2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти нбу.

Міжнародні звичаї та міжна­родні договори.

До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести Уніфіковані правила і звичаї МТП для до­кументарних акредитивів у редакції 1993 р., Уніфіковані пра­вила МТП по інкасо в редакції 1995 р.

У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжна­родні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До них слід віднести Женевські чекові конвенції 1930 р., Оттавську кон­венцію УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р. тощо.

Важливе місце в банківській практиці посідають також правові звичаї та правила ділового обороту. При визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, і що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, яка доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Звичаєм ділово­го обороту визнається правило поведінки, яке не передбачено актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко за­стосовується в певній сфері підприємництва. Звичай ділового обороту може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай ділового обороту, що суперечить положенням актів цивільного законодавства або договору, не застосовується.

5. Роль банківського права в умовах ринкової економіки.

Отже, банківське право тісно пов’язане з економічними процесами в державі і застосовується для врегулювання спе­цифічних відносин, що виникають у процесі банківської діяль­ності та надання банківських послуг.

За умов ринкової економіки банківське право відігравати­ме дедалі значнішу й активнішу роль у державі. Як інструмент вивчення фінансово-кредитного механізму воно спрямоване на забезпечення раціонального й ефективного функціонування банківської системи в державі, сприятиме розвитку кредитної системи, встановленню правових основ розрахунків та валют­них відносин на території України.

6. Поняття банківського законодавства України та його особливості.

Конституція України (зокрема, ст. 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України, (зокрема. Закони України “Про державне регу­лювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р., “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р., “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. тощо.

У системі банківського законодавства особлива роль відво­диться фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяють такі важливі Зако­ни України: “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р., який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист; “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р.

7. Основні положення Закону України «Про банки і банківську діяльність» (2000р.).

У системі банківського законодавства особлива роль відво­диться фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяють такі важливі Зако­ни України: "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 p., який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист. Читать ЗУ.

Цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків. Метою цього Закону є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника.

Положення цього Закону та нормативно-правові акти Національного банку України застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків.

Згідно Закону "Про банки і банківську діяльність'' банківська діяльність це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення їх від власного імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Тобто, згідно закону зміст банківської діяльності спрямовано на виконання передбаченого комплексу банківських операцій. Проте банківська діяльність - один з елементів, що забезпечують функціонування фінансової системи; через банківські правовідносини реалізовується грошово-кредитна політика в державі тощо. В чинному законодавстві України, у ст.4 Закону "Про банки і банківську діяльність" закріплено, що банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до законодавства України. Разом з тим, законодавство гарантує кожному банку економічну самостійність, рівні можливості на грошовому ринку, свободу конкуренції та ін. Проте, зважаючи на особливу природу банківської діяльності, її роль та значення у реалізації грошово-кредитної політики в державі. Національний банк України наділений низкою владно-організаційних, контрольно-наглядових та інших функцій. Разом з тим, законодавство гарантує кожному банку економічну самостійність, рівні можливості на грошовому ринку, свободу конкуренції та ін. Проте, зважаючи на особливу природу банківської діяльності, її роль та значення у реалізації грошово-кредитної політики в державі. Національний банк України наділений низкою владно-організапійних. контрольно-наглядових та інших функцій. Зокрема НБУ здійснює ліцензування банківської діяльності; встановлює вимоги щодо капіталізації банків; встановлює економічні нормативи для банків, правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками; здійснює банківське регулювання та нагляд, інші функції

8. Норми банківського права та їх класифікація.

Структура норми банківського права, тобто їх внутрішня побудова, складається з елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

За функціональною спрямованістю норми банківського права можна поділити на дві групи:

а) регулятивні;

б) Охоронні.

Регулятивні норми банківського права встановлюють права й обов’язки суб’єктів банківських правовідносин. До ре­гулятивних норм належать норми, які визначають функції НБУ і комерційних банків, встановлюють вимоги щодо ліцен­зування банківської діяльності.

Охоронні норми банківського права передбачають застосу­вання заходів примусу за порушення норм банківського зако­нодавства. До цих норм належать норми, які передбачають підстави і форми здійснення банківського нагляду, санкції за порушення валютного законодавства.

Роль банківського права виявляється в захисті прав та інте­ресів суб’єктів і має конкретне втілення завдяки застосуванню регулятивних та охоронних норм. В свою чергу, регулятивні норми банківського права залежно від характеру їх впливу на учасників банківських правовідносин поділяються на зобов’язуючі, забороняючі та уповноважуючі.

Зобов’язуючі норми права регулюють активну поведінку суб’єктів і пропонують в категоричній формі здійснювати певні дії. Наприклад, обов’язок отримувати банком ліцензію на здійснення банківської операції, зберігати кошти на рахун­ках у банках тощо.

Забороняючі норми банківського права приписують не здійснювати дій, що порушують банківську дисципліну. На­приклад, правилами касових операцій застосування готівки між юридичними особами обмежене. Валютне законодавство України забороняє на території країни використання інозем­ної валюти як засобу платежу, за винятком випадків і в поряд­ку, встановленому чинним законодавством.

Уповноважуючі норми банківського права надають учас­никам цих відносин повноваження на здійснення певних дій в установлених межах. Так, суб’єкти кредитних правовідносин укладають кредитні договори, у яких визначають свої права й обов’язки.

За змістом норми банківського права поділяють на матеріальні і процесуальні. Прикладом матеріальних норм банківського права є мета і функції банківського нагляду, підстави створення комерційних банків, види санкцій, які мо­жуть застосовуватися до банків.

Процесуальні норми банківського права встановлюють по­рядок застосування норм матеріального права. Так, законода­вець визначає вимоги, що пред’являються до звітності банків, встановлює процедуру стягнення штрафів, тобто процесуальні норми регулюють взаємовідносини НБУ і банків з приводу банківського нагляду.

За призначенням норми банківського права поділяють на загальні та пруденційні. Загальні норми банківського права закріплюють правове положення НБУ і комерційних банків, їх організаційно-правові форми, функції, визначають порядок організації та здійснення банківського нагляду, порядок здійснення банківських операцій.

Пруденційні норми банківського права — це норми, що мають на меті забезпечити стабільність функціонування банківської системи, захистити інтереси вкладників. Вони пе­редбачають різні фінансові та організаційні заходи, реалізація яких повинна привести до зниження банківського ризику. На­приклад, державна реєстрація та ліцензування банківської діяльності, встановлення НБУ економічних нормативів, застосування заходів впливу від імені держави.

9. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.

Банківські правовідносини є різновидом правових. Це такі суспільні відносини, що встановлюють між учасниками юридичний зв’язок організаційного і майнового характеру, врегульовані нормами банківського права.

Банківські правовідносини виконують такі основні функції:

— закріплюють конкретну поведінку учасників у процесі банківської діяльності або при здійсненні банківських опе­рацій;

— визначають коло суб’єктів, на яких поширюється дія норм банківського права;

— забезпечують приведення в дію юридичних засобів для реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Банківські правовідносини складаються із суб’єктів, між якими виникли правові відносини, об’єктів та змісту, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб’єктами банківських правовідносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим суб’єктом цих відносин є держава.

Об’єктом банківських правовідносин є те, стосовно чого вони виникають, — кошти, цінні папери, майно, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, операцій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів). Матеріальним змістом банківських правовідносин є поведінка суб’єктів, основою якої є суб’єктивні права й обов’язки, встановлені нор­мами банківського права. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої і навпаки.

Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві всім видам правовідносин, але у них є і свої специфічні ознаки. По-перше, вони виникають у специфічній сфері економічної діяльності держави і пов’язані з її банківською діяльністю. По-друге, ці відносини складаються з двох елементів — владно-організаційного (наприклад, реє­страція НБУ комерційних банків) і майнового (отримання клієнтом кредиту в установі банку). По-третє, однією з вимог банківських правовідносин є обов’язкова участь банків і вико­нання ними у зв’язку з цим своїх функцій. По-четверте, у цих відносинах задіяний специфічний метод, який ґрунтується на поєднанні двох різних методів регулювання — методі владних повноважень щодо іншого учасника та. методі юридичної рівності сторін, що стосується сфери майнових відносин.

Банківські правовідносини, що регулюються нормами-банківського законодавства, різноманітні за своїм змістом, адже вони пов’язані з економічною діяльністю держави і вини­кають у процесі організації і здійснення банківської діяльності.

Банківські правовідносини за змістом регулювання можна класифікувати на правовідносини:

– що регулюють організацію банківської системи;

– що виникають у сфері банківських операцій;

кредитні;

розрахункові;

валютні;

з приводу обігу цінних паперів;

– регулювання грошового обігу.

Банківські правовідносини залежно від конкретного змісту поділяються на:

а) майнові, пов’язані з коштами як видом майна;

б) немайнові, пов’язані із забезпеченням режиму банків­ської таємниці або захистом ділової репутації банку;

в) організаційні, пов’язані з побудовою банківської систе­ми або організації структури банку;

Підставами виникнення банківських правовідносин мо­жуть бути: норма закону, адміністративний акт, договір або одностороння угода, заподіяння шкоди.

Виникнення, зміна і припинення банківських правовідно­син пов’язані з юридичними фактами, тобто подіями і діями, передбаченими нормами банківського законодавства.

Припинення банківських правовідносин має місце в разі смерті громадянина (наприклад, у зв’язку з цим відбувається погашення кредитного зобов’язання громадянина), або про­типравної дії, що порушує вимоги закону (коли комерційний банк порушують норми банківського законодавства і це при­зводить до відкликання Національним банком ліцензії на здійснення банківських операцій).

Регламентація суспільних відносин, що виникають і відбу­ваються з обов’язковою участю банків і виконанням ними своїх функцій, сприяє обігу грошових коштів у державі, відповідає економічним і соціальним потребам суспільства.

10. Поняття і функції банківської системи.

Банківська система е законодавче визначеною, чітко структурованою сукупністю фінансових інститутів, які займа­ються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи виявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;

6) трансформаційна функція;

в) стабілізаційна функція.

Важливою функцією банківської системи є функція ство­рення грошей і регулювання грошової маси, яка полягає в тому, що банки оперативно змінюють масу грошей в обігу, збільшу­ючи або зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. У виконанні цієї функції беруть участь усі ланки банківської сис­теми (НБУ і комерційні банки) і вона стосується всіх напрямів банківської діяльності.

Для банківської системи характерна трансформаційна функція, яка полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб’єктів господарювання і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики.

Крім зазначених функцій, банківська система також вико­нує стабілізаційну функцію, тобто забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку. Оскільки для банківської діяльності характерна висока ризикованість, і банки працюють в умовах постійної і підвищеної загрози втрати грошей та банкрутства, боротьба з ризиками є важли­вим завданням не лише окремих банків, а й усієї банківської системи. Банки, виступаючи посередниками грошового ринку, беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників. Виконання банківською системою стабілізаційної функції забезпечується прийняттям законів та інших нормативних актів, що регла­ментують діяльність усіх ланок банківської системи, та ство­ренням належного механізму контролю і нагляду за додержан­ням як чинного законодавства, так і діяльності банків.

11. Правова основа банківської системи.

Акти, що діють у цей час у банківській сфері, залежно від їх юридичної сили, можна поділити на 5 груп:

1. Конституція України, яка заклала концептуальні основи банківського законодавства;

2. Закони України, що регулюють різні аспекти банківської справи;

3. Укази Президента з питань банківської діяльності;

4. Акти Кабінету Міністрів України з питань банківської діяльності;

5. Нормативно-правові акти (постанови, положення, інструкції, правила Національного банку України з питань, віднесених до його повноважень.

Функціонування  вітчизняної банківської системи регулюється насамперед Конституцією України, зокрема ст. 92, ч.2, п.1, яка передбачає, що винятково законами встановлюються правові засади у сфері функціонування кредитного, грошового, фінансового та інвестиційного ринків і інших важливих напрямків реалізації функцій держави. Звідси важливою задачею є визначення виду й способу правового регулювання банківської діяльності, яка в першу чергу повинна ґрунтуватися на законах, а потім реалізовуватися через правові механізми Національного банку.

Найважливішими актами в сфері банківської справи є закони, вони визначають правові засади функціонування банків. Нині в Україні діє цілий ряд законів, що регулюють банківську діяльність та банківську справу. Серед них: Закони "Про Національний банк України", "Про Раду Національного банку", "Про банки і банківську діяльність", "Про заставу", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про фінансовий лізинг", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", "Про банкрутство", "Про платіжні системи і переказ грошей в Україні", "Про іпотеку", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", "Про іпотечне кредитування, операцій з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про організацію формування та обігу кредитних історій", "Про іпотечні облігації".

Серед перерахованих вище законів, науковці та фахівці обґрунтовано виділяють закони, які є базовими. До них відносяться Закони: "Про Національний банк України", прийнятий 20 травня 1999 р. і "Про банки і банківську діяльність", прийнятий 7 грудня 2000 р., оскільки зазначені нормативні акти є визначальними для банківської системи.

12. Структура банківської системи України.

Сучасна банківська система України, як і у більшості країн світу, складається з двох рівнів. У ст. 4 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначено, що банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, які створені і діють на території України" відповідно до положень цього Закону.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком України, який відповідає за підтриман­ня стабільності національної грошової одиниці та функціону­вання банківської системи. Національний банк України, як і центральні банки країн з ринковою економікою, виступає емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, ор­ганом банківського регулювання і нагляду, монетарного та ва­лютного регулювання економіки, впливає за допомогою виз­начених законодавством функцій та операцій на всі сфери еко­номічного життя країни.

Національний банк України як головний банк держави виступає Координатором діяльності кредитних інститутів і ви­конує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни, зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів, здійснює розра­хункове обслуговування центральних органів влади. Держав­ного казначейства, бере участь в обслуговуванні державного боргу розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням та виплатою доходу за ними.

НБУ здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від органів державної влади, має право законодавчої ініціативи і в своїй діяльності підзвітний Президентові України та Вер­ховній Раді України.

Як центральний банк держави НБУ здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків; відсоткову політику; рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкрито­му ринку; депозитну політику; управління золотовалютними резервами; регулювання імпорту й експорту капіталу.

НБУ належить виключне право введення в обіг (емісії) бан­кнот і монет, він встановлює правила введення в обіг, зберігання, перевезення грошей, визначає порядок ведення ка­сових операцій для банків, підприємств і організацій, організує інкасацію.

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує функціонування платіжної системи, організовує міжбанківські розрахунки, виступає для комерційних банків своєрідним кре­дитором останньої інстанції, здійснює кредитування (рефінан­сування) банків з метою підтримки їх ліквідності наданням ломбардних та стабілізаційних кредитів, проведенням опе­рацій РЕПО.

Як орган банківського регулювання і нагляду НБУ здійснює державну реєстрацію і ліцензування банків, визначає правила, що регламентують їх діяльність, встановлює принци­пи і стандарти ведення бухгалтерського обліку та звітності в банках,

Важлива роль відводиться Національному банку як органу валютного регулювання і валютного контролю, який видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому, видає ліцензії на проведення-операцій із валютними цінностями, здійснює контроль за діяльністю банків та інших установ на валютному ринку.

НБУ е юридичною особою, має статутний фонд, який перебуває у загальнодержавній власності, має свою печатку із зображенням Державного Герба України, займається госпрдарською діяльністю. Отже, діяльність Національного банку і України скерована на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, фінансування і розрахунків у народному господарстві.

До другого рівня банківської системи України належать ко­мерційні банки з різними формами власності, спеціалізації та сфери діяльності.

У ринковій економіці комерційним банкам належить, вели­ка роль, вони акумулюють значну частину кредитних ресурсів і надають своїм клієнтам повний комплекс фінансових послуг, включаючи кредитування, залучення депозитів, розрахункове обслуговування, займаються випуском і розміщенням цінних паперів тощо.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними уста­новами, що діють у різних секторах ринку позичкового капіталу і фактично займаються всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням госпо­дарської діяльності своїх клієнтів. Враховуючи, що основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає саме на комерційні банки, їх часто називають “універмагами фінансових послуг”.

За сучасних умов спостерігаються тенденції розмежування функцій та операцій комерційних банків з метою універ­салізації їх діяльності, підвищення ефективності банківської діяльності та одержання прибутків.

Різноманітність послуг, що надаються комерційними бан­ками, однак, не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Кожен банк визначає сферу своєї діяльності, виходячи з потреб клієнтів, яких він обслуговує. Проте існує низка основних, базових функцій комерційного банку, які дають змогу віднести цей фінансовий інститут до установ банківської системи. До таких основних функцій ко­мерційного банку, що визначають його економічну суть, слід віднести: посередництво в кредиті, посередництво в розрахун­ках і платежах, випуск кредитних знарядь обігу.

Банківська система України є одним з найбільш динамічно розвинених секторів національної економіки, де перехід до ринкових відносин відбувався досить швидко і де реально відбувається процес демонополізації, діє конкуренція, гроші та кредит набувають ринкового змісту.

13. Роль банківської системи в регулюванні економічних відносин держави.

Банківська система України становить органічну частину загальноекономічного комплексу і безпосередньо взаємодіє з економікою країни в цілому, відіграє значну роль в еко­номічних процесах, що виявляється в створенні оптимального середовища для мобілізації й вільного “переливання” капіталів, нагромадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

Ефективність банківської системи країни багато в чому за­лежить від процесу її реструктуризації, здійснення належної державної політики у сфері банківської діяльності. До цілей державної політики в банківській сфері належать:

• уникнення надмірної концентрації економічної влади, обме­ження прояву монополізації і підтримання конкуренції в банківській діяльності;

• забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитний політиці держави;

• підтримання політики достатньої концентрації банків з метою посилення їх конкурентоспроможності;

• забезпечення додержання законів і правил, що передбачає високий рівень ведення банківської справи;

• задоволення потреб суспільства в різноманітних банківсь­ких послугах;

• поліпшення наслідків можливих кризисів у банківській системі;

• забезпечення спроможності банків задовольняти потреби і законні інтереси своїх клієнтів; стимулювання та сприяння високому рівню ефективності й прибутковості операцій щодо розміщення кредитів у різні галузі економіки. З метою реалізації цілей державної політики в банківській сфері 14 липня 2000 р. було видано Указ Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень”.

