неiдентифiкованих.

В числi таких назв – „Zeruiani”. Iснує версiя їх iдентифiкацiї навiть як чернiгiвських сіверян. Найбiльшого визнання здобула здогадка Тадеуша Левицького, за якою Zeruiani - серби, тобто нинiшнi лужицькi серби. Т.Левицький виходив з порядку назв в контекстi пам’ятки: Lendizi - Thafnezi - Zeruiani - Prissani - Velunzani. Так як Lendizi - це лендзяни, локалiзованi в Сандомирськiй землi, а на думку польського iсторика Prissani i Velunzani - спотворенi назви поморських племен пуржичан i велинян, то Zeruiani-Сорби були помiщенi мiж середньою Вiслою та нижньою Нотецiєю¹¹². Вже Г.Ловмяньский помiтив непевнiсть такої локалiзацiї¹¹³, але розчарувавшись в можливостi розмiстити названi племена на польських землях, вiн взагалi запропонував не брати до уваги порядок назв в контекстi. Така теза дозволяє розглядати будь-якi версiї без обмежень, вiдiрвано вiд мiсця у текстi, в залежностi вiд фаетазiї їх авторів. Тому з’явився ще цiлий ряд версiй локалiзацiї цього племенi вiд Помор’я мало не до гирла Дунаю, але жодна з них не стала переконливою.

Iван Крип’якевич пропонував „Zeruiani” читати як „черв’яни”, тобто плем'я пов'язане з градами червенськими найдавнiших лiтописiв. Племiнна назва черв'ян збереглася у Iпатiївському зведеннi, а також вiдбита у топонiмi Червняни (Черляни, нинi у Городоцькому р-нi Львiвської обл.)¹¹⁴. Це в’яжеться i з контекстом, де сказано, що плем’я складало велику „державу, що з неї, як кажуть, походять всi люди слов’янськi”. Легко пояснити i етимологiю назви у нiмецькому спотвореннi: Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни. Крiм того цей варiант вписується в порядок назв Географа Баварського: Lendizi - Thafnezi - Zeruiani - Prissani - Velunzani.

Lendizi - це,звичайно, лендзяни; Velunzani – волиняни, Thafnezi – сусідні з ними таняни¹¹⁵. Тоді Prissani це присяни, тобто плем’я, що живе на р. Сян (спотворена назва вiд Zlasani з Привiлею 1086 р. – засяни (засянцi), позаяк форми присянцi, прикарпатцi i т.д. характернi для бiльш пiзнього часу). За даними Географа у них було 70 громад. В районi Перемишля-Сянока було майже стiльки ж городищ. Миколай Карамзiн¹¹⁶, Йозеф Добровський¹¹⁷ i Антон Кралiчек¹¹⁸ вiдстоювали тотожнiсть Prissani = Brzezani. Крисiньский висунув варiант: Prissani = Brissani, згаданi Гельмольдом над нижньою Гавелою¹¹⁹. Владислав Войцеховський, Рішард Кернсновський, Генрік Ловмяньський та iншi прив’язували це плем’я до поморських Пуржич¹²⁰. Iснують ще локалiзацiї племенi в районi Пружан в Бiлорусi чи Прiзрена на Балканах. Всi вони змушують сильно „вивертати” назву джерела, у залежностi вiд бажань дослiдника. Вони не враховують нi етимологiї назви, нi наявностi археологiчних пам’яток вiдповiдної епохи i не вписуються в контекст назв Географа. Можна сильно сумнiватися, що „Опис територiй з пiвнiчної сторони Дунаю” взагалi включав поморськi племена, вiддаленi вiд дунайського регiону.

Локалiзувавши Засян (Засянцiв) можна спробувати локалiзувати i iншi племена, згаданi в Привiлеї 1086 р.: Тrebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростiше було би требовлян ототожнити з теребовлянами, якi розмiщались в районi нинiшньої Теребовлi в басейнi Середнього Днiстра на його лiвому березi. Цей район густо заповнений археологiчними пам’ятками вiдповiдного перiоду. При локалiзацiї племенi дослiдники виходили з засади, що назва племенi походить вiд „треба” - ритуальна жертва. Тому требов’ян пробували локалiзувати в Ческiй Требовi над Орлiце (Стефан Закршевський, Стефан Арнольд), на р. Требнiце (Йозеф Вiдаєвич, Тадеуш Лер-Сплавiнський), р.Качавi в околицях Легнiце, яка колись називалася Требовою. Всi цi локалiзацiї слабо в’яжуться з документом 1086 р. Можна ще згадати i р-н Требiшова у Словакiї чи р. Теребовлi на Закарпаттi¹²¹. Велика кiлькiсть топонiмiв, пов'язаних з требов’янами на територiї по обидвi сторони Карпат, а також у нинiшнiй Хорватiї (53 назви) може бути i свiдченням мiграцiї одного з найбiльших хорватських племен, можливо пов’язаного з охороною головного святилища хорватського язичеського пантеону.

