1.2.5. Семіотика культури

Семіотика культури передбачає вивчення соціокультурних процесів і явищ як системи висловлювань, культурних текстів, культурних мов, яке здійснюється насамперед лінгвістичними методами» Засновниксеміотики американський філософ Ч. Пірс (1839–1914) розробив типологію знаків (іконічний, індекс, символ), дослідив їх функціонування. Швейцарський лінгвіст і антрополог Ф. де Соссюр (1857–1913) привніс в семіотику лінгвістичні методи вивчення. Російська школа семіотики пов'язана з іменами О. Потебні (1835–1891), Ю. Лотмана. Ю. Лотман увів поняття семіосфери – універсального семіотичного простору, що виступає передумовою комунікації, і який є, по суті, рівним культурі. Функціональну роль семіотики пов'язували із можливостями точного аналізу культурних явищ, проте водночас її послідовники зазнавали і зазнають звинувачень у формалізації та дегуманізації гуманітарних наук. Семантика як розділ семіотики вивчає знакові системи як засоби вираження смислів, методи інтерпретації знаків культури.

Різноманітні знакові системи виступають специфічно людським каналом передачі інформації від покоління до покоління. Спільним для всієї живої природи каналом передачі інформації є генетичний. Людська культура починається там і тоді, коли з'являється здатність свідомості до символізації. Знак виступає частиною матеріального світу, символ – частиною людського світу значень. Знак характеризується інструментальністю і. адресністю, прямим зв'язком між знаком і тим, що він означує. У символі прямий, первісний, буквальний смисл передбачає водночас смисл інший, непрямий, вторинний, переносний: наприклад, трикутник як символ може означати те, що взагалі не має відношення до трикутної форми.

Аналіз будь-якого символу дає змогу виявити реальний і метафоричний компоненти в його структурі: приміром, меч має свою конкретну утилітарну функцію і водночас метафоричне значення, що не може бути випадковим і хаотичним, оскільки конструюється навколо координат однієї функціональної лінії тяжіння до фізичного знищення.

К. Юнг вказував на такі можливі шляхи символізації; аналогія, об'єктивне порівняння, суб'єктивне порівняння, функціональне порівняння. Так, функціональними характеристиками води є те, що вона запліднює, очищує, розчиняє при домінуванні одного фактора – плинності, відсутності усталеної форми. Це допомагає визначити символіку води як сили, здатної руйнувати і розпочинати життя.

Символи утворюють символічні композиції в просторі та часі. Комбінація символів істотно впливає на їх інтерпретацію: так, підвищення символу за вертикальною віссю вказує на його високий духовний статус. Проте слід нагадати, що абсолютизація процесу символізації смислів часто призводить або до зникнення безпосередності переживання образів за рахунок алегоричного спрощення, або до двозначності шляхом перебільшення значення символу.

Значущість тієї чи іншої культурної події означується шляхом переведення її в текст: подія стає актом культури, коли вона отримує вираження в тексті. Лише тоді культура може виконувати функцію збереження і передачі інформації. Культурний текст є сукупністю культурних об'єктів, форм, рис, смислів, виражених в знаковій формі. При цьому прийнято розглядати як текст усе, що створене штучно; книги, картини, одяг, споруди, музичні твори. Інакше їх називають артефактами. Кожне явище культури може і має бути розглянуте як культурний текст.

Знаки, символи, форми, тексти культури утворюють її мову, яка. дає змогу людям вступати в комунікативні зв'язки й орієнтуватись у культурному просторі. Мова культури є вторинною мовою, оскільки виникає на основі первинних, природних мов. Мова є ядром системи культури, оскільки саме за її допомогою здійснюється "увнутрішнення" (інтєріоризація) системи культурних цінностей, загалом, універсальної картини світу в структурі особистості.

Як, особливі мови у культурі задіяні акти людської поведінки, художні образи різних видів мистецтва, обрядові та церемоніальні ситуації, системи норм і табу, особливі смислові конструкції у філософських, релігійних і наукових творах, символічні риси будь-яких матеріальних продуктів культури. Багатоканальність і гетерогенність є обов'язковою умовою функціонування культури. Соціальний смисл множинності мов культури пов'язаний із потребою людства у багатократному дублюванні рис своєї групової ідентичності.

Мова культури забезпечує збереження й передачу інформації від покоління до покоління. Саме в семантичному полі мови культури відбувається накопичення, оформлення в культурний текст у а потім за допомогою різноманітних систем – дешифрування й декодування інформації, закладеної в глибинних структурах колективної та індивідуальної свідомості.

Мова культури є універсальною формою осмислення буття, вона означає логос культури, даючи людям змогу вступати в комунікативні зв’язки один з одним, орієнтуватись у просторі культури. Тому проблема мови культури – це, насамперед, проблема розуміння, проблема ефективності культурного діалогу як по вертикалі, тобто діалогу між культурами багатьох епох, так і по горизонталі, тобто діалогу багатьох культур, що співіснують в одному часі. Розуміння є водночас інтелектуальним процесом, проте воно вимагає також емпатійного включення людини в смисли, які вона осягає, переживання їх як дотичних її буттю. Нова інформація асимілюється також шляхом співвіднесення з тим, що вже відоме, новий досвід поєднується з уже набутим. Чим більшим стає діапазон освоєних людиною мов культури, тим глибшає її розуміння світу. За допомогою поліфонізму мов нам відкривається поліфонізм буття, оскільки мови становлять різні способи мислення та сприйняття світобудови.