14. Правова природа Національного банку України.

Правове становище НБУ визначається Конституцією України (статті 99 і 100), Законом України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р., а також іншими нормативними актами.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України є центральним банком держави і знаходиться в її власності. Національний банк України, будучи державним банком країни, разом із своїми філіями являє собою пер­ший рівень банківської системи України і є свого роду «банком бан­ків», так як виконує базові функції кредитної і резервної системи і обслуговує виконання державного бюджету країни.

Правова природа Національного банку України має свої особливості. З одного боку, Національний банк є юридичною особою (ст. 6) і може укладати цивільно-правові угоди з комерційними банками і дер­жавою. А з іншого, — він має широкі владні повноваження щодо управління грошово-кредитною системою держави (ст. 8). Таким чином, Національний банк України має подвійну правову природу.

Національний банк України створений відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» і діє на основі законодавства України, свого Статуту, затвердженого постановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1991 р., а також договорів або інших угод України з іншими державами в галузі кредитно-грошових відносин.

Національний банк є емісійним центром України, підзвітний Верховній Раді України і має право законодавчої ініціативи. Він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національному банку належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також на випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України. Національний банк створює державну скарбницю України та організує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси.

Національний банк представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків.

Національний банк України нагромаджує золотовалютні резерви, які зараховуються на баланс Національного банку, здійснює операції щодо їх розміщення, в тому числі в іноземних банках, самостійно або через банки, уповноважені ним на виконання зовнішньоекономічних операцій.

Основними завданнями Національного банку України є регулювання і дотримання сталого грошового обігу в державі, здійснення заходів, спрямованих на забезпечення конвертованості гривні і розвиток валютного ринку; забезпечення спрямування кредитних ре­сурсів у пріоритетні галузі економіки і, насамперед, — на розвиток ринку товарів і послуг; аналіз грошово-кредитних відносин та їх прогнозування; здійснення функцій резервного банку, зберігання й управління резервними фондами грошових знаків, дорогоцінних металів і золотовалютних запасів; організація розрахунків між комерційними банками через кореспондентські розрахунки, а також інші кредитно-розрахункові операції згідно з діючим законодавством; контроль за до­держанням банками, їх філіями й установами положень та економічних нормативів, встановлених відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Національний банк як суб’єкт права характеризується складною майновою і фінансовою структурою. Майно Національного банку складається із фондів основних і оборотних коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається в самостійному балансі НБУ.

Джерелом формування майна Національного банку є статутний фонд на момент створення банку, доходи, одержані від банківської діяльності. Статутний фонд банку утворюється за рахунок коштів держави і слугує забезпеченням його зобов’язань. Розмір цього фон­ду встановлюється і змінюється рішеннями Верховної Ради України.

Доходи Національного банку України утворюються за рахунок надання позичок і гарантій, дисконтування векселів, продажу цінних паперів, валюти інших держав, проведення інших операцій. Витрати Національного банку: це одержання позичок і гарантій, купівля цінних паперів, валюти, інші операції. Основним показником госпрозрахункової діяльності Національного банку є прибуток. Національний банк та його установи, за винятком госпрозрахункових, звільняються від сплати всіх видів податків (крім земельного), зборів і державного мита.

Законодавством встановлено, що Національний банк України підзвітний Верховній Раді України, має автономний статус у системі органів виконавчої влади і не залежить від неї при вирішенні питань, що входять до компетенції центрального банку. Якщо раніше головний банк держави і вся кредитна система безпосередньо підпорядковувались уряду, то новий правовий статус банку забезпечує самостійність у проведенні банком єдиної державної грошово-кредитної політики, запобіганні неконтрольованої емісії грошей. Однак Національний банк щорічно (у квітні) подає Верховній Раді України звіт про свою роботу, баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи держави. Верховна Рада України щорічно за поданням Національного банку затверджує розподіл його прибутку, а також основні напрями грошово-кредитної політики. В Національному банку, крім статутного фонду, утворюються резервний фонд, фонд основних коштів, фонд накопичення і споживання, фонд валютних відрахувань та ін.

Резервний фонд призначається для покриття можливих збитків по операціях Національного банку. Відрахування у резервний фонд проводяться за рахунок прибутку Національного банку до досягнення ним розміру статутного фонду. Якщо резервний фонд частково або повністю буде використано на покриття збитків, то відрахування у цей фонд поповнюються і проводяться до досягнення ним установленого розміру.

Слід відмітити, що для виконання своїх адміністративно-контрольних функцій Національний банк України має право видавати нормативні акти з питань, що входять до його повноважень. Ці акти видаються у формі постанов Правління Національного банку і є обов’язковими для виконання всіма юридичними й фізичними особами. Інструкції, положення, правила нормативного характеру затверджуються постановами Правління Національного банку, які не повинні суперечити законодавству України і не мають зворотної сили.

Нормативні акти Національного банку, що регулюють правовідносини, суб’єктами яких є фізичні особи, підлягають державній реєстрації згідно із законодавством України. В практиці нормотворення Національного банку України можна назвати і такі види документів, як листи й телеграми, які дістали поширення, хоча не можуть мати нормативного характеру і не відповідають вимогам, встановленим Єдиною державною системою діловодства.

Діяльність Національного банку України спрямована насамперед на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, здійснення фінансування і розрахунків у народному господарстві України.

15. Основи відносин Національного банку України з вищими органами держави.

Особливість правового статусу, завдання і функції Національного банку України визначають характер взаємовідносин його з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Діючи в єдиній соціальній системі, виступаючи особливим централь­ним органом державного управління в системі органів держа­ви, НБУ має автономність, його діяльність характеризується оптимальною самостійністю щодо управління грошово-кредитною системою України.

Стаття 4 Закону України “Про Національний банк України” передбачає, що Національний банк як економічно самостійний орган здійснює свої функції та повноваження не­залежно від виконавчо-розпорядчих органів держави і не відповідає за політику уряду.

Вищі органи держави й Національний банк з метою забез­печення розвитку ринкової економіки в державі будують свої взаємовідносини на основах всебічного співробітництва. Свою діяльність щодо виконання державної політики в сфері грошового обігу, кредиту, валютного регулювання, забезпе­чення стабілізації фінансового стану в державі вони здійсню­ють у тісному взаємозв’язку і взаємодії.

Одночасно чинне законодавство передбачає, що НБУ підзвітний як Президенту України, так і Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.

Національний банк двічі на рік надає Президентові України інформацію про стан грошово-кредитного ринку в країні. Президент України вносить Верховній Раді України пропозиції щодо кандидатури Голови Національного банку України, призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України прийняттям відповідного Указу. Голова НБУ одноосібне несе відповідальність перед Президентом України за діяльність Національного банку.

Взаємовідносини НБУ з Верховною Радою України вияв­ляються в різноманітних проявах. Зокрема, Верховна Рада України, за поданням Президента України, призначає на поса­ду та звільняє з посади Голову Національного банку, полови­ну складу Ради Національного банку прийняттям відповідної постанови; затверджує розмір статутного капіталу та кошто­рис Національного банку та звітність про виконання кош­торису.

Національний банк надає Верховній Раді України двічі на рік інформацію про стан грошово-кредитного ринку в дер­жаві, звіт про свою роботу, баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи держави, подає на розгляд Вер­ховній Раді України щороку розроблені Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх реалізацією; голова Національного банку доповідає Вер­ховній Раді України про діяльність Національного банку.

Верховна Рада України здійснює нормотворчу діяльність з питань встановлення виключно законами України засад ство­рення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків. У свою чергу, НБУ, здійснюючи право законодавчої ініціативи, має право вносити на розгляд Верховної Ради України проекти законів щодо грошово-кре­дитної політики, функціонування банківської системи тощо.

Велике значення для нормального й ефективного функціонування Національного банку України має, з одного боку, чітке розмежування повноважень між урядом і Національним банком, а з іншого тісний взаємозв’язок і взаємодія з Кабінетом Міністрів України

Національний банк та Кабінет Міністрів України прово­дять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної еко­номічної програми

Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів, вносить реко­мендації Кабінету Міністрів України щодо впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошо­во-кредитної сфери України.

Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку на­дають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу. Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України Голова НБУ або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом до­радчого голосу, а члени Кабінету Міністрів у засіданнях Правління НБУ з правом дорадчого голосу.

Важливою формою взаємодії Кабінету Міністрів України і Національного банку є нормативні акти, що приймаються Кабінетом Міністрів України, з питань здійснення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а з низки особливо важливих питань банківської сфери ними видаються спільні постанови. Постанови Кабінету Міністрів України, бу­дучи обов’язковими для виконання, визначають державну політику в сфері грошового обігу, кредитування, здійснення фінансування та платежів у народному господарстві. Проекти законодавчих та інших нормативних актів, що розробляються НБУ і безпосередньо стосуються діяльності суб’єктів господа­рювання та е обов’язковими до виконання останніми, узгод­жуються з Кабінетом Міністрів України.

16. Функції та операції Національного банку України.

Зміст діяльності Національного банку України розкри­вається через систему його функцій, в основних напрямах функціонування. Для виконання завдань, покладених на цей особливий центральний орган державного управління Зако­ном України “Про Національний банк України” (статті 6 і 7), передбачено такі функції.

Насамперед, ст. 99 Конституції України та ст. 6 Закону України “Про Національний банк України” визначають, що основною функцією Національного банку є створення таких грошово-кредитних механізмів, які спроможні забезпечити стабільність національної грошової одиниці (гривні) з метою цінової стабільності, стримування інфляції, платоспромож­ності, що створює передумови для економічного зростання в країні. Стабільність грошової одинці, як відомо, пов’язана зі стабільністю споживчих цін і курсовою політикою держави. На виконання своєї основної функції НБУ сприяє забезпечен­ню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, цінової стабільності, тобто утриманню систе­ми цін на певному рівні підтриманням стабільного курсу гро­шової одиниці України. Основною метою цінової стабільності і є забезпечення купівельної спроможності національної гро­шової одиниці, яка досягається завдяки підтриманню низько­го рівня інфляції.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк виконує й інші функції.

1. Відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та провадить грошово-кредиту політику

2. Монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг.

3. Виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.

4. Встановлює для банків правила здійснення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна

5. Організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інфор­мації та статистики платіжного балансу.

6. Визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками.

7. Визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює систему електронних платіжних засобів, платіжних систем, ав­томатизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації.

8. Здійснює банківське регулювання та нагляд.

9. Веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом ви­падках.

10. Складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування.

11. Представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних уста­новах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.

12. Здійснює відповідно до визначених спеціальним зако­ном повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими уста­новами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.

13. Забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими мета­лами.

14. Аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.

15. Організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та переве­зення банкнот, монет та інших цінностей.

16. Реалізує державну політику з питань захисту держав­них секретів у системі Національного банку.

17. Бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України.

18. Здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку.

19. Веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

20. Визначає особливості функціонування банківської сис­теми України в разі введення воєнного стану чи особливого реріоду.

21. Здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Велике значення для ефективності банківського регулю­вання має нормотворча функція Національного банку України.

Національний банк видає нормативно-правові акти з пи­тань, віднесених до його повноважень, які е обов’язковими для органів державної влади і місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм влас­ності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку (інструк­ції, положення, правила) видаються і затверджуються у формі постанов Правління НБУ. Вони не можуть суперечити зако­нам та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підляга­ють обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набувають чинності відповідно до законодавства України.

Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України. В прак­тиці нормотворення НБУ набули поширення і такі види доку­ментів, як листи і телеграми, які не можуть мати нормативно­го характеру і не відповідають вимогам, встановленим Єдиною державною системою діловодства.

17. Поноваження Голови НБУ.

Очолює Національний банк України Голова, який відповідно до Конституції України при­значається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на 5 років.

У разі незатвердження Верховною Радою України кандида­тури, запропонованої Президентом України, питання ке­рівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тим­часове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за , згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.

Голова Національного банку звільняється з посади Верхов­ною Радою України за поданням Президента України при­йняттям відповідної постанови у разі:

1. закінчення строку повноважень;

2) набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

3) заяви про відставку за політичними або особистими причинами, поданої у письмовому вигляді та прийнятої Президентом України;

4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою;

5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) за поданням Президента України в межах його консти­туційних повноважень.

У ст. 19 Закону України “Про Національний банк України” визначаються повноваження та обов’язки Голови Національ­ного банку, а саме:

1) керує діяльністю Національного банку;

2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади; з банками; фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами й орга­нізаціями;

3) головує на засіданнях Правління Національного банку;

4) підписує протоколи, постанови Правління Національ­ного банку, накази та розпорядження, а також угоди, Що укла­даються Національним банком;

5) розподіляє обов’язки між заступниками Голови Націо­нального банку;

6) видає розпорядчі акти, обов’язкові до виконання всіма службовцями Національного банку, його підприємствами, ус­тановами,

7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяль­ності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Націо­нального банку відповідно до цього Закону;

8) одноосібне несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Отже, Голова Національного банку України вирішує пи­тання оперативного керівництва банком і несе повну політичну і юридичну відповідальність перед Президентом України і парламентом за результати проведення грошово-кредитної політики в державі.

Голова Національного банку має одного першого заступ­ника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з Радою Національного банку.

18. Мережа і організаційна структура Національного банку України.

Для здійснення своїх функцій та керівництва територіаль­ними управліннями НБУ має центральний апарат, який функціонує у Києві. Організаційні основи і структура цент­рального апарату НБУ затверджені постановою Правління НБУ. До структури центрального апарату Національного банку входять департаменти та самостійні управління з основ­них напрямів банківської діяльності, зокрема, функціями яких є розроблення грошово-кредитної політики, здійснення банківських операцій, дослідно-аналітичних робіт, а також Організація робіт технічного та адміністративного характеру. В центральному апараті Національного банку функціонують такі департаменти: адміністративний, економічний, банків­ського нагляду, валютного регулювання, платіжних систем, готівково-грошового обігу, бухгалтерського обліку, монетар­ної політики, інформатизації, персоналу, міжнародних зв’язків, валютного контролю і ліцензування, фінансовий, юридичний, економічного аналізу, досліджень і прогнозуван­ня, банківської безпеки, пруденційного нагляду, внутріш­нього аудиту тощо.

Внутрішня структура департаменту неоднакова і деякі з них мають складну побудову. Так, до департаменту валютно­го регулювання входять чотири управління, а саме: валютних операцій; прогнозування; валютної політики; методології ва­ лютного регулювання та валютного контролю і ліцензування. Департамент економічного аналізу і прогнозування включає; управління ринку капіталів та бірж, оперативного прогнозу­вання й аналізу розвитку грошово-кредитного ринку, уп­равління методології інструментів грошово-кредитної політики та рефінансування комерційних банків. Крім депар­таментів, у структурі апарату НБУ є самостійні управління: реєстрації та ліцензування й інспектування банків, нагляду за великими банками, з питань роботи з проблемними банками, безвиїзного нагляду за діяльністю банків, методології ва­лютного регулювання.

Національному банку України також підпорядковані інші установи: Операційне управління. Головне управління. Цент­ральне сховище. Державна скарбниця, Центральна розрахун­кова палата. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, інженерно-технічний центр, навчальний центр, банківські навчальні заклади (академія в Сумах, інститут у Львові). Національний банк України має офіційні видання: “Бюлетень НБУ”, “Платіжний баланс України”, “Вісник НБУ”.

Територіальні управління Національного банку України утворюються відповідно до існуючого територіального устрою України і складаються з Головного управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим, Головного управління Національного банку у Києві і Київській області та 23 територіальних управлінь в обласних центрах України.

У територіальних управліннях НБУ структура апарату ана­логічна центральному з деякими відмінностями, що виплива­ють зі специфіки їх роботи.

Становить інтерес організаційна структура Головного уп­равління НБУ у Києві і Київській області, яке є відокремленим підрозділом НБУ і йому підпорядковане. Організаційну струк­туру цього Територіального управління формують 12 функ­ціональних підрозділів (управління і відділи), кожний з яких має певні права й обов’язки. До управлінь належать: готівкового обігу та касових операцій, перевезення цінностей та Організації інкасації, банківського нагляду; організації бухгалтерського обліку, фінансів та звітності; з контролю валютних операцій та адміністративне управління.

У структурі цього управління також функціонують відділи: економічної роботи та грошово-кредитних відносин, інформатизації; банківської безпеки, персоналу, аудиту та юридичний.

Зазначена структура територіального управління і закріплені за ним повноваження дають можливість здійснюва­ти оперативну діяльність та ефективно виконувати завдання і функції, що стоять перед управлінням.

Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати норма­тивні акти, діють від імені Національного банку в межах отри­маних від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, затвердже­ним Правлінням Національного банку.

Організаційна структура Національного банку України і його мережа, таким чином, забезпечують втілення в життя єдиної державної політики в сфері грошово-кредитного обігу і спрямовані на. ефективне функціонування центрального банку країни — НБУ.

19. Економічні нормативи банківської діяльності.