"Poborane" з Привiлею 1086 р. при спробах локалiзацiї перетворилися у "Tobrzanie" в Нижнiй Сiлезiї. Iншi варiанти пов’язанi з верхнiм та середнiм Бобром в околицях Болеславця i Вленя. Але цi землi входили у володiння брата св.Вацлава - Болеслава i не були хорватськими. Пiсля локалiзацiї засян i требовлян для бобрян пiдходить лiвобережжя Верхнього Днiстра до витокiв Бугу. Сюди можна включити i р. Боброк, де пiзнiше виникла Бiбрка, i був удiл князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського.

Дедолiзiв – дядошан (чи дзядошан як пропонували називати їх П.Шафарик та А.Кралiчек), яких П.Шафарик розмiщав у районi пiзнiшого Галича¹²², напевно, слід локалізувати у масиві сілезьких племен на лівобережжі Одри¹²³, в тексті джерела фрагмент закінчується бобрянами, а дядошани відносяться до наступного фрагменту¹²⁴.

Обгрунтованою виглядає гiпотеза Я.Iсаєвича щодо можливої помилки у текстi Привiлею 1086 р. Рiка Стiр, скорiше всього, спотворена назва р. Стрий. У 60-80 рр. Х ст. Кракiвщина входила до Чеської держави, межа впливiв якої проходила в районi рiчок Стрия (схiдна межа пiзнiшої Перемиської землi) i Бугу¹²⁵. З цього масиву необхiдно виключити волинськi землi, бо у Привiлеї 1086 р. не згадуються сусiднi з засянами волинськi племена черв’ян та танян, не кажучи вже про бужан i волинян. Прийняття цiєї гiпотези сильно звужує базу пошукiв локалiзацiї хорватських племен, згаданих в Привiлеї 1086 р., обмежуючи її витоками Захiдного Бугу та р.Стрий.

В цьому регiонi, на якому пiзнiше виникли Перемишльське та Звенигородське князiвства, у IХ-Х ст. напевно iснували племiннi хорватськi князiвства засян, требовлян і поборан (бобрян). На цих теренах знайдено ряд гiгантських городищ, окремi з яких (Плiснисько чи Стiльсько) могли бути столицями племiнних князiвств. Племінна назва требовлян могла походити вiд загальнохорватського святилища, де справлялася „треба”. Цiлий ряд таких святилищ знайдено на Буковинi, у Тернопiльськiй та Iвано-Франкiвськiй областях¹²⁶. Одне з них знаходилося бiля с. Iлова Миколаївського р-ну Львiвської обл.¹²⁷. Поруч - гiгантський комплекс давнього мiста у Стiльську, яке загинуло в кiнцi Х ст., коли великий князь Володимир Святославич приєднав хорватськi князiвства.

Пiдводячи пiдсумок дослiджень писемних джерел можна дійти до висновку, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свiй трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не iснувала. У її захiднiй частинi була держава Біла Хорватія, яка, можливо теж мала назву Великої. Рiвночасно схiднi землi Великої Хорватії і далі по традицiї продовжували називатися Великою Хорватією. Мiж Бiлою Хорватiєю i схiдними землями Великої Хорватiї вклинилися сiлезькi i лехiтськi племена, головним з яких були вісляни.

Велика Хорватія була племiнним об’єднанням хорватських племен, з територiї якого в серединi VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонiю i Далмацiю. Писемнi джерела дозволяють гiпотетично локалiзувати територiю Великої Хорватії вiд середньої течiї Пруту i Днiстра на сходi до верхньої течiї Вiсли i Лаби на заходi, вздовж Карпат Татрiв i Судетiв. Пiвденнi i пiвнiчнi кордони на пiдставi писемних пам’яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територiю Закарпаття. „Хорватськi” топонiми в основному зосередженi на Закарпаттi: Хорващик (басейн Тиси в р-нi Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на р.Красна, допливi Тиси) i Храбоч (басейн Тиси). Сюди можна додати i популярнi прiзвища Хорват, Горват i т.д. В iнших регiонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватськi назви зустрiчаються поодинцi i носять випадковий характер.

