27. Політичний мавзолей

Не може такого бути, щоб суспільство, яке руй­нується одночасно революцією в енергетиці, в технології, революцією в родинному житті, статевих ролях та світового

масштабу революцією у сфері комунікацій, не зіткнулось би також — раніше чи пізніше — з потенційно вибуховою політичною революцією.

Усі політичні партії індустріальне розвинених країн сві­ту, усі наші конгреси, парламенти й верховні ради, наші інститути президентства й кабінети міністрів, наші суди й наші відомства, які видають укази, і наші надбудови над геологічним шаром урядової бюрократії — коротко кажучи, усі інструменти для прийняття і втілення в життя ко­лективних рішень — усі вони застарілі й вимагають змін. Цивілізація Третьої хвилі не може діяти при політичній структурі Другої хвилі.

Так само як революціонери, котрі створювали добу індустріалізму, не могли б цього зробити з попереднім феодальним апаратом управління, так і сьогодні ми знову зіткнулися з необхідністю створення нових політичних ва­желів. Це є політичним дорученням Третьої хвилі.

«ЧОРНА ДІРА»

Сьогодні, хоч ми ще й не усвідомлюємо серйозність усього цього, ми є свідками глибокої кризи не того чи іншого уряду, а самої представницької демократії в усіх її формах. То в одній, то в іншій країні політична технологія Другої хвилі тріщить, стогне, функціонує небезпечно пога­но.

У Сполучених Штатах ми спостерігаємо майже повний параліч у прийнятті політичних рішень, пов'язаних з проб­лемами життя і смерті, з якими стикається суспільство. Сьогодні, через шість повних років після введення ембарго ОПЕК, незважаючи на його руйнівний вплив на економіку, незважаючи на його загрозу незалежності й навіть вій­ськовій безпеці, незважаючи на нескінченні конгресові навчання, незважаючи на повторну реорганізацію бюро­кратичного апарату, незважаючи на запальні аргументи президента, політична машина США все ще безпомічно крутиться навколо своєї осі, неспроможна продукувати нічого такого, що хоча б віддалено нагадувало послідовну політику стосовно енергетики.

., Такий політичний вакуум не є унікальним випадком. Сполучені Штати не мають також розумної (або зрозумілої) політики щодо урбанізації, політики у сфері навколишнього середовища, політики стосовно сім'ї, політики щодо техно-

логії. Вони також не мають — якщо послухати закордонних критиків — явно вираженої зовнішньої політики. Амери­канська політична система не мала б здатності об'єднувати і Надавати пріоритетного значення цим політикам, навіть якби вони справді існували. Цей вакуум відображає на­стільки глибокий розвал у системі прийняття рішень, що президент Картер у своїй безпрецедентній промові зму­шений був засудити «параліч... застій... і бездіяльність» свого власного уряду.

Однак таке руйнування системи прийняття рішень не є Монополією однієї партії або одного президента. Воно постійно поглиблювалося з початку 60-х років і відображає наявність структурних проблем, що лежать в основі, які жоден президент — республіканець чи демократ — не може вирішити в рамках сучасної системи. Ці політичні проблеми справляли дестабілізуючий ефект і на інші основ­ні суспільні інституції, такі, як сім'я, школа й корпорація.

Десятки законів з їхнім безпосереднім впливом на сі­мейне життя скасовують та суперечать один одному. Це ще більше поглиблює кризу сім'ї. Система освіти якраз в той момент, коли школи були найменш заповнені, була наво­днена коштами для будівництва, тим самим провокуючи оргію нікому не потрібних шкільних будівель, а якраз тоді, коли вони стали вкрай необхідними для інших цілей, відбулося скорочення фондів. Тим часом корпорації були змушені працювати в такому нестабільному політичному середовищі, що сьогодні вони не могли точно сказати, чого від них забажає уряд завтра.

Спочатку конгрес вимагає, щоб «Дженерал моторе» та інші виробники автомобілів встановлювали каталітичні конвертори на всі їхні нові автомобілі з тим, щоб забез­печити чистоту навколишнього середовища. Згодом, після того, як «Дженерал моторе» витратив 300 мільйонів доларів на конвертори і підписав п'ятсотмільйонний контракт на десять років на придбання дорогоцінних металів, потрібних для їхнього виробництва, уряд оголошує, що автомобілі з каталітичними конверторами виділяють у 35 разів більше сірчаної кислоти, ніж автомобілі без них.

Водночас бурхливо зростаючий апарат, який видає пос­танови, дедалі в більшій мірі виробляє неосяжні тенета правил: — 45 000 сторінок складних нових обов'язкових постанов за рік. Двадцять сім різних урядових відомств контролюють близько 5600 федеральних постанов, що сто­

суються виключно сталеливарних заводів. (Тисячі додат­кових правил відносяться до гірничої промисловості, мар-. кетингу й транспортних операцій сталеливарної промисло­вості) Провідна фармацевтична фірма «Елі Ліллі» витрачає більше часу на заповнення урядових анкет, ніж на дослід­ження хвороб серця й раку. Одна доповідь нафтової ком­панії «Ексон» Федеральному агентству з енергетики розтяг­лася на 445 000 сторінок — що еквівалентно тисячі томів!

Це навмисно зроблене ускладнення пригнічує еконо­міку, в той же час непослідовні, дозволяюче-забороняючі відповіді урядовців, котрі приймають рішення, ще додають до панівного почуття анархії. Політична система, яка ро­бить безглузді зигзаги, день у день дедалі дужче ускладнює боротьбу за виживання наших основних суспільних інсти­туцій.

Такий розвал у системі прийняття рішень не є виключно американським феноменом. Подібні симптоми спостеріга­ються в урядах Франції, Німеччини, Японії та Велико­британії — не згадуючи вже про Італію, — як і в кому­ністичних індустріальних країнах. А в Японії прем'єр-міністр заявляє: «Ми дедалі більше чуємо про кризу демо­кратії, що набула всесвітнього масштабу. Здатність демок­ратії вирішувати проблеми або, якщо так можна сказати, здатність управляти тепер піддається сумніву. В Японії парламентська демократія також перебуває на етапі випро­бування».

Політичний апарат прийняття рішень в усіх цих країнах все в білішій мірі перевтомлений, перенапружений, переоб­тяжений, тоне в даних, які не стосуються справи, і сти­кається з невідомими небезпеками. Отже, що ми тут ба­чимо, так це те, що урядовці, котрі роблять політику, не можуть прийняти найпріоритетніших рішень (або ж роблять це дуже погано), в той час як вони завзято займаються вирішенням тисяч дрібних, часто навіть тривіальних, проб­лем.

Навіть, коли важливі рішення, нарешті, відштамповані, то, як звичайно, вони приходять занадто пізно, і рідко виконують те, що вони призначені були зробити. «Ми вирішували кожну проблему за допомогою законодавчих органів, — розповідає один занадто завантажений англій­ський законодавець. — Ми видали сім актів проти інфляції. Багато разів ми усували несправедливість. Ми розв'язували економічну проблему. Кожну проблему законодавчі органи

вирішували 'безліч разів. Але проблеми залишаються. Зако­нодавство не спрацьовує».

Один американський телевізійний оглядач, вдаючись за аналогією до минулого, висловив це іншим чином: «Саме тепер я відчуваю, що нація є поштовою каретою, котру стрімголов понесли коні, а якийсь хлопчина намагається натягнути повіддя, на що коні зовсім не реагують».

Ось чому так багато людей — включаючи тих, хто займає високі посади — почувають себе такими безсилими. Один провідний американський сенатор приватним чином повідав мені про розлад своїх планів і відчуття, що він не може зробити нічого корисного. Він розповідав про крах свого сімейного життя, про шалений темп існування, про довгі години роботи, про гарячкові відрядження, нескін­ченні конференції й постійний тиск. Він запитував: «Чи це чогось варте?» Британський член парламенту ставив таке саме запитання, додавши, що «Палата общин — це му­зейний експонат, реліквія!». Офіційний представник Білого дому якось заявив мені, що навіть президент (за припущен­ням, найбільш можновладна людина у світі) почуває себе безсилим. «Президент відчуває себе так, мовби він кричить у телефонну трубку, а на іншому кінці нікого немає».

Цей зростаючий розвал здатності приймати вчасні й компетентні рішення змінює найглибші владні відносини в суспільстві. За нормальних, нереволюційних обставин еліта в будь-якому суспільстві використовує політичну систему . для зміцнення своєї здатності керувати і просуватися до намічених цілей. Її влада визначається тим, що вона має здатність спонукати до того, аби щось відбулося чи аби чогось не допустити. Проте, це означає, що вона (еліта) здатна передбачати й контролювати події —вважається, що коли вона натягне повіддя, то коні мають зупинитися.

Сьогодні еліта більш не може передбачати результати своїх власних дій. Політичні системи, за допомогою яких •вона діє, є такими застарілими й скрипучими, так переобтя­жені швидкоплинними подіями, що навіть, коли вони жорстко «контролюються» елітою для її власної вигоди, то все ж наслідки часто бувають протилежними.

Це не означає, як хтось би поспішив додати, що влада, 'яку втрачає еліта, дістається решті суспільства. Влада не передається; вона в зростаючій мірі дістається випадково, так що час від часу ніхто не знає, хто за що відповідальний, 'хто має реальну (на відміну од номінальної) владу, і як довго така влада протримається. В цій вируючій напів-

анархії звичайні люди, на жаль, стають не лише цинічними стосовно своїх «представників», але — що є більш за­грозливим — взагалі щодо самої можливості бути пред­ставником.

Як наслідок, характерний для виборів Другої хвилі «ритуал запевнень» починає втрачати свою силу. Рік за роком кількість американців, котрі беруть участь у виборах, постійно зменшується. У президентських виборах 1976 року цілих 46 % можливих виборців залишилися вдома, це означає, що президент був обраний четвертою частиною електорату, а в дійсності — лише однією восьмою частиною від загальної кількості населення країни. Зовсім недавно член виборчого комітету Патрік Каддел з'ясував, що тільки 12 % електорату ще вірять, що вибори щось значать взагалі.

Подібно до цього, політичні партії також втрачають свою спонукальну силу. В період з 1960 по 1972 рік кількість «незалежних», тобто тих, хто не належав ні до якої партії, у Сполучених Штатах стрибнула до 400 %, що зробило 1972 рік уперше, більш ніж за столітній період, роком, коли кількість «незалежних» зрівнялася з кількістю членів в одній з головних партій.

Аналогічні тенденції проявляються також і в інших місцях. Лейбористська партія, яка правила у Великобританії до 1979 року, ослабла до такої міри, що в країні з населен­ням 56 млн чоловік вважає для себе успіхом, коли може налічити 100 тис. активних членів. В Японії «Йоміурі Шімбун» сповіщає, що «виборці мало довіряють своїм урядам. Вони відчувають себе відірваними од своїх лідерів». Хвиля політичних розчарувань пронеслася над Данією. Постає питання, чому датський інженер виражає думку багатьох, коли він говорить, що «політики виявилися безси­лими у випадках, коли треба зупинити тенденції».

У Радянському Союзі, — пише дисидентський автор Віктор Некіпелов, — остання декада виглядала як «десять років глибокого хаосу, мілітаризації, як період катастро­фічного економічного занепаду, зростаючої вартості життя, нестачі основних продуктів харчування, зростання зло­чинності й пияцтва, корупції і злодійства, але понад усе — це неконтрольоване падіння престижу сучасного керів­ництва в очах людей».

В Новій Зеландії беззмістовність основних форм полі­тичного життя спонукала одного протестуючого змінити

своє ім'я на Міккі Маус і ввійти під ним у списки кандидатів. Багато інших робили так само — використо­вуючи імена подібні до Аліси з Країни Чудес — що парламент поквапився видати закон, котрий забороняє будь-кому виставляти свою кандидатуру на якусь офіційну посаду, якщо він чи вона летально змінили своє прізвище за шість місяців до виборів.

Сьогодні громадяни висловлюють щось гірше, ніж гнів:

вони з презирством відвернулися од своїх політичних лі­дерів і урядових чиновників. Вони відчувають, що полі­тична система (яка мала б служити кермом або стабіліза­тором у суспільстві, що, змінюючись і коливаючись, кудись безоглядно мчить) сама виявилася розбитою, нікчемною й такою, яка безконтрольно розгойдується.

Таким чином, коли не так давно група вчених-політо-логів досліджувала округ Вашингтон з метою з'ясувати, хто керує цим округом, то дійшла до просто приголомшливої відповіді. Їхню доповідь, опубліковану Американським інститутом підприємства, підсумував професор Ентоні Кінг з Ессекського університету (Великобританія): «Коротка від­повідь... має бути такою: "Ніхто. Тут ніхто не є відпо­відальним"».

Не тільки в Сполучених Штатах, але в більшості країн Другої хвилі, у котрих зміни Третьої хвилі пробили бреші, існує глибокий політичний вакуум — якась «чорна діра» в суспільстві.

приватні армії

Загрози, які імпліцитно містяться в цьому політич­ному вакуумі, можна оцінити, якщо побіжно кинути погляд назад, на середину 70-х років. Саме тоді, коли потік енергії й сировини захлинувся через ембарго країн ОПЕК, коли галопували інфляція й безробіття, коли долар падав, а Африка, Азія та Південна Америка почали вимагати нового економічного курсу, ознаки політичної патології запалахко­тіли то в одній, то в іншій країні Другої хвилі.

У Великобританії, що славиться як осередок толерант­ності і ввічливості, генерали у відставці стали набирати приватні армії для наведення порядку, а відроджений фа­шистський рух (Національний фронт) висунув своїх канди­датів у 90 парламентських виборчих округах. Фашисти і •«ліві» дуже близько підійшли до того, щоб вести масові

бійки на вулицях Лондона. В Італії фашисти лівого крила (Червоні бригади) розгорнули цілу систему навмисного каліцтва (kneecapping), викрадання дітей і вбивств. У Польщі спроба уряду різко підняти ціни на продукти харчування в поєднанні з триваючою інфляцією привела країну на грань повстання. У розколотій через терористичні вбивства Західній Німеччині переляканий істеблішмент по­квапився за допомогою серії маккартистських законів лікві­дувати розбіжність у поглядах.

Щоправда, ці ознаки політичної нестабільності відсту­пали на задній план як тільки наприкінці 70-х років індустріальна економіка частково (або тимчасово) відроди­лася. Приватні армії Великобританії ніколи не вступали в дію. Червоні бригади після вбивства Альдо Моро ще на деякий час з'явилися з тим, щоб згодом відступити на перегрупування. В Японії відносно спокійно відбулося взят­тя влади новим режимом. Польський уряд уклав нелегкий мир зі своїми бунтарями. У США Джиммі Картер, котрий переміг на виборах, виступаючи проти «системи» (і згодом очолив її), керував, ухопившись обома руками, попри катастрофічне падіння популярності.

Проте ці очевидні приклади нестабільності змушують нас поцікавитися, чи зможуть існуючі політичні системи Другої хвилі в кожній з індустріальних держав пережити наступний раунд кризи. Кризи 80-х і 90-х років, мабуть, будуть суворішими, підривнішими й небезпечнішими, ніж попередні. Деякі інформовані оглядачі вважають, шо най­гірше — уже позаду, але загрозливих сценаріїв — безліч.