Економічні нормативи діяльності банків (economic ratios; regulatory ratios for banks) – показники, встановлені Національним банком України з метою регулювання банківської діяльності на основі безвиїзного нагляду для здійснення моніторингу діяльності окремих банків і банківської системи в цілому. Національний банк України встановлює наступні економічні нормативи, що є обов’язковими до виконання всіма банками:

 

1.    Нормативи капіталу: мінімального розміру регулятивного капіталу – Н1 (120 млн. грн.); достатності (адекватності) регулятивного капіталу – Н2 (не менше 10%); (коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3) – Н3 (не менше 9%);(коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до зобов’язань (Н3-1) (не менше 10%).

 

2.    Нормативи ліквідності: миттєва ліквідність – Н4 (не менше 20%); поточна лік­відність – Н5 (не менше 40%); короткострокова ліквідність – Н6 (не менше 60%).

 

3.    Нормативи кредитного ризику: максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента – Н7 (не більше 25%); великих кредит­них ризиків – Н8 (не більше 8-ми кратного розміру регулятивного капіталу); максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру – Н9 (не більше 5%); максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам – Н10 (не більше 30%).

 

4.    Нормативи інвестування: інвестування в цінні папери окремо за кожною установою – Н11 (не більше 15%); загальної суми інвестування – Н12 (не більше 60%).

 

 

Джерело:

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні // Постанова Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 368.

20. Наглядові функції Національного банку України.

Банківський нагляд — це система контролю та активних упорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Головна мета банківського нагляду, як і банківського регулювання — це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог законодавства щодо здійснення банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.

У серпні 1987 р. Базельським Комітетом були опубліковані «Ключові принципи ефективного банківського нагляду», які стали основним джерелом рекомендації для розробки законодавства про банківський нагляд провідних країн. У жовтні 1997 р. принципи із правками та доопрацюваннями було затверджено на щорічних зборах Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Документ дістав назву Базельських принципів ефективного банківського нагляду.

Банківський нагляд у широкому розумінні включає в себе власне нагляд за банками, що називається дистанційним або документальним, та інспектування (інспекційні перевірки на місцях). Дистанційний контроль включає в себе перевірку звітності, яку надають банки. Він дозволяє передбачити проблеми, які можуть вплинути на платоспроможність та ліквідність банків і призвести до їх банкрутства. Інспекційні перевірки на місцях дають можливість перевірити ступінь достовірності інформації, яку передають банки наглядовим органам та сформувати максимально точну уяву про фінансовий стан банку, якість його менеджменту.

Контроль за діяльністю банків здійснюється передусім у формі перевірок інспекторами Національного банку України. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України відповідно до плану, затвердженого Національним банком України.

Планова перевірка здійснюється не частіше ніж один раз на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов'язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до її початку.

Банки зобов'язані забезпечити інспекторам Національного банку України та іншим уповноваженим ним особам вільний доступ до всіх документів та інформації з дотриманням встановлених законодавством правил, а при перевірці на місці — можливість вільного доступу в робочий час у всі приміщення банку.

Національний банк України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку за наявності обгрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою Національного банку України або уповноваженою ним особою.

Для здійснення своїх повноважень щодо нагляду Національний банк України має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення з окремих питань діяльності банку.

У ході перевірки банку Національний банк України має право перевіряти будь-яку звітність афілійованої особи банку щодо взаємовідносин з банком з метою визначення впливу відносин з афілійованою особою на стан банку.

Національний банк України також має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк.

До осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, відносяться:

— власник істотної участі в банку, якщо Національний банк України вважає, що він не відповідає вимогам, установленим законодавством щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку;

— особа, що придбала істотну участь у банку без письмового дозволу Національного банку України.

Об'єктом перевірки Національного банку України може бути також особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без банківської ліцензії.

У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, вимог законодавства, або здійснення банками ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану його реорганізації;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видати розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення банком окремих видів операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на:

— керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог законодавства;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади в разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог законодавства;

з) реорганізації банку;

и) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення чинного законодавства, що спричинило значну втрату активів або доходів і настанні ознак неплатоспроможності банку, Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.

Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи — власника істотної участі, якій пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог банківського законодавства, або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Особу, яку на підставі розпорядження Національного банку України було відсторонено від посади, або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу Національного банку України.

Рішення Національного банку України щодо призначення тимчасової адміністрації є виконавчим документом.

До керівників та службових осіб банку, фізичних осіб — власників істотної участі накладаються штрафи в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення.

21. Заходи впливу, що застосовуються Національним банком.

Велике значення для забезпечення надійності комерційних банків має застосування Національним банком України заходів впливу згідно зі ст. 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського зако­нодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Національ­ний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосовувати такі заходи впливу:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшен­ня невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано ви­соких відсоткових виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостереженої ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реор­ганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усу­нення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видавати розпорядження щодо:

а) припинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нор­мативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окре­мих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ри­зику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на: керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Націо­нального банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі у банку використовувати право голосу придба­них акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи система­тичного порушення цією особою вимог цього Закону або нор­мативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення банківського законодавства, що спричи­нило значну втрату активів або доходів, і настання ознак не­платоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно зі статтями 87-93 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника — юридичної особи — влас­ника істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України або якщо таку особу виз­нано винною у, вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі. Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Види і вибір заходів впливу до комерційних банків та інших осіб за порушення банківського законодавства, порядок їх застосування закріплено в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженому постановою Правління НБУ від 28.08.2001.

Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:

результатів інспекційних (плановик і позапланових перевірок діяльності банків чи їх філій;

результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;

результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного зако­нодавства на їх здійснення.

Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу НБУ має здійснюватися з урахуванням: характеру допущених банком порушень, причин, які зумовили виникнення виявле­них порушень, загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу.

Банк або інші особи мають право оскаржити в суді рішення про застосування заходів впливу. Оскарження не зу­пиняє виконання оскаржуваного рішення.

22. Ліцензійні функції Національного банку України.

Ліцензування — це порядок видачі бан­кам, які з часу реєстрації НБУ набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських опе­рацій, якщо умови діяльності комерційних банків від­повідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам клієнтів.

На здійснення банківських операцій Національний банк видає комерційним банкам ліцензії (п. 9 ст. 7, п. 2 ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”, статті 19 і 20 За­кону України “Про банки і банківську діяльність”).

Банківська ліцензія — це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визна­чених законодавством, на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і бан­ківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без от­римання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати од­ночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести ра­хунки.

Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно з законами України.

Банківська ліцензія видається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності доку­ментів, що підтверджують:

наявність оплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;

забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, примі­щенням відповідно до вимог Національного банку України;

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком про­тягом одного року з дати державної реєстрації банку. В тако­му разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Чинними правилами НБУ встановлено різні умови і доку­менти, необхідні для отримання банківських ліцензій, письмо­вих дозволів банками.

Так, для отримання банківської ліцензії банки подають до територіального управління НБУ такі документи:

— клопотання банку про видачу банківської ліцензії за підписом голови Правління банку;

— інформацію про керівників банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним вимогам;

— відомості про забезпеченість банку належним бан­ківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комунікаційними засобами, що відповідають вимогам НБУ;

— документ про право власності на приміщення (свідоцт­во про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право власності) або договір оренди на приміщення, у якому буде розміщено банк на строк не менше ніж п’ять років;

— відомості про відповідність технічного стану та організації охорони приміщень банку вимогам нормативно-правових актів Національного банку.

Крім зазначених вище документів, також подаються спеціальні документи:

план (бізнес-план), опис банківських операцій з обґрунту­ванням їх економічної доцільності, економічне обґрунтування прогнозних показників розрахунків балансового звіту та звіту про фінансові результати, опис та дані про управління й організаційну структуру банку, внутрішні положення про правління (раду директорів) банку, розрахунку балансового звіту та прибутковість усієї діяльності банку тощо.

Висновок щодо можливості видачі банку ліцензії готує те­риторіальне управління НБУ після отримання повного пакета документів протягом 10 робочих днів з дня їх отримання від банку.

У разі позитивного рішення територіальне управління надсилає пакет документів із своїм висновком та клопотан­ням банку Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ.

Висновок про надання комерційному банку банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензій на виконання окремих операцій готує Генеральний департамент банківського нагля­ду НБУ та передає його і проект відповідного рішення на роз­гляд Комісії Національного банку, яка приймає рішення про­тягом одного місяця з дня отримання повного пакета доку­ментів. Банківська ліцензія набуває чинності з дня прийняття відповідного рішення Комісією НБУ та оформлення її належ­ним чином на спеціальному бланку за підписом заступника Голови НБУ. За видачу банкам ліцензій встановлена плату у розмірі 130 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Національний банк України може відмовити банку у видачі банківської ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів установлено, що надано недо­стовірну або неповну інформацію, або якщо банк протягом одного року з дати реєстрації не виконав умови, передбачені правилами НБУ. Рішення про відмову у видачі банківської ліцензії НБУ повідомляє банк у письмовій формі протягом місяця із зазначенням причин відмови.

Банківська ліцензія може бути відкликана НБУ в таких ви­падках:

1) якщо було виявлено, що документи, надані для отри­мання ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) якщо банк не виконав жодної банківської операції про­тягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) у разі порушення банківського законодавства, що спри­чинило значну втрату активів і настання неплатоспромож­ності банку;

4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з ви­могами банківського законодавства;

5) недоцільності виконання плану тимчасової адмі­ністрації щодо реорганізації банку.

Національний банк України негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк упродовж трьох днів з моменту отримання рішення зобов’язаний повернути Національному банку України свою банківську ліцензію.

У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії з підстави про виявлення недостовірних даних у доку­ментах банк припиняє здійснення всіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів та положень Закону.

Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті “Урядовий кур’єр” або “Голос України” і е підставою для звернення до суду з по­зовом про ліквідацію банку.

Рішення про відкликання ліцензії на право здійснення банківських операцій є крайнім заходом НБУ, якому мають передувати інші заходи запобіжного характеру відповідно до чинного законодавства.

Рішення Національного банку України про відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій повідомляється всім банкам України.

Чинне законодавство України передбачає, що основною метою будь-якого банку є здійснення ним банківських опе­рацій.

23. Організація роботи Національного банку України.

Закон України “Про Національний банк України” визначає організацію роботи Національного банку, його керґвні ор­гани, їх повноваження та розмежування між ними компетенцй..

Організація роботи НБУ підпорядкована виконанню по­кладених на нього функцій та його ролі в реалізації еко­номічної політики держави. Очолює Національний банк України Голова, який відповідно до Конституції України при­значається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на 5 років.

У разі незатвердження Верховною Радою України кандида­тури, запропонованої Президентом України, питання ке­рівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тим­часове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за , згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.

Голова Національного банку звільняється з посади Верхов­ною Радою України за поданням Президента України при­йняттям відповідної постанови у разі:

2. закінчення строку повноважень;

2) набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

3) заяви про відставку за політичними або особистими причинами, поданої у письмовому вигляді та прийнятої Президентом України;

4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою;

5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) за поданням Президента України в межах його консти­туційних повноважень.

У ст. 19 Закону України “Про Національний банк України” визначаються повноваження та обов’язки Голови Національ­ного банку, а саме:

1) керує діяльністю Національного банку;

2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади; з банками; фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами й орга­нізаціями;

3) головує на засіданнях Правління Національного банку;

4) підписує протоколи, постанови Правління Національ­ного банку, накази та розпорядження, а також угоди, Що укла­даються Національним банком;

5) розподіляє обов’язки між заступниками Голови Націо­нального банку;

6) видає розпорядчі акти, обов’язкові до виконання всіма службовцями Національного банку, його підприємствами, ус­тановами,

7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяль­ності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Націо­нального банку відповідно до цього Закону;

8) одноосібне несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Отже, Голова Національного банку України вирішує пи­тання оперативного керівництва банком і несе повну політичну і юридичну відповідальність перед Президентом України і парламентом за результати проведення грошово-кредитної політики в державі.

Голова Національного банку має одного першого заступ­ника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з Радою Національного банку.

Особливий правовий статус Національного банку України, забезпечення єдиної державної грошово-кредитної політики і виконання функцій щодо управління банківською системою держави і регулювання банківською діяльністю зумовлюють потребу в функціонуванні таких керівних органів Національ­ного банку, як Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про Національний банк України” Рада Національного банку як керівний орган НБУ здійснює такі повноваження:

1) згідно з загальнодержавною програмою економічного розвитку та основними параметрами економічного й соціаль­ного розвитку України до 15 вересня розробляє і вносить Вер­ховній Раді України для інформування Основні засади грошо­во-кредитної політики , здійснює контроль за виконанням їх;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;

4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік;

5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;

6) визначає аудиторську компанію для проведення ауди­торської перевірки Національного банку, розглядає ауди­торський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ, публікує в офіційних друкованих засобах масової інфор­мації щорічний баланс Національного банку;

7) затверджує щороку до 1 липня звіт про виконання кош­торису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;

8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредит­ної політики щодо: методів та форм прогнозування макропо-казників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетар­ного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та ва­лютного регулювання; розвитку банківської системи та окре­мих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених зако­ном до компетенції Ради Національного банку;

10) вносить рекомендації Кабінету Міністрів України щодо, впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;

11) з метою забезпечення виконання Основних засад гро­шово-кредитної політики має право застосування відкладаль-ного вето щодо рішень Правління Національного банку з питань:

а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;

б) лімітів позабалансових зобов’язань;

в) формування резервів, покриття фінансових ризиків;

г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

д) мінімального розміру золотовалютних резервів;

е) з інших питань, віднесених до її компетенції. Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяль­ності окремих посадових осіб Національного банку.

У разі неодноразового невиконання або неналежного вико­нання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими, згідно з законом Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Пре­зидента України з викладенням своїх позицій.

Рада Національного банку складається з 15 осіб.

До складу Ради Національного банку входять члени Ради, Національного банку, призначені Президентом України та, Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради, Національного банку за посадою.

Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою або економічною тематикою.

Президент України призначає сім членів Ради Національ­ного банку ухваленням відповідного Указу.

Інші сім членів Ради Національного банку призначаються Верховною Радою України прийняттям відповідної поста­нови.

Кандидатури осіб для призначення Верховною Радою України членами Ради Національного банку обговорюються на спеціальному відкритому засіданні профільного Комітету Верховної Ради України, який вносить свої рекомендації Вер­ховній Раді України.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національ­ного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку — сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.

Припинення повноважень членів Ради Національного банку відбувається у зв’язку із закінченням строку їх повнова­жень або у разі:

— власного бажання, за умови подання письмової заяви;

— припинення їх громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

— набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

— смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою.

У разі вибуття членів Ради Національного банку з передба­чених вище підстав допускається призначення нового члена Ради Національного банку до закінчення одного року з дня призначення вибулого члена Ради Національного банку.

Повноваження призначеного складу Ради Національного банку достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредит­ної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України. У цьому разі Президент України та Верховна Рада України зобов’язані кожен звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національно­го банку.

Президент України звільняє членів Ради Національного банку, призначених ним, ухваленням відповідного Указу, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Верховна Рада України звільняє членів Ради Національно­го банку, призначених нею, прийняттям відповідної постанови за поданням профільного Комітету Верховної Ради України, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Повноваження Голови Національного банку як члена Ради Національного банку достроково припиняються у зв’язку з його відставкою або в разі звільнення його з посади з Інших причин, визначених Законом України “Про Національний банк України”.

Члени Ради Національного банку здійснюють свої функції на громадських засадах. Членам Ради Національного банку компенсуються витрати, понесені у зв’язку з виконанням ними повноважень відповідно до Регламенту Ради Національ­ного банку.

Внутрішні питання організації діяльності Ради Національ­ного банку, порядок діловодства та інші питання визначають­ся Регламентом, який затверджується на її засіданні.

Розміщення та організаційно-матеріальне забезпечення Ради Національного банку здійснюються Національним бан­ком за рахунок його кошторисних витрат.

Засідання Ради Національного банку проводяться не рідше ніж один раз на квартал.

Позачергові засідання Ради Національного банку склика­ються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості її членів, а також на вимогу Голови НБУ. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніше як за п’ять ка­лендарних днів до дня його проведення. Порядок підготовки позачергових засідань Ради Національного банку визна­чається її Регламентом.

Засідання Ради Національного банку е правомочними за наявності не менше десяти її членів.

Засідання Ради Національного банку веде Голова Ради Національного банку, а у разі відсутності — його заступник відповідно до Регламенту.

Рішення приймаються простою більшістю голосів від за­гальної кількості присутніх на засіданні членів Ради Національного банку. Кожний член Ради Національного банку має один голос.

На засіданні Ради Національного банку можуть бути за­прошені керівники центральних органів влади, представники суб’єктів підприємницької діяльності, науковці та інші фахівці.

Члени Правління Національного банку можуть брати участь у роботі Ради Національного банку з правом дорадчо­го голосу.

Голова Ради Національного банку обирається Радою Національного банку строком на три роки. Голова Ради Національного банку:

— організовує засідання Ради Національного банку і го­ловує на них;

— скликає позачергові засідання за своєю власною ініціативою або за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості членів Ради Національного банку, а також на вимогу Голови Національного банку;

— здійснює інші повноваження і функції відповідно до Регламенту Ради Національного банку України.

Голова Ради Нацбанку має заступника, який обирається Радою Нацбанку строком на три роки.

Заступник заміщує Голову Ради Національного банку у разі його відсутності або неможливості ним здійснювати свої повноваження та здійснює інші повноваження і функції відповідно до рішень Ради Національного банку.

Звільнення Голови Ради Національного банку або його за­ступника протягом строку його повноважень здійснюється:

— у зв’язку із закінченням строку його повноважень;

— за власним бажанням, за умови подання письмової заяви;

— У рязі систематичного невиконання своїх обов’язків за станом здоров’я протягом чотирьох місяців.

Матеріали засідань Ради Національного банку оформлю­ються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головую­чим на її засіданні.

Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пункта­ми 4-8, 11 ст. 9 Закону України “Про Національний банк України”, є обов’язковими для виконання Правлінням Національного банку.

Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п’яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національ­ного банку зобов’язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь.

Рада Національного банку не має права втручатися в опе­ративну діяльність Правління Національного банку.

У разі коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, таке рішення набуває чинності лише за умови підтвердження його двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п’ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, його вважають таким, що не набуло чинності. У разі коли рішення Правління Національного банку набуло чин­ності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія призупиняється на період розгляду Правлінням Національного банку відкладального вето.

Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюд­ненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону.

Членам Ради Національного банку забороняється розголо­шувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв’язку із здійсненням ними повноважень відповідно до Регламенту.

До керівних органів Національного банку України нале­жить також Правління Національного банку. Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організовує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону України “Про Національний банк України” та здійснює управління діяль­ністю Національного банку.

Відповідно до ст. 15 Закону України “Про Національний банк України” Правління Національного банку вирішує такі питання:

1) приймає рішення про:

— економічні засоби та монетарні методи, необхідні для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та потреби у забезпеченні стабільності і купівель­ної спроможності національної валюти;

— емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

— зміну відсоткових ставок Національного банку;

— диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

— встановлення економічних нормативів для банків;

— розмір та порядок формування обов’язкових резервів для банків;

— застосування заходів впливу до комерційних банків;

— встановлення, лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

— ліміти позабалансових зобов’язань Національного байку;

—формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

— розподіл прибутку та порядок відрахувань доходів до Державного бюджету України;

— мінімальний розмір золотовалютних резервів Націо­нального банку;

— перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

— умови допуску іноземного капіталу до банківської сис­теми України;

— створення та ліквідації підприємств, установ Націо­нального банку;

— участь у міжнародних фінансових організаціях;

— встановлення плати за надані відповідно до закону пос­луги (здійснені операдії);

— купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;

2) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення. На вимогу Ради Нацбанку подає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;

3) визначає організаційні основи та структуру Національ­ного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;

4) затверджує штатний розклад Національного банку, форми оплати праці;

5) встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, а також інших ліцензій у випадках та за процедурою, передбаченими законом;

6) видає нормативні акти Національного банку;

7) затверджує Регламент Правління Національного банку;

8) виконує функції, передбачені статтями 3, 23, 28, 60 і 64 Закону України “Про Національний банк України”, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку.

Заступники Голови Національного банку входять до скла­ду Правління Національного банку за посадою.

Порядок організації та проведення засідань Правління Національного банку визначаються його Регламентом.

Діяльність Національного банку України здійснюється на основі поєднання колегіальності та єдиноначальності в обго­воренні та вирішенні всіх питань щодо управління ним. Так, Голова Національного банку одноосібне несе відпові­дальність перед Верховною Радою України та Президентом України за виконання покладених завдань і функцій щодо діяльності Національного банку, видає накази, розпоряджен­ня та інші розпорядчі акти, обов’язкові для виконання. Водно­час керівні органи Національного банку – Рада Національно­го банку України та Правління Національного банку України — колегіальне обговорюють питання, віднесені зако­ном до їх компетенції, та видають відповідні нормативні акти (постанови, правила).

Основним структурним підрозділом у центральному апа­раті НБУ – є функціональні департаменти з основних напрямів діяльності банку.

Департаменти організовують роботу з питань грошово-кредитної політики, готівково-грошового обігу, банківського регулювання і нагляду, валютних операцій, здійснення розра­хунків, бухгалтерського обліку, звітності, персоналу, фінансів тощо. В складі департаментів створено управління і відділи.

Структурні підрозділи (департаменти) Національного банку та положення про них затверджуються Правлінням Національного банку України. Директори департаментів Національного банку призначаються та звільняються з посади Головою Національного банку відповідно до законодавства України про працю.

До складу департаментів Національного банку входять кваліфіковані спеціалісти, що мають значний практичний досвід і відповідну наукову підготовку.

Умови найму, звільнення, оплата праці, надання відпус­ток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національ­ного банку визначаються Законом України “Про державну службу”.

Працівниками Національного банку є службовці та обслу­говуючий персонал Національного банку. Службовцями вва­жають осіб, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та обіймають посади, передба­чені штатним розкладом.

Правління Національного банку визначає перелік посад працівників, трудовий договір з якими укладається у формі Контракту.

Службовці Національного банку є державними службовця­ми і до них застосовуються норми Закону України “Про дер­жавну службу”, якщо цей Закон не встановлює іншого.

Питання функціонування державної служби у Національ­ному банку та класифікації посад вирішує Правління Національного банку відповідно до законодавства України .

Ранги державних службовців Національного банку, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Прези­дентом України, інші ранги — Головою Національного банку.

До складу обслуговуючого персоналу Національного банку входять працівники, обов’язки яких безпосередньо не пов’язані із виконанням функцій Національного банку.

Розмір оплати праці службовців Національного банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до положень Закону України “Про державну службу”.

Розмір оплати праці обслуговуючого персоналу Націо­нального банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до норм законодавства про оплату праці.

Голова Національного банку, його заступники, члени Правління Національного банку та інші службовці Національ­ного банку згідно з переліком посад, затвердженим Правлінням Національного банку, не можуть бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісниц­твом, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності.

Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами банків.

Голові Національного банку, його заступникам, членам Правління Національного банку та іншим службовцям Національного банку забороняється отримувати позики від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національ­ного банку.

Велике значення для належного функціонування Націо­нального банку та захисту його клієнтів має законодавче закріплення збереження банківської таємниці Службовцям Національного банку забороняється розголошувати інфор­мацію, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв’язку з виконан­ням службових обов’язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законо­давством України (ст 66 Закону України “Про Національний банк України”).

24. Повноваження Ради Національного банку України.

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про Національний банк України” Рада Національного банку як керівний орган НБУ здійснює такі повноваження:

1) згідно з загальнодержавною програмою економічного розвитку та основними параметрами економічного й соціаль­ного розвитку України до 15 вересня розробляє і вносить Вер­ховній Раді України для інформування Основні засади грошо­во-кредитної політики , здійснює контроль за виконанням їх;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;

4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік;

5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;

6) визначає аудиторську компанію для проведення ауди­торської перевірки Національного банку, розглядає ауди­торський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ, публікує в офіційних друкованих засобах масової інфор­мації щорічний баланс Національного банку;

7) затверджує щороку до 1 липня звіт про виконання кош­торису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;

8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредит­ної політики щодо: методів та форм прогнозування макропо-казників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетар­ного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та ва­лютного регулювання; розвитку банківської системи та окре­мих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених зако­ном до компетенції Ради Національного банку;

10) вносить рекомендації Кабінету Міністрів України щодо, впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;

11) з метою забезпечення виконання Основних засад гро­шово-кредитної політики має право застосування відкладаль-ного вето щодо рішень Правління Національного банку з питань:

а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;

б) лімітів позабалансових зобов’язань;

в) формування резервів, покриття фінансових ризиків;

г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

д) мінімального розміру золотовалютних резервів;

е) з інших питань, віднесених до її компетенції. Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяль­ності окремих посадових осіб Національного банку.

У разі неодноразового невиконання або неналежного вико­нання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими, згідно з законом Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Пре­зидента України з викладенням своїх позицій.

Рада Національного банку складається з 15 осіб.

25. Повноваження і організація роботи Правління НБУ.

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організовує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону України “Про Національний банк України” та здійснює управління діяль­ністю Національного банку.

Відповідно до ст. 15 Закону України “Про Національний банк України” Правління Національного банку вирішує такі питання:

1) приймає рішення про:

— економічні засоби та монетарні методи, необхідні для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та потреби у забезпеченні стабільності і купівель­ної спроможності національної валюти;

— емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

— зміну відсоткових ставок Національного банку;

— диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

— встановлення економічних нормативів для банків;

— розмір та порядок формування обов’язкових резервів для банків;

— застосування заходів впливу до комерційних банків;

— встановлення, лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

— ліміти позабалансових зобов’язань Національного байку;

—формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

— розподіл прибутку та порядок відрахувань доходів до Державного бюджету України;

— мінімальний розмір золотовалютних резервів Націо­нального банку;

— перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

— умови допуску іноземного капіталу до банківської сис­теми України;

— створення та ліквідації підприємств, установ Націо­нального банку;

— участь у міжнародних фінансових організаціях;

— встановлення плати за надані відповідно до закону пос­луги (здійснені операдії);

— купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;

2) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення. На вимогу Ради Нацбанку подає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;

3) визначає організаційні основи та структуру Національ­ного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;

4) затверджує штатний розклад Національного банку, форми оплати праці;

5) встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, а також інших ліцензій у випадках та за процедурою, передбаченими законом;

6) видає нормативні акти Національного банку;

7) затверджує Регламент Правління Національного банку;

8) виконує функції, передбачені статтями 3, 23, 28, 60 і 64 Закону України “Про Національний банк України”, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку.

Заступники Голови Національного банку входять до скла­ду Правління Національного банку за посадою.

Порядок організації та проведення засідань Правління Національного банку визначаються його Регламентом.

26. Поняття і роль комерційних банків.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукупності такі операції залучення у вклади грошових коштґв фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкрит­тя і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Комерційні банки – це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони створюються для задово­лення інтересів власників банку (акціонерів або індивідуаль­них) і суспільних їнтересївклієнтури юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком, а з ґншого це під­приємства особливого типу, які організовують та здійснюють рух позикового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку Як важлива ланка банківської системи держави, комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки е юридичними особами. Як будь-яка юридична особа банки мають свої ознаки.

1. Володіння майном на правах власності або на правах повного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображається на самостійному балансі банку. Статут­ний фонд комерційного банку формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.

Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одер­жані в кредит та під заставу, банківські метали, а також збільшувати статутний фонд для покриття збитків. Розмір ста­тутного капіталу банку визначається засновниками, але не може бути меншим за розмір, встановлений НБУ. Мінімаль­ний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку коливається від 120 млн грн.

2. Наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єдність, участь у господарських відносинах, самостійна відповідальність, фірмове найменування, а також обов’язкове зазначення в статуті банку, що банк є юридичною особою.

3. Наділеність спеціальною правоздатністю, яка означає, що банк діє на основі свого статуту і здійснює банківську діяльність на підставі ліцензій, які надаються Національним банком України.

4. Діяльність комерційних банків ґрунтується на еко­номічній самостійності. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків щд чає виконання ними службових обов’язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених зако­ном. Одночасно банки відповідають за своїми зобов’язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства.

5. Комерційні банки здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку: пропонують на договірних умо­вах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслу­говування підприємств, установ, організацій і громадян вико­нанням банківських операцій і наданням різних банківських послуг. За надання послуг клієнти сплачують винагороду, за рахунок якої утворюється прибуток банку.

6. Комерційні банки виступають суб’єктами ринкової еко­номіки, діють одночасно на механізмах саморегуляції і самоуп­равління, використовують ринкові категорії — прибутковість, ризик, ліквідність. Як важливий сектор економіки, комерційні банки забезпечують народне господарство додатковими гро­шовими ресурсами. Діяльність банків не обмежується акуму­ляцією і розміщенням коштів підприємств, організацій і насе­лення. Вони сприяють накопиченню капіталу, не лише актив­но втручаючись в усі сфери господарського життя, а й безпосе­редньо беручи участь у функціонуванні капіталу або здійсню­ючи контроль над ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами й галузями виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток народного госпо­дарства залежно від об’єктивних потреб виробництва. Фінан­суючи додаткові потреби підприємств промисловості, транс­порту, сільського господарства, банки уможливлюють ство­рення прогресивної відтвореної структури народного госпо­дарства.

Сучасні комерційні банки як юридичні особи, що здійсню­ють господарську діяльність, зазвичай, не повинні виконувати адміністративні повноваження. Проте згідно з правилами НБУ на них у деяких випадках покладаються контрольні функції, що полягають у перевірці додержання суб’єктами гос­подарювання порядку ведення касових операцій та норм з регулювання обігу готівки, здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів через упов­новажені банки.

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет), страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Існують певні обмеження щодо прямої чи опосередкованої участі банку у капіталі будь-якого підприємства, установи, який не повинен перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку. Законодавством обмежено мож­ливість комерційного банку мати у власності нерухомість. Так, банки можуть мати у власності нерухоме майно загаль­ною вартістю не більше ніж 25 відсотків капіталу банку. Однак це обмеження не поширюється на: а) приміщення, які забезпечують технологічне здійснення банківських функцій; б) майно, яке перейшло банку у власність внаслідок реалізації прав заставодержателя відповідно, до умов договору застави; в) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що воно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

У ст. 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що комерційні банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, причому банки можуть бути учасниками промислово-фінансо­вих груп з додержанням вимог антимонопольного законодав­ства України. Банківські об’єднання створюються за попе­редньою згодою Національного банку України та підлягають державній реєстрації внесенням відповідного запису до Дер­жавного реєстру банків. Закон передбачає також можливість створення комерційними банками банківських спілок та асоціацій з метою захисту Інтересів своїх членів, координації та вдосконалення банківської діяльності.

Характеризуючи сутність комерційних банків та їх спе­цифіку, слід зазначити їх велике значення у механізмі функціонування фінансової системи держави завдяки їх зв’язкам з усіма секторами економіки Важлива роль ко­мерційних банків у ринковій економіці зумовлена основними функціями, які вони виконують, а саме:

1) мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;

2) кредитування підприємств, держави і населення,

3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві,

4) випуск кредитних грошей,

5) емісійно-засновницька діяльність, пов'язана з випуском і розміщенням цінних паперів,

6) довірче управління майном клієнтів (трастові операції);

7) консультування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації.

27. Правові основи діяльності комерційних банків.

Головним джерелом регламентації роботи банків є Закон України "Про банки і банківську діяльність" (березень 1991 р.), в якому чітко розмежовуються функції Національного банку України (НБУ) та комерційних банків (КБ), порядок створення, капітал, відповідальність, контроль та інші моменти. НБУ, як керівний орган діяльності банківської системи України, працює відповідно до Закону України "Про національний банк України" (червень 1999 р.), в якому регламентується його законодавче право здійснювати вплив на роботу банків з допомогою видачі їм ліцензій, постанов, положень, рекомендацій тощо. У зв'язку з тим, що банківські установи обслуговують юридичних та фізичних осіб незалежно від форми власності та організаційної будови, вони повинні спиратися на ті законодавчі акти, які регламентують діяльність клієнтів для визначення специфіки їх обслуговування. Особливості ринкової інфраструктури в цілому та сегментів ринку зокрема (валютний, фінансовий, кредитний та ін.) зумовлюють вплив на законодавчу базу банку всіх загальноекономічних нормативних актів. Причому комерційні банки залишаються підзвітними, в кінцевому результаті, Національному банкові України.

Правовою базою для створення і функціонування ко­мерційних банків різних типів і форм власності є Закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про підприєм­ництво”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”, а також нормативні акти НБУ.

28. Класифікація комерційних банків.

Комерційні банки можна класифікувати за різними критеріями.

За формою власності розрізняють банки державні, акціонерні, кооперативні, приватні та змішані.

За територіальною ознакою банки поділяються на міжна­родні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують декілька регіонів країни.

За організаційно-правовою формою — банки, які утворю­ються у формі публічного акціонерного товариства, кооперативні банки.

За належністю статутного капіталу та способом його, формування – пайові та акціонерні банки. Пайові банки утво­рюються за рахунок пайових внесків засновників (пайовиків) у формі товариств з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Акціонерні банки в Україні створюються у формі акціонер-' ного товариства закритого або відкритого типів. Порядок створення і діяльності акціонерних банків визначається Зако­нами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про гос­подарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо. Акціонерний банк — це кредитна установа, що є об’єднанням на підставі угоди коштів фізичних і юридичним осіб (у тому числі іноземних) з метою спільної господарської діяльності та одержання прибутку. Статутний капітал, акціонерного банку формується лише за рахунок власних коштів акціонерів.

Основний капітал акціонерного банку формується емісією та продажем акцій фізичним і юридичним особам, а потім збільшується за рахунок капіталізації прибутку й випуску нових акцій Статутний фонд акціонерного банку формується з основного капіталу, поділеного на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості Розмір статутного фонду визначається акціонерами банку, але не може бути меншим зя-розмір, встановлений НБУ.

Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника. Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошенню , передплати акцій та збільшення його статутного капіталу.

Банки мають право придбавати власні акції з наступним письмовим повідомленням Національного банку України про, укладені угоди, яке мас бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбава­ти власні акції, якщо це може призвести до падіння регулятйв ного капіталу нижче за мінімальний рівень Про намір придбати загальну кількість власних акцій у розмірі 10 і більше відсотків загальної емісії банк письмово повідомляє Національному банку України за 15 календарйих днів до укла­дення угод. Національний банк України має право заборони­ти банку купівлю власних акцій у разі, якщо це може призвес­ти до погіршення його фінансового стану.

Акціонерний банк діє на підставі установчого договору та статуту. В статуті фіксуються мета діяльності акціонерного банку, розмір та порядок створення фондів, склад і компе­тенція органів, а також обов’язково такі відомості: види акцій, що випускаються; номінальна вартість акції; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються засновника­ми; наслідки невиконання зобов’язань з викуплення акцій.

Акціонерний банк є юридичною особою, власником свого майна, має повну господарську самостійність з питань вибору форм управління, використання прибутку, несе відпові­дальність за зобов’язаннями тільки своїм майном, а акціонери відповідають за зобов’язання банку лише в межах належних їм акцій. Акціонерний банк може мати філії і представництва на: території України та за кордоном, але за письмовою згодою НБУ.

За видами здійснюваних операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Універсальні банки здійснюють широке коло банківських операцій і надають різноманітні послуги, перелік яких дедалі розширюється. Сучасні комерційні банки здатні виконувати понад 200 різних видів банківських операцій і послуг.

