Тема 2. Поняття античної філософії, її школи та ідеї. Некласична та сучасна європейська Європейська філософія.

Приступаючи до вивчення першого питання, студентам слід звернути увагу на умови виникнення античної філософії, її джерела, особливості, періодизацію античної філософії, характерну проблематику кожного етапу, її відмінність від філософської проблематики Стародавнього Сходу.

"АНТИЧНИЙ" У ПЕРЕКЛАДІ З ЛАТИНСЬКОЇ ОЗНАЧАЄ "ДАВНІЙ". У ПРАЦЯХ ІСТОРИКІВ АНТИЧНИМ СВІТОМ ТРАДИЦІЙНО НАЗИВАЛИСЯ СУСПІЛЬСТВА СТАРОДАВНІХ ГРЕЦІЇ І РИМУ З IX-VШ СТ. ДО Н.Е. ДО ІV-V СТ. Н.Е. ТАКИМ ЧИНОМ, АНТИЧНИЙ ПЕРІОД ОХОПЛЮЄ ЧАС ФОРМУВАННЯ, РОЗКВІТУ І ЗАГИБЕЛІ РАБОВЛАСНИЦЬКИХ ДЕРЖАВ СЕРЕДЗЕМНОМОР'Я.

СТАРОДАВНЯ ГРЕЦІЯ БУЛА РОЗТАШОВАНА НА БАЛКАНСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ ТА НАВКОЛИШНІХ ОСТРОВАХ. РОЗМАЇТТЯ ПРИРОДНИХ УМОВ СПРИЯЛО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, РЕМЕСЕЛ, МОРЕПЛАВСТВА. ЗНАХОДЖЕННЯ НА ПЕРЕТИНІ ТОРГІВЕЛЬНИХ ШЛЯХІВ ПРИВЕЛО ДО ШВИДКОГО РОСТУ МІСТ, РОЗВИТКУ ТОРГІВЛІ. КОЛОНІЗАЦІЯ УЗБЕРЕЖЖЯ СЕРЕДЗЕМНОГО І ЧОРНОГО МОРІВ, ТОРГОВІ КОНТАКТИ З СТАРОДАВНІМИ ЦИВІЛІЗАЦІЯМИ СХОДУ, ОЗНАЙОМЛЕННЯ З ЇХ КУЛЬТУРНИМИ НАДБАННЯМИ СПРИЯЛИ СТРІМКОМУ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ, ЗДОБУТКИ ЯКОЇ В ГАЛУЗІ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ Є ОДНИМ З НАЙВИЩИХ ДОСЯГНЕНЬ ЛЮДСЬКОГО ГЕНІЯ.

ГОЛОВНИМ ДЖЕРЕЛОМ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ БУЛА ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ. ПРОТЯГОМ УСЬОГО СВОГО ІСНУВАННЯ ВОНА ЗБЕРІГАЛА ВИРАЗНО КОСМОЦЕНТРИЧНИЙ ХАРАКТЕР, ТОБТО В ЦЕНТРІ УВАГИ БУВ ЦІЛІСНИЙ КОСМОС,ДЕ БОГИ, ЛЮДИ, ПРИРОДА, СКЛАДАЮТЬ ЄДНІСТЬ, УНІВЕРСУМ, ЯКИЙ ПОЯСНЮЄТЬСЯ І ОСМИСЛЮЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ МІФИ, СКАЗАННЯ ПРО БОГІВ, ГЕРОЇВ. УЖЕ НА МІФОЛОГІЧНОМУ РІВНІ У СТАРОДАВНІХ ГРЕКІВ, АБО, ЯК ВОНИ СЕБЕ НАЗИВАЛИ, ЕЛЛІНІВ ПОЧАЛО РОЗВИВАТИСЯ УЯВЛЕННЯ ПРО ОБ'ЄКТИВНУ НЕОБХІДНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНУ ВІД ВОЛІ БОГІВ – БЕЗОСОБОВУ АНАНКЕ- НЕОБХІДНІСТЬ, СИЛУ ДОЛІ.

Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма демократичного устрою суспільства як поліс - місто-держава. Демократичний устрій еллінських полісів забезпечував вільне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. Утвердження в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії як форми теоретичного осмислення світу.

Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософія (VІ – І пол. V ст. до н.е.),ІІ - класична філософія (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична філософія (кін. ІV ст.. до н.е. - У ст. н.е.).

Розвиток ідей в натурфілософських школах Стародавньої Греції (мілетська, піфагорійська школа, Геракліт, елеати, античний атомізм).

При вивченні другого питання студентам слід мати на увазі, що філософія почалася з намагання пояснити Космос з нього самого. Тому логічно, що вихідною ідеєю, з якої починається історія філософії, стала ідея пошуку першоосновивсього сущого в самій природі..

Найдавніша з відомих нам філософських шкіл виникла в м. Мілет, розташованому в Іонії (Мала Азія). Засновником її вважається Фалес, (сер. VІ ст. до н.е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з якої все виникає і в яку все перетворюється. Учень Фалеса Анаксимандр (VI ст. до н.е.) піднявся до думки про абстрактний характер першооснови. За принцип всіх принципів, початок всіх початків він прийняв "апейрон", тобто безмежне. Він підкреслив відсутність у першооснови визначеної якості. Безпочатковий, без’якісний, безмежний апейрон уявляється як початок усього іншого, визначеного в початку, часі та просторі. Узагальнюючи матеріальне, Анаксімандр підійшов до філософської ідеї безкінечності, що складається з ідей безмежності (відсутності просторових меж) і вічності (відсутності часових меж).Анаксимен (585-525 рр. до н.е.) бачив основу світу в повітрі, Але пошуки першооснови серед природних стихій заводили в логічній тупик - першооснова не може бути частиною природи, оскільки те, що пояснюється (тобто природа), точніше її частина, не може бути принципом пояснення, яким має бути першооснова.

Піфагор початок всього сущого, причину, що визначає його розмаїття, вбачав у числі – "Все є число". Світ, вважав мислитель, побудований на основі числових пропорцій і є гармонійним. Піфагор розвинув принципи раціонального типу мислення; запровадив сам термін „філософія” – любов до мудрості.

В ідеї матеріальної першооснови внутрішньо закладена діалектика. Найяскравіше діалектичні тенденції в ранній грецькій філософії проявились у вченні Геракліта Ефеського (544-470 рр. до н.е.). Першоосновою світу він вважав вогонь. Філософ пояснював буття як безперервний процес руху і зміни, породжений єдністю і боротьбою протилежностей. Рушійною силою розвитку є Логос, всезагальний закон, який ще розглядається у зв'язку з першоосновою.

Пізніше, наприкінці УІ- початку У ст.до н.е. одним з впливових центрів філософії стає м. Елея. філософи елейської школи - Парменід, Зенон, Ксенофан, на противагу діалектичним поглядам Геракліта і мілетської школи висунули вчення про незмінну сутність буття, ілюзорність змін, відносність руху. Парменід уперше запропонував поняття буття як єдність, цілісність сущого. Зенон вперше поставив питання про проблеми безперервності і безкінечності.

Проти ідей елеатів пізніше виступив Демокрит (460-370 рр. до н.е.). Він переходить до множинної першооснови, подолавши ті труднощі в її розумінні, які були в елеатів. За першооснову Демокрит прийняв "атом" (у перекладі з грецької -"неподільний"). Під атомом філософ розумів матеріальну першооснову і в той самий час сутність речей. Всесвіт містить безмежну кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, фігурою. Атоми рухаються в порожнечі під впливом необхідності, створюючи різноманітні тіла, якості яких визначаються поєднанням атомів. Атомістична теорія пояснює світ з нього самого, доводить його єдність і множинність, можливість руху при єдності буття. Атом розуміють як єдність матеріального й ідеального.

