Розділ і Доктринальні витоки й історичне формування філософської концепції права народу на повстання

Вочевидь, найперше в історії людства про фактичну реалізацію права на повстання супроти гноблення можна говорити стосовно давніх часів, коли жодних філософсько-доктринальних концепцій і тим паче правових джерел із даного питання не існувало. Однак тогочасне суспільне життя в античній Греції (й у ширшому контексті – на всьому Близькому Сході) сприяло формуванню стійких, згуртованих соціальних груп: народів, суспільних верств, у яких рівень самосвідомості індивідуумів суттєво ускладнював підкорення спільноти, а отже й посилював боротьбу з нею. Зрозуміло, що боротьба відзначалася постійністю та послідовністю, маючи характер національно-визвольної війни не лише за безкомпромісністю і тривалістю, але й за досягнутими результатами.

Вперше проблема повстань та їх впливу на основи державного устрою стародавніх держав – закономірно стала предметом інтересів давньогрецьких філософів. Зокрема, у «Державі» Платон лише побіжно зачепив дане питання, ведучи мову про невідворотний перерозподіл власності після здобуття влади в полісі тираном, що походить (чи видає себе за такого) «з низів» - найбідніших верств суспільства. Тож стає зрозуміло, чому філософ вів мову про народні повстання лише в негативному контексті: «коли з’являється тиран, він виростає саме з цього кореня, як ставленик народу… Він той, хто збурить повстання супроти власників майна».¹ На щиру думку Платона, послідовний розвиток олігархічного ладу спроможний призвести лише до його виродження на іще гіршу форму державного устрою – демократію. За демократії зростання суспільного обурення і протистояння бідних з багатими – спроможне призвести до повстання. Якщо таке повстання завершиться перемогою бідноти, то вони знищать частину багатіїв, іншу частину виженуть, а державну владу й функції з управління – поділять між рештою суспільства. Як бачимо, поданий Платоном опис демократичної суспільної моделі на сьогодні видається близьким до ідеалу (оскільки передбачає кінцеве припинення протистояння та примирення суспільства), однак для Платона вона є виявом очевидної недосконалості. Не випадково Платон виступає за вжиття всіх можливих заходів щодо запобігання повстанням. Так, воїни в ідеальній платонівській державі не повинні мешкати в місцинах, де живуть працівники. Натомість місцем проживання воїнів повинен стати табір, щоб із нього було зручно не лише виконувати зовнішні захисні функції, але й спонукати до покори повстанців супроти існуючого ладу.² Таке ставлення Платона до опору може бути частково пояснене його схильністю розглядати проекти радикального переформатування тогочасного суспільства, що само по собі неможливо здійснити без застосування авторитарних засобів. Йдеться про розглянуті у діалозі «Тімей» найбільш значущі із запропонованих Сократом нововведень, цілковито підтриманих його послідовниками, що мали на меті побудову претензійної утопії, і були завідомо нереальними: стирання сімейних меж та усуспільнення процесів відтворення нащадків («щоб діти не знали своїх батьків, а батьки – дітей») – для забезпечення всезагальної рівності. При цьому мав бути виключений також і особистісний чинник в питаннях сімейних союзів, оскільки шлюби мали укладатись відповідно до жеребу.³ Всі ці пропозиції вочевидь не могли бути добровільно сприйнятими суспільством.

Учень і послідовник Платона Аристотель, також піддається критиці за підтримку ц власних судженнях найбільш жорстких форм поневолення й елітаризму. У власних творах «Політиці» і «Нікомаховій етиці» він прагнув встановити рівновагу між правами громадян і потребами держави. Вважаючи, що людям з народження притаманні раціональність, допитливість, соціальність, він вважав: дисципліна, самопожертва, тверді підвалини авторитаризму стрінуть всезагальне схвалення. Опір будуть чинити тільки ті, кому бракує розуму (наприклад, «природні раби», діти і божевільні).⁴

Авторитаристська спрямованість інтелектуальних напрацювань обох філософів на ниві державного устрою, так само як і очевидна неготовність їх розглядати повстання у якості актуальної проблеми людей, засобу забезпечення життєздатності суспільства – пояснюється насамперед суспільно-політичним оточенням, в якому проживали філософи, а також усією історією стародавньої Греції. Не підпадавши за давніх часів під повну загальнонаціональну окупацію іноземних загарбників і не проживаючи тривалий час під гнітом абсолютного монарха, грецькі мислителі не мали потреб розглядати організаційно-правові правові підстави опору владі, визнаючи повстання виключно злом, що підриває основи існуючої (не ідеальної але прийнятної) давньогрецької цивілізації.