Спеціалізовані банки здійснюють деякі банківські операції, які тісно пов'язані з особливостями господарської діяльності підприємств, специфікою виробництва тощо.

За спеціалізацією банки в Україні можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо, більше ніж 50 відсотків його активів е активами одного типу, а статусу спеціалізованого ощадного банку — якщо більше ніж 50 відсотків його пасивів е вкладами фізичних осіб.

За масштабом діяльності розрізняють великі, середні та дрібні банки. Однак чинне законодавство не містить конкрет­них критеріїв щодо віднесення банків до тієї чи іншої групи.

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” на території України можуть діяти банки, статут­ний фонд яких, сформований за рахунок українських юридич­них і фізичних осіб; банки за участю іноземного капіталу (спільні банки); іноземні банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів — іноземних юри­дичних і фізичних осіб.

За характером відносин банки також поділяють на: банки-гаранти і банки-кореспонденти; за структурою: багато-профільні та безфілійні; за фінансовим станом: стабільні, про­блемні, кризові та банкрути.

Отже, для ефективного функціонування і розвитку бан­ківської системи необхідні подальша структуризація і спеціалізація комерційних банків, розвиток різних видів банківських установ, що сприятиме розширенню діапазону банківських операцій і фінансових послуг та вдосконаленню кредитно-фінансового механізму в країні.

29. Організаційно-правові форми комерційних банків.

Згідно зі ст. 336 ГК України організаційно-правовими формами банків є публічне (відкрите) акціонерне товариство або кооперативний банк.

Учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, кошти, одержані в кредит та під заставу, а також збільшувати статутний фонд банку для покриття збитків.

Банки мають право створювати банківські об'єднання, види яких визначаються законом, а також бути учасниками промислово-фінансових груп. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання.

Умови та порядок створення, державної реєстрації, ліцензування діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо статуту, формування статутного та інших фондів, а також здійснення функцій банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність. Законодавство про господарські товариства та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить цьому Кодексу та зазначеному закону.

Державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі.

Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам законів України та нормативно-правових актів Національного банку України. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

Найменування державного банку повинно містити слово "державний".

Держава здійснює повноваження власника щодо акцій (паїв), які належать їй у статутному фонді державного банку, через органи управління державного банку. У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку цей банк втрачає статус державного.

Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку.

Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.

Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції.

Президент України призначає п'ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу. Верховна Рада України призначає п'ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови. Кабінет Міністрів України призначає п'ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років.

Кооперативний банк - це банк, створений суб'єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на засадах добровільного членства та об'єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності. Відповідно до закону можуть створюватися місцеві та центральний кооперативні банки.

Статутний фонд кооперативного банку поділяється на паї, та не може бути меншим 75 млн. грн. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від його участі (паю) у статутному фонді банку має право одного голосу.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

До функцій центрального кооперативного банку, крім передбачених цим Законом, належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку. Органи управління та контролю кооперативного банку створюються та здійснюють свої повноваження відповідно до цього Закону.

Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України відповідно до цього Закону.

Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.

Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.

30. Порядок створення комерційних банків.

Уся діяльність зі створення банку здійснюється в кілька етапів. На першому етапі засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське то­вариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновни­ки визначають розмір статутного фонду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комерційного банку і до­статнього для запланованого обсягу операцій. Розмір статут­ного фонду не може бути меншим за мінімальну величину, встановлену НБУ.

Після визначення розміру статутного капіталу виконують­ся безпосередні операції щодо його формування проведенням відкритої або закритої передплати акцій чи паї згідно з обра­ною для банку формою господарського товариства.

Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, визначеної установчою угодою, засновники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформля­ють усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

— Для державної реєстрації комерційного банку уповнова­жені засновниками банку особи подають до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:

— заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради або уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами;

— установчий договір (крім державного банку), підписа­ний засновниками банку та засвідчений їхніми печатками;

— статут банку, затверджений установчими зборами і підписаний головою правління банку;

— рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про ство­рення державного банку;

— бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно зі встановленими Національним банком України вимогами;

— інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради дирек­торів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

— бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири-звітних періоди (квартали) для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної. податкової адміністрації України про доходи за останній. звітний період (рік) для учасників фізичних осіб, які ма­тимуть істотну участь у банку;

відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами і матимуть істотну участь, у банку;

копії звіту про проведення відкритої передплати на акції для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів), головно­го. бухгалтера банку тощо.

Національний банк України у тижневий строк з дати по­дання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення передплачених внесків засновників та інших учасників банку.

З метою контролю за діяльністю комерційних банків тери­торіальне управління НБУ за місцем знаходження банку в місячний строк з дати отримання повного пакета документів готує висновок про загальну оцінку фінансового стану, пла­тоспроможність і репутацію засновників банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок банку коштів, до статутного капіталу кожним засновником у передбачених, законом розмірах, наявність приміщення, придатного для розміщення банку та касового вузла, професійну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правління) і головного бухгалтера та погодження їх призначення, відповідність уста­новчих документів банку вимогам чинного законодавства і нормативним актам НБУ.

Повний пакет установчих документів і висновок тери­торіального управління НБУ подаються до НБУ. Документи для реєстрації банку розглядаються Генеральним департамен­том банківського нагляду та у разі потреби — іншими депар­таментами і подаються до Комісії з питань нагляду та регулю­вання діяльності банків НБУ. Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається НБУ не пізніше тримісячного строку з часу подання повного пакета передбачених законом документів.

У разі прийняття НБУ позитивного рішення реєстрація ко­мерційних банків здійснюється внесенням відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває стату­су юридичної особи. Національний банк України протягом трьох робочих днів видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

НБУ може відмовити в державній реєстрації комерційному банку в разі: порушення порядку створення банку, невідповідності установчих документів законодавству України, подання неповного пакета документів, необхідних для державної реєстрації банку, або коли ці документи не відповідають вимогам чинного законодавства; у разі, коли у НБУ е докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи задовільного фінансового стану при­наймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку; в разі професійної непридатності та відповідності ділової репутації голови виконавчого органу і головного бух­галтера банку, а також членів виконавчого органу, які не відповідають вимогам НБУ. Про відмову у державній реєстрації банку НБУ приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком України копія рішення про відмову в реєстрації банку надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис. Рішення про відмову в державній реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку.

Комерційні банки зобов’язані у місячний строк повідомля­ти НБУ про зміни і доповнення, що вносяться до установчих документів, з поданням нотаріально засвідчений копій змінених документів.

31. Відкриття філій та представництв комерційних банків.

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії і представництва після отримання відповідної ліцензії НБУ. Філії та представництва банку не ВІ юридичними особами, але мають свої положення і виступають від імені головного банку. Філія має свій рахунок та здійснює банківські операції, передбачені її положенням. Представницт­во банку фінансується головним банком, від якого він висту­пає, але не має права здійснювати банківські операції, філії банків відкриваються за угодою з НБУ на підставі таких доку­ментів;

клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності її;

рішення спостережної ради банку про відкриття філії;

положення про філію, затвердженого спостереженою радою;

інформації про керівника та головного бухгалтера філії.

Реєстрація філії банку здійснюється НБУ впродовж одного місяця з моменту надання всіх необхідних документів внесенням відповідної інформації до Державного реєстру банків.

НБУ з деяких підстав може відмовити у наданні згоди на відкриття філії.

Правила НБУ встановлюють деякі особливості реєстрації банків за участю іноземного капіталу. Засновниками інозем­них банків можуть бути іноземні юридичні та фізичні особи або за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (спільні банки).

Для створення банку з іноземним капіталом його засновни­ки зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ.

32. Припинення діяльності комерційних банків.

Припинення діяльності комерційного банку згідно зі ст. 37 Цивільного кодексу України відбувається ліквідацією або ре­організацією. У разі ліквідації комерційного банку припи­няється його діяльність як юридичної особи з ліквідацією його справ і майна, банк перестає існувати.

Способи й умови реорганізації комерційного банку, зміст рішення про реорганізацію його докладно визначено в гл. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Реор­ганізація банку здійснюється добровільно за рішенням власни­ка або примусово за рішенням НБУ. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, виділенням, перетворенням. У разі реорганізації всі права та обов'язки банку переходять до правонаступника — іншої юридичної особи.

Порядок припинення діяльності комерційних банків визна­чений Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом” та іншими нормативними актами. Ліквідація комерційного банку може відбуватися як добровільно, так і примусово. Добровільна ліквідація здійснюється тільки за рішенням загальних зборів засновників, примусова — у разі порушення банками банківського законодавства, здійснення ризикових операцій, що спричинило значну втрату активів або доходів, а також у разі настання ознак неплатоспроможності банку. В цих випад­ках НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати проце­дуру ліквідації банку.

Особливості процедури ліквідації банків передбачені в гл. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Банк може бути ліквідований з ініціативи власників банку та Національного банку України (у тому числі за заявою креди­торів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в по­рядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахування особливостей, передбачених Законом України “Про банки та банківську діяльність” та за згодою Національного банку України.

Ліквідація банку з ініціативи НБУ здійснюється відповідно до банківського законодавства. Право звернення до госпо­дарського суду із заявою про визнання банку неплатоспро­можним та його ліквідацію мають: а) кредитори банку; б) Національний банк України. Кредитори банку направляють рекомендованим листом до НБУ заяву Про ліквідацію. банку в разі настання ознак неплатоспроможності банку з до­данням документально підтверджених доказів наявності неви­конаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо впро­довж одного місяця з дня направлення, заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен мати обґрунто­ваний висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призна­чення ліквідатора. НБУ зобов’язаний надати один із зазначе­них документів протягом місяця з дня отримання запиту суду.

Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стяг­нення протягом 6 місяців і за цей час не досягнуто домовле­ностей щодо реструктуризації визначеного боргу, НБУ зобов’язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку. Справа про визнання банку неплатоспромож­ним за заявою кредиторів банку може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання банківської ліцензії санація банку не допускається.

Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.

Упродовж одного місяця з дня прийняття справи до роз­гляду суд повинен визначатися щодо позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування про­цедури ліквідації з боку НБУ. У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам закону. Єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБУ, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду.

Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного НБУ. Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання ліцензії.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті “Урядовий кур’єр” чи “Голос України” за рахунок банку. Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та при­значення ліквідатора:

1) припиняються повноваження загальних зборів, спосте­режної ради і правління банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;

2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;

3) строк виконання всіх грошових зобов’язань банку та зобов’язання щодо сплати податків і зборів вважають таким, що настав;

4) припиняється нарахування відсотків, неустойки (штра­фу, пені) та інших економічних санкцій щодо всіх видів забор­гованості банку;

5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;

6) укладення угод, пов’язаних з відчуженням майна банку чи передаванням його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому законодавством;

7) скасовуються арешт, накладений на майно (у тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обме­ження щодо розпоряджання його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпоряджання майном банкрута не допускається;

8) вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повнова­ження щодо провадження ліквідаційної процедури банку: при­ймає до свого відання майно банку; вживає заходів щодо за­безпечення його збереження; виконує функції з управління та розпоряджання майном банку; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку згідно з законодавством; виконує повно­важення органів управління банку; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банку, у тому числі через судові органи; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банку; з дня відкриття ліквідаційної про цедури повідомляє працівників банку про звільнення та здійснює його; заявляє заперечення по заявлених до банку ви­могах кредиторів; заявляє відмову від виконання договорів та розриває їх; реалізує майно банку для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів тощо.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку. Впродовж трьох днів з дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передавання бухгалтерської та іншої документації банку, печа­ток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквіда­тору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків Винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чин­ного законодавства України. При виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника НБУ. Будь-яка особа, що навмисно перешкоджає доступу ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів, несе адміністративну або кримінальну відповідальність. Пра­воохоронні органи зобов’язані.надавати допомогу ліквідатору в його роботі на підставі письмового звернення. Банк вважається ліквідованим з моменту внесення запиту про це до Державного реєстру банків.

33. Операції та послуги комерційних банків.

Відповідно до ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

- приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

- відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

- розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

- операції з валютними цінностями;

- емісію власних цінних паперів;

- організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

- здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

- операції за грошовими вимогами, надання гарантій, наук за грошовими зобов'язаннями;

- фінансування під відступлення права грошової вимоги (факторинг) та пов'язане з цим ведення обліку грошових вимог до боржників, пред'явлення до сплати грошових вимог від імені клієнтів або від свого імені, а також інші операції, спрямовані на одержання коштів від боржника;

- лізингові операції;

- послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

- випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

- випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

- надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

НБУ встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення вищезазначених перших чотирьох операцій та визначає умови, за яких цей дозвіл надається, а саме:

а) рівень регулятивного капіталу банку має відповідати вимогам НБУ, що підтверджується незалежним аудитором;

б) банк не є об'єктом застосування заходів впливу;

в) банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей план схвалений НБУ;

г) НБУ дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

Комерційні банки мають право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України.

34. _{Створення комерційних банків за участю іноземних юридичних і фізичних} осіб.

Правила НБУ встановлюють деякі особливості реєстрації банків за участю іноземного капіталу. Засновниками інозем­них банків можуть бути іноземні юридичні та фізичні особи або за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (спільні банки).

Для створення банку з іноземним капіталом його засновни­ки зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ.

Крім документів, що подаються українськими засновника ми для утворення комерційного банку, іноземні юридичні особи подають:

нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;

письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим конт­ролюючим органом країни, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора або письмове запевнення іноземно­го інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;

витяг з торговельного (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземого учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс інозем­ного інвестора;

— нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку Іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іно­земного швестора на кінець останнього повного календарного року.

Іноземні інвестори — фізичні особи для створення ко­мерційного банку подають:

1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим конт­ролюючим органом країни, або письмове запевнення інозем­ного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвес­тиції за кордон;

2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.

Ці документи повинні бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі та легалізовані (підтверджені) в установлено­му порядку, якщо інше не передбачено міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Іноземні засновники подають також засвідчені пере­клади українською мовою всіх документів, викладених інозем­ною мовою, з доданням оригіналів. Крім того, до вказаного переліку документів додається ліцензія НБУ на створення банку за участю іноземних юридичних і фізичних осіб.

35. Статутний та інші фонди комерційних банків.

Фонди банку: - статутний (капітал); - резервний; - страховий; - інші фонди. Статутний фонд (капітал) - кошти, що внесені акціонерами (пайовиками, засновниками) банку шляхом придбання його акцій. При обчисленні нормативів до суми статутного фонду (капіталу) не включається несплачена частка зареєстрованого статутного фонду (капіталу) та не включається сплачена, але не зареєстрована сума статутного фонду (капіталу). Розрізняють сплачений зареєстрований та несплачений зареєстрований статутний фонд (капітал). Для реєстрації комерційного банку встановлюється мінімальний розмір статутного капіталу в сумі, яка еквівалентна 1-му млн. екю (євро). Статутний фонд (капітал) комерційного банку формується за рахунок коштів акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) банку. Забороняється використовувати для формування статутного фонду (капіталу) бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Розмір статутного фонду (капіталу) визначається засновниками (акціонерами) банку, але не може бути меншим від розміру, встановленого НБУ. Резервний фонд комерційного банку утворюється за рахунок відрахувань від прибутку і використовується для покриття втрат від операційної діяльності, поповнення статутного фонду (капіталу) і виплат дивідендів при умові, що поточного прибутку виявляється для цього недостатньо. Наявність резервного фонду забезпечує стабільність роботи комерційного банку, зміцнення його фінансової та матеріально-технічної бази, що, у свою чергу, сприяє підвищенню гарантій виконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами та суттєво зменшує імовірність банкрутства банківської установи. Джерела, порядок утворення і використання резервного фонду визначаються, як правило, у статутах комерційних банків. Основним джерелом утворення резервного фонду банку є відрахування з прибутку, величина якого визначається загальними зборами акціонерів банку і фіксується у його статуті. Якщо резервний фонд буде частково або повністю витрачений на покриття непередбачених витрат і збитків, то відрахування до нього відновлюються і проводяться до досягнення встановленого розміру. Джерелом формування резервного фонду може також бути засновницький прибуток, який отримують засновники банку у вигляді різниці між сумою, одержаною від реалізації акцій, і реальною вартістю активів. Страховий фонд, що створюється за рахунок розподіленого прибутку, також є цільовим резервом грошових коштів, що призначаються для фінансування витрат щодо усунення наслідків стихійного лиха й неочікуваних для банку обставин. Він утворюється за рахунок відрахувань від прибутку за затвердженими нормативами. Кошти фонду використовуються для: - фінансування витрат щодо ліквідації руйнівних наслідків стихійного лиха і при відбудові знищених при цьому основних засобів; - надання матеріальної допомоги працівникам банку у разі втрати ними працездатності та інших непередбачених обставин; - збільшення статутного фонду (капіталу) за рішенням ради банку. Комерційні банки утворюють також інші фонди, які призначаються для розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банків, вирішення соціальних питань. Порядок і розміри формування цих фондів визначаються загальними зборами акціонерів (учасників). Фонди і загальні резерви банку створюються згідно з установчими документами.

36. Правовий режим окремих видів активних операцій банків.

У банківській практиці України, як правило, є дві основні групи банківських операцій, за допомогою яких залучаються банківські ресурси: активні та пасивні.

До активних належать операції, здійснюючи які, банки за­безпечують клієнтові можливість одержання необхідних йому коштів, і тим самим розміщують власний і залучений капітал. Це кредитні операції, пов'язані з наданням клієнтам різно­манітних позичок та їх погашенням, інвестиційна діяльність банків, тобто вкладання коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності на порівняно тривалий час, формування касових залишків та резервів, лізингові та факторингові операції.

