У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:

1. Науковий

2. Офіційно-діловий: а)законодавчий;

б) адміністративно-канцелярський;

в) дипломатичний.

3. Публіцистичний:

а) стиль засобів масової інформації; ( Інформативний.)

б) художньо-публіцистичний;

в) науково-публіцистичний.

Публіцистичний стиль також поділяється на підстилі, серед яких варто назвати:

Аналітичний. Близький до інформативного, але його прикметною ознакою постає більше заглиблення в обставини події, передбачення її можливих причин та прогнозування ймовірних наслідків.

Урочисто-декларативний. Вживається у гаслах, побажаннях, привітаннях, насичений позитивними емоціями, загальною піднесеністю.

Агітаційний. Використовується в оголошеннях, рекламі, характеризується поширеністю наказових форм дієслова, спонукальних речень, які мають підштовхнути читача до певної дії.

Художньо-публіцистичний (власне публіцистичний). Функціонує у таких жанрах, як фейлетон, нарис, де певне явище чи подія оцінюються автором у певному емоційному ключі, характеризується використанням образності, зображально-виражальних засобів художнього стилю.

4. Художній:

а) епічний;

б) ліричний;

в) драматичний;

г) комбінований.

5. Розмовний:

а) побутовий;

б) світський.

6. Релігійний, або конфесійний:

а) стиль проповіді;

б) стиль богослужбових книг, відправи;

в) стиль богословської літератури.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також епістолярний, урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний, ораторський стилі та ін.

2. Науковий стиль. Підстилі наукового стилю та їх жанрові різновиди: власне науковий; науково-популярний; науково-навчальний; науково-інформативний; науково-довідковий; науково-технічний; науково-діловий; науково-публіцистичний; науково-фантастичний.

Функціональна класифікація дає змогу виділити такі підстилі наукового стилю:

Підстилі наукового стилю та їх жанрові різновиди

	Різновид наукового стилю	Жанрові різновиди
	Власне науковий	Статті, дисертації, монографії, наукові доповіді
	Науково-популярний	Нариси, книги, лекції
	Науково-навчальний	Підручники, навчальні посібники, програми, збірники вправ, лекції, конспекти
	Науково-інформативний	Реферати, анотації, рецензії, відгуки, огляди, резюме
	Науково-довідковий	Словники, енциклопедії, довідники, каталоги
	Науково-технічний	Інструкції, патенти, авторські свідоцтва, доповідні записки, службові листи, промислова реклама
	Науково-діловий	Наукові звіти, довідки про впровадження результатів досліджень, угоди про наукову співпрацю
	Науково-публіцистичний	Науково-публіцистична стаття, хроніка, науковий огляд, наукове інтерв'ю, репортаж
	Науково-фантастичний	Фантастичні оповідання, повісті, романи

У власне науковому стилі пишуть твори таких жанрів:

1. монографію — одноосібно написану книгу, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено значну кіль­кість фактичного матеріалу, результати великого нау­кового дослідження, одержано переконливі висновки;

2. дисертацію — оригінальне самостійне науково завершене дослідження, яке може сприяти розв'язанню певної наукової проблеми (для кандидатської дисерта­ції) або відкриттю нових напрямів у науці (для доктор­ської дисертації);

3. наукову статтю — вид наукових публікацій, де описано кінцеві або проміжні результати дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних напрацювань;

4. курсову роботу — дослідження, що передбачає поглиблення й узагальнення знань із певної фахової чи професійно орієнтованої дисципліни (з окремих розділів або повного навчального курсу), розвиток дослідницьких навичок, спроможності самостійного осмислення наукової проблеми;

5)дипломну роботу — навчально-наукове дослідження, що включає систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань із базової фахової навчальної дисципліни та їх застосування для розв'язання конкретних наукових і практичних завдань у відповідній галузі знання. Дипломна робота може бути поглибленою розробкою теми курсової роботи, а також виконувати функції підготовчого етапу до магістерського дослідження;

6) магістерську роботу (магістерську дисертацію) — кваліфікаційну самостійну науково-дослідницьку робо­ту, що містить сукупність перспективних і актуальних проблем, відображає творчий потенціал дослідника, його вміння інтерпретувати різні концепції і теорії, здатність до творчого осмислення аналізованого матеріалу, рівень володіння професійною мовою у предметній галузі знання. Магістерська робота, виконана на основі ґрунтовного теоретичного дослідження, може становити основу для подальшої роботи над кандидатською дисертацією.