Якщо перекриття на декілька тижнів кранів нафто­проводів в Ірані стало причиною насилля й безпорядків у чергах біля бензоколонок у Сполучених Штатах, то шо ще може трапитися не лише в США, коли сучасні правителі Саудівської Аравії будуть скинуті з трону? Чи ймовірно те, що ця невеличка кліка правлячих родів, які контролюють 25 % світових запасів нафти, зможе утримувати владу необмежене довго, в той час, як поруч, між Північним і Південним Йєменом майже постійно відбуваються запеклі сутички, а їхня власна країна дестабілізована потоками нафтодоларів, робітниками-іммігрантами й палестинцями-радикалами? І наскільки мудро реагуватимуть шоковані від потрясінь (і від футурошоку) політики у Вашингтоні, Лон­доні, Парижі, Москві, Токіо чи Тель-Авіві на державний переворот, релігійне зрушення або революційне повстання

в Ер-Ріаді, не кажучи вже про диверсію на нафтових родовищах у Гаварі та Абкайку?

Як реагували б ці ж переобтяжені, з нервовими розла­дами політичні лідери Другої хвилі (як західні, так і східні), коли б, згідно з передріканням шейха Ямані, водолази затопили кораблі або замінували води Ормузької протоки, тим самим блокуючи половину нафтоперевезень, від яких залежить виживання світу? Ледве глянувши на карту, можна відразу помітити, що Іран, який ледве здатний підтримувати внутрішній закон і порядок, розташований на одному березі цього стратегічно й життєво важливого, але також вузького каналу.

Що трапиться, запитує інший холоднокровний сценарій, коли Мексика всерйоз почне експлуатувати свої нафгоро-довища й зіткнеться з раптовим понадпотужним напливом нафтопесо? Чи буде в правлячої олігархи бажання (і набага­то менше технічної вправності) для того, щоб розподілити значну масу цього нового багатства з мексиканським не­доїдаючим і багатостраждальним селянством? І чи зможе вона достатньо швидко запобігти тому, щоб низького рівня партизанська активність не переросла в повномасштабну війну неподалік від кордону Сполучених Штатів? А коли б така війна розпочалася, як тоді реагував би Вашингтон? А якою була б реакція великої кількості чіканос в гетто Південної Каліфорнії або в Техасі? Чи можемо ми споді­ватися хоч би напівінтелектуального рішення щодо криз такого розміру, беручи до уваги теперішнє безладдя в Конгресі і Білому домі?

З економічної точки зору, чи спроможні будуть уряди (які вже зараз не здатні керувати макроекономічними про­цесами) справитися з безладними коливаннями у світовій грошовій системі або з її повним розвалом? Зважаючи на майже неконтрольований грошовий обіг, на те, що Євро­пейська фінансово-грошова булька продовжує нестримно розбухати, а споживацький, корпораційний і урядовий кре­дит є дутим, то чи може хтось очікувати на стабілізацію економіки в найближчі роки? Візьміть до уваги реактивний злет інфляції й безробіття, крах кредитної системи або деякі інші економічні катастрофи, — тобто ми ще можемо побачити приватні армії в дії.

Нарешті, що трапиться тоді, коли серед міріадів ре­лігійних культів, котрі нині розквітли, з'являться такі, що організуються заради досягнення політичних цілей? В міру

того, як основні організовані релігії розколюються під впливом демасифікуючої тенденції Третьої хвилі, мабуть, з'являться армії самопосвячених жреців, священиків, про­повідників і вчителів — дехто з яких з дисциплінованими, можливо, навіть напіввоєнізованими, політичними послідов­никами.

У Сполучених Штатах неважко уявити собі якусь нову політичну партію, очолювану Біллі Грегемом (або кимось подібним), створену на основі примітивних програм типу «закон і порядок» або «антипорно» із сильним авторитар­ним ухилом. Або ще щось подібне до вимоги якоїсь невідомої Аніти Брайєнт, котра пропонує запроторювати до в'язниці геїв і «схильних до геїв» («gay-symps»). Такі при­клади дають лише приблизну, невиразну вказівку стосовно тієї релігієполітики, що може чекати на нас попереду, навіть у найбільш секуляризованих суспільствах. Можна собі уявити, якими будуть засновані на культах політичні рухи, очолювані різними аятолами з прізвищами Сміт, Шульц або Сантіні.

Я не кажу, що подібні сценарії обов'язково реалі­зуються. Все це може виявитися надуманим. Але якщо цього й не трапиться, то все ж ми мусимо припустити, що прорвуться інші драматичні кризи, навіть більш небезпечні, ніж ті, які були донедавна. І ми повинні зважити на факти й визнати, що наші теперішні лідери врожаю Другої хвилі до безглуздя не готові управлятися з ними.

Фактично, оскільки наші політичні структури Другої хв^ілі сьогодні стали навіть ще гіршими, ніж вони були в 70-ті роки, то ми маємо припустити, що уряди будуть ще менш компетентними, менш винахідливими і менш дале-. коглядними при зіткненні із кризами 80-х і 90-х років, аніж вони були десять років тому.

І це нам говорить про те, що ми повинні переглянути, починаючи з самих основ, одну з наших найглибше укорі­нених і небезпечних політичних ілюзій.

МЕСІАНСЬКИЙ КОМПЛЕКС

Месіанський комплекс —це .ілюзорне уявлення, згідно з яким ми начебто можемо певним чином врятувати самі себе, замінивши лідера, котрий перебуває на вершині владної структури. ; , ;

Спостерігаючи за політиками Другої хвилі, котрі мов п'яні спотикаються й наштовхуються на проблеми, які з'являються в процесі надходження Третьої хвилі, мільйони людей, підбурювані пресою, прийшли до єдиного, простого й легкозрозумілого пояснення наших нещасть: «неспромож­ність керівництва». Месія, якщо тільки він з'явиться на політичному горизонті, може знову повернути все на свої місця!

Це палке жадання впевненого мачо-лідера (macho leader) висловлюється сьогодні навіть людьми з найкращими намі­рами, оскільки їхній звичний світ розвалюється, навко­лишнє середовище стає більш непередбачуваним, а їхнє прагнення до порядку, структурованості й передбачуваності збільшується. Отже, ми чуємо, як це висловив Ортега-і-Гас-сет у тридцяті роки, коли Гітлер ішов до влади, «жахливий крик, що лунав подібно до завивання незчисленної зграї собак, які на світанку очікують, коли хтось або щось дасть їм команду».

У Сполучених Штатах президента сильно звинувачували в «нездатності до керівництва». У Великобританії Маргарет Тетчер була обрана саме тому, що вона нарешті запропону­вала образ «Залізної леді». Навіть у комуністичних інду­стріальне розвинутих державах, де керівництво може бути яким завгодно, але не м'яким, здійснюється все більший тиск з прагненням «сильнішого керівництва». У СРСР з'явилася книга, яка відверто прославляє здатність Сталіна робити «необхідні політичні висновки». Публікацію «Пере­моги» Олександра Чаковського слід розглядати як част­ковий варіант тенденції до «ресталінізації». Маленькі фото­графії Сталіна немов нізвідки виростають на вітровому склі автомобілів, у приватних будинках, у готелях і в кіосках. «Сьогодні Сталін на вітровому склі, — пише Віктор Не-кіпелов, автор «Інституту дурнів», — це зростання знизу... протесту, хоч би як це не виглядало парадоксально, проти сучасної дезіїггеграції й відсутності керівництва».

Оскільки розпочинається небезпечне десятиріччя, то сьогоднішня вимога щодо «сильного керівництва» з'явля­ється саме в той момент, коли начебто давно забуті чорні сили знову починають ворушитися в нашому середовищі. «Нью-Йорк тайме» пише, що у Франції «після майже трьох десятиріч, проведених у зимовій сплячці, невеликі, але впливові групи правих знову шукають місце на інтелекту­альному подіумі, з якого вони могли б пропагувати теорії

расового, біологічного й політичного елітизму, який ди­скредитував себе після поразки фашизму у Другій світовій війні».

Базікаючи про зверхність арійської раси із сильним антиамериканським наголосом, вони контролюють основні журналістські рубрики в тижневику «Фігаро». Вони дово­дять, що раси народжуються нерівними, і цей стан речей має бути збереженим і через соціальну політику. Вони приправляють свої аргументи посиланнями на Е.'О.Вілсона і Артура Дженсі, мабуть, з метою надати наукового забарв­лення їхнім небезпечним антидемократичним тенденціям.

На протилежному боці земної кулі, в Японії не так давно ми з моєю дружиною провели 45 хвилин у масовій дорожній пробці, спостерігаючи процесію поволі повзучих вантажних машин, на яких політичні головорізи, одягнені в уніформу і з касками на голові, співали й швидким рухом викидали кулаки вгору, протестуючи проти якоїсь політики уряду. Наші японські друзі пояснили нам, що ці первісні штурмові загони пов'язані з мафієподібними бандами «якудза» й фшансуються можновладними політичними фі­гурами, котрі палко бажають бачити повернення автори­таризму, що існував перед війною.

У свою чергу кожен із цих феноменів має свою «ліву» подобу — банди терористів, які урочисто проголошують гасла соціалістичної демократії, але завжди готові нав'язати власний різновид тоталітарного керівництва суспільством за допомогою автомата Калашникова та пластикових бомб.

В Сполучених Штатах серед іїшіих бентежних ознак ми бачимо відродження незаконного расизму. Починаючи з 1978 року відроджений ку-клукс-клан запалив хрести в Атланті; з озброєними людьми оточив будинок муніци­палітету в Декатурі (Алабама); обстріляв церкви чорно­шкірих і синагогу в Джексоні (Міссісіпі); а також показав;

ознаки відновленої активності ше у двадцяти одному штаті од Каліфорнії до Конектикуту. В Північній Кароліні члени клану, котрі також відверто визнають себе нацистами, убили п'ятьох активістів лівих, які виступали проти ку-клукс-клану.

Коротше кажучи, велика хвиля попиту на «сильну вла­ду» точно збігається з новою навалою авторитарне орієнто­ваних груп, котрі сподіваються скористатися із занепаду представницького уряду. Трут і спалах іскри небезпечно близько підійшли один до одного.

Цей зростаючий галас за сильне керівництво ґрунтується на трьох хибних концепціях, перша з яких є міфом про ефективність авторитаризму. Лише декілька ідей ще більш поширені, ніж уявлення про те, що диктатори (якщо не щось інше) «зроблять так, що поїзди приходитимуть вчас­но». Сьогодні так багато інституцій розвалюються, а не-передбачуваність стала такою звичайною, що мільйони людей з готовністю продавали б частину своєї свободи (найкраще, коли б когось іншого) для того, аби примусити їхні економічні, соціальні і політичні поїзди приходити вчасно.

Однак сильне керівництво — і навіть тоталітаризм — надто обмежені для того, щоб діяти з ефективністю. Немає значних підстав вважати, що сьогодні Радянський Союз ефективно управляється, хоча його керівництво, безсумнів­но, набагато «сильніше» і більш авторитарне, ніж керів­ництво Сполучених Штатів, Франції чи Швеції. Не врахо­вуючи військові сили, таємну поліцію і декілька інших життєво важливих функцій, призначених для того, аби /назавжди зберегти цей режим, СРСР, за всіма оцінками (включаючи більшість тих, що мають місце в радянській пресі), є насправді занедбаним кораблем. Це — суспіль­ство, яке спотворене через марнотратство, безвідповідаль­ність, інерцію й корупцію — коротко кажучи, через «тоталі­тарну неефективність».

Навіть нацистська Німеччина, що проявила чудеса ефективності при знищенні поляків, росіян, євреїв та інших «неарійців», була далеко не ефективною в інших сферах. Раймонд Флетчер, член британського парламенту, котрий навчався в Німеччині й довгий час був безпосереднім спостерігачем німецьких соціальних умов, нагадує нам про забуту реальність: «Ми думаємо про нацистську Німеччину як про модель ефективності. Насправді ж, Великобританія була краще організована для ведення війни, ніж Німеччина. В Рурі нацисти продовжували випускати танки і бронетран­спортери ще й після того, як вони не могли більше знайти залізничних вагонів для їх відправки. Вони дуже слабо використовували своїх учених. Із 16 тисяч винаходів вій­ськового значення, зроблених під час війни, лише декілька по-справжньому були впроваджені у виробництво, на­стільки переважала неефективність. Нацистські розвідуваль­ні служби мусили шпигувати одна за одною, тоді як англійська розвідка була на висоті. В той час, коли англійці

організовували кожного на виготовлення стальних огорож і каструль для військових потреб, німці все ще виготовляли предмети розкоші. В той час, як Англія завчасно відбирала жінок для деяких військових спеціальностей, Німеччина цього ще не робила. Сам Гітлер був зразком нерішучості. Третій Райх як приклад військової або промислової ефек­тивності —це безглуздий міф».

Як ми згодом побачимо, для того, щоб примусити поїзди приходити вчасно, потрібно мати щось більше, ніж сильне керівництво.

Другою фатальною помилкою в цьому галасі за сильну владу є його невисловлене припущення, що той стиль керівництва, який спрацьовував у минулому, буде працю­вати тепер або в майбутньому. Коли ми думаємо про сильне керівництво, ми постійно викопуємо з минулого відомі постаті — Рузвельта, Черчілля, де Голля. Однак різні цивілізації потребують у значній мірі різних якостей керів­ної влади. І те, що є сильним в одному випадку, може бути недоречним і катастрофічне слабим в іншому.

В період Першої хвилі, коли цивілізація базувалася на селянському укладі, доступ до влади, як правило, залежав від походження, а не від власних досягнень. Монарх мусив був опанувати деяким набором практичних навичок — здатністю вести воїнів у бій, хитро нацьковувати своїх баронів один проти одного, вмінням влаштувати вигідний шлюб. Письменність та широке застосування абстрактного мислення не належали до основних потреб. До того ж, можновладець, як правило, мав свободу використовувати свої повноваження для задоволення найпримхливіших, на­віть ексцентричних потреб, не стриманих конституцією, законодавчою владою чи суспільною думкою. Якщо потріб­но було щось затвердити, то для цього достатньо було невеликого гурту знаті, лордів і міністрів. Лідер, здатний організувати таку підтримку, був «сильним».

Навпаки, лідер Другої хвилі мав справу з безособовою і в зростаючій мірі з абстрактною владою. Він повинен був вирішувати набагато більше питань з ширшого набору проблем від маніпулювання засобами масової комунікації до управління макро економічними процесами. Його рі­шення повинні були пройти через низку організацій і відомств, складний взаємозв'язок яких він мусить розуміти й узгоджувати. Він повинен був бути грамотним і здатним до абстрактного мислення. Замість невеликої групи баронів,

він мусив був дурити велику кількість еліт і субеліт. Окрім того, його влада — навіть, якщо він є тоталітарним дикта­тором — обмежена, принаймні номінальне він змушений рахуватися з конституцією, правовим прецедентом, вимо­гами політичної партії й силою громадської думки.

