1. Бог створив світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з нього, і він же залишається його безпосереднім управителем.

Бог - абсолютна творчий початок. Але не тільки. Бог є одночасно вищою метою світу, його потаємним змістом. Все, що ні створює бог, він створює для себе: "Бо все з Нього, через Нього і до Нього" (Рим. 11, 36), і лише він один містить в собі причину, норму і мету своєї діяльності. Всі інші створення позбавлені такої автономності, вони існують завдяки Бога і для Бога. Людина не становить винятку. "... Живемо - для Господа живемо, і коли вмираємо - для Господа вмираємо ..." (Рим. 14, 8).

Ідея бога як морального абсолюту не лише виражає моралізує ставлення до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед яким здаються незначними всі інші цілі й бажання. Вона є разом з тим обгрунтуванням благодушного оптимізму в оцінці дійсності: оскільки світ створений богом, керується ним і прямує до нього, то він благ, по суті своїй глибоко гармонійний, і ця кінцева добра основа буття виправдовує окремі прояви зла чи принаймні примиряє з них.

Уявлення про бога як моральному синтезі світу в значно більшій мірі стимулює примирливо-пасивне, благодушний ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне. Історія релігійної ідеології це доводить з переконливістю.

2. Людина, будучи одним з творінь Бога, є разом з тим істотою привілейованим. Він подібний богу. Це виражається в тому, що людина створена вільною і вища мета - служити Богу - виступає для нього як повинність. Саме в тій мірі, в який людина сама може вибрати бога, він уподібнюється Богу як абсолютної особистості. Але ця здатність добровільного слідування заповідям бога є всього лише можливість, вона існує лише в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, але не його актуальний стан.

Людина подібна до бога, але не однаковий з ним, бо є чуттєвим, земним, смертним істотою. Його емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Все життя людини, яка шукає свого власного земного щастя, є що підлягає запереченню гріховністю.

Те, що говориться про першу людину, про Адама, є характеристика людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства, призначений служити Богу, але він сам захотів стати як бог, і в цій гордині, претензії на моральну суверенність полягає джерело всіх його лих, корінь зла взагалі. Людина, таким чином, у своєму реальному, емпіричному існуванні не такий, яким він повинен бути, згідно зі своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.

Мораль християнства виводиться з невідповідності існування суті.

Таке пояснення є більш точним, якщо мати на увазі відокремлення моралі від світу (з виникненням християнського монотеїзму це відокремлення і відповідно роздвоєність морального життя досягли якраз граничної форми). Античний погляд, що розглядав мораль в контексті людського прагнення до щастя, не надавав настільки істотного значення фактом розриву між прийнятими моральними цінностями і реальними вдачами.

Релігійна антропологія з її уявленням про внутрішню розірваності людини глибше висловила своєрідність морального буття індивідів у сучасному суспільстві.

3. Чи може людина силою власної активності реалізувати своє сутнісне призначення? Виявляється, немає. Причина в тому, що людина гріховний, і гріховний безнадійно. Як соціально-природна істота він відділений від бога прірвою, яку йому не дано перейти. Людина може врятуватися лише завдяки Богу. Виявом такого божественного втручання вважається поява Ісуса Христа. Образ Христа - свідчення єднання людини з богом і одночасно визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богу. Це - важливий момент, бо він показує, що релігійна мораль виходить за рамки можливостей людини, виявляється областю принципового повинності. Христос - це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал.

Дотримання богу виступає як слідування Христу. Як з Адама почалося гріхопадіння, так з Ісуса Христа починається відродження, бо він вказує шлях до порятунку.

3. Виправдання РОЛІ ЦЕРКВИ - Важлива ідеологічна ФУНКЦІЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ

Християнство складалося поступово, вбираючи не тільки суперечливі соціальні настрої, але і різні релігійні уявлення народів, які опинилися під гнітом Римської держави. Як і всяке громадське протягом, яке не було інспіровано "зверху", а народжувалося спонтанно, воно характеризувалося різноманіттям ідейних пошуків. Біблійний канон моралі також не з'явився в готовому вигляді, він викристалізувався в зіткненні різних позицій, був вибраний з безлічі варіантів.

