4. Труднощі адаптації дитини до умов дошкільного закладу. Прояви психологічного неблагополуччя дитини. Дитячі страхи

Труднощі адаптації дитини до умов дошкільного закладу. Здатність відчувати себе затишно за відсутності близьких дорослих залежить перш за все від психологічного віку дитини. Спочатку дитина пов'язана з матір’ю міцними узами залежності: вона притуляється до мами, вимагає, щоб і завжди була поряд, грається спокійно тільки в її присутності, періодично перевіряє, чи на місці її "зона безпеки". На третьому році життя характер відносин дитини з батьками змінюється. Дитина менше орієнтується на безпосереднє фізичне спілкування з матір’ю, а хоче певною мірою партнерських взаємин з батьками. Зі встановленням певної дистанції між дитиною і його батьками стають можливими відвідини нею дитячого садка.

Проте не у всіх дітей хронологічний і психологічний вік співпадає. Дитині може бути і чотири роки, а за рівнем розвитку самостійності вона ще не переросла період повною і її психологічній залежності від матері.

Другою причиною ускладнень адаптації до нових умов ..„же бути надмірна чутливість нервової системи, в результаті “дитина дуже вразлива, хворобливо реагує на будь-яку невизначеність ситуації. Така реакція часто забуває психосоматичного характеру: весь період адаптації тоді пов'язаний з частими захворюваннями, поганим самопочуттям

Адаптаційні труднощі можуть виникати в достатньо урівноважених і емоційно благополучних дітей в результаті їх типологічної ригідності. Таким дітям дуже важко змінювати нічний ритм і спосіб життя, їх підготовку до дитячого садка доцільно починати заздалегідь: зустрічатися з майбутніми однокашниками, ходити до групи “в гості на декілька годин і тому подібне. Надалі таким дітям без крайньої необхідності не варто змінювати групу або вихователя.

Дуже часто проблеми адаптації малюка до дитсадка виникають в результаті невдалих педагогічних впливів на нього. Такі проблеми можна попереджати або вирішувати через роботу з вихователями і батьками.

Так, немало труднощів приносять неврахування дорослими егоцентричної пізнавальної позиції дитини. Ця позиція властива молодшим дошкільникам і поступово зникає на початок школи в процесі розумового, психічного і емоційного розвитку особи. Егоцентрична позиція полягає в тому, що дитина ставить себе в центр всього, що відбувається навколо. Наприклад, подіти вважають, що будь-яка людина думає в даний момент про те ж, що і вони. Тому свою розповідь вони можуть почати з середини, сподіваючись, що співбесідник знає, про що йде мова. Ж. Піаже називав це явище егоцентричним відчуттям.

Егоцентрична позиція зумовлює високу навіюваність дошкільника: так само, як він приписує свої думки іншим, він може "заражатися" чужими оцінками відносинами, відчуттями. Якщо всім смішно – малюк сміється, якщо всі обурено вчинком кіногероя – дитина готова його побити якщо всі в захваті від дитсадка – вона теж буде в захопленні (або в тривозі, залежно від того, які емоції транслюють їй батьки). Отже, для того, щоб дитина через свій егоцентризм могла проникнутися позитивним відносинам до дитсадка, контекст, в якому про нього згадують, повинен бути емоційно позитивним, пов'язаним з успіхами дитини, а не з її невдачами (скажімо: "У дитсадку тебе ніхто годувати не буде; не навчишся швидко одягатися, будеш в групі голої ходячи!").

Дуже часто в процесі виховання дитини не враховується потреба в любові (у дошкільника ця потреба має свою специфіку: "мене люблять, якщо я хороший"). Наявність потреби визначає, що дитина може любити дитячий тільки за умови, що її там вважають хорошою. А якщо там не задоволені, роблять зауваження, то означає люблять". І дарма сподіваються дорослі, що парі спонукатимуть дитину виправитися, оскільки через особливості свого мислення (концентрацію, безповоротність, бажання емоційних відносин і тому подібне) дитина ще не аналізує критичні зауваження, а сприймає їх цілісно ("Вона мене любить! І йти до цієї виховательки я не хочу. Якщо вона вважає мене поганою, то я і буду погано поводитися"). Всі ці установки, як правило, не усвідомлюються дитиною, але достатньо яскраво виявляються в її поведінці. Такі протесту акції дитини дорослі часто називають упертістю.

Проблеми спілкування. Одній з типових причин так дитячої упертості може бути незнання вихователями вікової специфіки сприйняття миру. Наприклад, дошкільник вимагає перелити сік в іншу чашку або вимушує маму надіти наряд. Вихователі намагаються боротися з витребеньками дитини – умовляють, сварять, але дитина щиро переконана, іншій чашці соку стане більше, а нове плаття може змії маму. Причому через свій егоцентризм дитина не сумнівається, що всі розуміють, про що йде мова, і тому не обгрунтовують свої вимоги, а наполягає на них.