Беручи до уваги цей контраст, зрозуміло, що «най-сильніший» лідер Першої хвилі, занурений у політичний устрій Другої хвилі, проявив би себе навіть більш слабким, безпорадним, дивним і недоречним, ніж «найслабкіший» лідер Другої хвилі. ;

Сьогодні подібним же чином, оскільки ми швидко рухаємося до нової стадії цивілізації, Рузвельт, Черчілль, де Голль, Аденауер (або для даного випадку, Сталін) — «силь­ні» лідери індустріальних суспільств — були б так само не на місці й недоречними, як король Людвіг Шалений у Білому домі. Очевидно, що пошук рішучих, визначних, виразно самовпевнених лідерів — чи то Кеннеді, Конналіс чи Рейган, Шірак чи Тетчер — це є виявлення ностальгії, розшук політичної фігури «батька» чи «матері» Грунтується на застарілих припущеннях. У «слабкості» сьогоднішніх лідерів менше всього повинні їхні особисті якості, адже вона є наслідком розвалу інститутів, від яких залежить їхня влада.

Фактично, їхня уявна «слабкість» є прямим наслідком їхньої зростаючої «влади». Так, оскільки Третя хвиля про­довжує трансформувати суспільство, піднімаючи його на більш високий рівень різноманітності й складності, то всі лідери стають залежними від зростаючої кількості людей у прийнятті і впровадженні рішень. Чим могутніші засоби знаходяться у розпорядженні лідерів (надзвукові винищу­вачі, ядерна зброя, комп'ютери, телекомунікації), тим біль­ше, а не менше, стає залежним лідер.

Це співвідношення є незламним, оскільки воно відобра­жає зростаючу складність, на яку спирається сьогоднішня влада. Ось чому американський президент може сидіти біля «ядерної кнопки», яка дає йому можливість перетворити на порошок планету, і все ще почувати себе таким без­помічним через те, що немовби «нікого немає на іншому кінці» телефонної лінії. Влада й відсутність влади — це протилежні сторони одного й того ж напівпровідникового чіпа.

Саме з цих причин виникаюча цивілізація Третьої хвилі вимагає зовсім нового типу керівництва;' Якості, потрібні

Для лідерів Третьої хвилі, ще не до кінця ясні. Ми цілком можемо виявити, що сила лідера полягатиме не в його надмірній наполегливості, а якраз в його здатності прислу­хатися до інших; не в його бульдозерній силі, а в здатності до творчої уяви; не в манії величності, а у визнанні обмеженої природи лідерства в цьому новому світі.

Мабуть, лідери завтрашнього дня повинні будуть мати справу з децентралізованішим і розподіленішим суспіль­ством — воно буде навіть більш диверсифікованим, ніж теперішнє. Вони вже ніколи не зможуть бути всім для всіх людей. Справді, малоймовірно, щоб одна людина була втіленням усіх необхідних рис. Лідерство, мабуть, буде більш ситуативним, колегіальним і погодженим.

Джил Твіді в аналітичній рубриці газети «Гардіан» зро­зуміла цю зміну. «Легко критикувати... Картера, — писала вона. — Можливо, що він був (є?) слабкою й нерішучою людиною. ...Але також цілком можливо... що головним гріхом Джиммі Картера є його мовчазне визнання того, що оскільки планета мовби стискається, то проблеми стають... такими загальними, такими фундаментальними й такими взаємозалежними, що вони не можуть бути вирішені, як це колись було, однією людиною чи однією урядовою ініціати­вою». Коротше кажучи, вона вважає, що ми болісно ру­хаємося до нового типу лідера не тому, як хтось думає, що це добре звучить, а тому, що сама природа проблем робить його необхідним. Учорашня сильна людина може бути витіснена завтрашнім сорокакілограмовим слабаком.

Достатньо чи ні цих доведень для підтвердження суті справи, усе ж існує останній, навіть більше всього до­стойний осуду дефект у тій аргументації, що потрібен якийсь політичний месія для того, аби врятувати нас від катастрофи. В такому судженні припускається, що наші базові проблеми — особистого плану. Однак це не так. Навіть, якби ми були під опікою святих, геніїв і героїв, ми все ще знаходились би в стані граничної кризи уряду представницького типу — політичній технології Другої хвилі.

СВІТОВЕ СПЛЕТІННЯ

Якщо при виборі «кращого» лідера трапляється вся­ке, то як же ми мусимо тривожитися, коли наші проблеми мають бути вирішені в межах існуючої політичної системи.

^6-1065

Однак, фактично, проблема має набагато глибший зріз. Стисло кажучи, лідери (навіть «кращі») є недієздатними, оскільки інститути, через які вони мусять діяти, застаріли.

Від початку наші політичні та урядові структури проек­тувалися в той час, коли нація-держава ще перебувала в стадії становлення свого власного стану. Кожен уряд міг приймати більш чи менш незалежні рішення. Сьогодні, як ми бачили, це вже не є можливим, навіть якби ми й зберегли міф про суверенність. Інфляція стала такою транс­національною хворобою, що навіть містер Брежнєв чи його послідовник не змогли зарадити її проникненню через кордон. Комуністичні індустріальні країни, навіть незважа­ючи на відокремленість од світової економіки й неослабний контроль за відносинами з нею, все ж залежні від зовнішніх джерел нафти, продуктів харчування, технології, кредитів та інших необхідних речей. У 1979 році СРСР був змушений підняти ціни на значну кількість товарів споживання. Чехо-Словаччина подвоїла ціну на пальне. Угорщина приго­ломшила своїх споживачів, підвищивши ціну за електро­енергію на 51 %. Кожне рішення, прийняте в одній країні, нав'язує проблеми або вимагає відповіді од іншої.

Франція будує завод по переробці ядерного пального в Кап-де-ля-Аг (який ближче до Лондона, ніж британський реактор у Віндскейлі), в такому місці, що у випадку виділення радіоактивного пилу чи газу, вони будуть віднесені вітрами в основному в бік Англії. Добування нафти в Мексиці загрожує забрудненню техаської берегової лінії вздовж 500 міль. І якщо Саудівська Аравія або Лівія підвищать чи зменшать квоти видобутку нафти, то це відразу ж або через деякий час вплине на екологію багатьох країн.

У цьому туго зав'язаному сплетінні національні лідери втрачають значну частину своєї ефективності, незважаючи на риторику, яку вони використовують, чи зброю, якою вони брязкають. Їхні рішення, як правило, призводять до вкрай збиткових, небажаних, часто небезпечних наслідків як на глобальному, так і на локальному рівнях. Урядова піраміда й механізм розподілу владних повноважень стосов­но прийняття рішень для нинішнього світу безнадійно неправильні.

А втім, це лише одна з причин, чому існуючі політичні структури є застарілими. •.

ВЗАЄМОПОВ'ЯЗАШСТЬ ПРОБЛЕМ

В наших політичних інститутах відображена також застаріла форма організації пізнання об'єкта дослідження. Кожен уряд має міністерства або департаменти, що спеціа­лізуються в окремих сферах діяльності: фінансах, закор­донних справах, обороні, сільському господарстві, торгівлі, пошті чи транспорті. Конгрес Сполучених Штатів та інші законодавчі органи мають комітети, які подібним же чином розставляють окремо, згідно з цими сферами, проблеми, котрі слід розв'язати. Чого не може вирішити жоден уряд Другої хвилі (навіть найбільш централізований та авто­ритарний), то це взаємопов'язаності проблем: як інтегру­вати діяльність усіх цих об'єднань таким чином, щоб вони продукували узгоджені, цілісні програми замість тієї міша­нини суперечливих дій, котрі скасовують одна одну.

Якщо предмет існує як певна цілісність (про що ми дізналися за останні кілька десятиліть), то це означає, що всі соціальні й політичні проблеми взаємопов'язані, що, наприклад, енергетика дійсно впливає на економіку, яка, у свою чергу, впливає на стан здоров'я, останнє, у свою чергу, впливає на освіту, роботу, сімейне життя та на тисячу інших речей. Спроба мати справу з чітко визначеними проблемами, котрі ізольовані одна від одної (яка сама є продуктом індустріальної ментальності), призводить лише до безладдя й нещасть. До того ж, урядова організаційна структура точно відображає цей підхід до реальності в період Другої хвилі.

Ця анахронічна структура призводить до нескінченної боротьби за владні повноваження, до розбазарювання коштів (кожне відомство прагне розв'язати свої проблеми за рахунок іншого) і до породження шкідливих побічних ефектів. Ось чому кожна спроба уряду розв'язати яку-не-будь проблему веде до зливи нових проблем, часто набагато гірших, ніж попередні.

Як правило, уряди намагаються розв'язати ці взаємо­пов'язані проблеми шляхом подальшої централізації — під назвою «царя» — з тим, щоб відрізати бюрократичний формалізм. Він вносить певні зміни, закриваючи очі на їхні деструктивні побічні ефекти, або ж він сам нагромаджує так багато додаткового бюрократизму, що його невдовзі ски­дають з трону. Отож централізація влади більше не спра­цьовує. Інший безнадійний захід — це створення нескін­ченних міжвідомчих комітетів для координації та перегляду

її*

прийнятих рішень. Проте наслідком нього є створення ще одного набору засувок і фільтрів, через які рішення мусять пройти, і, отже, подальше ускладнення бюрократичного лабіринту. Наші існуючі уряди й політичні структури за­старілі тому, що вони споглядають світ через лінзи Другої хвилі.

У свою чергу це загострює іншу проблему.

ПРИСКОРЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ

Уряди й парламентські інститути Другої хвилі при­значені були приймати рішення в уповільненому темпі, відповідно до того світу, в якому певне повідомлення могло йти тиждень од Бостона чи Нью-Йорка до Філадельфії. Сьогодні, коли якийсь аятола захопить заручників в Комі або в Тегерані, то офіційні особи у Вашингтоні, Москві, Парижі чи Лондоні можуть мати лише декілька хвилин для прийняття рішень у відповідь. Надзвичайна швидкість змін зненацька захопила уряди й політиків і спричиняє ви­никнення у них відчуття безпорадності й бентежності, оскільки поспіх усе зводить нанівець. «Тільки три місяці тому, — пише «Едвертісінг Ейдж», — Білий дім закликав споживачів добре прицінитися перед тим, як витратити свої бакси. Тепер уряд прикладає всі зусилля до того, щоб спонукати споживачів витрачати кошти вільніше». Як за­значає німецький зовнішньополітичний журнал «Ауссен-політик», нафтові експерти передбачали вибух цін на нафтопродукти, але «не прискорення розвитку». Рецесія 1974—1975 років зіштовхнула американських політичних діячів з тим, що «Форчун» назвав «приголомшливою швид­кістю й суворістю».

Соціальні зміни також прискорюються й додатково тис­нуть на політичних діячів. «Бізнес Вік» пише, що в Сполу­чених Штатах «у той час. коли розвиток промисловості й міграція населення зростали поступово... то це допомагало об'єднувати націю. Але впродовж останніх п'яти років цей процес вийшов за межі того, що могло влаштовувати Існуючі політичні інститути».

, Прискорюється особиста кар'єра політиків, дивуючи їх самих. Зовсім недавно, у 1970 році Маргарет Тетчер прові­щала, що протягом її життя жодна жінка не буде призначе­на на високу міністерську посаду в британському уряді. А в 1979 році вона сама стала прем'єр-міністром. .,

У Сполучених Штатах Джиммі (хто?)' прорвався до Білого дому фактично за декілька місяців. Далі більше: хоча новий президент не обіймав офіційної посади до наступно­го після виборів січня, Картер став президентом відразу ж де-факто. Це був Картер, а не відступаючий у минуле Форд, хто відчайдушне долав проблеми щодо Середнього Сходу, енергетичної кризи та інших наслідків кризових явищ майже до того моменту, коли підраховувалися бюлетені. Для практичних цілей цей невдаха (lame-duck) Форд негай­но стає «мертвою качкою» (dead duck), оскільки політичний час такий спресований, історичні події такі швидкоплинні, що вони не допускають традиційного зволікання.

Подібним же чином «медовий місяць» з пресою, який колись радував нового президента, був скорочений у часі. Картер, навіть до своєї інаугурації, був знеславлений Ко­легією виборців і змушений відстрочити свій вибір стосовно призначення директора ЦРУ. Пізніше, менше ніж за по­ловину до закінчення президентського правління, про­зорливий політичний оглядач Річард Ріверс уже передбачав коротку кар'єру для президента, оскільки «миттєві комуні­кації спресовують час настільки, що сьогодні за чотири­річне президентство відбувається більше подій, більше по­трясінь, надходить більше інформації, ніж за будь-який минулий восьмирічний строк правління президента».

Це форсування темпу політичного життя, що відображає загальне прискорення змін, інтенсифікує сьогоднішню політичну та урядову кризу. Простіше кажучи, наші лідери — які змушені працювати з допомогою інститутів Другої хвилі, призначених для повільного суспільства — не можуть потоком видавати розумні рішення, як того вимагають події. Будь-які рішення приходять занадто пізно, або ж нершіучість бере гору.

Наприклад, професор Роберт Скідельський із Школи передових міжнародних студій (Університет Джона Гоп-кінса) писав: «Фактично, фінансова політика виявляється непотрібною, оскільки втрачається надто багато часу для того, щоб провести необхідні заходи через Конгрес, навіть, коли необхідна більшість існує». А це писалося ще в 1974 році, задовго до того, як енергетична скрута в Америці вступила у свій шостий нескінченний рік. Прискорення

. * Книга Олвіна Тоффлера виходила в той час, коли відбувалися президентські вибори, і він ще не знав, шо Джиммі Картер поступився місцем Роналздові Рейгану.—Пергкл. ' -

змін пересилило розв'язну спроможність наших інститутів, що робить сьогоднішні політичні структури застарілими, незважаючи на партійну ідеологію чи керівництво. Ці інститути є неадекватними не лише в плані масштабу чи структури, а й з позиції швидкості реагування як такої. Ба навіть це ще не все.

КОЛАПС КОНСЕНСУСУ

Так само, як Друга хвиля створила масове суспіль­ство, так і Третя хвиля демасифікує нас, рухаючи всю соціальну систему в напрямку до більш високого рівня різноманітності й складності. Цей революційний процес, багато в чому подібний до біологічної диференціації, яка має місце під час еволюції, допомагає пояснити одне з найбільш широковідомих явищ сьогодення — колапс кон­сенсусу.

Від одного краю індустріального світу до іншого ми чуємо голосіння політиків щодо втрати «національної ме­ти», відсутності старого доброго «духу Дюнкерка», ерозії «національної єдності» й раптового, що збиває з пантелику, поширення могутніх роздрібнених груп. «Група однієї проб­леми» — останнє найменування, яке раз у раз лунає у Вашингтоні, коли йдеться про політичні організації, котрі з'являються тисячами, як правило, навколо того, що кожним сприймається як окреме пекуче питання: проблеми абортів, контролю за загазованістю, права геїв, зайнятості в школі, ядерної могутності й тому подібне. Такими різними є ці інтереси як на державному, так і на локальних рівнях, що політики та урядовці не в змозі більше слідкувати за ними.