В часи князя Святоплука I Моравського (871-894) окремі племена хорватів, а також i вісляни ввiйшли до складу Великої Моравiї. Напевно, що на сходi межi його впливу сягали витокiв Бугу i р.Стрий, де розмiщалися племiннi хорватськi князiвства засян, поборан (бобрян) і требовлян. У Карпатах межi впливу Святоплука сягали верхньої течiї Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, i Затисся в Закарпаттi¹²⁸. Хорватські князiвства у Середньому Поднiстров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Пiсля падiння Великої Моравiї поборани (бобряни) і требовляни вийшли з-пiд моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили пiд угорський, а пiзнiше польський впливи. Цi племiннi князiвства були у Х ст. завойованi київським князем Володимиром Святославичем i включенi до складу його держави. Здогадку про iснування окремих хорватських князiвств на схiдних землях Великої Хорватiї першим висловив Ріхард Репель¹²⁹.

Починаючи з перших дослiдникiв текстiв Костянтина Багрянородного Ансельм Бандурi, Iоганна-Хрістофа.Гаттерера, Фрідріха Геркена, бiльшiсть вчених, в т. ч. Миколай Карамзiн, Яків Головацький, Михайло Лебедкiн, Сергій Соловйов, Микола Барсов, Франьо Рачкi, Олексій Шахматов, Сергій Середонiн, Любор Нiдерле, Ярослав Пастернак, Михайло Смiшко, Борис Рибаков, Петро Третьяков, Валентин Седов, Олександр Майоров а також багато iнших iсторикiв розмiщали початковi осади хорватів i Велику Хорватію в Галичинi. С.Грушевський, який не подiляв цiєї думки, змушений був, як уже зверталася увага, допускати можливiсть печенiзьких нападiв через угорськi землi i гори на хорватів на Верхнiй Одрi. Вiдчуваючи слабкiсть такої аргументацiї вчений залишав це питання вiдкритим. Його сумнiви використав Г.Ловмяньський як додаткову аргументацiю, щодо Великої Хорватії на Віслі, звiдки хорвати прийшли у Галичину¹³⁰. Хорватськi iсторики, не вдаючись у подробицi, в цiлому прийняли версiю про прабатькiвщину за Карпатами. Модерна теза Г.Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версiї мiграцiї хорватів з гирла Дону на Балкани, а звiдти їх вихiд на пiвнiч до Одри, не отримала широкого визнання. Вiн виходив з того, що Велика i Біла Хорватія одне i теж поняття. Просто „Bel” повинно читатися як „Wel”, а отже „velochrobati” (великохорвати) було первинною назвою хорватiв. Другим аргументом Г.Кунстманна є версiя походження племiнної назви далемінців вiд далматів¹³¹. Хоча Нада Клаїч, одна з найвидатніших хорватських істориків, пiд впливом цiєї версiї змiнила свою попередню думку i помiстила Білу Хорватію у Карантанiю¹³², бiльшiсть iсторикiв виступила з критикою поглядiв Г.Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає аргументацiя Радо Катiчiча¹³³. Окремо стоїть гiпотеза Iвана Мужича, який головним чином на пiдставi антропологiчних матерiалiв розвинув тезу про автохтоннiсть хорватів у Далмацiї¹³⁴.

Велика Біла Хорватія у Х ст. визнала залежнiсть вiд германського iмператора Оттона I. Її локалiзацiя на Верхнiй Вiслi i Верхнiй Одрi добре обгрунтована Л.Гауптманом¹³⁵ i пiдтримана Бого Графенауером¹³⁶, залишається загальноприйнятою. Недавно Стефан Пантелич уточнив її захiднi та пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер¹³⁷.

Виходячи з сказаного вище закарпатських, приднiстровських i присянських хорватiв правильнiше було би називати карпатськими хорватами, як пропонує Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, як пишуть більшість українських та російських авторів. Білі хорвати розмiщались у верхiв’ях Вiсли та Одри, на Зале і Білій Ельстер, де С.Пантелич розшукав цілі райони, які користувалися автономією ще у XIV-XV ст., та потужні залишки топонімії.