У науковому стилі пишуть твори малих жанрів — реферати, анотації, рецензії, наукові доповіді тощо.

Науково-навчальний підстиль. Ним послуговуються при написанні підручників, навчальних та методичних посібників, практикумів (збірників завдань і вправ), навчальних програм, курсів лекцій, словників, конспек­тів, методичних рекомендацій, хрестоматій тощо. Науково-навчальні тексти характеризуються дидактичною спрямованістю, ілюстраціями, логікою і стрункістю. Відбір матеріалу, зміст і форма навчальної літератури залежать від адре­сності — для вищої школи, середньої, інших типів шкіл.

Лекції властиві логічна строгість, об'єктивність, послідовність у викладі думки, точність формулювань, використання наукових синтаксичних стандартів, наявність термінологічної й абстрактної лексики, розмаїття стійких словосполучень, певна експресивна забарвленість, використання логічних засобів впливу і переконання.

Основна функція лекції — повідомлення інформації, нового знання. У конспекті лекцій пропонують стислий виклад курсу лекцій або окремих розділів навчальної дисципліни. Натомість навчальна програма визначає зміст, обсяг, порядок вивчення і викладання певної навчальної дисципліни чи її розділу.

Отже, науковий стиль — це інформаційний простір функціонування наукових мовленнєвих жанрів. У кожному підстилі і жанрі існує відповідна текстова органі­зація із загальномовними і стильовими нормами.

За сферами наукового знання тексти цього стилю поділяють на науково-технічні (містять описи технічних об'єктів, аналіз технологій та ін.), науково-природничі (тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук про живу і неживу природу) та науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, філософії, історії, що осмислюють фено­мен культури, людської особистості).

Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини XIX ст. (не беремо до уваги старої української мови, основні традиції якої в науковому стилі втратилися в середині XVIII ст.), коли журнал „Основа" почав друкувати науково-популярні статті.

Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893); Українське наукове товариство у Києві (1907). З кінця XIX ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, передусім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітарних дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медицини; майже не видавалися з фізики, математики, хімії.

В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматич­них засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.

Сфера вживання. Науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки та освіти.

Призначення. Мета наукового мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань.

Жанри реалізації наукового стилю - монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо.

Загальні позамовні ознаки.

Основними загальними екстралінгвістичними ознаками наукового стилю є:

- чітка визначеність предмета думки і принципово об'єктивне до нього ставлення (предметність та об'єктивність). Об'єктивність випливає із суспільної функції наукового мовлення: вона містить у собі ті елементи знання, які характеризують явища та факти об'єктивної дійсності. У текстах наукових праць досягається за допомогою вставних слів і словосполучень, які засвідчують ступінь достовірності повідомлення. Завдяки цим конструкціям той чи інший факт можна подати як достовірний (справді, достовірно відомо), припустимий (треба думати, очевидно), можливий (можливо, ймовірно). Вимогою об'єктивності викладу є вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки (на думку науковців, за даними).

- смислова точність, ясність - це ознаки, які характеризують різні етапи породження і сприйняття тексту, одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації. Суть її полягає у правильному і недвозначному поясненні фактів і явищ об'єктивної дійсності та взаємодії між ними.

Точність - це характеристика процесу й результату творення тексту, ясність - процесу його сприймання. Точність для науки, а з нею і для її мови, є первинним завданням, якому підпорядковані всі засоби висловлювання, зокрема наукова термінологія.

Іноді доступність і дохідливість називають простотою. Проте не можна сплутувати простоту викладу, яка сприяє тому, що науковий текст читається легко, тобто думки автора сприймаються без ускладнень, з примітивністю. Головне у мовностилістичному оформленні наукової праці щодо ясності - зробити її доступною для того кола читачів, якому вона призначена.

- лаконічність, стислість наукової мови означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вислів служать тут одній меті: якомога стисліше донести суть справи.