Власники пересувних будинків організовуються для то­го, аби боротися за зміну окружних зональних тарифів. Фермери виступають проти високовольтних ліній електро­передач. Самотні люди об'єднуються проти шкільного податку, феміністки, чіканос, підземні й наземні шахтарі ^організовуються так само, як це роблять батьки-одинаки та учасники кампаній «антипорно». А один журнал із Се­реднього Заходу навіть оголосив про утворення організації ;«Геї-нацисти» — змішавши, без сумніву, гетеросексуальних нацистів і Рух за звільнення геїв.

Одночасно загальнонаціональні масові організації мають клопіт з тим, щоб зберегти свою цілісність: Як сказав один

учасник конференції з проблем добровільних організацій, «місцеві церкви не мають послідовників, національна іні­ціатива — тим більше». Експерт по праці доповів, що замість єдиного, загальнодержавного об'єднання, керовано­го АФП—КВП, філіальні профспілки дедалі більше прово­дять власні кампанії зі своїми цілями.

Електорат не просто розпався на окремі угруповання. Самі ці розрізнені групи вкрай короткочасні, вони з'явля­ються, відмирають, змінюють одна одну з усе зростаючою швидкістю і утворюють пінистий потік, який важко під­дається аналізові. «В Канаді, — сказав один урядовий чиновник, — ми тепер вважаємо, що період існування нових добровільних організацій буде від шести до восьми місяців. Існує дедалі більше груп, і вони стають чимраз ефемернішими». Комбінування, таким чином, прискорення й розмаїття веде до створення загалом нового виду політич­ної організації.

Цей самий розвиток відправляє також у забуття наші поняття про політичні коаліції, альянси або об'єднані фронти. В суспільстві Другої хвилі політичний лідер міг склеїти докупи частини дюжини головних політичних бло­ків, як це зробив Рузвельт у 1932 році, і очікувати, що створена коаліція стійко не покидатиме цієї позиції протя­гом багатьох років. Сьогодні треба застопорити разом сотні, навіть тисячі крихітних, недовговічних, об'єднаних на осно­ві специфічного інтересу груп, і сама коаліція на додаток виявиться такою ж недовговічною. Можна бути вірним об'єднанню настільки довго, щоб вибрати президента, по­тім знову розійтися нарізно на другий день після виборів, залишивши його без необхідної підтримки для реалізації своєї програми.

Ця демасифікація політичного життя, яка відображає всю глибину тенденції, що ми її розглядали в технології, виробництві, засобах комунікації й культурі, поширюється далі на здатність політиків приймати життєво важливі рішення. Звиклі до жонглювання з декількома добре організованими виборцями, вони раптом з'ясували, що самі перебувають в облозі. З усіх сторін незчисленні нові кате­горії виборців, майже неорганізованих, вимагають одночас­но уваги до реальних, але вузьких і незвичних потреб.

Повінь спеціалізованих вимог проникає в законодавчі установи й бюрократичні організації через кожну щілину, з .кожним надходженням поштових повідомлень і з кожним

кур'єром, через фрамугу й попід дверима. Це приголомшли­ве нагромадження вимог не залишає часу на розміркову­вання. Чим далі, тим більше, оскільки суспільство зміню­ється в прискореному темпі, і затримка рішення може бути набагато гіршою, ніж відсутність будь-якого рішення, бо кожен вимагає миттєвої відповіді. Як наслідок. Конгрес функціонує в такому напруженому ритмі, що, на думку члена палати представників Н.Й.Мінета, демократа з Ка­ліфорнії, «хлопці зустрічаються лише тоді, коли заходять, або на ходу. Це не дає можливості для послідовного обміну думками».

Звичайно, кожна країна в цьому плані має свої особли­вості, але що є незмінним, так це той революційний виклик, що його кидає Третя хвиля застарілим інститутам влади Другої хвилі — надто повільно вони йдуть слідом за змінами й надто одноманітно справляються з новим рівнем соціальної й політичної різноманітності. Спроектовані для більш повільного й простого суспільства, наші інститути завалені проблемами й не встигають вчасно їх розв'язувати. Не можна також здолати цей виклик шляхом простого перелицювання цих владних структур. Бо удару завдано самій головній передумові політичної теорії Другої хвилі — концепції представницької влади.

Отже, зростання різноманітності означає, що хоч наша політична система теоретично заснована на мажоритарному принципі, все ж, мабуть, неможливо сформувати більшість навіть по вирішальним проблемам нашого виживання. У свою чергу цей колапс консенсусу означає, шо чимраз більше й більше урядів є урядами меншості, які базуються на непостійних і невизначених коаліціях.

Відсутність більшості перетворює на посміх традиційну риторику демократів. Це змушує нас запитати, чи можуть будь-які виборці бути «представленими» в умовах конвер­генції швидкості й різноманітності. В масовому індустріаль­ному суспільстві, де люди та їхні потреби фактично були одноманітними й сталими, консенсус ставав цілком досяж­ною метою. У демасифікованому суспільстві ми не лише втратили загальнонаціональну мету, ми також втратили регіональну, в масштабах штату чи міста, мету. Відмінності серед виборців у кожному конгресовому або парламентсь­кому окрузі країни (чи то у Франції, чи в Японії, чи у Швеції) є настільки великими, що їхні «представники» не можуть на законних підставах говорити про консенсус. Він

чи вона не спроможні представляти спільну волю через ту просту причину, що такої, звісно, не існує. Отже, що тоді станеться із самим поняттям «представницька демократія»?

Поставити таке запитання зовсім не означає нападати на демократію. (Незабаром ми побачимо, яким чином Третя хвиля відкриває шлях для доповнення й розширення де­мократії) Але це робить неминуче очевидним один факт: не лише наші інститути Другої хвилі є застарілими, а й ті передумови, на яких вони базуються.

Побудована за неправильними розрахунками, нездатна адекватно розв'язувати транснаціональні та взаємопов'язані проблеми, не спроможна утримуватися на рівні з приско­реним потоком змін і впоратися з високим ступенем різно­манітності, ця перевантажена, застаріла політична техно­логія індустріальної ери розвалюється прямо на наших очах.

ВИБУХОПОДІБНА РУЙНАЦІЯ ЗДАТНОСТІ ПРИЙМАТИ РІШЕННЯ

Надміру багато невідкладних рішень стосовно за­надто великої кількості невідомих, незвичних проблем (а не якась вигадана «відсутність керівництва») — ось чим пояс­нюється очевидна некомпетентність політичних та урядових рішень сьогодні. Наші інститути влади розхитуються від внутрішнього вибуху в системі прийняття рішень.

Працюючи із застарілою політичною технологією, наша здатність приймати ефективні урядові рішення швидко погіршується. «Коли всі рішення мусять прийматися в Білому домі, — писав Вільям Шоукросс у журналі «Гар-пер», коментуючи камбоджійську політику Ніксона—Кіс-сінджера, — то залишається мало часу на те, щоб Грунтов­но розглянути будь-яке з них». Фактично, Білий дім так притиснутий нагальністю прийняття рішень — стосовно всього: від забруднення повітря, кошторисів госпіталів та ядерної зброї до заборони небезпечних дитячих іграшок(!), — що один радник президента довірливо сказав мені: «Ми всі тут постійно страждаємо від футурошоку».

Не набагато краще становище виконавчих відомств. Кожен департамент задихається під тягарем безлічі прий­нятих рішень. Щодня кожен з них змушений проводити в життя незліченні постанови й приймати велику кількість розпоряджень в умовах жахливо зростаючого тиску.

Так, нещодавня перевірка діяльності департаменту Де­ржавної підтримки гуманітарних наук (США) виявила, що

його рада витрачала чотири з половиною хвилини на розгляд заяв на стипендію для кожного курсу навчання. «Кількість заяв... набагато випередила здатність ДПТН приймати якісні рішення», —говориться в доповіді.

Існує декілька непоганих досліджень щодо цього затору у сфері прийняття рішень. Одним з кращих є аналіз Тревора Армбрістера стосовно інциденту з «Пуебло» в 1968 році, включаючи захоплення цього американського шпи­гунського корабля Північною Кореєю й небезпечне загост­рення відносин між двома країнами. Згідно з Армбрістером, офіційний Пентагон, який допустив «ризиковану оцінку» щодо місії «Пуебло» і схвалив її, мав лише декілька годин для того, щоб оцінити ризик 76 різних запропонованих військових операцій. Пізніше, урядова особа відмовилася хоча б приблизно визначити, як багато часу, в дійсності, пішло на обговорення при розгляді проблеми, пов'язаної з «Пуебло».

Але в показовій цитаті, наведеній Армбрістером, служ­бовець з Агентства військової розвідки пояснював: «Метод, який, мабуть, спрацьовує, ...полягає в тому, що ранком о дев'ятій годині він бере книгу з полиці з зобов'язанням повернути її після полудня. Ця книга величезного формату — каталог Роубака. Фізично було б неможливо вивчити кожну операцію в деталях». Незважаючи на це, під тиском обмеженого часу ризик операції з «Пуебло» був визначений як «мінімальний». В середньому, якщо агент АВР був точний, то на розгляд кожної військової операції, котра оцінювалася цим ранком, припадало менше, ніж по дві з половиною хвилини. Тому не дивно, що справи не роб­ляться.

Наприклад, службовці Пентагону загубили слід ЗО мільярдів доларів, призначених на придбання закордонної зброї, і ніхто не знає, чи це — наслідок колосальної помилки при підрахунках, чи неправильно оголошено спи­сок покупців, яких не вистачає для повної відповідної суми, чи кошти витрачено на зовсім інші речі. Як твердить департамент Захисту та контролю за розрахунками, ця багатомільярдна помилка «містить у собі смертоносну по­тенційну енергію незакріпленої гармати, що розкочується у різні боки на нашій палубі». Він визнав «той сумний факт, що ми реально не знаємо, наскільки в дійсності великою є ця плутанина. Мабуть, потрібно буде п'ять років до того часу, коли спроможні будемо [все це] класифікувати. І

якщо Пентагон, з його комп'ютерами й безпомилковою інформаційною системою, став настільки великим і склад­ним, що ним важко керувати належним чином (як це стало можливим у даному випадку), то що можна говорити про уряд у цілому?

Старі інститути для прийняття рішень дедалі більшою мірою відображають безладдя в зовнішньому світі. Радник президента Картера Стюарт Айзеншталь говорить про «по­дрібнення суспільства на групи за інтересами» і відповідне «подрібнення конгресових впливових кіл на підгрупи». Зі­ткнувшись із цією новою ситуацією, президент не може більше легко нав'язувати Конгресові свою волю.

За традицією наділений повноваженнями президент міг обмежитися тим, що мав справу з півдюжиною старих і впливових конгресменів, головами комітетів і очікував від них, що вони забезпечать необхідну кількість голосів для того, щоб провести свою законодавчу програму. Сьогодні голови конгресових комітетів не здатні забезпечити голоси молодих членів Конгресу в більшій кількості, ніж це здатні зробити зі своїми послідовниками Американська федерація праці чи католицька церква. На нещастя, як може здатися старорежимним та авторитарного типу президентам, люди — включаючи членів Конгресу — почали більше діяти за власним розсудом і сприймають розпорядження не так покірно. Однак усе це робить неможливим для Конгресу, в його нинішній структурі, приділяти неослабну увагу якійсь проблемі або ж швидко реагувати на національні потреби.

У доповіді, оголошеній конгресовим комітетом по пе­редбаченню майбутнього, посилаючись на «божевільний список» труднощів, яскраво підсумовується ситуація: «Зрос­таюча складність і надзвичайна швидкоплинність криз, таких, як голосування протягом одного тижня стосовно відміни регулювання на газ, щодо Родезії, Панамського каналу, нового департаменту по освіті, ярликів на харчові продукти, доручення АМТРАКу, щодо масових поселень у пустелі, що становлять загрозу для людського виду, все це перетворило Конгрес, колишній центр вичерпних і глибо­кодумних дебатів, ...на предмет глузування цілої нації».

Зрозуміло, що політичні процеси в індустріальних країнах відрізняються один від одного, але подібні тенденції мають місце в кожній з них. «Сполучені Штати не є єдиною країною, що уявляється безладною та інертною, — заявляє газета «ЮС ньюс енд Ворлд Ріпорт». — Погляньте

на Радянський Союз... Ніякої відповіді на пропозиції США щодо контролю за ядерною зброєю. Довге зволікання при укладанні торговельних угод як із соціалістичними, так і з капіталістичними державами. Плутані переговори з фран­цузьким президентом Жіскаром д'Естеном під час держав­ного візиту. Нерішуча політична позиція щодо Середнього Сходу. Суперечливі вказівки комуністам Західної Європи стосовно конфронтації та кооперації зі своїми урядами... Навіть в однопартійній системі майже неможливо проекту­вати непохитну політику або швидко реагувати на складні проблеми».

У Лондоні член Парламенту говорив нам, що цент­ральний уряд «дуже перевантажений», а сер Річард Марш (колишній міністр Кабінету, а нині — голова Британської асоціації газетних видавництв) заявив, що «парламентська структура залишається відносно незмінною вже понад 250 років, і саме сьогодні, коли так потрібен цей вид управ­ління через механізм прийняття рішень, в ньому якраз і не спрацьовує зчеплення... Уся ця така потрібна річ виявилася зовсім неефективною». І додав, що «Кабінет в цьому відно­шенні не набагато кращий».

Що ж тоді говорити про Швецію з її ненадійним коаліційним урядом, який лише нещодавно спромігся роз­в'язати ядерну проблему, через яку країна була відокрем­леною од інших майже на десять років? Або про Італію з її тероризмом і періодичними політичними кризами, не здат­ну навіть сформувати уряд на шість місяців?

Те, що нам протистоїть, це — нова й загрозлива істина. Політичні здригання і кризи, перед якими ми стоїмо, не можуть бути вирішені лідерами — сильними чи слабкими — доти, поки ці лідери змушені діяти через невідповідні, ослаблені, перевантажені інститути.

Політична система не лише мусить бути здатною прий­мати рішення й запроваджувати їх у життя, вона повинна функціонувати на правовій основі, має бути спроможною інтегрувати несумісні політичні курси, мусить бути здатною приймати рішення з належною швидкістю й повинна одно­часно відображати розмаїття суспільства й реагувати на нього. Якщо чогось із цього переліку не вдається досягти, то це призводить до катастрофи. Нашою проблемою не є більше керівництво «лівої» чи «правої» орієнтації, «сильно­го» чи «слабкого» типу. Сама система для прийняття рішень знаходиться під загрозою.

Справді, вражаючим фактом сьогодні є те, що наш уряд взагалі продовжує функціонувати. Жоден президент корпо­рації не наважився б керувати великою компанією за допомогою організаційних правил, уперше написаних ще гусячим пером предка з вісімнадцятого століття, єдиний управлінський досвід котрого полягав у веденні фермерсь­кого господарства. Жоден пілот не візьметься літати на надзвуковому літакові з «античними» навігаційними й конт­рольними приладами, які використовувалися за часів Блеріо або Ліндберга. Проте, це приблизно те саме, що ми нама­гаємося зробити в політичній сфері.