Кредитування є основним видом активних операцій ко­мерційних банків. Конкретні сфери застосування банківського кредиту визначаються залежно від його цільового призначен­ня та складу учасників кредитних правовідносин. Враховуючи особливості позичкових операцій комерційних банків, при­йнято виділяти кредитування:

— поточної діяльності підприємств, пов’язане із задово­ленням їх потреб в оборотних коштах;

— інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збільшення основних фондів, реконструкції та розширення ви­робництва;

— приватних осіб для задоволення різноманітних потреб споживчого характеру;

— держави для покриття бюджетного дефіциту. Важливою умовою кредитування є видача кредиту банка­ми під забезпечення. Формами забезпечення повернення кре­дитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосо­вується переуступка контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі ви­роби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухо­ме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні метали та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій комерційних банків, метою яких є отримання доходу і нарощування капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумов­лено різними факторами: недосконалістю чинного законодав­ства, нестабільністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструк­тури, низькі темпи приватизаційних процесів).

Комерційні банки можуть також здійснювати інші види ак­тивних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.

Відповідно до пунктів 6 і 7 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право придбавати на власні кошти засоби виробництва (певне майно — автомобілі, літаки, устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо) для передавання їх клієнтам в оренду. Така форма фінансово-кредитних відносин називається лізингом і в банківській практиці набула значного поширення. На прохан­ня клієнта банк набуває певне майно і приймає на себе всі зобов’язання власника, включаючи відповідальність за збере­ження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, підписує з банком строковий договір оренди, у якому визнача­ються, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення, можливість продажу клієнту устат­кування після закінчення строку договору.

Нетрадиційною банківською операцією є факторинг — купівля банком у клієнта термінових вимог платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг. Фак­торинг — це уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк зобов’язується не тільки стягувати борги, а й визначає свої функції з обслуго­вування боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування, залікові операції, приймання на себе ризику несплати тощо.

Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, перерахування, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми боргу, а залишені 10-20% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після пога­шення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факто­рингові операції банк стягує з клієнта плату.

Різновидом факторингової операції є форфейтинг — форма кредитування зовнішньоекономічних операцій купів­лею комерційним банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку), тому останній вимагає гарантій банку країни-імпортера. Перевагою форфейтинга є тверда ставка кредиту­вання та простота оформлення переуступки векселів.

До пасивних операцій банків належать операції, за допомо­гою яких банки формують свої ресурси для здійснення кредит­них та інших активних операцій, а саме — депозитні операції, відкриття та ведення рахунків клієнтів, отримання позичок на міжбанківському ринку, продаж власних торгових зобов’язань (векселів і облігацій). Ефективна організація пасивних опе­рацій банків сприяє забезпеченню нормальної банківської діяльності на комерційних засадах, регулюванню грошової маси в країні, успішному виконанню банками традиційних розрахунково-кредитних операцій, а також розширенню діапазону банківських послуг.

Активні й пасивні операції здійснюються банками відповідно до визначених принципів із використанням тих чи інших засобів і методів, передбачених законодавством. Діяльність сучасних комерційних банків не обмежується тра­диційними банківськими операціями, а охоплює значно ширший діапазон банківських послуг відповідно до потреб своїх клієнтів. Банківські послуги є видом діяльності комерційних банків, які виконують різні банківські операції за дорученням клієнтів (юридичних і фізичних осіб), і включають посеред­ницькі, консультативні, розрахункові, довірчі (трастові) та інші послуги.

Серед посередницьких послуг найпоширенішими є посе­редництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою та майном. Посередництво в одержанні клієнтом кредиту має місце тоді, коли банк сам не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. У та­кому разі банк, що обслуговує клієнта, за його проханням бере кредит в іншому банку і надає його клієнту під більш ви­сокий відсоток, аніж плата за куплені ресурси. Клієнт погод­жується на таку операцію, тому що отриманий ним кредит в іншому комерційному банку часто обходиться значно до­рожче, оскільки цей банк прагне компенсувати ризик надання кредиту, особливо незнайомому позичальнику. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою і майном здійснюються на підставі доручення від клієнта й укладаються з емітентом. Сьогодні заслуговує на увагу посередницька діяльність комерційних банків під час емісії, розміщення та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів.

Банківські послуги щодо торгівлі валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їхніх платежів і підтримання ліквідності у валюті: страхування ризиків знецінення коштів внаслідок зміни валютних курсів, отриман­ня спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.

Для забезпечення платіжної дисципліни великого значення набувають розрахункові послуги банків, які передбачають ве­дення рахунків юридичних і фізичних осіб та здійснення роз­рахунків за їх дорученням. Особливим видом діяльності ко­мерційних банків є довірчі (трастові) послуги: операції з володіння майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном пов’язане з виконанням робіт з обліку операцій, збереженням цінностей, розміщенням коштів, фінансовим аналізом тощо.

Значну частку у довірчих (трастових) послугах ко­мерційних банків займають агентські послуги. Під час вико­нання таких операцій банк діє від імені і за дорученням клієнта на основі договору, укладеного на конкретний строк. Відмінність їх від довірчих полягає в тому, що при наданні агентських послуг клієнт не втрачає повноважень власника, а лише уповноважує банк на операції від імені власника.

Комерційні банки при наданні агентських послуг здійсню­ють операції зі зберігання майна клієнтів та управління їх власністю, інвестиційні та кредитні операції за дорученням власника, операції купівлі-продажу, організовують оплату ра­хунків і податків, оформлення та відновлення страхових полісів та інше юридичне обслуговування.

Комерційні банки виконують послуги зі збереження цінностей: надають в оренду сейфи клієнтам, здійснюють опе­рації зі збереження цінних паперів з одночасним отриманням з них доходу, погашення облігацій із закінченим строком дії, обміну цінних паперів, їх купівлі та продажу, отримують кошти за заставними листами.

За сучасних умов у банківській практиці почали впровад­жуватися нові технології в банківському обслуговуванні клієнтів — система дистанційного банківського обслуговуван­ня. Комерційні банки надають клієнтам такі послуги, як про­ведення банківських операцій вдома (“home banking”), в офісі тощо, повсюди, де це зручно клієнту. На сьогодні виділяють чотири основних різновидності віддаленого банкінгу:

1) телефонний банкінг, коли за допомогою телефону або “мобілки” можна виконати безліч банківських операцій;

2) відеобанкінг — це телеміст, який працює між клієнтами і банком, за допомогою спеціальних пристроїв, обладнаних телемоніторами, клієнт може поспілкуватися зі службовцем банку і здійснити необхідні операції;

3) Інтернет-банкінг — коли клієнти використовують цю систему для управління банківськими рахунками;

4) РС-банкінг, коли доступ до рахунка банку здійснюється за допомогою персонального комп’ютера. В Україні ця систе­ма відома як "Банк-клієнт", яка дає можливість банку прода­вати, а клієнту отримувати максимальний спектр банківських послуг. У перспективі таке обслуговування клієнтів банками стане основною формою банківських послуг.

37. Організаційна структура комерційних банків.

У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяль­ність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відо­мості: найменування банку; його місцезнаходження; організаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціоне­рами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та допов­нень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу при­бутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Вищим органом управління банку є загальні збори учас­ників, які скликаються для вирішення таких питань:

— визначення основних напрямів діяльності банку та за­твердження звітів про виконання їх;

— внесення змін та доповнень до статуту банку;

— зміни розміру статутного капіталу банку;

— призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;

— затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

— розподілу прибутку;

— припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Однак статутом банку до компетенції загаль­них зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спосте­режна рада банку, яка має такі повноваження:

— призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;

— контролює діяльність правління (ради директорів) банку;

— призначає зовнішнього аудитора;

— встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;

— приймає рішення щодо покриття збитків;

— приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;

— затверджує умови оплати праці та матеріального сти­мулювання членів правління банку;

— готує пропозиції .щодо питань, які виносяться на за­гальні збори учасників;

— здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.

Безпосереднє керівництво поточною діяльністю ко­мерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим орга­ном банку.

Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережій раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.

Правління банку має такі повноваження:

— попередньо обговорює всі питання, що підлягають роз­гляду на загальних зборах учасників і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організовує виконання рішень за­гальних зборів і ради банку;

— розглядає питання організації кредитування, фінансу­вання, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговуван­ня, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності, внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;

— приймає рішення про випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та спла­ту дивідендів по акціях банку з подальшим затвердженням на загальних зборах учасників;

— контролює додержання законодавства банком та його установами;

— вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;

— визначає організаційну структуру банку;

— розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;

— розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;

— виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.

Правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів учасників і ради банку, а також виконує передані йому загальними зборами повноваження.

38. Правова охорона банківської таємниці.

В зако­нодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридич­них та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками (статті 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Застосування норм про банківську таємницю пов'язане пе­редусім з труднощами визначення цього поняття та нечіткою правовою регламентацією. Банківська таємниця, як один із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці. Питання комерційної таємниці регулюються Законами України “Про підприємства в Україні”, “Про інформацію” тощо.

При визначенні банківської таємниці слід виходити з того, що,

по-перше, банки прагнуть приховати відомості про свої операції з метою одержання високих прибутків.

По-друге, ус­танови банків зберігають у таємниці відомості про клієнтів та про операції банків, а працівники банківських установ в інте­ресах клієнтів не мають права розголошувати відомості про стан їх рахунків і здійснюваних ними операцій тощо. Під банківською таємницею мають на увазі відомості, пов'язані з інформацією щодо діяльності та фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або третім особам при на­данні послуг банку і розголошення якої може заподіяти матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

У частині 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дається перелік відомостей, які становлять банківську таємницю. Це зокрема:

1. Відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України.

2. Операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди.

3. Фінансово-економічне становище клієнтів.

4. Системи охорони банку та клієнтів.

5. Інформація про організаційно-правову структуру юри­дичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності.

6. Відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи ко­мерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.

7. Інформація щодо звітності по окремому банку, за ви­нятком тієї, що підлягає опублікуванню.

8. Коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню, вста­новлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

Комерційні банки зобов’язані забезпечити збереження бан­ківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) використання технічних засобів для запобігання не­санкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах та угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобо­в’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не викорис­товувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службо­вих обов’язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосеред­ковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’язані не розголошувати її і не використовувати на свою користь чи на користь третіх осіб.

Збитки, заподіяні банку чи його клієнту внаслідок витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, відшкодовуються винними, органами.

Велике значення для захисту банківської таємниці має по­рядок її розкриття. Інформація щодо юридичних та фізич­них осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України; Міністерства внутрішніх справ України — на їх пись­мову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридич­ної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного кон­тролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за кон­кретний проміжок часу.

Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:

а) бути викладена на бланку державного органу встановле­ної форми;

б) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

в) містити передбачені законодавством підстави для отри­мання інформації;

г) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отриманий такої інформації.

Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріаль­ним конторам або приватним нотаріусам, іноземним кон­сульським установам у справах спадщини за рахунками по­мерлих власників рахунків.

Комерційному банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в до­кументах, угодах та операціях клієнта. Банк має право надава­ти загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних для надання кредитів, банківських гарантій.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та викорис­тання банківської таємниці, несуть кримінальну, адміністра­тивну, цивільну та дисциплінарну відповідальність. Кримі­нальна відповідальність може наставати за дії передбачені статтями 231 (“Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємни­цю”) і 232 (“Розголошення комерційної таємниці”) Криміналь­ного кодексу України.

Цивільна відповідальність працівників банків може наста­вати на підставі статей 203, 440¹ Цивільного кодексу України і полягає у відшкодуванні завданої клієнту матеріальної і мо­ральної шкоди за розголошення банківської таємниці.

39. _{Правова основа} банківського аудиту.

У діяльності банківських установ особливу роль відведено аудиту - важливому інституту визначення достовірного стану фінансово-господарської діяльності банку. Банківський аудит є одним із видів аудиту.

Банківський аудит - це комплексна перевірка результатів фінансово-господарської діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ, яка передбачає правове, економічне та бухгалтерське оцінювання даних фінансових звітів, що надаються для публікації або вищим організаціям.

Основною метою банківського аудиту є визначення достовірності бухгалтерської звітності, обліку, його повноти і відповідності здійснюваних банками операцій чинному законодавству і нормативним актам НБУ. Для банківських установ аудит також виконує такі завдання:

а) проведення аналізу фінансово-господарської діяльності, оцінювання активів і пасивів;

б) прогнозування результатів фінансово-господарської діяльності та розроблення рекомендацій щодо підвищення фінансової ліквідності;

в) постановку, відновлення і ведення бухгалтерського обліку;

г) консультування з питань фінансового, податкового, банківського та іншого господарського законодавства України;

д) навчання працівників;

е) підтвердження даних проспекту емісії цінних паперів;

є) здійснення інших аудиторських послуг із профілю діяльності аудиторських фірм (аудиторів).

Правові основи здійснення аудиторської діяльності в Україні визначено Законом України в редакції від 14 вересня 2006 р. "Про аудиторську діяльність", що належить до фундаментального законодавчого акта в цій сфері та визначає місце і роль аудиту в системі незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника. Велике значення має також Закон України від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який поширює свою дію на всіх юридичних осіб, визначає питання організації бухгалтерського звіту на них та компетенцію власників з цього питання відповідно до законодавства та засновницьких документів. Крім загальних законів ряд важливих норм щодо застосування терміну "аудит" містяться в банківському законодавстві, в Законі України від

20 травня 1999 р. "Про Національний банк України" (п. 11 ст. 7; пункти 8-11 ст. 9; статті 69-70); в Законі України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" (п. 5 статті 38, 45, 69, п. 2 ст. 70).

Специфіка проведення і оформлення аудиту, підготовка звітності фінансово-господарської діяльності в банках зумовили необхідність конкретизації питань правового регулювання аудиторської діяльності в нормативних актах, що видаються НБУ. Безпосередньо щодо банківського аудиту НБУ прийняв такі документи:

1) Постанову Правління НБУ від 20 березня 1998 р. № 114 "Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України" та відповідні зміни до нього від 3 грудня 2001 р.;

2) Постанову Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50 "Про затвердження Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України";

3) Постанову Правління НБУ від 9 лютого 1999 р. № 53 "Про заходи щодо подальшого розвитку банківського аудиту";

4) Постанову Правління НБУ від 15 липня 2002 р. № 250 "Про затвердження Концепції програми підготовки і сертифікації зовнішніх аудиторів банківських установ України за участю Національного банку України";

5) Постанову Правління НБУ від 14 листопада 2002 р. "Про затвердження Положення про порядок видачі аудиторським фірмам сертифікатів на право проведення аудиту банку";

6) Постанову Правління НБУ від 11 квітня 2007 р. "Про затвердження Положення про Комітет з питань аудиту банків";

7) Постанову Правління НБУ від 9 вересня 2003 р. № 389 "Про затвердження Положення про порядок подання банками до Національного банку України аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами щорічної перевірки фінансової звітності";

8) Кодекс "професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ, схвалений постановою Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50;

9) Постанову Правління НБУ від 9 липня 2007 р. № 251 "Про затвердження Положення про введення реєстру аудиторів банків НБУ".

Банківський аудит - це комплексна перевірка результатів фінансово-господарської діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ, яка передбачає правове, економічне та бухгалтерське оцінювання даних фінансових звітів, що надаються для публікації або вищим організаціям.

Основною метою банківського аудиту є визначення достовірності бухгалтерської звітності, обліку, його повноти і відповідності здійснюваних банками операцій чинному законодавству і нормативним актам НБУ. Для банківських установ аудит також виконує такі завдання:

а) проведення аналізу фінансово-господарської діяльності, оцінювання активів і пасивів;

б) прогнозування результатів фінансово-господарської діяльності та розроблення рекомендацій щодо підвищення фінансової ліквідності;

в) постановку, відновлення і ведення бухгалтерського обліку;

г) консультування з питань фінансового, податкового, банківського та іншого господарського законодавства України;

д) навчання працівників;

е) підтвердження даних проспекту емісії цінних паперів;

є) здійснення інших аудиторських послуг із профілю діяльності аудиторських фірм (аудиторів).

Банківський аудит істотно відрізняється від інших видів аудиту (загального, інвестиційного, страхового) як за характером його здійснення, так і за методами проведення аудиторських перевірок. При цьому він базується на тій самій законодавчій основі, що й аудит названих вище видів.

Правове забезпечення аудиторської діяльності включає норми, які регулюють організаційне та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок та надання інших аудиторських послуг, відповідальність аудиторів та аудиторських фірм, сертифікацію аудиторської діяльності, статус Аудиторської палати України тощо. Правові основи здійснення аудиторської діяльності в Україні визначено Законом України в редакції від 14 вересня 2006 р. "Про аудиторську діяльність", що належить до фундаментального законодавчого акта в цій сфері та визначає місце і роль аудиту в системі незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника. Велике значення має також Закон України від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який поширює свою дію на всіх юридичних осіб, визначає питання організації бухгалтерського звіту на них та компетенцію власників з цього питання відповідно до законодавства та засновницьких документів. Крім загальних законів ряд важливих норм щодо застосування терміну "аудит" містяться в банківському законодавстві, в Законі України від

20 травня 1999 р. "Про Національний банк України" (п. 11 ст. 7; пункти 8-11 ст. 9; статті 69-70); в Законі України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" (п. 5 статті 38, 45, 69, п. 2 ст. 70).