Підсумовуючи вищесказане, необхідно відзначити, що стародавні грецькі філософи, розуміючи філософію перш за все як раціональне пізнання світу, зробили спробу пояснення світу з нього самого, намагалися дослідити, чим є Космос. На перший план висували проблему пошуку першооснови. Філософи мілетської школи, Геракліт вбачали її в певній природній стихії - воді, повітрі, вогні, але надавали їй не лише матеріального, але й символічного змісту, намагаючись передати невизначену безконечну, безмежну, абсолютну основу буття, проявом якої є весь світ. В процесі розвитку філософської думки розуміння першооснови стає все менш конкретно-матеріальним і все трансцендентнішим (таким, що знаходиться за межами свідомості і пізнання)- від конкретної стихії до атомів, недоступних спостереженню, але пізнаваних тільки розумом, що проникає в сутність речей. З проблеми першооснови поступово як самостійна формується проблема засад буття, універсального закону, що керує всім (Логос Геракліта, що надає сенс Космосу; Нус Анаксагора, необхідність Демокріта). Поступово формуються суто філософські поняття, логічно-раціональна форма викладення основ філософського знання.

Кожний історичний етап  започатковувався ще в надрах попереднього і в свою чергу закінчувався лише тоді, коли вичерпував себе і в той же час давав основу появі та розвитку етапу наступного. Таким чином в еволюції європейської філософської думки від Гесіода аж до Маркса ми бачимо реалізацію діалектики протилежності та органічної єдності категорій історичного та логічного.

Таких історичних етапів в історії європейської філософської думки було п’ять.

1.Антична філософія свій початок брала в періоді кризи релігійного світогляду Стародавньої Греції часів Гомера та Гесіода;  за часів Сократа, Платона та Аристотеля досягла свого вищого, класичного рівня та приведена в систему 3-2 століття до нашої ери; а потім вичерпала себе стала вульгаризуватись, катастрофічно занепадати і в решті-решт була духовно і фізично остаточно християнством в 6-столітті .

2.Середні віки розірваний ланцюг історичного буття європейської філософської думки. Філософія була задушена і приватизована релігійно-християнсько-церковним світоглядом, перетворена на рабиню/прислугу богослов’я (philosophia est ancilla theologiae). Лопнув ланцюг філософських рефлексій.

3.Протягом 14-16 століть відбулося відродження античної філософії і її зміст відновлено, розвинуто та пристосовано до історичних умов і потреб Європи. Наступив період  Відродження, період поновлення філософської думки і на її духовному ґрунті – період просвіти, культурного оновлення, модернізації..

4.Новий час (16 – 18 століття) призвів до виникнення і розвитку самостійної, власне, Європейської філософської думки. Ідеологічно вона була підготовлена діячами відродження і просвітництва періоду Відродження. А соціально, зумовлена станом соціально-економічного розвитку Європи, її потребами та можливостями для зросту продуктивності праці  шляхом технічного прогресу. А це вимагало розвитку наукових знань, самої науки, методологічну основу якої й створили діячі філософії Нового часу.

5.Німецька класична філософія – це вершина і завершення  розвитку Європейської філософської думки. В особі класиків німецької філософської думки (Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха і Маркса) проблеми, що їх ставила антична філософія були філософськи вирішені, її методологія використана і вичерпана. А в особі Маркса філософії вийшла за межі Європі на міжнародний рівень. Європейська філософії продовжує існувати і зараз, і зараз вчить мислити по-європейському, домінує в європейській культурі та світогляді.

6. Після періоду Німецької класичної філософії  в творчості філософів європейської культури/менталітету наступив період зниження рівня, дріб’язковості, зубожіння та занепаду думки. В філософії наступила пора некласичної або посткласичної філософії. Це – осінь європейської філософської думки, атмосферу якої можна описати такими словами О.С. Пушкіна

Уж небо осенью дышало,  Уж реже солнышко блистало,  Короче становился день,  Лесов таинственная сень  С печальным шумом обнажалась,  Ложился на поля туман,  Гусей крикливый караван  Тянулся к югу: приближалась  Довольно скучная пора;  Стоял ноябрь уж у двора.

Як ми вже знаємо після відходу класичних філософів до вічності після них завжди залишалися їх учні, які не тільки берегли але й тягнули, розтягували та розріджували думки великих людей. Так сталося і в часи некласичної, посткласичної філософії., коли діяли послідовники Канта (неокантіанці), Шеллінга (шеллінгіанці) Фейєрбаха (фейєрбахіанці) і послідовники Маркса (марксисти). Ці філософські спадкоємці намагалися або дивитися на сучасність очима померлих філософів, або ж в очах сучасності показати своїх вчителів живими. У нас немає часу поговорити про таких більш детально, хоча вони цього й варті, особливо кантіанці та марксисти. Звернемося до деяких, так би мовити, «чистокровних» представників некласичної/посткласичної філософії. Першим з них можна назвати Шопенгауера.

Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer) народився 22 лютого 1788 року в прусському місті Данциг (зараз - польський Гданськ). Його батько був банкіром, а мате – відома німецька письменниця, що залишила після себе 24 томи своїх творів. Дитячі та юнацькі роки майбутнього німецького філософа були заповнені перемінами місць. Після початкового навчання в Данцигу батько завіз 9-річного Артура  його у французький Гавр і залишив його там у свого знайомого. Тут Артур навчався в гімназії, а в 1803 році переїхав до англійського Уїмблдону, де продовжив вчитися в середній школі. В 1805 році він повертається в Німеччину і в Гамбурзі знайшов собі роботу в торговій конторі, в 1807-1809 одержує середню освіту і вступає на лікарський факультет Гетінгенського університету, а через рік переходить на філософський факультет того ж університету. Але наступного року перебирається в Берлін і вільно слухачем відвідує лекції філософа Фіхте та видатного історика і релігієзнавця Ф. Шлейєрмахера. В 1812 році заочно закінчує Ієнський університет, подає туди дисертацію «Про чотироякий закон достатньої підстави», за яку йому 1813 році присуджують вчену ступінь доктора філософії.  Після успішного захисту докторської дисертації Артур Шопенгауер розширює аргументацію та зміст своїх дисертаційних  ідей і в 1819 році видає свій головний філософських твір «Світ як воля та уявлення». Утвердившись в суспільній думці як оригінальний філософ, він в 1820 році пробує стати викладачем Берлінського університету. Тут же, в сусідній аудиторії уже два роки читає свої лекції великий філософ і талановитий лектор Гегель. Чи то Шопенгауер був поганим викладачем, чи то він потьмянів в променях слави Гегел, але фактом було те, що на лекціях у Гегеля було сотні студентів, а у Шопенгауера – до десяти. Шопенгауер заздрив, злився і виливав свою епатажну зневагу до Гегеля в своїх лекціях, що ще більше відвертало студентів від його лекцій. Шопенгауера звільнили з університету, але він залишився жити в Берліні. В 1831 році в Берліні спалахнула епідемія холери. Шопе5нгуер панічно тікає до Риму, а пересидівши епідемію до Берліну не повертається, а поселяються в Франкфуркт-на-Майні, живе в самотності, записує та частково видає  свої думки. Слава «крупного німецького філософа» до Артура  Шопенгауера  прийшла і послідовники у нього появилися лише після його смерті, що сталася  21 вересня 1860 року.

Філософська доля Шопенгауера багато в чому визначалась його характером. Він був заздрісним честолюбцем, підозріливий, різкий в судженнях заздрісний. Брак спілкування з друзями він компенсував читанням філософських книг та романів. В розповідях про самого себе він писав: «Якби в світі не було книжок, як давно б упав у відчай». Він з захопленням читав і поділяв погляди Платона, Канта, Упанішади та інші книги про буддизм. В його кімнаті були портрети  любимих філософів,  статуетка Будди. Його філософію дослідники визначають, як ідеалістичну, ірраціональну, песимістичну, волюнтаристську, містичну.

Зміст філософії Шопенгауера:

Вихідними позиціями  філософії Шопенгауер було вчення Канта про дійсність, яку показується нам у відчуттях (феномен) і якою вона є насправді, сама-в-собі (ноумен), а також вчення Платона про душу, домінуюче місце в якій займає воля. Виходячи з цього Шопенгауер вчив, що через почуття природа для нас є образними уявленнями. Що ж стосується природи самої-по-собі, то для Канта вона була недоступним Ноуменом, а для Шопенгауера стала не чим іншим якВолею.   Звідсіль і назва його твору: «Світ як воля та уявлення».