Швидке старіння наших політичних систем Другої хвилі у світі, який наїжачився ядерною зброєю й балансує на краю економічного чи екологічного колапсу, створює вкрай небезпечну загрозу для суспільства в цілому — не лише для «чужих», але й для «своїх», не лише для бідних, але й для багатих, а також для неіндустріальної частини світу як такої. Безпосередня небезпека для всіх нас полягає не стільки в очікуваному використанні влади тим, хто її має, як у непередбачуваних побічних ефектах від тих рішень, що їх видає політико-бюрократична машина, котра настільки небезпечно анахронічна, що навіть найкращі наміри можуть призвести до кривавих наслідків.

Наші так звані «сучасні» політичні системи є копіями моделей, які були винайдені ще до появи фабрично-завод­ської системи — до харчових консервів, холодильників, газового освітлення чи фотографії, до бесемерівської печі чи друкарської машинки, до винайдення телефону, до того, як Орвіл і Вілбур Райт уперше полетіли, до того, як автомобіль та аероплан скоротили відстань, до того, як радіо й телебачення почали застосовувати свою алхімію до нашої свідомості, до індустріальне налагодженої смерті в Освенцимі, до нервово-паралітичного газу та ядерних ракет, до комп'ютерів, копіювальних машин, протизаплідних пі­гулок, транзисторів і лазерів. Вони (системи) були задумані в інтелектуальному світі, який майже не можна собі уявити — світ, що існував до Маркса, до Дарвіна, до Фрейда й до Ейнштейна.

Таким чином, існує найбільш важлива політична проб­лема, котра стоїть перед нами: застарілість наших най-основніших політичних і урядових інститутів влади.

Оскільки нас потрясає криза за кризою, то честолюбиві гітлери й Сталіни виповзатимуть з руїн і говоритимуть нам,

що прийшов час розв'язати наші проблеми шляхом від­кидання не лише наших застарілих інституційних шкаралуп влади, а й нашої свободи як такої. Через те, що ми швидко рухаємося в еру Третьої хвилі, ті з нас, хто прагне роз­ширити людську свободу, не будуть здатними зробити це шляхом простої підтримки наших існуючих інститутів. Ми змушені будемо — так, як вчинили предки американців два століття тому — виробити нові установки.

І. Джерело: ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА. УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ЧАСОПИС 5’ 2011. – С. 89-94.

ДОТОРК: УСНІ ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

Тетяна Чайка

БЕСІДИ З КРИМСЬКИМ. «РОЗУМ, НАСТОЯНИЙ НА СОВІСТІ»

Я повинна сказати, що саме такої бесіди з Сергієм Борисовичем, у тому вигляді, як вона представлена тут, фактично не було. Власне, вона була, але набагато триваліша й докладніша. Це — тільки доторк до тієї нашої розмови. Сама ж розмова являє собою прикметний випадок: учений, охоплюючи свій творчий доробок «атакуючим оглядом» (його власний вислів), викладає основи своєї концепції. У повному обсязі цей виклад буде поданий у книзі «Наш разговор длиною в жизнь». Ну а тут я намагалася знайти й відобразити стрижень концепції Кримського, її осердя. Гадаю, що таким осердям є ідея моральності пізнання — ідея «розуму, настояного на совісті», в якій мислитель убачав сумарний принцип своєї епістемології. Ті ж, хто знав Сергія Борисовича, певно, погодяться, що це не тільки стрижень його концепції, а й усього його єства. Розум, настояний на совісті, — це про нього, як про вченого, так і про людину. Терпкий аромат цього настою хотілося б донести до читача.

Тетяна Чайка: Сергію Борисовичу, Ви хотіли окремо поговорити про особистість. А що, на Ваш розсуд, є її осердям?

Сергій Кримський: На мою думку, стрижнем особистості є духовність. Розумієте як? Духовність пов’язана з саморозбудовою особистості. У нас же досі вважають: «А, духовність! Знову, набридло!» Її зазвичай чомусь пов’язують тільки з церквою, хоча це лише один з її різновидів. Зокрема, існує і наукова, і антична, і східна духовність тощо. Але все пов’язують з церквою. І я розумію людей, які так вважають. Їм так простіше, адже справжня духовність, тобто саморозбудова особистості, вимагає зазирання всередину себе. А це дуже важка і небезпечна справа! Треба бути дуже добре озброєним, аби вміти зазирнути всередину себе. Сучасна психологія твердить, що тільки п’ять відсотків людей щось тямлять у своїй внутрішній сутності, всі інші не відають, хто вони й що вони. Античні греки взагалі казали, що про себе знають тільки боги. Християнські богослови твердили, що лише на Страшному суді люди вперше довідаються, хто вони насправді є. А от Герцен писав так: як тільки людина народжується, вона починає кричати, аби не чути якоїсь тривожної істини, що перебуває в її власному єстві. Далі впродовж життя людина напивається, приймає хтозна які наркотики, покладає на себе важкі труди, і все це аби не чути тієї загрозливої істини. У цьому штучно створеному недозвіллі ми проходимо життя спросонку і вмираємо в чаду, в облозі безглуздя і дрібниць, так і не оговтавшися до пуття. Тому що людину створено таким чином, що все неґативне вона відносить на рахунок інших, а не самої себе. І коли вона ненароком починає зазирати всередину себе, вона знаходить там таке, на що зовсім не сподівалася. Я вважаю, що пробудження людини до свідомого самопізнання може здійснюватися тільки через духовність. Точніше, через набуття власного духовного досвіду. Тож під духовністю я маю на увазі не духовний розвиток суспільства — духовний розвиток суспільства — це проблема культури, власне філософії тощо, — а саморозбудову особистості. Власне, саморозбудова монадної особистості, здатність людини стати монадною особистістю і є, як на мене, проблемою духовності.

Т. Ч.: А от про монадну особистість, Сергію Борисовичу, якщо можна, трошки докладніше. Як я розумію, це поняття має солідне філософське підґрунтя.

С. К.: Безперечно. Взагалі, в історії не можна твердити, що чогось, мовляв, зовсім не було, а потім воно з’явилося. Хоч би про що ми вели мову, все обов’язково має своїх попередників. Так ось, монадні особистості, звісно, існували й раніше — пророки, генії, вожді. Такі були, але їх існування було винятком, а не правилом. Нині ж, завдяки потужним комунікаціям, завдяки виникненню техносфери, яка охопила планету, щільність соціальних зв’язків настільки зросла, що можливість стати монадною особистістю, тобто особистістю, здатною репрезентувати свою епоху, свій час, свою націю, реально з’явилася у більшості людей. Саме можливість. Наскільки ця можливість реалізується, інша справа. Принаймні ми бачимо, що в монадній особистості є нагальна потреба. Розумієте, у другій половині ХХ ст., а ще виразніше в нашу добу, відбувається крах масових політичних партій. Ми ж пам’ятаємо, які були партії: в Радянському Союзі 18 мільйонів людей, в Італії — 5, у Франції — 3 мільйони. Зараз цього нема і, гадаю, ніколи більше не буде. Принципам колеґіальності, партійності, соборності все виразніше протистоїть принцип монадності, тобто здатності окремої особистості репрезентувати свій час. І справді, сучасна історія довела, що такі монадні особистості, як Махатма Ґанді, Мартин Лютер Кінґ, Андрій Сахаров, як Володимир Короленко в Україні, Володимир Вернадський, матір Марія та ін., справили на людство більший вплив, аніж усі політичні партії разом узяті. Таким чином, принцип соборності отримує зараз доповнення у вигляді принципу монадності, тобто особистісної репрезентації свого часу. А принцип монадності висуває на передній план людські якості, нерозвиненість яких стає нині відчутним гальмом навіть для науково-технічного проґресу.

Слід взяти до уваги, що людські якості часто протистоять загальним ідеям. Герой роману Василя Гроссмана «Життя і доля», в’язень фашистського концтабору, висловлює своєму товаришеві таку думку: взагалі я проти ідеї добра, Гітлер може використати цю ідею для виправдання існування навіть цього табору, але я за людську доброту. Доброта — така собі людська якість.

Ось дивіться. ХХ сторіччя чітко показує нам таку важливу річ: абстрактну ідею, хоч би якою прекрасною або рятівною вона була, завжди можна повернути як у позитивний, так і в неґативний бік. Скажімо, ту ж саму національну ідею можна долаштувати до принципу розвитку особистості й культури — а можна й звести до ідеології націонал-соціалізму. Зрештою, виявляється, що будь-які абстрактні ідеї звернені як у позитивний, так і в неґативний бік, тим часом людська якість більш надійна. Сьогодні ми вже не маємо дефіциту ідей — на ХХ сторіччя людство, здається, винайшло вже всі ідеї власного порятунку, але щодалі відчутнішим стає дефіцит людських якостей. А вони надійніші, на них більше можна покладатися, ніж на абстрактні ідеї. На мою думку, проблема людських якостей — це і є проблема монадності особистості, проблема особистісної репрезентації свого часу.

Т. Ч.: А от якщо повернутися в лоно філософії, чи можна вважати людські якості суттєвим чинником, скажімо, процесу пізнання? Чи правильно я розумію, що в рамках Вашої концепції як пізнання Всесвіту, так і самопізнання людини в кінцевому рахунку уявляється неможливим без напрацювання певних людських якостей самим суб’єктом, що пізнає?

С. К.: Знаєте, апостол Павло казав, що людина здатна пізнавати лише тоді, коли сама вона пізнана Богом, тобто Абсолютом.

Т. Ч.: Гадаю, мається на увазі, що Бог не тільки пізнає, а й упізнає в такій людині якості, адекватні образу та подобі Його.

С. К.: Певно, що так. У моєму раціоналістичному тлумаченні ідеться про те, що умовою пізнання є долучення пізнавального суб’єкта до світового прарозуму. А таке долучення без певного морального викшталтування — річ неможлива. Розумієте, я будую свою теорію пізнання некласичним чином. З мого погляду, є підстави вичленувати в процесі пізнання два результати: раціональне знання в дусі класичної епістемології та софійну мудрість, що визначається пафосом причетності до вищих цінностей буття, закоханістю в істину, благоговійним доторком до предмета знань. Згідно з моєю точкою зору, це — два рівні знання, що формують певну вертикаль, на вершині якої у людини, за словами Платона, відбувається поворот очей душі, поворот від споглядання зовнішнього світу до власного внутрішнього світу.

Т. Ч.: Сергію Борисовичу, чи правильно я зрозуміла, що такий поворот здійснюється вже не стільки в пізнавальному, скільки в етичному вимірі людської духовності?

С. К.: Безперечно. Етичне у мене залучене до пізнавального процесу, просто без нього пізнання неможливе.

Т. Ч.: Тоді, Сергію Борисовичу, про це, якщо можна, трохи докладніше. Справді, як можна уявити собі власне етичний контекст пізнання?

С. К.: Гаразд, поговоримо про це докладніше. Це важливе питання, і мені воно цікаве. Річ у тім, що для мене воно пов’язане з більш широким розумінням самої етики. Для мене (гадаю, не лише для мене, але в даному разі я кажу це від свого імені, це моя позиція, я просто наполягаю на ній, хоч і не вважаю себе у цьому пункті ориґінальним) етика — це не тільки й не стільки правила поведінки людей, це більш широка річ... Метафорично кажучи, це тонка мембрана, що вловлює вібрації універсуму. Можу це підтвердити.

Як відомо, з-поміж багатьох цивілізацій, що існували впродовж історії людства (Тойнбі нараховує їх 21, Шпенґлер – 8, але річ не в цьому), життєздатними виявилися тільки ті, що створили етичні цінності світового значення — юдейська, християнська, мусульманська, буддійська... Виходить, що етика є своєрідним способом виживання — виживання хоча, можливо, і не окремої особистості, але цивілізацій як таких і людства в цілому. Розумієте, у чому річ? Є якийсь іще не позначений, не обрахований, не класифікований і не розкритий закон спасіння людства в його історії. Коли справа доходить до межі, за якою постає загроза знищення людства, з’являються якісь непередбачувані рятівні сили.

Т. Ч.: Ви наполягаєте на тому, що це саме закон?

С. К.: Так, саме закон. І один з його аспектів — моральний. Є така моральна межа, знехтувавши якою, цивілізація гине. Як загинули давні царства. Існує якийсь рубіж лиходійств, за яким усе... До речі, це стосується не тільки цивілізацій. Ми ж знаємо, що всі тоталітарні режими недовговічні. Межа, приблизно, півсторіччя. Ну, що стосується Радянського Союзу, це особлива дивна річ, він 70 років протримався, але це, здається, найдовший строк, зазвичай 40—50 років — і гинуть!

Т. Ч.: А чи існує моральна межа в самому пізнанні?

С. К.: Гадаю, що так. Певно, що існують етичні заборони на деякі різновиди знання — коли, скажімо, втручаються в механізм мислення людини, в її генетичний апарат, в ті глибинні рівні матерії, де стався Великий вибух тощо.

Тож для мене етичні заборони — це дуже серйозна річ. Знаєте, я навіть колись розробити «Етичний кодекс ученого» намагався.

Т. Ч.: І розробили?

С. К.: Та ні. Формальні правила — це, як виявилося, не мій стиль. Один з головних принципів, який є для мене очевидним: справжній учений повинен зробити все для спростування самого себе, тільки тоді його результати можуть вважатися надійними.

Т. Ч.: Тобто, на Вашу думку, учений повинен зважати на всі альтернативні можливості?

С. К.: Так, і, найголовніше, ліквідувати абсолютну впевненість у своїй правоті. Завважте, на солідних міжнародних конференціях ніхто ніколи не висловлюється категорично. Це у нас філософи звикли висловлюватися категорично — і це перша ознака поганого філософа. Розумієте, навіть коли вчений одержує безперечно вагомі й загальновизнані результати, у нього повинен зберігатися безперервний сумнів. Це і є його моральний обов’язок.

Т. Ч.: Сергію Борисовичу, щойно Ви вийшли на дуже важливу проблему — проблему заборони на знання. Я хотіла б Вас запитати, в якій площині Ви вважаєте цю заборону реальною, адже відомо, що науковий проґрес не рахується з такими заборонами. Чи можна вважати, що вона існує виключно в сфері моралі?

С. К.: Розумієте, досліджуючи епістемологічну проблематику, я вийшов на такий феномен, який взагалі-то в історії був відомий, але зовсім не опрацьований і не пояснений. Це феномен знання, яке веде до спасіння, і знання, яке веде до згуби. Саме такий поділ є в Авґустина Блаженного. Він його зазначає, проте далі нічого не пояснює. Я намагався розібратися в цьому питанні. Виявилося, що справді існує знання, небезпечне не тільки для людства, а і для окремої людини. Є навіть така модель суїциду: людина вкорочує собі віку, отримавши певне знання, тому що жити з ним вона не може. Тобто є речі, заборонені для людини, є уявлення, за рамки яких не можна виходити. І справді, цікаво, що в історії пізнання ставилася проблема не тільки відкритості й доступності знання, тобто просвіти, але і його закритості. Певні види знання традиційно приховувалися. Навіть якщо взяти Сковороду, у нього ж за життя жодна праця не опублікована. Він забороняв їх друкувати, бо вважав, що це знання тільки для втаємничених.