Інтерпретацією текстів займається сучасна філософська герменевтика, засновником якої є німецький філософ Х. Гадамер. Герменевтичний метод передбачає розуміння тих чи інших культурних мов шляхом співставлення смислів з особистістю інтерпретатора, наділення смислами, актуальними для автора інтерпретації. Смисл не може бути жорстко детермінованим. Він визначається контекстом, в якому виникає, конструюється залежно від історичної ситуації, суб’єктивного досвіду, національного етосу.

Сучасна інтерпретація культурних текстів ґрунтується на принципах компліментарності, компаративності, діалогу і додатковості. Відтак, розуміння іншої культури не вимагає „переселення” в її світ, навпаки, розуміння іншого вимагає залишатись на власних позиціях. Зрозуміти культурний текст значить сконструювати власний смисл, а не реконструювати авторський. Отже сучасний підхід до розуміння культури є не стільки способом пізнання, скільки способом буття людини.

Література

Библер В. От наукоучения - к логике культури. - М., 1991.

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л. Т.Левчук. - К., 1999.

Каган М. Философия культуры. - СПб., 1996.

Культурология / Под ред. Н. Багдасарьян. - М., 1998.

Культурология. XX век. Словарь. - СПб., 1997.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М.Закович, І. А.Зязюн, О. М.Семешко та ін.; За ред. М. М.Заковича. - К., 2004.

Лотман Ю. Избранные статьи: В 3-х т. - Таллинн, 1992.

Межуев В. Между прошлым и будущим. - М., 1996.

Орлова 9. Введение в социальную и культурную антропологию. - М., 1994.

Полікарпов В. С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Розин В. Культурология. - М., 1999.

Сокульський А. Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006.

Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

Успенский Б. Семиотика искусства. - М., 1995.

Флиер А. Культурология для культурологов. - М., 2000.

Чавчавадзе Н. Культура и ценности. - Тбилиси, 1984.

Энциклопедический словарь по культурологии / Под ред. А. Радугина. – М., 1997.

ЛЕКЦІЯ 1.3. 2.1.

ТЕМА: КУЛЬТУРОГЕНЕЗ

Мета: Усвідомити природу культурогенезу як процесу зародження культури людства, пов'язаного зі становленням і розвитком знаряддєвої, комунікаційної та семантичної діяльності.

Завдання: Осмислити культурну динаміку людства як поліфонію ціннісно значущих смислів буття людської спільноти; природу міфу як способу світовідчуття, що інтерпретує універсум як одухотворений. Дослідити людину в первісній культурі.

Ключові поняття і терміни:

Антропологія – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини.

Артефакт – створений людиною, суспільством продукт культури.

Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

Анімізм – одна з форм релігії, пов'язана з вірою в одушевленість усіх предметів та явищ.

Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

Культурогенез – процес зародження культури людства, пов'язаний зі становленням і розвитком знаряддєвої, комунікаційної та семантичної діяльності.

Магія – сукупність обрядових дій, пов'язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.

Міф – спосіб світовідчуття, що інтерпретує універсум як одухотворений.

Орнамент – візерунок, побудований на ритмічному чергу­ванні зображальних елементів, один з основних способів відтворення космічного порядку.

Профанне – світоглядна категорія, яка виділяє в міфоло­гічній і релігійній свідомості сфери буття, що об'єднують при­родний і соціальний світи.

Сакральне – світоглядна категорія, яка виділяє сфери буття, що сприймаються як відмінні від буденної реальності, особливо ціннісні, священні.

Світове дерево (гора) – сутнісний компонент міфологічного космічного устрою, який об'єднує світ небесний (горній), земний (дольній), підземний (хтонічний).

Синкретизм – первісна нерозчленованість; в архаїчній культурі – синкретизм діяльності і мислення.

Табу – сукупність заборон у сакралізованій системі цінностей.

Тотемізм – комплекс вірувань, пов'язаний з уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

Час міфічний – сакральний час, непідкорений законам історичного часу; локалізований у міфах.

Язичництво – тип культури, специфічною рисою якого є відсутність духовного універсалізму.

План:

1.3.1. Генезис культури

1.3.2. Міфологічна модель світу

1.3.3. Людина в первісній культурі

1.3.1. Генезис культури

Культура реалізується шляхом соціально успадкованої поведінки, має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В. Розіна, екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), які позначали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передачі й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації. Це також зміцнювало соціальні зв'язки, обумовлені волею суб'єктів комунікативного процесу, Активність суб'єктів, спрямована на оволодіння ситуацією, виступає необхідною умовою формування зв'язків між знаковою формою і предметом. Саме так формуються знаки природної мови (слова).

Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували означення, переставали існувати для спільноти взагалі. Відповідно, виживали лише ті істоти, які починали орієнтуватися не на сигнали і події, а на знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Таким чином, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, означення» форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Культурогенез – це не однократна подія походження культури в первісну добу людства, а процес постійного народження нових культурних форм і систем. Подальший розвиток культури відбувається як у межах окремих культур (у плані удосконалення адаптації людини до певної системи цінностей), так і при зміні однієї культури іншою. Кожна культура відкривається своєрідним проектом нової людини. Цей проект реалізується за допомогою механізмів соціалізації, а культура є самим процесом соціалізації, процесом формування психіки й тілесності людини.

Отже, з позиції еволюційної теорії основною причиною культурогенезу є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов їхнього існування шляхом виникнення нових форм, технологій, продуктів діяльності. Сам генезис культурних форм можна умовно структуру вати на фази ініціювання новацій ("соціальне замовлення"), створення нових форм, "конкурс" їхньої ефективності та впровадження відібраних форм у практику.