Воля, за Шопенгауером, - одна з сторін психічної діяльності людини; в ній сутність і вияв людини. А зовнішній світ для людини – це її уявлення. В той же час Воля, за думкою філософа, - це внутрішня сутність всіх сил, що творять світ, всю дійсність. Все існуюче, таким чином, є ні що інше як Воля, що об’єктивує себе, втілюється, в основними параметрами дійсності, тобто – Простором, Часом та Рухом. Для нашого пізнання Воля постає у вигляді об’єктів, обумовлений ступенями та мірою об’єктивізації Волі. Таким чином мі пізнаєм лише в втілення Воля, а сама ж Воля залишається для нас непізнаванною.

В творчості філософа Воля оголошується не лише першопочатком світу, а й рушійною причиною всіх явищ у світі. Вона, Воля  своїми власними - нічим не обмеженими, нічим не спричиненими - «хотіннями» породжує всі явища, процеси і уявлення про них. В природі, в її предметах та процесах,  воля проявляє себе в чотирьох (чотирояких) видах (Звідсіль і назва одного з початкових творів Шопенгауера, його докторської дисертації. «Про чотироякий закон достатньої підстави.»). Нежива (неорганічна),  природа, за Шопенгауером, інертна і несуттєва. Рух і різноманітність в цій природі є продуктом нічим не обумовленої  волі. А все, що відбувається в світі рослин, тварин та людей – є породженням тої ж волі, яку Шопенгауер конкретизує, як «воля до життя».

Поділяючи вихідні принципи чотирьох благородних істин[1]  буддизму Шопенгауер притримується і пропагує песимістичні погляди на світ. У відповідь на лозунг Лейбніца про те, що наш світ є найкращим з усім можливих світів, Шопенгауер оголосив свою «максиму»: «Наш світ є найгіршим з усіх можливих світів».Під впливом буддизму філософом  дотримувався поглядів на кругообіг життя і перевтілення душ. Варто зазначити, що Шопенгауер став одним з успішних пропагандистів буддизму в європейській культурі. Між іншим, варто зазначити, що Шопенгауер був атеїстом і сприймав вчення буддизму як один з видів атеїстичної релігії. Цей атеїзм він вбачав в тому, що смисл життя буддизм вбачав в досягненні нірвани, тобто зникнення в небутті. Він також, всупереч очевидності, заперечував існування в буддизмі богів як живих та особистих істот. Ці погляди Шопенгауера до цього поділяють християнські богослови та значна частина релігієзнавців, що невірно, що суперечить дійсному стану речей в буддизмі.

Критикуючи всіх і вся з сучасних йому філософій за мовну тарабарщину та неохайність сам Шопенгауер в своїй філософській творчості показав неперевершені взірці мовної культури і досконалості.  Особливо йому вдалися тези та стислі вислови про різні сторони особистого і суспільного життя людини, що втілилися в його творах «Афоризми життєвої мудрості», «Parerga, und Paralipomena» (1841) та «Вірші». Наведемо декілька його висловів, що стали крилатими у всій європейській культурі:

Лікар бачить людину у всій його хворобливості, юрист – у всій його злочинності, священик – у всьому його глупстві.

Одружуватися – це означає наполовину зменшити свої права і наполовину збільшити обов’язки.

Релігія – це світлячок, який для того, щоб світитися, потребує темряви.

Ті, що сподіваються стати філософами шляхом вивчення історії філософії, винесуть з неї переконання, що філософами народжуються так само, як і поетами, але на багато рідкіше.

Ти повинен зрозуміти природу з самого себе, а не самого себе з природи. Це мій революційних принцип.

Найбільш дешева гордість – це гордість національна.

В практичному житті від генія така ж користь, як від телескопа в театрі.

З точки зору молодості життя – це нескінченне майбутнє, а с точки зору старості – дуже коротке минуле.

За свого життя занадто самолюбивий та занадто славолюбний Шопенгауер був майже непомітним своїми сучасниками. Широке  визнання та відносна слава не застало його в живих. Після смерті у Шопенгауера появились послідовники и продовжувачі його філософської творчості. В філософії його найближчим, можна сказати – безпосереднім послідовником був Є. Гартман, філософія Шопенгауера певними нитками пов'язана з «Філософією життя» Вільгельма Дільтея (1834 – 1911) і Анри Бергсона (1859 – 1941), справила влив на концепцію «воля до влади» Фрідріха Ніцше (1844 – 1900)