Т. Ч.: Сергію Борисовичу, а як у цьому контексті звучить давній девіз «Sapere aude»?

С. К.: Його Кант використовував. У нього він дещо інший сенс має. Ну, принаймні, Кант точно мав на думці тільки такий сенс: «Май мужність іти за своїм розумом».

Т. Ч.: Це кантівське тлумачення, а у Вашому контексті як?

С. К.: У моєму контексті так: «Завжди май мужність послуговуватися знанням».

Т. Ч.: Саме мужність?

С. К.: Мужність, саме мужність. Чому? Тому що інколи людина лякається істини й прагне не істини, а ілюзії. Є екзистенційні ситуації, де людина навіть розраховує на ілюзію, шукає її. Проте раціональність вимагає мати мужність, мужність приймати всі наслідки з одержаних положень. В своїй епістемології я формулюю принцип етичної сили істини. Що він означає? От як Ґете казав, що так, в якихось ситуаціях ми звертаємося до ілюзій, до неправди. Тим часом істини бувають руйнівні, такі, що нищать нас. Але брехня ніколи не виправляє свої неґативні наслідки, а істина виправляє. Тому, писав Ґете, я віддаю перевагу руйнівній істині перед рятівною неправдою...

Т. Ч.: Так виходить, що істина має власну етичну силу? У такому разі, які вимоги висуває вона до людини, здатної її осягнути?

С. К.: Знаєте, про це колись чудово сказав Самуїл Маршак: «Хай буде розум добрим у вас, а серце мудрим буде». Розумієте, це ідея доброго розуму, морального розуму. У мене це теж особливий принцип пізнання — принцип морального розуму. Власне, це ще античний, олімпійський принцип. Справа в тому, що розум сам по собі, так би мовити, чистий розум може бути і зовсім недобрим. Взагалі розум — як поліцейський, розум говорить «це можна, а це ні-ні, ось це істина, а це хиба». Розум сам по собі — це сила, яка може бути віддана й машині. Саме тому розум необхідно поєднувати з етикою. Щоб людський розум був настояний на совісті.

Тетяна Чайка — кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філо-

софії ім. Г.С. Сковороди Національної академії наук України. Сфера наукових інтересів —

історія давньоруської філософської думки, етика, юдаїка.

ІІ. Джерело: Генри Дэвид Торо. Жизнь без принципа; [Перевод Э.Осиновой]// В кн.: Писатели США о литературе, т.1. М.: Прогресс, 1982

Прочитано в качестве лекции не ранее 1854 г. под заглавием Getting a Living, or What Shall It Profit a Man if He Gain the Whole World and Lose His Own Soul. Опубликовано посмертно в Atlantic Monthly осенью 1863 г.

Не так давно я был на лекции в Лицее, и мне показалось, что оратор выбрал тему, слишком далекую от него, и слушать его было неинтересно. Он говорил о вещах, близких не его сердцу, а скорее его конечностям или коже. В этом смысле лекция не имела центральной или объединяющей мысли. Лучше бы он рассказал о своих сокровенных мыслях, как делают поэты. Однажды меня спросили, что я думаю, и внимательно выслушали ответ, и это было самым большим комплиментом, который мне когда-либо делали. Я удивляюсь и радуюсь, когда такое случается. Люди редко интересуются тем, что я думаю, как будто они имеют дело с орудием. Обыкновенно от меня хотят одного: знать, сколько акров земли я намерил – поскольку я землемер – или, самое большее, какие новости я принес. Им нужна не моя сущность, а моя оболочка. Как-то издалека приехал ко мне человек с предложением прочесть лекцию о рабстве. Поговорив с ним, я понял, что он и кучка его единомышленников хотели продиктовать семь восьмых моей лекции, оставив мне лишь одну восьмую, поэтому я отказался. Когда меня приглашают прочесть лекцию – а у меня в этом деле есть небольшой опыт, – я считаю само собой разумеющимся, что от меня хотят услышать не просто что-то приятное или такое, с чем все согласятся, но что я в действительности думаю по какому-то вопросу, будь я даже самым последним в мире дураком, поэтому я намерен ввести им большую дозу самого себя. За мной послали и согласны платить, и я твердо решил, что они услышат меня, хотя бы я и наскучил им до смерти.

А теперь скажу нечто подобное и вам, мои читатели. Поскольку вы мои читатели и путешествовать я не очень-то люблю, не буду говорить о людях, которые живут за тридевять земель, но постараюсь держаться поближе к дому. Времени у меня в обрез, поэтому опущу все комплименты и оставлю одну критику.

Давайте посмотрим, как мы живем.

Наш мир – это мир "дела". Какая в нем бесконечная суета! Почти каждую ночь меня будит пыхтение паровоза. Оно нарушает мои сны. И так всю неделю, без перерыва. Было бы славно увидеть хоть раз, как человечество отдыхает. Но нет, оно работает, работает, работает. Нельзя купить чистую тетрадь, чтобы заносить туда мысли, – они обычно разлинованы для записи долларов и центов. Ирландец, увидевший, как я пишу что-то в блокноте, стоя в поле, решил, что я подсчитываю свой заработок. Если человека в младенчестве выбросили из окна, искалечив его на всю жизнь, если его до смерти напугали индейцы и он превратился в слабоумного, жалеют его больше всего потому, что теперь он неспособен... вести дело! Думаю, на свете нет ничего (включая преступление) более чуждого поэзии, философии, да и самой жизни, чем эти бесконечные дела.

На окраине нашего города живет грубоватый и крикливый человек, который любит делать деньги. Он собирается построить насыпь у подножия холма вдоль границы своего луга. Боги вселили ему эту мысль, чтобы уберечь его от бед и зол, так вот он хочет, чтобы я три недели рыл вместе с ним землю. В результате, может быть, он скопит еще больше денег для своих наследников, которые их бездумно промотают. Если я помогу ему, большинство людей с одобрением отзовутся обо мне как о человеке усердном и трудолюбивом. Но если я предпочту посвятить себя работе, которая даст больше подлинной выгоды, хоть и меньше денег, во мне будут склонны видеть лентяя. И все же, поскольку мне не нужна дисциплина бессмысленного труда и я не вижу ничего особенно похвального в предприятии этого человека, – не больше, чем во многих предприятиях нашего или иноземных правительств, – я предпочту закончить образование в другой школе, каким бы смешным ему или им это ни показалось.

Если ходишь по лесу много часов каждый день просто потому, что любишь лес, тебя могут принять за бездельника. Но если проводишь целый день, спекулируя на бирже, продавая этот лес и оголяя землю раньше времени, тебя считают трудолюбивым и предприимчивым гражданином. Как будто городу нужно от леса только одно: спилить его!

Большинство людей сочтут за оскорбление, если им предложить перебрасывать камни через стену и потом обратно только для того, чтобы заработать. Однако многие сейчас делают работу и похуже. Приведу пример. Однажды летним утром, сразу после восхода солнца, я увидел, как один из моих соседей шел с упряжкой волов, медленно тянувших телегу с огромной каменной глыбой. Человек этот являл собой настоящий образец трудолюбия: рабочий день начался, на лбу у него выступил пот, упрек всем лентяям и бездельникам; остановившись рядом с упряжкой и полуобернувшись, он щелкнул бичом, и волы прибавили шагу. А я подумал: вот труд, защищать который – задача американского Конгресса, труд честный и мужественный, честный, как длинный день; он делает заработанный хлеб слаще и предохраняет общество от порчи, труд этот все почитают и благословляют, а мой сосед – один из избранного сословия, которое делает необходимую, но трудную и утомительную работу. И в самом деле, я почувствовал легкий укор совести: ведь я смотрел на него из окна, а не шел по улице, занятый каким-нибудь подобным делом. Когда наступил вечер, мне случилось пройти мимо двора другого соседа – у него много слуг и куча денег, которые он бросает на ветер, не добавляя ничего к общему капиталу, – и там я увидел ту же каменную глыбу, что и утром. Она лежала рядом с причудливой постройкой, которой надлежало украшать покои этого американского лорда Тимоти Декстера*, что сразу уронило в моих глазах достоинство труда возчика. По-моему, солнце было сотворено для того, чтобы освещать занятия более достойные, чем это. Могу добавить, что его работодатель, задолжав с тех пор почти всем в городе, исчез, а после того как совестный суд разобрал дело о его банкротстве, он основался где-то в других краях и снова стал покровителем искусств.

* Американский богач, "лорд" Тимоти Декстер украшал свой особняк в Ньюпорте статуями мифологических и исторических персонажей в полный рост. – Прим. перев.

Пути, которыми можно заработать на жизнь, почти все без исключения ведут вниз. Что бы вы ни делали ради заработка самого по себе, вы не работали, а просто-напросто бездельничали или того хуже. И если человек получает только то, что платит ему наниматель, он может считать себя обманутым. Он обманывает сам себя. Если вы зарабатываете ремеслом писателя или лектора, вы должны быть популярны, а это значит стремглав лететь вниз. Те услуги, которые общество охотнее всего оплачивает, неприятнее всего оказывать. Вам платят за то, чтобы вы были величиной меньшей, чем человек. Государство не более разумно вознаграждает и труд гения. Даже поэт-лауреат предпочел бы не воспевать различные события из жизни царствующей фамилии. Его приходится подкупать мерой вина. А другого поэта, может статься, отрывают от его музы, чтобы отмерить эту меру. Что касается моей работы, то даже то, что я мог бы сделать наилучшим образом как землемер, не нужно моим нанимателям. Их устраивает, чтобы я делал свое дело кое-как и не слишком старался. Когда я говорю, что есть разные способы проводить землемерную съемку, мой наниматель обычно спрашивает, какой из них даст ему больше земли, а не какой самый точный. Однажды я изобрел способ измерять кубатуру дров и пытался предложить его в Бостоне, однако мерщик дров сказал мне, что продавцы совсем не заинтересованы в точности и что его мерка достаточно хороша для них, поэтому они обычно обмеряют дрова еще в Чарльстоуне, не переезжая моста.

Целью работника должно быть не стремление добыть средства к существованию или получить приличное место, но хорошо сделать свое дело. В денежном отношении городу было бы выгоднее оплачивать труд людей так, чтобы они не чувствовали себя работающими ради низменной цели – лишь бы заработать на жизнь, но для целей научных или даже нравственных. Нанимайте человека, который трудился бы не ради денег, а из любви к делу.

Удивительно, как мало людей работают для души, но и они ради денег и славы готовы бросить свои занятия. Я вижу объявления о том, что требуются энергичные молодые люди, как будто энергичность – единственный капитал, которым они располагают. Потому я был удивлен, когда некто предложил мне, человеку зрелому, в полной уверенности, что я соглашусь, вступить с ним в партнерство, как будто мне абсолютно нечего делать и вся моя прежняя жизнь была лишь серией неудач. Комплимент весьма сомнительный! Это все равно как если бы он встретил меня посреди океана без руля и без ветрил и предложил мне плыть за ним! Если бы я согласился, что, по-вашему, сказала бы страховая компания? Ну уж нет! На этом этапе плавания у меня есть дело. Сказать по правде, когда совсем мальчишкой я бродил по родному порту, я увидел объявление, что требуются сильные и ловкие матросы, и я пустился в плавание, как только достиг совершеннолетия.

У общества нет таких богатств, которыми можно было бы подкупить мудрого человека. Можно собрать достаточно денег, чтобы прорыть туннель в горе, но нельзя собрать столько, чтобы нанять человека, занятого своим делом. Толковый и стоящий человек делает то, что может, платит ли ему общество за это или нет. Люди бестолковые предлагают свою бестолковость тому, кто дает больше, и вечно, рассчитывают получить влиятельную должность. Можно не сомневаться, они редко разочаровываются.

Пожалуй, я ревнивее, чем принято, отношусь к своей свободе. Чувствую, что связь моя с обществом и обязанности по отношению к нему все еще слабы и случайны. Тот необременительный труд, который дает мне заработок и которым, как считают, я в какой-то степени приношу пользу своим современникам, для меня в основном приятен, и мне не часто напоминают, что это моя обязанность. Пока мне в этом сопутствовал успех. Но я предвижу, что, если мои потребности увеличатся, труд, необходимый для их удовлетворения, превратится в тяжелую и нудную работу. Если я запродам все утренние и дневные часы обществу, как делает большинство, то мне не для чего будет жить. Думаю, я никогда не продам право первородства за чечевичную похлебку. Я бы сказал, что человек может быть очень трудолюбивым и все же проводить время не лучшим образом... Нет на свете большего глупца, чем тот, кто расходует значительную часть жизни, чтобы заработать на жизнь. Великие начинания не нуждаются в финансовой поддержке. Поэт, к примеру, должен поддерживать свое тело поэзией, подобно тому как лесопилка питает паровые котлы стружкой. Зарабатывать на жизнь надо любовью. Говорят, что девяносто семь купцов из ста терпят крах, так что люди, если мерить их жизнь этой меркой, в большинстве своем неудачники и можно смело предсказать их неминуемое банкротство.

Вступить в жизнь наследником состояния – значит не родиться на свет, а, скорее, появиться в нем мертворожденным. Пользоваться милосердием друзей или правительственной пенсией (в том случае, если вы еще дышите), каким бы из пяти синонимов вы ни обозначили эти отношения, – значит отправиться в богадельню. По воскресеньям несчастный должник идет в церковь, чтобы переучесть свои акции, и, естественно, обнаруживает, что расходы его больше доходов. Католики чаще всего обращаются в совестный суд, чистосердечно признаются в банкротстве, отказываются от имущества и собираются начать жить заново. Так люди, лежа на спине, рассуждают о грехопадении человека и даже не пытаются подняться.

Люди делятся на два типа в зависимости от того, что они хотят получить от жизни. Одни довольствуются скромным успехом; цели, которые они ставят, можно поразить выстрелом в упор. Другие же, хотя и неудачники, стремятся к целям все более и более возвышенным, пусть они и находятся невысоко над горизонтом. Я бы предпочел последнее, хотя, как говорят на Востоке, величие не приходит к тем, кто опускает очи долу, и всякий, чей взор устремлен ввысь, впадает в нищету.

Удивительно, что почти ничего значительного не написано о том, как зарабатывать на жизнь и как сделать работу ради пропитания не только почетной, но привлекательной и славной, ибо, если работа не такова, не такова и жизнь. Бросив взгляд на литературу, можно подумать, что эта проблема никогда даже не волновала думы одинокого мыслителя. Может быть, люди испытывают такое отвращение к своей работе, что им неприятно говорить о ней? Мы склонны обходить молчанием ценный урок, который дают нам деньги и который Творец Вселенной с таким трудом пытается преподать нам. Что касается средств к существованию, то достойно удивления, насколько люди разных сословий, даже так называемые реформаторы, не придают никакого значения тому, живем ли мы наследственным капиталом, честным трудом или воровством. Думаю, что Общество ничего не сделало для нас в этом смысле, оно скорее уничтожило то, что уже сделало. Лучше я буду терпеть холод и голод, чем соглашусь предохранить себя от них способами, которые приняты среди людей и пропагандируются ими.