Специфіка проведення і оформлення аудиту, підготовка звітності фінансово-господарської діяльності в банках зумовили необхідність конкретизації питань правового регулювання аудиторської діяльності в нормативних актах, що видаються НБУ. Безпосередньо щодо банківського аудиту НБУ прийняв такі документи:

1) Постанову Правління НБУ від 20 березня 1998 р. № 114 "Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України" та відповідні зміни до нього від 3 грудня 2001 р.;

2) Постанову Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50 "Про затвердження Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України";

3) Постанову Правління НБУ від 9 лютого 1999 р. № 53 "Про заходи щодо подальшого розвитку банківського аудиту";

4) Постанову Правління НБУ від 15 липня 2002 р. № 250 "Про затвердження Концепції програми підготовки і сертифікації зовнішніх аудиторів банківських установ України за участю Національного банку України";

5) Постанову Правління НБУ від 14 листопада 2002 р. "Про затвердження Положення про порядок видачі аудиторським фірмам сертифікатів на право проведення аудиту банку";

6) Постанову Правління НБУ від 11 квітня 2007 р. "Про затвердження Положення про Комітет з питань аудиту банків";

7) Постанову Правління НБУ від 9 вересня 2003 р. № 389 "Про затвердження Положення про порядок подання банками до Національного банку України аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами щорічної перевірки фінансової звітності";

8) Кодекс "професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ, схвалений постановою Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50;

9) Постанову Правління НБУ від 9 липня 2007 р. № 251 "Про затвердження Положення про введення реєстру аудиторів банків НБУ".

Важливу роль в системі нормативного регулювання аудиторської діяльності відіграють стандарти - Національні стандарти аудиту, затверджені рішенням Аудиторської палати України 18 грудня 1998 р. Затверджені Аудиторською палатою України нормативи с обов'язковими для виконання підприємствами, банками і включають такі стандарти: договір на проведення аудиту, планування аудиту, документальне оформлення аудиту, аудиторські докази, аудиторська вибірка, перевірка дотримання вимог закону і нормативних актів при перевірці аудиту, порядок складання аудиторського висновку, знання бізнесу аудиту, контроль якості аудиторських послуг та ін.

Ці нормативи створено із застосуванням Міжнародних стандартів аудиту з урахуванням специфічних умов, пов'язаних з переходом України до ринкової економіки. Основне призначення цих нормативів полягає в закріпленні єдиних засадничих правил, що визначають нормативні вимоги до проведення і оформлення аудиту, до оцінювання якості аудиту, до порядку підготовки аудиторів та оцінки їх кваліфікації, і які забезпечують певні гарантії результатам аудиторської перевірки при їх дотриманні.

Правилами НБУ передбачено, що банки, починаючи з 2003 р., мають укладати угоди з аудиторськими фірмами, працівники яких сертифіковано за Міжнародними стандартами аудиту. У разі невиконання передбачених вимог, НБУ вимагатиме від банків проведення повторного аудиту за Міжнародними стандартами. Введення НБУ Міжнародних стандартів аудиту зумовлено необхідністю відповідності його банківського нагляду загальним принципам ефективного банківського нагляду, розроблених Базельським Комітетом.

Дотримання національних нормативів аудиту і Міжнародних стандартів аудиту у процесі здійснення аудиторської діяльності гарантують певний рівень якості аудиту і надійність його результатів, вони також є підставою в суді для доказу якості проведення аудиту і відповідальності аудиторів за якість аудиторської перевірки.

Безпосередньо регулювання аудиторської діяльності в банківській системі України покладено на НБУ, який здійснює сертифікацію аудиторів, аудиторську перевірку банків, приймає нормативні документи, що регулюють аудиторську діяльність у банківській сфері, забезпечує систематичний нагляд за організацією банківського аудиту та сприяє реалізації норм Закону України "Про аудиторську діяльність". Сертифікацію аудиторів у банках здійснює Комітет з питань аудиту банків.

У п. 6 ст. 69 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено складові банківського аудиту, а саме: фінансова звітність банків, що подається до НБУ, має бути щорічно перевірена аудитором. Аудиторська перевірка банку здійснюється аудитором, який має сертифікат НБУ на аудиторську перевірку банківських установ.

Аудиторський звіт має містити такі реквізити:

1) баланс банку;

2) звіт про рахунки доходів та витрат;

3) звіт про рух капіталу;

4) таблицю строків активів та пасивів;

5) інформацію стосовно достатності резервів та капіталу банків;

6) інформацію стосовно адекватності бухгалтерського обліку, процедури внутрішнього аудиту та заходів контролю банку;

7) висновок про те, чи відображує наданий банком фінансовий звіт дійсний фінансовий стан банку.

Для перевірки і підтвердження достовірності річної фінансової звітності банки щорічно залучають професійну аудиторську організацію (аудитора), не пов'язану майновими інтересами з банком або його учасниками (зовнішній аудит). Зовнішній аудитор затверджується загальними зборами учасників банку.

Аудиторська перевірка здійснюється відповідно до законодавства України на підставі договору, укладеного з аудиторською фірмою (аудитором).

До часу укладення договору про проведення аудиту банк зобов'язаний перевірити наявність в аудитора (керівника) аудиторської фірми права здійснювати аудит в банківських установах. Після завершення аудиту банк має отримати від аудитора (аудиторської фірми) аудиторський звіт (аудиторський висновок). Аудиторський звіт (аудиторський висновок), який банк подає до НБУ (у тому числі до відповідного територіального управління НБУ), має бути складений відповідно до вимог законодавства України та стандартів. У складеному аудиторському звіті має міститися висновок про дійсний фінансовий стан банку та про підтвердження або аргументовану відмову від підтвердження аудитором (аудиторською фірмою) достовірності, повноти та відповідності законодавству України такої фінансової звітності банку. Банк зобов'язаний публікувати річну фінансову звітність, підтверджену аудитором, не пізніше 1 червня наступного за звітним року в газеті "Урядовий кур'єр" чи "Голос України".

Чинне законодавство передбачає відповідальність аудиторів за якість аудиторської перевірки. Заходи впливу застосовуються до аудиторів Комітетом з питань аудиту банків (далі - Комітет) на підставі:

- виявлення фактів невідповідності висновків аудитора щодо підтвердження фінансової звітності банків у результаті здійснення аудиту і звітів про перевірки банків, що були проведені за той самий звітний період відповідними рівнями системи банківського нагляду або самостійними структурними підрозділами центрального апарату НБУ;

- розглянутих аудиторських звітів та висновків про перевірку банків, що подаються до НБУ;

- інформації від Аудиторської палати України або державних контрольних і правоохоронних органів про неналежне виконання аудиторами своїх професійних обов'язків.

За неналежне виконання професійних обов'язків до аудитора Комітетом можуть застосовуватися такі заходи впливу, як попередження, зупинення чинності сертифікату на строк до одного року або анулювання сертифікату, виключення з реєстру аудиторських фірм та аудиторів.

Важливим нормативним документом у здійсненні аудитором аудиторської діяльності є Кодекс професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ . Кодекс є обов'язковим для виконання документом. Зазначений Кодекс для професії аудитора має особливе значення, враховуючи, що він закріплює важливі вимоги та базові етичні принципи, яких аудитори повинні дотримуватися. Сьогодні правове регулювання банківського аудиту в Україні багато в чому залежить від застосування Міжнародних стандартів аудиту та використання їх з метою гармонізації національного законодавства з правом Європейського Союзу. З метою уніфікації аудиту в міжнародному масштабі Міжнародною федерацією бухгалтерів, зокрема Міжнародним комітетом з аудиторської практики, впроваджено Міжнародні стандарти аудиту. Відповідно до рішення Аудиторської палати України від 18 квітня 2003 р. № 122 Стандарти аудиту та етики Міжнародної федерації бухгалтерів прийняті як Національні стандарти аудиту. Використання Україною Міжнародних аудиторських стандартів у практичній діяльності сприятиме поглибленню міжнародної кооперації у сфері аудиту, поліпшенню якості національних стандартів, однозначному тлумаченню норм і стандартів аудиту.

40. Основні положення статуту комерційного банку.

Організаційна й управлінська структура комерційного банку регламентується його статутом.

У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяль­ність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відо­мості: найменування банку; його місцезнаходження; орга­нізаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціоне­рами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та допов­нень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу при­бутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.

41. Порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій.

Важливим засобом банківського нагляду є ліцензування банківських операцій. На здійснення банківських операцій Національний банк видає комерційним банкам ліцензії (п. 9 ст. 7, п. 2 ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”, статті 19 і 20 За­кону України “Про банки і банківську діяльність”).

Банківська ліцензія — це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визна­чених законодавством, на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність.

Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою залучення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим НБУ обов’язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і бан­ківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без от­римання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати од­ночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести ра­хунки.

Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно з законами України.

Банківська ліцензія видається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності доку­ментів, що підтверджують:

наявність оплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;

забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, примі­щенням відповідно до вимог Національного банку України;

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком про­тягом одного року з дати державної реєстрації банку. В тако­му разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Чинними правилами НБУ встановлено різні умови і доку­менти, необхідні для отримання банківських ліцензій, письмо­вих дозволів банками.

Так, для отримання банківської ліцензії банки подають до територіального управління НБУ такі документи:

— клопотання банку про видачу банківської ліцензії за підписом голови Правління банку;

— інформацію про керівників банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним вимогам;

— відомості про забезпеченість банку належним бан­ківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комунікаційними засобами, що відповідають вимогам НБУ;

— документ про право власності на приміщення (свідоцт­во про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право власності) або договір оренди на приміщення, у якому буде розміщено банк на строк не менше ніж п’ять років;

— відомості про відповідність технічного стану та організації охорони приміщень банку вимогам нормативно-правових актів Національного банку.

Крім зазначених вище документів, також подаються спеціальні документи:

план (бізнес-план), опис банківських операцій з обґрунту­ванням їх економічної доцільності, економічне обґрунтування прогнозних показників розрахунків балансового звіту та звіту про фінансові результати, опис та дані про управління й організаційну структуру банку, внутрішні положення про правління (раду директорів) банку, розрахунку балансового звіту та прибутковість усієї діяльності банку тощо.

Висновок щодо можливості видачі банку ліцензії готує те­риторіальне управління НБУ після отримання повного пакета документів протягом 10 робочих днів з дня їх отримання від банку.

У разі позитивного рішення територіальне управління надсилає пакет документів із своїм висновком та клопотан­ням банку Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ.

Банківська ліцензія може бути відкликана НБУ в таких ви­падках:

1) якщо було виявлено, що документи, надані для отри­мання ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) якщо банк не виконав жодної банківської операції про­тягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) у разі порушення банківського законодавства, що спри­чинило значну втрату активів і настання неплатоспромож­ності банку;

4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з ви­могами банківського законодавства;

5) недоцільності виконання плану тимчасової адмі­ністрації щодо реорганізації банку.

42. Правове регулювання грошового обігу.

Грошовий обіг— це рух коштів у внутрішньому обороті в готівковій і без­готівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки в господарстві. Гро­шова система України становить організацію грошового обігу, яка закріплена національним законодавством, і скла­дається з таких елементів: грошової одиниці та її найменуван­ня; масштабу цін; видів законних платіжних засобів; платіжного обороту та його організації; механізму регулюван­ня грошового обігу та органів, що його здійснюють. Грошова система України характеризується тим, що вирішальну роль в організації та функціонуванні її відіграють Верховна Рада України та Національний банк України.

Правові основи організації грошового обігу в Україні за­кладено в Конституції України та в Законах України “Про Національний банк України”, “Про платіжні системи та пере­каз грошей в Україні”.

Основними завданнями правового регулювання грошово­го обігу в Україні є:

а) забезпечення чіткого розмежування повноважень і від­повідальності в сфері грошового обігу між органами держави;

б) забезпечення органам держави за допомогою норм опе­ративно регулювати і контролювати грошовий обіг в країні;

в) підтримання необхідного темпу зростання грошової маси в обігу і правильного співвідношення між готівковим і безготівковим грошовим обігом з метою ефективного функціонування економіки країни.

У ст. 92 Конституції України передбачено, що засади ство­рення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України.

У ст. 100 Конституції України визначено, що основні заса­ди грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням покладено на Раду Національного банку України.

У Конституції України також закріплено, що офіційною грошовою одиницею України е гривня, забезпечення стабіль­ності якої є основною функцією Національного банку України.

Важливу роль у створенні грошової системи в Україні відіграв Указ Президента України “Про грошову реформу в Україні” від 25.08.96, яким було введено в обіг національну грошову одиницю — гривню, яка забезпечила економіку національною валютою. Зазначений Указ передбачав введен­ня в обіг банкнот вартістю 1, 2, 5, 10, 25, 50 і 100 гривень. Кон­кретний механізм реалізації грошово-кредитної політики пе­редбачений у розділах IV і V Закону України “Про Національ­ний банк України”. В ст. 25 цього Закону зазначено, що основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики е регулювання обігу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) відсоткову політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казна­чейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними. Особлива роль у здійсненні грошової політики держави покладається на Національний банк України, який відповідно до ст. 33 Закону України “Про Національний банк України” здійснює такі повноваження щодо організації готівкового грошового обігу:

— виготовлення та зберігання банкнот і монет;

— створення резервних фондів банкнот і монет;

— розробка номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

— встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

— встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переве­зення, вилучення та інкасації готівки;

— визначення вимог щодо технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ;

— визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств і організацій.

За Національним банком закріплено монопольне право здійснення емісії національної валюти та організація її обігу. Йому належить не тільки виняткове право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу, а й ви­лучення з обігу.

Випуск та обіг на території України інших грошових оди­ниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу за­бороняється. Офіційне співвідношення між гривнею та золо­том або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Банкноти і монети, випущені Національним банком, є без­умовними зобов’язаннями НБУ і забезпечуються всіма його активами.

Гривня (банкноти і монети) як національна валюта е єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами пла­тежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредити­ви та для переказів.

Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк використо­вує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, вста­новлює і змінює ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Умови та порядок обміну гривні на іноземну валюту вста­новлюються Національним банком. Національний банк не може обмежувати прав суб’єктів валютного ринку на здійснен­ня операцій з іноземною валютою, гарантованих їм законом.

Національний банк, комерційні банки зобов’язані вилуча­ти фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних. ознак платіжності, грошові знаки. Порядок вилучення грошових знаків, обміну зношених, пошкоджених грошових знаків встановлюється Національним банком.

Національний банк зобов’язаний офіційно через засоби ма­сової інформації повідомляти про вилучення з обігу грошових знаків України.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 40 Закону України “Про Національний банк України”) НБУ встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юри­дичних і фізичних осіб в економічному обігу України із засто­суванням як паперових, так і електронних документів та готівки; координує організацію розрахунків; дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів; забезпечує здійснення міжбан-ківських розрахунків через свої установи, а також дає дозвіл на проведення їх через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їхні власні розрахункові системи.

Важливу роль у становленні правової основи взаємовідно­син між суб’єктами господарювання і банками з приводу функціонування банківських рахунків та порядку переказу грошей відіграє Закон України від 5 квітня 2001 року “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні”. В цьому законі визначені загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу грошей в межах України та відповідальність суб’єктів і захист інформації при проведенні переказу грошей.

Отже, грошова система створюється державою в особі за­значених вище органів і має нормативно-правовий характер. Національний банк провадить суворе розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу на території України, надаючи особливого значення нормативному регу­люванню готівкового грошового обігу.

Основними нормативними документами, прийнятими НБУ, в цій сфері є: Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України; Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього пи­тання між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті; Інструкція з організації емісійно-касової роботи в ус­тановах банків України; Інструкція про безготівкові розрахун­ки в Україні в національній валюті.

43. Принципи здійснення розрахунків.

Грошові відносини бюджетних установ у процесі виконання кошторису доходів і видатків, здійснюються як у готівковій, так і в безготівковій формі

Сфери готівкових і безготівкових розрахунків розмежовано, хоча між готівковою і безготівковою формами розрахунків існує тісний зв’язок.

Готівкова форма розрахунків застосовується для розрахунків із фізичними особами з виплат, що охоплюють оплату праці, виплату стипендій, соціальні виплати, виплати за підзвітними сумами, за спеціальними видами платежів, з відшкодування завданих збитків, а також розрахунки установ між собою і з підприємцями за матеріальні цінності й надані послуги та виконані роботи в межах наявних коштів як за рахунок коштів, одержаних із кас банків, так і за рахунок готівкової виручки. Щодо розрахунків готівкою установ із підприємствами згідно з Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні встановлено граничну суму — 3000 грн. Кількість підприємств (підприємців), з якими здійснюються розрахунки протягом дня, необмежена.

Безготівкова форма розрахунків передбачає перерахування коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням установ і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою до каси банку, на рахунки одержувачів коштів. Ці розрахунки банк виконує на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Безготівкові розрахунки здійснюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні, затвердженої Постановою правління НБУ від 29.03.2001 № 135 за такими формами розрахункових документів: меморіальні ордери, платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, розрахункові чеки, акредитиви, векселі, інкасові доручення.

Грошовий обіг на тери­торії України здійснюється в готівковому або безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки — це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію і за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією про­дукції та іншого майна.

Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, за яких платежі здійснюються без участі готівки перерахуванням коштів з рахунка платника на рахунок отримувача грошей або зарахуванням взаємних вимог. Комерційні банки зацікавлені в залученні грошей для розрахунково-касового обслуговування.

Підприємства, організації у процесі виконання укладених договорів здійснюють розрахунки за своїми зобов’язаннями.

Розрахунки між суб’єктами господарської діяльності, як правило, здійснюються у безготівковому порядку через банк. За умов ринкової економіки розрахунки відіграють важливу роль у регулюванні різних сфер господарського життя. Завдя­ки розрахункам здійснюються платежі за грошовими зобов’язаннями, за їх допомогою контролюються як витрачан­ня коштів, так і їх цільове використання, а також відповідний розподіл та додержання режиму економії різними власниками.