Чому перемогла саме та моральна доктрина, яку ми знаємо з Біблії, в чому її перевага і в чому недолік інших, відкинутих інтерпретацій морального змісту християнства? Відповіді на ці надзвичайно важливі для розуміння середньовічної етики питання слід, на наш погляд, шукати в земних цілях церкви, інтересах духовенства як особливого соціального шару. Процес формування християнства як ідеології і процес його інституціоналізації пов'язані між собою, і пов'язані абсолютно певним чином: інтереси церкви у вирішальній мірі визначили "кристалізацію" християнського світогляду, що завершився в IV ст. затвердженням основних догматів віровчення і текстів так званих священних книг, які склали Новий завіт.

Церква по суті справи є дуже ефективним, а в певні епохи, як, наприклад, у феодальному суспільстві, і всесильним інструментом експлуатації мас. Але її експлуататорська сутність глибоко прихована за зовнішньою соціально-опосредствующей роллю, за спробами піднятися над ворожнечею людей та інтересів. Церква виступає свого роду буфером між ворогуючими соціальними силами - роль, яку вона відіграє тим більше правдоподібно, що вона й справді забезпечує синтез і спадкоємність духовного життя суспільства в умовах феодально-політичної роздробленості, воєн і розрух. Щоб виконати це завдання забезпечення соціального світу при збереженні всіх тих причин, які роблять такий світ неможливим, церква переносить акценти з політичних, економічних та інших практичних проблем на проблеми релігійні і моральні. Вона пропонує перетворену, перевернуту систему пріоритетів і цінностей, де моральне початок не тільки первинне по відношенню до практично-утилітарним мотивах, а й, що особливо важливо, начебто може виявляти свою чинність незалежно від соціально-практичних рішень.

Церква зміщує напрямок суспільної активності людей, переводить її в план рафінованих моральних пошуків, відірваних від боротьби за перебудову соціальних відносин. Вона претендує на роль земної представника небесної благодаті, надає своєму існуванню морально-релігійний зміст, розглядаючи себе як царство Ісуса Христа на землю.

Будучи насправді провідником волі панівного класу і сама будучи нещадним експлуататором, церква зображує себе як посередника між людиною і богом, приписує собі морально-рятівну функцію. Це робить її витонченим, виключно підступним знаряддям духовного закабалення трудящих. Церква насаджує ілюзію, ніби вона утворює особливу громаду, особливий град, як скаже Августин - град божий, який протистоїть скверне земного граду - існуючим в реальному суспільстві жорстоким, нелюдським порядків і звичаїв - і без якого християнська драма порятунку не може мати щасливого результату.

Об'єктивне становище церкви, її основна соціальна функція в класово розділеному суспільстві пред'являють цілком певні вимоги до релігійної ідеології. Говорячи про церкву, ми маємо на увазі, зрозуміло, не безособову систему організацій, відносин, функцій, а перш за все суспільний прошарок (духовенство), який уособлює цей складний соціальний інститут, гарантуючи його постійне відтворення. Церква кровно зацікавлена ​​в такій інтерпретації релігійних міфів, яка виражає моралізує ставлення до дійсності і виправдовує її роль духовного пастиря людей, незамінного посередника у вічному людському прагненні до щастя.

Ключовим і найбільш важким у плані приведення релігійної ідеології у відповідність з інтересами церкви було питання про характер відносин бога і людини. Церква потребує догматі єдності божественної і людської природи, розуміється не в переносному, символічному, а в прямому, безпосередньому значенні слова. Без цього не можна обгрунтувати ідею "порятунку", вселити масам моральну надію. А якщо "порятунок" неможливо і людське існування безпросвітно, то навіщо тоді потрібна церква?