Мы чаще всего неверно понимаем слово «мудрый». Как может быть мудрым человек, если он не умеет жить лучше, чем другие, если он лишь хитрее и умнее? Разве мудрость работает на ступальном колесе? Или учит нас своим примером, как преуспеть в жизни? Можно ли говорить о мудрости, оторванной от жизни? Неужели она всего-навсего мельник, перемалывающий в муку тончайшую логику? Уместно спросить, а зарабатывал ли Платон свой хлеб более достойным способом и преуспел ли он в этом лучше своих современников или отступал, подобно другим, перед трудностями жизни? Неужели он преодолевал их только благодаря равнодушию или тому, что напускал на себя важность? Может быть, его жизнь была легче оттого, что тетка упомянула его в завещании? Способы, коими люди зарабатывают свой хлеб, то есть живут, всего лишь паллиативы, просто-напросто увиливание от настоящего жизненного дела, в основном потому, что они не знают лучших, а может, и не хотят знать.

Золотая лихорадка в Калифорнии, например, и отношение к ней не только торговцев, но философов и так называемых пророков – свидетельства величайшего позора, постигшего человечество. Подумать только, как многие готовы жить милостью Фортуны и получать возможность распоряжаться трудом менее удачливых, не внося собственного вклада в общественное богатство! И это называют предприимчивостью! Я просто не знаю более поразительного свидетельства аморальности торговли и всех обычных способов зарабатывать деньги. Философия, поэзия и религия этих людей не стоят и выеденного яйца. Боров, роющий землю рылом и тем добывающий себе пропитание, постыдился бы такой компании. Если бы я мог, пошевелив лишь пальцем, распоряжаться всеми богатствами мира, я не стал бы платить за них такую цену. Даже Магомет знал, что Бог создал этот мир не шутки ради. Ведь Бог – не богатый джентльмен, который разбрасывает пригоршни монет, для того чтобы посмотреть, как человечество бросится их поднимать, расталкивая друг друга локтями. Всемирная лотерея! Как можно добывать пропитание в царстве Природы с помощью лотереи? Какой горький комментарий, какая сатира на наши общественные институты! Кончится тем, что человечество повесится на дереве. Разве только этому и учили нас все заповеди всех Библий? И разве последние и самые удивительные изобретения человеческого ума всего-навсего усовершенствованные грабли для навоза? Неужели это та почва, на которой встречаются Восток и Запад? Разве Бог велел нам добывать себе средства к существованию, копая там, где мы не сеяли, в надежде, что Он, быть может, наградит нас слитками золота?

Бог выдал праведнику бумагу, которая обеспечивает ему пищу и одежду, а неправедный нашел в сундуках Бога ее facsimile и, присвоив его, получает пищу и одежду наравне с первым. Это одна из самых распространенных систем обмана, какие только видел мир. Я не подозревал, что человечество страдает от нехватки золота. В жизни я видел его немного, но знаю, что оно очень ковкое, хотя и не такое ковкое, как ум. Крупицей золота можно покрыть большую поверхность, но все же меньшую, чем крупицей мудрости. Золотоискатель в горных долинах, такой же игрок, как и его собрат в салунах Сан-Франциско. Какая разница в конце концов – бросать кости или грязь? Если вы выиграли, в убытке останется общество. Старатель – враг честного труженика, хоть он и не получает жалованья. Мало того, что вы работали как вол, добывая золото. У дьявола тоже много работы. Пути грешников нелегки во многих отношениях. Самый неискушенный наблюдатель, отправляющийся на прииск, видит (и говорит), что золотоискательство похоже на лотерею: добываемое там золото и заработок честного труженика – вещи разные. Но, как правило, он забывает то, что увидел, так как видел он лишь факты, а не принцип, и начинает там торговое дело, иначе говоря, покупает билет другой лотерии (как выясняется позже), где факты не столь очевидны.

Прочитав однажды вечером отчет Ховитта об австралийских старателях, я всю ночь видел во сне бесчисленные долины, в которых ручьи были изрыты ямами глубиной от десяти до ста футов и шириной футов шесть. Ямы находились совсем близко друг от друга и были наполовину заполнены водой, и вот в эту-то местность люди стремятся, чтобы попытать счастья. Они не знают, где копать, – быть может, золото залегает прямо под их лагерем, и иногда разрывают землю на площади сто на шестьдесят футов, прежде чем обнаружат жилу, а иногда проходят в футе от нее. Они превращаются в дьяволов и в своей жажде обогащения посягают на права друг друга. Целые долины на протяжении тридцати миль становятся похожими на огромные соты, в которых вязнут сотни старателей – стоя в воде, покрытые грязью и глиной, они работают день и ночь и умирают от истощения и болезней. Прочитанные мной факты почти изгладились из моей памяти, но однажды я подумал о своей собственной несовершенной жизни, похожей на жизнь других. Эти ямы все еще стояли у меня перед глазами, когда я спросил себя, почему бы и мне не промывать золото каждый день, пусть даже ради мельчайших крупиц, почему бы и мне не пробить шахту до золотой жилы, которая проходит внутри меня, и не разрабатывать ее? Чем она хуже приисков Балларата или Бендиго, даже если будет больше похожа на обыкновенный колодец? По крайней мере я смог бы идти каким-то путем, пусть одиноким, узким и кривым, но я смог бы шагать, преисполненный любви и благоговения. Там, где человек отделяется от толпы и идет своим путем, испытывая эти чувства, дорога делает развилку, хотя обычный путешественник увидит лишь дыру в изгороди. Одинокая тропа напрямик окажется лучшей из этих двух дорог…

…Ховитт пишет о человеке, который на приисках в Бендиго в Австралии нашел самородок весом в двадцать восемь фунтов: Он скоро начал пить; купил коня и скакал по округе во весь опор, а когда ему встречались люди, он обычно их спрашивал, знают ли они, кто он таков, и затем снисходительно сообщал, что он – тот самый несчастный, которого угораздило найти самородок. Кончилось тем, что он врезался на полном скаку в дерево и чуть не вышиб себе мозги. Думаю, опасность этого была невелика, поскольку мозги ему отшибло еще самородком. Ховитт добавляет: Это совершенно пропащий человек. Однако он типичный представитель определенной категории людей. Все они ведут беспутную жизнь. Вот послушайте, как называются некоторые прииски, где они роют золото: Ослиная низина, Лощина бараньей головы, Отмель убийцы и т.д. Разве сами названия не звучат иронично? Пусть даже они увезут добытое лихим путем золото куда угодно, все равно они будут обретаться в Ослиной квартире или Баре убийцы*.

* Игра слов: flat – низина и квартира; bar – отмель и бар. – Прим. перев.

Новейшим способом применить нашу энергию стал грабеж захоронений на Дарьенском перешейке – предприятие, находящееся еще в стадии младенчества, так как, по последним сообщениям, в законодательном собрании Новой Гранады прошло второе чтение законопроекта, регулирующего этот метод добычи. Корреспондент Трибьюн пишет: В сухое время года, когда погода позволяет вести раскопки, несомненно будут найдены другие guacas (т.е. кладбища). К эмигрантам он обращает такие слова: Не приезжайте сюда раньше декабря. Держите путь через перешеек, он лучше дороги через Бока дель Торо. Не обременяйте себя лишним багажом и не берите палатку. Здесь нужна лишь пара теплых одеял, кирка, лопата и хороший топор – вот почти все, что вам потребуется (совет, похоже, взятый из путеводителя Бедекера). Заканчивает он следующей фразой, набранной курсивом и заглавными буквами: Если дела у вас идут хорошо, ОСТАВАЙТЕСЬ ДОМА, что можно перевести так: Если вы неплохо зарабатываете ограблением кладбищ, оставайтесь дома.

Но зачем искать тему для проповеди в Калифорнии? Она ведь дитя Новой Англии, воспитанное в ее школе и взращенное в лоне ее церкви.

Удивительно, как мало среди проповедников моральных учителей. К помощи пророков прибегают, чтобы оправдать жизнь человеческую. Весьма почтенные мужи, illuminati* нашего века, между делом, вспоминая о чем-то своем, вздыхая и передергиваясь от отвращения, со снисходительной улыбкой советуют мне не относиться ко всему столь серьезно и примириться, что равносильно совету отхватить себе кусок побольше. Самое возвышенное, что мне говорили по этому поводу, был совет унизиться. Смысл его заключался в следующем: не стоит тратить времени на то, чтобы переделывать мир; не спрашивайте, как выпекается хлеб насущный, не то вас стошнит, и тому подобные вещи. Лучше уж сразу умереть, чем лишиться совести, добывая свой хлеб. Если в умном человеке не сидит простак – он один из ангелов ада. По мере того как мы стареем, мы живем грубее, делаем себе небольшие поблажки и в какой-то степени перестаем повиноваться своим лучшим инстинктам. Нужно быть щепетильными до крайности и не обращать внимания на насмешки больших горемык, чем мы сами.

* Просвещенные (лат).

Ни наша наука, ни даже философия не дают истинной и абсолютной картины мира. Дух фанатизма и ханжества топчет своим копытом небо. В этом легко убедиться, стоит лишь заговорить о том, есть ли жизнь на звездах. Зачем осквернять небо, как мы оскверняем землю? К нашему несчастью, установлено, что доктор Кейн был масоном и сэр Джон Франклин – тоже. Но еще хуже предположение, что в этом-то и кроется причина, почему первый из них отправился на поиски второго. В нашей стране нет ни одного популярного журнала, который бы осмелился поместить на своих страницах без комментариев какую-нибудь детскую мысль о важных предметах. Ее непременно отдадут на суд докторов богословия (а не сословия синиц, как сделал бы я).

Побывав на заупокойной службе по человечеству, перейдем к рассмотрению какого-нибудь явления природы. Для мира даже несмелая мысль похожа на могильщика.

Я, пожалуй, не знаю мыслящего человека, обладающего такими широкими взглядами и настолько свободного от предрассудков, чтобы в его обществе можно было думать вслух. Большинство людей, с которыми вы пытаетесь говорить, вскоре начинают спорить с вами относительно какого-нибудь установления, акционерами которого они, оказывается, являются. Они смотрят на мир со своей колокольни и неспособны взглянуть на него широко. Эти люди постоянно воздвигают свою низенькую крышу с узким оконцем между вами и небом, когда хочется смотреть на небо без всяких преград. Прочь с дороги вместе с вашей паутиной! Вымойте окна! – говорю им я. Я слышал, что советы кураторов некоторых лицеев проголосовали за запрещение лекций о религии. Но как узнать, что для них религия и когда я приближаюсь к запретной теме, а когда удаляюсь от нее? Я затронул эту тему и постарался честно рассказать о моем религиозном опыте, но слушатели даже не поняли, о чем я говорил. Для них лекция была столь же безобидна, как мечты. Прочитай я им даже жизнеописание самых отъявленных мерзавцев в человеческой истории, они, вполне вероятно, решили бы, что я написал жития отцов церкви. Меня обыкновенно спрашивают, откуда я или куда еду. Но однажды я случайно услышал вопрос, гораздо более уместный, когда один из присутствовавших в зале спросил другого: Зачем он это говорит? Эти слова заставили меня содрогнуться.

Я не могу сказать, не покривив душой, что лучшие люди, которых я знаю, исполнены безмятежности и спокойствия и заключают в себе целый мир. Больше всего их занимает соблюдение этикета, они обходительны и более других стремятся произвести впечатление, только и всего. Мы закладываем гранит в фундаменты наших домов и амбаров, строим заборы из камня, но сами не опираемся на гранит истины, этой глубинной и первозданной горной породы. Наши лежни прогнили. Из какого же материала сделан тот человек, который, по нашему мнению, живет не в согласии с самой совершенной и неуловимой истиной? Я часто виню моих хороших знакомых в безмерном легкомыслии, потому что, хотя мы и не говорим друг другу комплиментов, но и не даем уроков честности и искренности, как делают животные, твердости и надежности, как делают скалы. Но вина тут обычно обоюдная, ибо мы, как правило, не требуем друг от друга большего.

Вся эта шумиха вокруг Кошута,* надуманная и столь характерная для нас, – еще одна разновидность политики или танцев. В его честь повсеместно произносились речи, причем каждый оратор выражал мысль – или отсутствие оной – толпы. Никто из них не основывался на истине. Связанные вместе, они, как водится, опирались друг на друга – и все вместе – ни на что. Так индусы ставили мир на слона, слона на черепаху, черепаху на змею, а змею поставить было уже не на что. Единственный плод этой шумной кампании – новый фасон шляп (Kossuth hat).

* В 1851-1852 гг. борец за независимость Венгрии Лайош Кошут (1802-1894) в качестве почетного гостя посетил США, где его восторженно принимали. Однако с нам вступили в конфликт венгерские революционеры-эмигранты, заявившие протест против известных попыток Кошута представить себя единственным героем Венгерской революции 1848 г. – Прим. перев.

Вот так пусты и бессмысленны бывают подчас наши разговоры: одна плоскость притягивает другую. Когда жизнь наша перестает быть уединенной и обращенной в думу, разговор вырождается в сплетни. Редко встречаем мы человека, который может сообщить нам новости, взятые не из газет или разговоров с соседом. Большей частью мы отличаемся от своих ближних только тем, что они читали газету или были в гостях, а мы нет. Чем беднее становится наша внутренняя жизнь, тем чаще и со все большим упорством мы ходим на почту. Можете быть уверены: тот бедняга, что уходит с наибольшим количеством писем, гордый своей обширной перепиской, все это время ни разу не написал самому себе.

Мне кажется, прочесть даже одну газету в неделю и то слишком много. Последнее время я это делаю, и у меня такое чувство, словно я живу в чужом краю. Солнце, облака на небе, снег и деревья не говорят мне так много, как раньше. Нельзя быть слугой двух господ. Целого дня сосредоточенного созерцания не хватит, чтобы понять и овладеть богатством дня.

Мы можем стыдиться того, что прочли или услышали за день. Я не знаю, почему мои вести должны быть столь несущественны в сравнении с мечтами и ожиданиями, почему события моей жизни должны быть столь ничтожны. Новости, которые мы слышим, в основном не новы для нашего духа. Они – лишь бесконечное повторение избитых истин. Меня часто подмывает спросить, почему такое значение уделяют какому-то частному событию, ну, например, тому, что через двадцать пять лет вы снова встретили на улице архивариуса Хоббинза. Ну и что же, вы не уступили ему дорогу? Таковы ежедневные новости. Они, похоже, носятся в воздухе, неприметные, как споры, и попадают на какой-нибудь забытый thallus или поверхность нашего ума, которая становится для них почвой, и так начинает развиваться опухоль. Нужно смывать с себя такие новости. Даже если земля наша разлетится на куски, что из того, если при этом самая суть ее останется неизменной? Если мы в здравом уме, то не должны интересоваться такими вещами. Мы живем не для праздных забав. Я не заверну и за угол, чтобы посмотреть, как мир взлетит на воздух.