- відсутність образності, емоційності. Проблема співвідношення раціонального та емоційного, суб'єктивного та об'єктивного у науковому стилі є однією із найскладніших. Багато вчених вважає, що науковому стилю не властива емоційність викладу і що ця традиція настільки усталилася, що перебороти її сьогодні дуже важко. Припускають, що аскетична традиція походить ще з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж). Вона змушує аж до сьогодні багатьох авторів ретельно вилучати з наукових повідомлень усе, що, на їх думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів. За часів Відродження „аскетична традиція" почасти зумовлювалася мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову - латинську, експресивну функцію виконували національні мови. За невеликий проміжок часу, в який наука розвивалася незалежно від релігії, вона не змогла ще повністю відмо­витися від схоластичного (метафізичного) стилю. У сучасній науковій літературі, стверджують дослідники української наукової мови, „аскетичний стиль" продовжує існувати за інерцією, часом гальмуючи розвиток пізнання⁴. Скажімо, науковці давно помітили, що сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лише віддалене уявлення про реальний процес. Сьогодні приходять до ви­сновку, що науковий стиль допускає елемент емоційності як друго­рядний, підпорядкований, периферійний. При цьому, звичайно, слід враховувати доцільність, виправданість введення емоційних елемен­тів у тканину наукового стилю.

Мовознавці доводять, що на перших етапах освоєння певної науки образність надзвичайно корисна, оскільки осягнення нового до­свіду відбувається на основі асоціацій, які виникають у попередньо­му досвіді, зокрема в буденному житті. Однак втрата міри, перебільшення ролі емоцій лише зашкодять ясності викладу

Основними власне мовними особливостями наукового стилю є:

• строга унормованість (відповідність нормам літературної мови);

• широке використання абстрактної лексики;

• безособовість;

• монологічний характер викладу, зумовлений змістом;

• завершеність та повнота висловлювання;

• тісний зв'язок між частинами висловлювання, логічна послідовність;

• використання лаконічних, але високоінформативних атрибутивно-іменних словосполучень;

• використання умовних знаків та символів;

• первинність писемної форми;

• відсутність підтексту та ін.

Науковий стиль виконує такі основні функції:

• інформативну (функція повідомлення);

• епістемічну (наукове тлумачення явищ, з'ясування, обґрунтування гіпотез, класифікація понять, систематизація знань);

• комунікативну (передавання спеціальної інформації);

• перформативну (встановлення певних фактів або зв'язків за допомогою мовного матеріалу);

• гносеологічну (пізнавальну, спрямовану на розширення знань читача);

• когнітивну (отримання нового знання);

• функцію впливу (прагнення автора переконати читачів (слухачів) у правильності своєї позиції);

• функцію аргументованого доказу (наведення доказів або фактів, які підтверджують істинність пояснення і думки);

• діалогічну (звернення автора до думки читача, зіставлення автором свого погляду з підходами, позиціями інших науковців).

Сферою реалізації наукового стилю є переважно писемне мовлення, однак відчутне зростання наукових контактів у вигляді конференцій, симпозіумів, семіна­рів загострює увагу і до усного наукового мовлення.

Інформацію в науковому стилі можна передавати також за допомогою так званої штучної, графічної, мови — графіків, креслень, рисунків, математичних, фізичних символів, назв хімічних елементів, матема­тичних знаків.

Науковий стиль характеризується спеціальними засобами передавання інформації: відбором типів речень, використанням виразних можливостей порядку слів, повторів тощо.

У межах наукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: опис, розповідь, міркування, доказ.

В описах перераховують у певній послідовності ознаки та властивості того чи того об'єкта. Кожний наступний елемент додає нові відомості до попереднього.

Розповідь у науковому тексті застосовують для повідомлення. Вона характеризується, як правило, наявністю різновидових дієслів. Власне описові та розповідні наукові тексти функціонують рідко. Частіше використовують змішаний тип викладу — розповідно-описовий.

У текстах-міркуваннях досліджують явища або предмети, розкривають їх внутрішні ознаки і доводять певні положення. Міркування дає змогу на основі зафіксованих фактів осмислити їх, зіставити, дійти до певного висновку. У таких текстах можливі два способи розташування матеріалу: 1) від загального до часткового, від узагальнень до фактів, спостережень, тобто спочатку подають тезу, а відтак аргументи та ілюстрації; 2) від часткового до загального, від спостережень і фактів до узагальнень, висновку. Доказ у науковому мовленні є одним із різновидів міркування. Науковий доказ оформлюють як текст із чіткою структурою (теза — аргументи (система умовиводів) — висновок) і системою мовних засобів, що необхідні для досягнення істинності висловленого судження.