Розділ 3. Архітектура

3.1. Архітектура Київщини

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі: Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін. Високого рівня досягло містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.

Розбудова міст в Київській Русі найактивніше проходить у другій половині І тис. н. е. Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст розміщувались на домінуючих над навколишньою місцевістю пагорбах. Зручними для оборони були миси, що утворювалися при злитті річок, здебільшого саме на них і будувалися "дитинці", що становили ядро давньоруського міста.

Великі міста переважно складалися з трьох частин – "дитинця" ("Днешній град" або "Вишгород", "Гора"), "окольного граду" та околиць – "посади", "кінці". Дитинець – найстаріша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ровами. Особливо укріплювалася та сторона дитинця, яка не захищалася природними перепонами – річками, яругами, У дитинці розміщувалися княжі та боярські двори, які нерідко займали значну територію. Так, Великий княжий двір у Києві мав такі розміри, що на ньому, не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів, можна було проводити кінні змагання.

У дитинці жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми. На його території будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі. Розміри дитинця різні; від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5–1 га в менш значних центрах. В останньому випадку дитинець наближався до феодального замку. Під час облоги міста ворогом дитинець ставав останнім сховищем городян [17, c.33].

Другу частину міста становив "окольний град", або "острог", іноді його ще називали "посад", яке було містом у власному розумінні слова. Воно здебільшого розташовувалося з напольного боку дитинця і також оточувалося укріпленнями іноді потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних церков та монастирів.

У міру того як зростало місто, до нього приєднувалися нові території, які також обносилися стінами й укріпленнями ("Третяк" в Чернігові тощо). "Окольний град" у великих містах сягав 50–100 га. Поза міськими укріпленнями розташовувалися передмістя – "сторона", які іноді називали "кінцями". Це ремісничі, іноді торговельні поселення, що часом займали велику територію й інколи мали власні укріплення. Такі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі – біля виходу глини тощо. В передмісті жили певні етнічні групи – німці в Смоленську, євреї – в Києві.

Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такого, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу в Києві. З часом кількість споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки, наприклад, забудова "міста Ярослава" у Києві.

Після того, як Володимир хрестився, отримавши хрещенні ім'я Василь, князь спорудив на тому місці, де стояли Перун - ідол, дерев'яну церква св. Василя та закликав грамотних зодчих з Константинополя для будівництва кам'яного» храму в ім'я Богоматері (989-996). Церква прозвали Десятинною, оскільки у її спорудження було виділено десятина, т. е. десята частина княжих доходів.

Візантійські майстра принесли з собою розроблену візантійськими зодчими систему крестово-купольного храму, в основі якої становив квадрат, расчленённый чотирма опорами - втричі нефа і який закінчується Сході апсидою. Як великий храм Києва споруда Десятинної церкви мала містке приміщення для які готуються до хрещенню (оглашённых), нартекс, чи, як він почали називати на Русі, притвор. У притворах починалося богослужіння, відразу ж була хрестинна купіль. Довгий притвор робив храм витягнутим. З трьох сторін його оточували галереи-гульбища - данина колишньої язичницької традиції. Як перший пам'ятник монументальної архітектури Києва споруда Десятинної церкви було образ-символ нового світу, у якому потрібно було жити людині [16, c.43].

Зовні прямокутний обсяг членувався на фасадах «лопатками» на окремі вертикальні частини - прясла, які потім традиційно стали завершуватися півкругами закомар, повторюючи лінію внутрішніх склепінь - подпружных арок.

Основним типом забудови у той час були п'ятистінні (тобто двокамерні) будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними печами, та з холодним приміщенням перед входом - сінями. До сіней робили ґанки, галереї. Літописи розповідають, що князівські та боярські двори являли собою ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. При князівських дворах були гридниці - великі зали для урочистих прийомів. Будували у князівських хоромах і поруби - в'язниці.

Композиція давньоруського міста мала мальовничий вигляд. Існували певні правила забудови, завдяки чому середньовічні руські міста не були такими монотонними і скупченими, як міста Візантії і Західної Європи того часу. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2-4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика).

Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Ззовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа-Пантократора (тобто Вседержителя). Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися [16, c.48].

Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від латинського - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами (своєрідними носами корабля) у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав поперечний неф - трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, а нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності в давньоруських розписах [16, c. 50].

Типове зображення Богоматері - з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі. У горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії.

Русичі велику увагу приділяли і оборонному будівництву. Про що свідчить одна з найдревніших пам'яток оборонної архітектури Галицько-Волинського князівства - фортеця Тустань (Львівська обл.). Забудова фортеці почалася ще в IX столітті. Вдало вибрана місцевість для спорудження фортеці, добре продумана сама оборона, водопостачання свідчать про значний досвід русичів у фортифікаційних справах.

Православ'я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не мали скульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католицизм визнавав церковною лише латинь. У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезне значення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність. Вони старанно будували церкви.

У літописі Нестора «Повість минулих літ» під 988 роком читаємо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святого Василія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Перуна й інші» [8].

При зведенні будов у Х-ХІІ ст. застосовувалася стародавня цегла - плінфа та камінь.

Існує думка, що кам'яне будівництво на Русі розпочинається з виходом Київської держави на міжнародну арену в X ст. і перші архітектурні впливи Візантії приходять на Русь одночасно з появою нової християнської ідеології. Однак аналіз літописних повідомлень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі київського "дитинця" монументальної будівлі, старшої за Десятинну церкву на п'ятдесят років, піддає сумніву це припущення. Факти свідчать, що Київська держава задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, що мала можливість переймати найкращі архітектурні впливи з інших держав задовго до кінця X століття.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводилися, безперечно, під керівництвом візантійських майстрів. Будівництво князівського палацу в Києві розгорнулося наприкінці X - на початку XI століть. За короткий час було збудовано два князівських палаци. Мініатюри Радзивілівського літопису дають можливість стверджувати, що палаци були двоповерхові, з арками і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на другому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Київський "дитинець" був доповнений у кінці X століття новими культовими спорудами [41, c.73].

Це, насамперед, храм Богородиці, або Десятинна церква, прикрашена двадцятьма п'ятьма банями, збудована в 989-996 рр. князем Володимиром Великим. Загальноприйнятою для культових споруд того часу була розроблена у Візантії хрестокупольна система забудови. У цьому ж стилі і була побудована Десятинна церква. Розміщена на вершині Старокиївської гори, церква високо здіймалася над дерев'яними кварталами і кріпосними стінами київського "дитинця".

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир привіз із Херсонеса і отримав із Константинополя як посаг за принцесу Анну. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни оздоблені фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувалися кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони. Десятинну церкву будували візантійські майстри, тому є підстави вважати, що зразком для них слугувала Фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі.

Довший час Десятинна церква була осередком усього культурного життя середньовічного Києва і до часу побудови Софіївського собору вважалася кафедральним храмом столиці Київської держави. У 1240 році вона була останнім оборонним місцем киян під час їх героїчної боротьби з монголо-татарами її було зруйновано.