Возможно, все лето и почти всю осень вы неосознанно избегали газет и новостей, потому что, как теперь стало ясно, утро и вечер были полны вестей для вас, а прогулки – полны неожиданностей. И вы следили не за новостями в Европе, а занимались своим делом в полях Массачусетса. Если вы живете, двигаетесь, существуете в тонком слое, куда просачиваются вести о событиях, делающих газетные новости (слой тоньше газетного листа, на котором они напечатаны), тогда они заполняют собой ваш мир. Но если вы воспаряете выше или погружаетесь ниже этого слоя, не может быть, чтобы вы помнили или вам напоминали о них. Видеть, как восходит и садится каждый день солнце, устанавливать именно такие отношения между нами и абсолютной истиной – значит сохранить здравый ум. Говорят о народах, а что такое народы? Татары, гунны, китайцы! Они живут роями, как насекомые. Историки тщетно пытаются запечатлеть их в нашей памяти. Так много народу стало потому, что нет личностей. А ведь именно они – население мира. Любой мыслящий человек может сказать вместе с духом Лодина*:

Смотрю с вышины на народы,

И кажутся они мне прахом,

Моя обитель в облаках приятна,

Тиха просторная опочивальня.

Давайте жить так, чтобы не походить на эскимосов, которых собаки тащат не разбирая дороги, кусая друг друга за уши.

* Имеется в виду персонаж кельтского фольклора. – Прим. перев.

Часто не без содрогания я сознаю опасность того, что чуть не допустил в свой ум подробности какого-нибудь пустячного дела или уличного происшествия. Я с удивлением замечаю, как охотно люди загружают ум этой чепухой и позволяют пустым слухам и мелким случайностям вторгаться в сферу, которая должна быть священна для мысли. Разве ум – поприще, куда сходятся, чтобы перемывать кости ближнего и обсуждать сплетни, услышанные за чайным столом? Или это – часть самого неба, храм, освященный и предназначенный для богослужений? Мне трудно разобраться с теми немногими фактами, которые важны для меня, поэтому я не тороплюсь занимать свое внимание вещами незначительными, которые может прояснить лишь божественная мудрость. Таковы, в основном, новости, содержащиеся в газетах и в разговорах. В отношении их важно сохранять чистоту ума. Стоит лишь допустить в свои мысли детали одного-единственного судебного дела, дать им проникнуть в наш sanctum sanctorum* – на час, на много часов! – и сокровеннейшая область разума превратится в распивочную, как если бы все это время нас интересовала уличная пыль и сама улица с ее движением, суетой и грязью осквернила святыню наших мыслей! Разве это не было бы интеллектуальным и моральным самоубийством? Когда я был вынужден провести несколько часов в качестве зрителя и слушателя в зале суда, я видел, как время от времени дверь открывалась и в зал входили мои соседи с вымытыми руками и лицами, хотя они вовсе не обязаны были там быть, и на цыпочках проходили поближе. Мне показалось, что, когда они снимали шапки, уши у них превращались в огромные воронки для звука и сдавливали их маленькие головки. Подобно крыльям ветряной мельницы, они улавливали широкий, но мелкий поток звука, который, сделав несколько витков в их мозгу и пощекотав его выступы и зубцы, выходил с другой стороны. Интересно, подумал я, когда они приходят домой, они так же тщательно моют уши, как перед тем – руки и лица? Мне всегда казалось, что в таких случаях слушатели и свидетели, адвокат и присяжные, судья и сидящий на скамье подсудимых преступник – если можно считать его виновным до вынесения приговора – все в равной мере виновны, и можно ожидать, что сверкнет молния и поразит их всех вместе.

* Святилище (лат.).

С помощью всяких уловок и разных вывесок, грозящих нарушителям карой господней, не допускайте таких людей на единственную территорию, которая для вас священна. Как трудно забыть то, что совершенно бесполезно помнить! Если мне суждено стать руслом, я предпочту, чтобы по нему протекали горные ручьи, воды парнасских источников, а не городских сточных канав. Существует вдохновение, эта ведущаяся при дворе Бога беседа, достигающая чуткого слуха вашего ума. А есть нечестивое и затхлое откровение пивной и полицейского участка. Одно и то же ухо способно воспринимать и то и другое. И только характер слушающего определяет, чему его слух будет открыт, а для чего закрыт. Я верю, что ум может быть осквернен постоянным вниманием к вещам обыденным, так что и все наши мысли принимают оттенок обыденности. Самый рассудок наш становится похожим на мостовую, его основание разбивают на куски, по которым могут ездить экипажи, а если хотите знать, какое покрытие самое лучшее, превосходящее по прочности булыжники, еловые плашки или асфальт, посмотрите только, что представляет собой ум некоторых из нас, долго подвергавшийся такому обращению.

Уж если мы так себя осквернили – а кто не скажет этого о себе? – помочь делу можно лишь одним путем: осторожностью и сосредоточенностью вернуть уму его святость и вновь превратить его в храм. Мы должны относиться к уму, то есть к самим себе, как к невинному и бесхитростному ребенку, чьим опекуном мы являемся, и быть очень осторожными в выборе тем и предметов, на которые мы стараемся обратить его внимание. Читайте не Времена*, читайте Вечность. Условности в конечном счете не лучше нечистот. Даже научные факты могут засорить мозги, если каждое утро не стирать с них сухую пыль этих фактов или не смачивать росой свежей и живой истины, чтобы заставить их плодоносить. Знание дается нам не по частям, оно озаряет, как яркие вспышки небесного света. Да, каждая мысль, приходящая нам в голову, изнашивает ум, пробивает в нем колеи, которые, как на улицах Помпеи, говорят о том, как много им пользовались. Есть много вещей, о которых мы решаем после длительного размышления, что их стоит знать, стоит пускать, как коробейника с его тележкой, шагом или рысцой по тому мосту с огромным пролетом, которым мы надеемся пройти от самого дальнего берега времени и достигнуть в конце концов ближайшего берега вечности! Разве мы совсем не обладаем ни культурой, ни тонкостью, а одним лишь умением жить как варвары и прислуживать дьяволу, добывая богатство, славу или свободу, всего понемногу, и выставляя их напоказ, будто мы лишь шелуха и скорлупа, лишенная нежного и живого ядра? Разве наши установления непременно должны походить на колючие плоды каштана с недоразвитым ядром, годные лишь на то, чтобы колоть пальцы?

* Игра слов The Times – название газеты. – Прим. перев.

Говорят, Америке предстоит стать ареной битвы за свободу, но при этом, должно быть, имеют в виду свободу не только в политическом смысле. Даже если допустить, что американцы освободились от тирании политической, они все еще остаются рабами тирании экономической и моральной. Теперь, когда республика – res-publica – утвердилась, настало время позаботиться о res-privata – государстве, личности, присмотреть за тем, чтобы, как римский сенат предписывал своим консулам, ne quid res-PRlVATA detrimenti caperet, то есть чтобы положению личности не был нанесен ущерб.

Мы, кажется, называем свою страну страной свободы? Но что значит быть свободными от короля Георга и продолжать быть рабами короля Предрассудка? Что значит родиться свободным, но не жить свободно? Какова цена политической свободы, если она не является средством к достижению свободы нравственной? Чем мы, собственно, гордимся – свободой быть рабами или свободой быть свободными? Мы – нация политиков, заботящихся об укреплении самых дальних подступов к свободе. Может быть, только наши внуки будут по-настоящему свободными. Мы слишком обременяем себя. Существует частица нас, которая никак не представлена. Получается, так сказать, налогообложение без представительства. Мы размещаем у себя войска, расквартировываем глупцов и скотов всех мастей. Мы размещаем на постой к нашим бедным душам свои грубые тела, и в результате постояльцы пожирают хозяев.

У нас нет подлинной культуры, как у Европы, нет зрелости, мы глубоко провинциальны, настоящие Джонатаны. А провинциальны мы потому, что ищем образцы для подражания не дома, чтим не истину, но отражение ее, мы развращены и ограничены исключительным пристрастием к торговле и коммерции, промышленности и сельскому хозяйству и тому подобным вещам, а ведь они лишь средства, но не цель.

Английский парламент тоже провинциален. Его члены проявляют себя неотесанными мужланами, когда нужно решать сколько-нибудь важный вопрос, к примеру ирландский или... английский – почему бы не сказать и так? Работа, которую они исполняют, подчиняет себе их характер. Полученное ими хорошее воспитание распространяется лишь на вещи второстепенные. Самые изящные в мире манеры рядом с высоким интеллектом кажутся неуклюжими и бессмысленными. Они похожи на моды прошлого – изысканность, пряжки у колена, короткие старомодные штаны в обтяжку. Мы постепенно отказываемся от них из-за их консерватизма, а не их достоинств. Они лишь выброшенная за ненужностью одежда или оболочка, претендующая на уважение, которым пользовалось живое существо. Обычно мы видим оболочку без содержимого, и тот факт, что у некоторых рыб чешуя ценнее мяса, не может служить оправданием. Тот, кто навязывает мне свои манеры, похож на человека, пытающегося продемонстрировать собрание диковинок, в то время когда мне интересен он сам. Поэт Дэкер совсем в ином смысле слова назвал Христа первым настоящим джентльменом. Повторяю, что в этом смысле самый роскошный двор в христианском мире провинциален, он имеет влияние на дела стран, лежащих севернее Альп, но не на Рим. Чтобы уладить вопросы, занимающие внимание английского парламента или американского конгресса, достаточно будет проконсула или претора.

Управление и законодательство! Я-то думал, это почтенные профессии. Мы слышали о божественных нумах помпилиях, ликургах, солонах в мировой истории, чьи имена хотя бы могут служить символами идеальных законодателей. Но принимать законы, регулирующие размножение рабов или экспорт табака! Какое отношение имеют божественные законодатели к экспорту или импорту табака, а гуманные – к размножению рабов? А если бы вам нужно было представить этот вопрос на рассмотрение какого-нибудь сына Господня, а у Него нет детей в XIX веке? Значит ли это, что вымерла вся семья? И на каких условиях вы смогли бы вернуть ее? Что скажет в свое оправдание в Судный день штат, подобный Вирджинии, где основным продуктом производства являются рабы? Что может питать патриотизм в таком штате? Я беру факты из статистических таблиц, которые были опубликованы самими штатами.

Что это за торговля, которая оправдывает любую экспедицию за орехами и изюмом и превращает для этого своих матросов в рабов? На днях я видел потерпевшее крушение судно, на нем погибло много народу, а груз, состоявший из тряпья, ягод можжевельника и горького миндаля, был разбросан на берегу. Стоило ли подвергаться опасностям на пути из Ливорно в Нью-Йорк ради груза из ягод можжевельника и горького миндаля? Подумать только, Америка шлет корабли в Старый Свет за горькой настойкой! Разве морская вода, разве кораблекрушение не горьки сами по себе настолько, чтобы чаша жизни пошла ко дну? А между тем наша хваленая торговля по большей части именно такова. Но есть люди, называющие себя философами и государственными деятелями, которые настолько слепы, что ставят прогресс и цивилизацию в зависимость именно от подобного рода деятельности, которую можно уподобить жужжанию мух вокруг бочонка с патокой. Хорошо, если бы люди были устрицами, заметил некто. Хорошо, отвечу я, если бы они были комарами.

Лейтенант Херндон, которого наше правительство послало исследовать Амазонку и, как говорят, расширять зону рабовладения, заметил, что там ощущается большая нехватка трудолюбивого и деятельного населения, которое знает, в чем радости жизни, и имеет искусственные потребности, для удовлетворения которых нужно разрабатывать огромные природные ресурсы этой страны. Но что это за искусственные потребности, которые нужно поощрять? Это не любовь к предметам роскоши вроде табака или рабов из его родной (так я думаю) Вирджинии и не потребность во льде, граните или других материалах, которыми богата наша родная Новая Англия, а огромные ресурсы страны – отнюдь не плодородные или скудные почвы, которые рождают их. Главное, чего не хватало в каждом штате, где я побывал, было отсутствие высокой и честной цели в жизни его обитателей. Только это истощает огромные ресурсы Природы и в конце концов оставляет ее без ресурсов, так как человек, естественно, вымирает. Когда культура будет нам нужна больше, чем картофель, а просвещение больше, нежели засахаренные сливы, тогда будут разрабатываться огромные ресурсы мира, а результатом или главным продуктом производства будут не рабы, не чиновники, а люди – эти редкие плоды, именуемые героями, святыми, поэтами, философами и спасителями.

Короче, точно так же как сугроб образуется там, где нет ветра, человеческое установление возникает там, где нет истины. Но все же ветер истины дует поверх его и в конце концов сметает его прочь.

То, что называют политикой, есть нечто сравнительно поверхностное и не свойственное человеку, поэтому я практически никогда вполне не сознавал, что она имеет ко мне какое-либо отношение. Как я понимаю, газеты отводят часть полос политике и правительству по собственной инициативе, и это, можно сказать, единственное, что спасает дело. Но поскольку я люблю литературу и в какой-то мере правду тоже, я не читаю этих столбцов ни под каким видом. Я совсем не желаю притуплять чувство справедливости. И мне не придется отвечать за то, что я прочел хоть одно-единственное президентское послание. В странное время мы живем, когда империи, королевства и республики попрошайничают у дверей личности и жалуются ей на свои невзгоды! Когда бы я ни взял в руки газету, всегда какое-то жалкое правительство, стоящее на грани банкротства, назойливее итальянского нищего умоляет меня, читателя, проголосовать за него. А вздумай я заглянуть в его бумаги, выписанные, быть может, каким-нибудь добродушным приказчиком или капитаном торгового судна, привезшим их издалека (в них нет ни слова по-английски), я, возможно, прочту об извержении какого-нибудь Везувия или разливе По, реальных или выдуманных, которые и довели его до этого банкротства. В подобном случае я без колебаний советую ему трудиться или отправляться в богадельню. А то сидел бы себе тихо дома, как обычно делаю я. Бедняга президент! Необходимость поддерживать популярность и выполнять свои обязанности совсем сбила его с толку. Газеты – вот правящая нами сила. Любое другое правительство – всего лишь горстка морских пехотинцев из форта Индепенденс. Если вы не читаете Дейли таймс, правительство будет на коленях просить вас одуматься, ведь в наши дни не читать газеты – измена.

Политика или каждодневные дела, больше всего занимающие сейчас людей, являются, без сомнения, жизненно важными функциями человеческого общества, но исполнять их нужно автоматически, не задумываясь, подобно тому как мы отправляем соответствующие функции организма. Это – нечто растительное, инфрачеловеческое. Иногда я смутно чувствую их влияние вокруг себя, как человек чувствует процессы пищеварения, когда он болен или страдает от диспепсии, как называют расстройство желудка медики. Это равносильно тому, что мыслитель позволит желудку мироздания переваривать себя. Политика вроде желудка общества, наполненного, как у птиц, песком и камешками, а обе наши политические партии – два его отдела. Иногда они могут делиться еще и на четверти, которые находятся в постоянном трении. Так, не только отдельные люди, но и государства страдают очевидным расстройством желудка, о чем свидетельствуют красноречивые звуки, которые легко можно себе представить. Наша жизнь, таким образом, не забывание, но, увы, по большей части удержание в памяти того, что мы не должны бы даже сознавать, во всяком случае не в состоянии бодрствования. Почему бы нам иногда не встречаться – не как диспептикам, рассказывающим дурные сны, но как эупептикам, чтобы поздравить друг друга с великолепным утром? Думаю, это не такое уж непомерное требование.

53