Інший варіант упертості може виявлятися в протестових реакціях дитини на будь-які вимоги дорослих ("Випий молочка!" - "Не хочу!"; "Йди помий руки". - "Не буду!"). Витоки тут коріняться в "кризі третього року життя", пов'язана із зміною самосвідомості дитини. Позиція залежності від дорослих стає тісною, ростуть власні сили і можливості. Дитина прагне виявляти самостійність ухвалювати рішення і діставати схвалення за свої досягнення. Отже лейтмотивом для цього віку є "Я сам!" і не менш типове "Я не хочу!"

Оптимальним підходом до трирічних "впертюхів" убачається створення для них умов, за яких вони б відчували, їх самостійність приймається і цінується. Тому при безпосередніх вказівках попереднього періоду варто засвоювати такі прийоми організації співпраці, за яких подіти могли б ухвалювати власні правильні рішення і діставати схвалення за це.

Відсутність періоду самоствердження або, навпаки, його затягування свідчать про психологічне неблагополуччя дитини: про відсутність у неї внутрішнього психологічного комфорту, про проблеми у формуванні її відношення до себе і до оточення, про затримку розвитку її самостійності, вольових якостей і тому подібне.

Прояви психологічного неблагополуччя дитини. Такими проявами можуть бути емоційні розлади, невротичні реакції, психосоматичні захворювання, затримка психофізичного розвитку, гальмування пізнавальних потреб (подіти стають недопитливими, байдужими), збіднення ігрової діяльності (такі подіти грають дуже одноманітно, сюжети їх ігор відтворюють непрофесійні відносини дорослих, як у здорових дітей, а ті психологічні проблеми, які турбують дитину). Подіти в стані психологічного неблагополуччя гірше їдять, сплять, у них переважають негативні емоції. Негативні емоційні стани залежно від темпераменту дитини можуть формуватися на тлі думки (тоді дитина стає імпульсною, дратівливою, агресивною) або на тлі гальмування (що виявляється в тривожності, скутості, пригніченості і тому подібне).

Часом стани психологічного неблагополуччя супроводжуються такими хворобливими розладами нервової системи, як заїкання, нервовий тик, енурез.

З такою психологічно неблагополучною дитиною дуже важливо налагодити доброзичливі відносини, всіляко проявляти свою любов до неї, тактовне розуміння і упевненість в її силах. Будь-які присоромленому або незадоволення: ті погіршують її емоційний стан і підсилюють невротичні представ. 1 навіть якщо останні з часом зникають, наслідки психологічних травм у вигляді відчуття неповноцінності, невпевненості в собі, пасивності залишаються на все життя.

Дитячі острахи. Наявність острахів у дошкільника не завжди є показником психологічного неблагополуччя. У основі більшості острахів в дошкільному віці лежить афектно загострене сприйняття загрози для життя як один з прояву інстинкту самозбереження. Подіти, які бояться, більш оберіг і передбачливі, емоційніші і вразливіші. Відсутність острахів – швидше виключення, ніж правило, і може свідчити, про серйозні мозкові порушення дитини або про алкоголь батьковому. У останньому випадку поряд з нестійкістю уваг непосидючістю, збудливістю спостерігається нечутливість дитини до переживань взагалі і острахів зокрема.

Таким чином, наявність відповідних вікових острахів – показник і передумова повноцінного розвитку емоційної сфери особи, Переростаючи свої острахи, дитина не позбавляється їх, а набуває необхідного їй досвіду перемога, упевненості в собі ("А я можу застрелити Вовка і у вікно викинути!"; "Я сильніше за Бармалея!"). Природа подарувала дитині здатність самостійно долати власні острахи. Це відбувається під час гри, коли дитина знову і знову програє сюжет психотравмуючої ситуації. Цій же меті служать слухання "страшних" розповідей, проглядання фільмів жахів, лазання на найвище дерево або відвідини темного льоху. Дитині страшно, але хочеться, "душа вимагає"...

На жаль, не все подіти здатні подолати свої острахи самостійно. Причиною цього може бути як типологічна схильність дитини до тривожних переживань, так і соціальна ситуація її розвитку, який зациклює на переживанні острахів .

Так, брак в трирічному віці емоційної підтримки, любові і заохочення з боку батьків приводить до компенсаторного загострення потреби у визнанні, до прагнення привернути до себе увагу. Виявляється це у вигляді капризів, плачу, підвищеній вразливості, нестійкості настрою, егоцентричній фіксації на острахах, особливо перед сном. Острахи посилюються, набувають стійкого характеру, тому що вони допомагають дитині задовольнити свою потребу в любові, увазі, турботі. Приводити до фіксації острахів можуть також надмірна категоричність батьків, "умовний" характер батьківської любові ("будеш хорошим – любитиму"), дуже велике бажання бачити її дитину сміливою, засудження її острахів . Може фіксувати острахи і йшла крайність виховання: тривожність батьків, прагнення що-небудь захистити дитини від неприємних переживань, обмеження її емоційного досвід.

Якщо у дитини накопичується велика кількість не пережитих острахів, у неї виникає невротичний стан психічної напруги, атрофуються допитливість, життєрадісність, оптимізм. Таким дітям необхідна психологічна допомога. У пригоді психологові стануть психотерапевтичні малюнки, казки, ігри, змагання, які допоможуть дитині пережити існуючі острахи і навчитися долати майбутні.