Ми бачимо, що різке розведення земного буття і божественного, як і взагалі таке розуміння предмета, яке позбавляє людину надії, не могло влаштувати церкву. Але її не могла влаштувати і протилежна точка зору, яка зближує земної і божественний світи, стверджує безмірний оптимізм. Адже церква стає зайвою і в тому випадку, якщо порятунок індивіда повністю залежить від нього самого. Тому догмат про гріховність людини так само необхідний, як і догмат про його богоподібності. Саме тому була знехтувана аріанське тлумачення міфу про Христа.

Олександрійський пресвітер Арій (пом. у 335 р.) розглядав Ісуса Христа не як Єдиносущого богу-батькові, а як подобносущего. Суть справи полягала в тому, що Ісус Христос з бога зводиться до рівня його створення. Виходило, що Ісус Христос є лише кращим з людей. Отже, все, чого досяг він, може досягти і будь-яка людина, людина може навіть праведністю свого життя домогтися усиновлення богом-батьком.

Церква усвідомила що криються в аріанство небезпеки і неодноразово засуджувала це вчення, поки воно остаточно не зникло в кінці V ст. Однак пропоноване аріанством тлумачення християнського вчення, суть якого полягає в сходженні людини до рівня суб'єкта, здатного самостійно вирішувати власні проблеми, не було остаточно винищено; протягом усього середньовіччя дух аріанського навчання залишався джерелом опозиційних єресей.

Коли релігійно-моральне світогляд став догмою церкви, з усією гостротою постало питання про способи забезпечення її дієвості. На етапі виникнення християнства релігійне натхнення і моральні надії мас були прямо пов'язані з общинної практикою, радикальною опозицією класовим устроєм і володіли безпосередній мотиваційної силою. Щоб надати регулятивну дієвість своїм нормативним уявленням, церковна ідеологія крім психологічного навіювання, емоційно-естетичного впливу, залякування і т. д. повинна була ще мобілізувати механізм саморегуляції, духовного самопрінужденія особистості. Тому якщо, з одного боку, філософія змушена була пристосовуватися до панівної в духовному житті християнської догми, то, з іншого боку, саме християнство потребувало філософії. Без філософії йому важко було б закріпитися в суспільній свідомості в якості верховної, все собі підкоряє сили. Адже філософія протягом тисячоліття задавала тон і норму духовного життя.

Раціонально-теоретичне обгрунтування християнського віровчення означало перш за все обгрунтування "істинності" моральних догм, які становлять основну і значну частину його змісту. Тому в рамках складається християнської філософії етика посідає одне з центральних місць.

ВИСНОВОК

Християнство немислимо поза Церквою. Етика - філософська дисципліна, яка регулює взаємини людей у руслі моральних цінностей. Отже, християнська етика - це богословська етика, тобто етика заснована на богословському осмисленні реальності. Є і відповідний дисципліна - моральне богослов'я. Не буде помилкою сказати, що є синонімом християнської етики.

Остання всього лише його варіант, тільки більш пристосований до недостатньо воцерковленою свідомості багатьох людей прагнуть до Бога. Прагнуть і навіть у більшості своїй хрещених, але поки не готові відмовитися від уявлень, сформованих пропагандою безбожництва протягом довгих років (не тільки в ХХст.), І пропагандою морального лібералізму, який заперечує будь-який авторитет (у тому числі і Божественний), що набуло поширення порівняно недавно. Їх або лякають заповіді про всепрощення, нерозривності шлюбу та ін, або вони ці заповіді просто ігнорують, мотивуючи всілякими надуманими твердженнями про нібито зумовленості одних людей до святості, інших до гріховного життя.

Ось для того й існує етика богословська, чи моральне богослов'я, воно ж християнська етика, щоб мало помалу роз'яснювати народу Божому і всім, хто ще не відродилося у Таїнстві Святого Хрещення: які норми моральної життя не з точки зору тієї чи іншої філософської системи (це завдання філософської етики), а з точки зору Божественного Одкровення (тобто, з точки зору Бога, як Він це вважав за потрібне відкрити людям).