Відносини, в яких одна сторона здійснює платежі на ко­ристь іншої через кредитні установи, називаються розрахунко­вими. Специфіка цих відносин полягає у тому, що вони мають самостійний майновий характер із двома моментами — участь банківських установ та застосування спеціального законодав­ства про банківські операції.

Розрахункові правовідносини — це такі, що виникають між організаціями в процесі здійснення розрахунків у без­готівковому порядку через кредитні установи. Підставою їх правового регулювання є Закон України “Про платіжні систе­ми та переказ грошей в Україні”. Основний зміст розрахунко­вих правовідносин розкривається в принципах, на яких грун­тується організація безготівкових розрахунків, зокрема:

1) усі підприємства та організації зобов’язані зберігати свої кошти — як власні, так і позикові — на рахунках в уста­новах банку, за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту;

2) розрахунки між підприємствами й організаціями здійснюються, як правило, безготівковим способом через

банки;

3) безготівкові розрахунки проводяться за діючими форма­ми розрахунків;

4) суб’єкти господарювання мають право вільного вибору умов про попередню оплату товарів (робіт, послуг), за винят­ком випадків, закріплених у законодавстві;

5) платежі проводяться за рахунок коштів платника або за рахунок банківського кредиту;

6) списання коштів з рахунків клієнтів здійснюється тільки за їх розпорядженням, або за їх згодою (акцепта);

7) при проведенні розрахункових операцій банки контро­люють додержання підприємствами, організаціями розрахун­кової та договірної дисципліни. До господарюючих суб’єктів, які порушують правила розрахунків, банки застосовують відповідні санкції.

У відносинах, що виникають між установами банків і влас­никами рахунків під час розрахунків, беруть участь, як прави­ло, три суб’єкти (продавець, покупець-платник і банк). Сторо­ни (банк і суб’єкти господарської діяльності) зобов’язані до­держуватись закону і договірних умов.

Порядок проведення розрахунків регулюється законодавст­вом. Це означає, що сторони в розрахункових відносинах по­винні чітко виконувати встановлені приписи. Однак відповідно до вимог законодавства необхідним юридичним фактом для виникнення розрахункових правовідносин є договір на розрахунково-касове обслуговування.

44. Правове регулювання розрахункових відносин.

Правовою основою відносин між суб'єктами господарювання з приводу відкриття і функціонування банківського рахунка служить Закон України «Про платіжні системи й переказ грошей в Україні» від 05.04.2001 р., а також Інструкція про порядок відкриття та вико­ристання рахунків у національній та іноземній валюті, затверджена постановою Правління НБУ від 18.12.1998р. № 527, Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердже­на постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р. № 135.

Умови функціонування банківського рахунка закріплюються в договорі, що укладається між банком і учасником розрахунково-касових операцій.

Згідно з договором банківського рахунка банк зобов'язується: від­кривати підприємству-клієнту поточний або інший рахунки, зара­ховувати на них суми, що надходять від клієнта; перераховувати суми, належні клієнту; із доручення клієнта, а в передбачених законодав­ством випадках — без такого доручення списувати відповідні суми з рахунка клієнта для зарахування їх на рахунки одержувачів; при­ймати від клієнта і видавати йому або за .його дорученням готівку. Клієнт зобов'язується дотримуватися встановлених у договорі й ін­струкціях НБУ правил.

Для відкриття рахунка необхідно подати такі документи: заяву встановленого зразка; належним чином засвідчені копії свідоц

тва про державну реєстрацію установчих документів; документи про взяття особи на облік у податкових органах і Пенсійному фонді, в органах соціального страхування; довідку про статистичні коди; наказ (протокол зборів засновників) про призначення директора і головного бухгалтера; картку зі зразками підписів і печатки тощо.

Договір банківського рахунка - консенсуальний, двосторонньо зобов'язуючий, безстроковий, відплатний.

Поточні рахунки відкриваються в національній та іноземній валютах.

(               Готівкові розрахунки — це спосіб здійснення розрахунків, при яко-

\ му платіж провадиться паперовими грошимаабо металевою монетою, який регламентується Законом України «Про застосування реєстра­торів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчу­вання і послуг» від 06.07.1995 р. (у редакції від 01.06.2000 р.) і Поло­женням про ведення касових операцій у національній валюті в Украї­ні, затвердженим постановою Правління НБУ від 19.02.2001 р. № 72.

Суб'єкти підприємництва при розрахунках готівкою в сфері тор­гівлі, громадського харчування і послуг зобов'язані використовува­ти належним чином зареєстровані реєстратори розрахункових опе­рацій (далі - РРО),- пристрої або програмно-технічні комплекси з реалізованими фіскальними функціями, а також розрахункові кни­жки з номерними розрахунковими квитанціями й книги обліку роз­рахункових операцій.

Положення про ведення касових операцій є обов'язковим для всіх діючих на території України юридичних осіб (крім банків і органів зв'язку) незалежно від форм власності й виду діяльності, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємництва.

Суб'єкти господарювання, що мають поточні рахунки в банках, зобов'язані зберігати грошові кошти на цих рахунках. Одержання готівки провадиться з поточних рахунків у банках по оформлених чекових книжках. Готівка повинна витрачатися виключно на зазна­чені в чеку цілі.

Розрахунки готівкою суб'єктів господарювання між собою, а та­кож із громадянами можуть здійснюватися за рахунок коштів, отри­маних із кас банків, а також за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), інших касових надходжень (на­приклад, внесок засновників у статутний фонд підприємства).

Сума платежу готівкою одного суб'єкта господарювання іншому суб'єкту господарювання не повинна перевищувати 10 тис. грн про­тягом одного дня незалежно від кількості платіжних документів. Однак кількість суб'єктів господарювання, з якими можуть прово­дитися розрахунки протягом дня, не обмежується. Платежі понад зазначену суму повинні здійснюватися виключно безготівковим спо­собом. Дія даного правила не поширюється на розрахун-ки суб'єк­тів господарювання з громадянами.

Підприємства зобов'язані дотримуватися ліміту залишку готівки в касі (граничний розмір готівки, що може залишатися в касі підпри­ємства на кінець робочого дня). Він встановлюється банком відпові­дно до нормативних актів НБУ і з урахуванням особливостей госпо­дарської діяльності підприємства.

Форми готівкових розрахунків:

<§> розрахунки з використанням РРО;

Ф розрахунки з використанням розрахункової книжки;

Ф розрахунки з використанням видаткового касового ордера;

Ф розрахунки з використанням прибуткового касового ордера;

<§> розрахунки з використанням товарного чека.

Безготівкові розрахунки — це спосіб прийому-передачі грошово­го еквівалента без участі готівки, тобто за допомогою банківських перерахувань визначеної суми з рахунка платника на рахунок одержувача.

Здійснення платежів реалізується дорученнями платника до бан­ку, виконання яких є додатковою послугою у відносинах по збере­женню коштів на поточному банківському рахунку.

Правове регулювання безготівкових розрахунків здійснюється Ін­струкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валю­ті, затвердженою постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р. № 135.

Принципи безготівкових розрахунків:

проведення безготівкових розрахунків через банківські уста­

нови;

заборона платежів однієї особи за рахунок коштів іншої;

платежі провадяться лише тоді, коли на рахунку платника є ві­

льні грошові кошти, або за рахунок кредиту банку;

списання коштів із рахунків клієнтів проводиться тільки за їх

розпорядженням або з їх згоди (акцепту), за винятком примусового

списання (стягнення) відповідно до рішення судових органів, вико­навчого напису нотаріуса й у випадках, встановлених законами Украї­ни, а також списання коштів із рахунків платників з ініціативи одер­жувачів у випадку домовленості між платником й одержувачем.

Розрахункові документи — це документи, які використовуються учасниками розрахункових операцій для оформлення переказу ко­штів від платника до одержувача.

До документів на переказ, крім розрахункових документів, нале­жать також документи на переказ готівки, міжбанківські розрахунко­ві документи, клірингові вимоги й інші платіжні інструменти.

Банківський платіжний інструмент - це засіб, що містить необхідні реквізити (ідентифікація емітента, використовувана платіжна сис­тема і, як правило, утримувач) та застосовується в операціях з пере­казу коштів або інших банківських послуг.

Види платіжних інструментів: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки тощо.

Форми безготівкових розрахунків:

розрахунки з використанням платіжного доручення — надання плат­ником обслуговуючому його банку письмово оформленого дору­чення на перерахування вказаної суми зі свого рахунка на рахунок одержувача коштів;

розрахунки ? використанням платіжної вимоги-доручення — це фо­рма розрахунків, яка здійснюється за допомогою комбінованого до­кумента, що складається з двох частин: верхня - вимога одержувача коштів безпосередньо до платника сплатити вартість реалізованої продукції (робіт, послуг); нижня — доручення платника обслуговую­чому його банку перерахувати кошти зі свого рахунка на рахунок одержувача;

розрахунки з використанням розрахункового чека — платник видає одержувачу коштів письмове розпорядження обслуговуючому плат­ника банку сплатити чекоутримувачу зазначену в чеку суму;

розрахунки акредитивом — це інструментальна форма розрахун­ків, за якої банк-емітент (банк, що відкрив акредитив) за доручення клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний здійснити платіж бене-фіціару або надати повноваження іншому банку (виконуючому бан­ку) здійснити цей платіж за умови одержання передбачених в акре­дитиві документів (як правило, товарно-транспортних документів,

що підтверджують факт виконання бенефіціаром товарного зобов'я­зання перед платником);

примусове стягнення (списання) коштів — у випадках, уста­новлених законодавством України, банк здійснює платіж з рахунка плат-ника без його згоди на підставі платіжної ви­моги одержувача; здійснюється на бланку платіжної вимоги;

розрахунки в порядку договірного списання — банк реалізує пла-тіж-ну вимогу, ініційовану одержувачем, на виконання відповідної угоди між платником і одержувачем, закріпленої в укладеному між ними господарському договорі;

розрахунки, засновані на заліку взаємної заборгованості,— взаємні зобов'язання боржників і кредиторів один до одного погашаються в рівновеликих сумах, а на різницю здійснюється платіж на загаль­них засадах, тобто з використанням платіжного доручення, платіж­ної вимоги-доручення, чека або векселя;

розрахунки векселем — це інтегративна форма розрахунків, за якої замість грошового зобов'язання, заснованого на вихідних товарних відносинах, учасники розрахунків оформлюють безумовне грошове зобов'язання однієї особи сплатити іншій після настання тер-міну визначену суму;

розрахунки в порядку інкасо — одержувач коштів доручає обслуго­вуючому його банку одержати грошовий платіж із платника проти комерційних документів або в результаті інших інструкцій.

що підтверджують факт виконання бенефіціаром товарного зобов'я­зання перед платником);

примусове стягнення (списання) коштів — у випадках, уста­новлених законодавством України, банк здійснює платіж з рахунка плат-ника без його згоди на підставі платіжної ви­моги одержувача; здійснюється на бланку платіжної вимоги;

розрахунки в порядку договірного списання — банк реалізує пла-тіж-ну вимогу, ініційовану одержувачем, на виконання відповідної угоди між платником і одержувачем, закріпленої в укладеному між ними господарському договорі;

розрахунки, засновані на заліку взаємної заборгованості,— взаємні зобов'язання боржників і кредиторів один до одного погашаються в рівновеликих сумах, а на різницю здійснюється платіж на загаль­них засадах, тобто з використанням платіжного доручення, платіж­ної вимоги-доручення, чека або векселя;

розрахунки векселем — це інтегративна форма розрахунків, за якої замість грошового зобов'язання, заснованого на вихідних товарних відносинах, учасники розрахунків оформлюють безумовне грошове зобов'язання однієї особи сплатити іншій після настання тер-міну визначену суму;

розрахунки в порядку інкасо — одержувач коштів доручає обслуго­вуючому його банку одержати грошовий платіж із платника проти комерційних документів або в результаті інших інструкцій.

45. Порядок відкриття і закриття рахунків в установах банку.

Стаття 6 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. передбачає, що банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юри­дичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним осо­бам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесто­рам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих банків для забезпечення своєї господарської діяль­ності і власних потреб.

Докладно порядок відкриття рахунків та їх режими регу­люється спеціальною Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 18 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України.

Для відкриття банківського рахунка підприємства подають до установи банку такі документи:

— заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства;

— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі ви­конавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

— копію належним чином зареєстрованого статуту (по­ложення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом;

— копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;

— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

— копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;

— копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію підприємства у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи упов­новаженим працівником банку;

— картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком, засвідчену нотаріально з відбитком печатки підприємства.

Право першого підпису належить керівникові під­приємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним осо­бам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні Особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може при­йматися банком без відбитка печатки.

Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавст­вом передбачено подання додаткових документів (наприклад, орендні підприємства подають нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприєм­ства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, гро­мадські та релігійні організації — протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально).

При відкритті рахунка господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, друковані засоби масової інфор­мації подають також нотаріально засвідчену копію установчо­го договору.

Деякі підприємства, організації звільнені від подання в банк їх статутів, зокрема, повні та командитні товариства, фермерські господарства, установи й організації, які фінансу­ються з бюджету, та інші суб’єкти підприємницької діяльності, в тому числі підприємці без створення юридичної особи, у яких наявність статуту не передбачена законом.

Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника ус­танови банку надписом на заяві про відкриття рахунка. Після відкриття рахунка банк не має права вимагати ні довіреності, ні інших документів, які підтверджували б повноваження осіб, підписи яких є в картці зі зразками.

Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає відповідальність, яка застосувується до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк (3 робочих дні) не повідомили про відкриття або закриття рахунків у бан­ках — штрафні санкції у вигляді 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У разі переоформлення рахунка у зв’язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) у банк подаються такі самі документи, як і при створенні підприємства. Якщо зміна найменування під­приємства не зумовлена реорганізацією, до установи банку подаються заява власника рахунка, нова копія свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, оформлені належним чином.

Правила Національного банку України також встановлю­ють порядок закриття рахунків в установах банку. Поточні ра­хунки закриваються в установах банку на таких підставах:

— заяви власника рахунка;

— рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

— відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;

— з інших підстав, передбачених чинним законодавством України або договором між установою банку та власником рахунка.

Так, відповідно до листа НБУ банк вправі порушити пи­тання про розірвання договору на обслуговування банків­ських рахунків клієнтів, якщо протягом одного року і більше не здійснювалися банківські операції. Закриття рахунка підприємства, у якого є податкова заборгованість, вимагає дозволу податкового органу.

Операції на банківських рахунках можуть бути тимчасово призупинені рішеннями державних податкових, судових, правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відновлюються видаткові опе­рації за рахунками тільки органом, який прийняв рішення про їх припинення, або за рішенням суду.

46. Види банківських рахунків.

З метою зберігання коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам, організаціям і установам різних форм власності, залежно від характеру їх діяльності та джерел фінансування, різні рахунки: поточні, бюджетні, кредитні, вкладні (депозитні), тимчасові, карткові тощо.

Поточні рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основні для зберігання грошей та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України. Платники можуть розпо­ряджатися грошима, що зберігаються на їх поточних рахун­ках, за допомогою платіжних інструментів, зокрема пла­тіжних карток.

Бюджетні рахунки відкриваються організаціям, їх відокрем­леним підрозділам, яким виділяються кошти за рахунок держав­ного або місцевого бюджету для цільового використання їх.

Кредитні рахунки відкриваються на договірній основі юри­дичним і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право надавати кредит з додержанням вимог чинного законо­давства.

У практиці банківського обслуговування застосовуються і тимчасові рахунки, що відкриваються підприємствам, які ство­рюються, будовам та господарським товариствам для зараху­вання частини коштів, що вносяться для формування статут­ного фонду. Щоб відкрити тимчасовий рахунок господарському товариству для зарахування внесків засновників з метою зберігання частини статутного фонду, в банк слід подати заяву про відкриття тимчасового рахунка, підписану одним із за­сновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів для організації товариства, та копію установчого договору, засвідчену нотаріально. Після державної реєстрації такого господарського товариства та надання йому статусу юридичної особи відкривається постійний поточний рахунок, для відкриття якого в установи банків подаються зазначені вище документи.

Значного поширення в банківській практиці набули вкладні (депозитні) рахунки. Термін “депозит” у перекладі з латинської означає відкладення, зберігання.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основі для зберігання грошей, що пере­даються клієнтами банку в управління на встановлений строк та під визначений відсоток відповідно до умов договору.

Карткові рахунки — це банківські рахунки, на яких обліко­вуються операції за платіжними картками. Вони відкривають­ся фізичним особам на підставі їх заяви на відкриття рахунка і договору про відкриття картрахунка.

Договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного, мають назву кореспондентських відносин. У широкому розумінні кореспондентські відносини є формою співробітниц­тва між двома банками. Назва їх походить від латинського слова “кореспондент” — бути згідним.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкри­вається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дору­ченням та за рахунок цього банку той банк, де відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється встановленням між ними кореспон­дентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Україні існують кореспондентські рахунки між ко­мерційними банками. Національним банком України і ко­мерційними банками, а деякі комерційні банки встановили ко­респондентські відносини з іноземними банками.

Розвиток зовнішньоекономічних відносин між під­приємствами й організаціями, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарюючих суб’єктів зумовили потребу в створенні на підприємствах, в організаціях спеціального валютного фонду. Зазначені кошти в іноземній валюті зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті і використовуються для здійснення експорт­но-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.

Відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” підприєм­ства, організації, а також фізичні особи — підприємці для зберігання валютної виручки та здійснення розрахунків мають право відкривати в комерційних банках банківські рахунки в іноземній валюті (поточні та депозитні). Однак порядок здійснення валютних операцій з таких рахунків підприємств регулюється державою і є частиною її валютної політики. Ос­таннім часом спостерігається послаблення валютної монополії держави на здійснення операцій з валютними цінностями, розширюються права підприємств на використання валютної виручки з таких рахунків.