Значно більшу увагу питанню допустимості загаьнонародного опору й повстання вперше в історії людства приділено в Біблії, що закономірно пояснюється напруженими стосунками підкореного юдейського населення із перськими, а надалі римськими загарбниками, а отже – необхідністю освячення повстань силою передусім релігійного авторитету. Унікальний прецедент створює Біблія, її старозавітні тексти і Новий заповіт (слова Ісуса Христа) містять принципово протилежні погляди щодо питання моральності й допустимості повстання. Першим біблійним джерелом, що не лише приділяє увагу проблемі самозахисту народу, а й містить свідчення правової легітимації такого опору – є старозавітна Книга Естер. Свого часу перський цар Артаксеркс ІІ під впливом своїх радників ухвалив офіційне рішення про знищення всіх юдеїв Перської імперії (Ест. 3: 8 – 15). Надалі під впливом своєї нової дружини – цариці Естер він намагався врятувати їхні життя, однак не мав правових засобів (Ест. 8: 8) для скасування власного ж офіційно виданого («відпис із цього листа щоб був виданий як закон…» – Ест 3: 14) наказу. З огляду на це, цар санкціонував специфічні засоби порятунку євреїв постановивши, що вони мають законне право рятувати своє життя шляхом опору персам («…вигубити, забити та погубити всяке військо народу та округи, що ненавидять їх…» – Ест. 8: 11). Із Біблії відомо про величезну кількість персів, загиблих внаслідок легалізованої царем юдейської самооборони (Ест. 9), тож цей біблійний епізод став першим історичним прецедентом не лише визнання й нормативного санкціонування на загальнодержавному рівні права народу на збройний опір гнобленню, але й став першим історичним свідченням зловживання даним правом. Прикметно, що світоглядна думка єврейського народу, у контексті відображеного в Біблії визнання правомірності опору гнобленню і подальшого освячення повстань нашої ери перескочила індивідуалізм, людиноцентричність, що сформувались у Європі два тисячоліття потому. Історична місія, доля Естер, як і більшості біблійних героїв, вражає – однак вона є показово неспроможною перевершити роль даного біблійного епізоду для колективного суб’єкту опору перській небезпеці. Наріжним у книзі Естер є доля всього юдейського народу, легітимація його права на самооборону й спасіння, тоді як порятунок життя славетної ізраїльтянки не цікавить належним чином передусім її саму, а отже – не повинен надмірно цікавити майбутніх читачів священних текстів.

Закріплені в Новому Заповіті приписи Ісуса передбачають принципово іншу модель колективної поведінки суспільства у відповідь на насильство й утиски. Так, лаконічний епізод щодо звернення фарисеїв до Ісуса стосовно необхідності сплати податків імператорові Риму (Мт. 22: 15 – 21) – виявився спроможним започаткувати більш ніж тисячолітню традицію беззастережного підкорення державній владі незалежно від моральності й справедливості її правління. «Віддайте кесареве кесареві…» (Мт. 22: 21) означало на той момент віддання людством свого земного матеріального життя під владу монарха, відсторонення від боротьби задля порятунку душі. Дана модель стала однією зі специфічних рис релігійно-філософської творчості ранньохристиянських авторів. Зокрема, Карфагенський апологет християнства Тертуліан виступав за підкорення державній влади та молитву за неї, попри те, що вони в минулому були найбільшими переслідувачами християн: «Втім, навіщо багато говорити про побожні почуття наші до імператора? Чи можемо ми не мати їх до того, кого Бог наш звів на престол і кого через те ми зобов’язані навіть, більше ніж язичники, визнавати за свого імператора.». Отже, Тертуліан в обґрунтуванні християнських молитов за владу посилається на заповіді святих апостолів.⁵

Подібну теологічні погляди сповідував і Аврелій Августин. Головна мета Августина Блаженного як теолога і філософа – полягала у необхідності примирити вчення Біблії із філософською спадщиною платонівської школи. Августин формулює теократичну ідею щодо домінування влади Бога і Церкви над державою, примату духовної влади над владою світською. «Державна спільнота є приготуванням до вищої спільноти – держави Бога. Таким чином держава підпорядковується церкві як засіб – меті». Саме прийняття держави останнього як інституту з екстраординарними («духовними») функціями цілком відповідає доктрині Платона. Оскільки ж мир як найвище благо для людей досягається передусім державними засобами, авторитет земних царств, які всі перебувають у владі Бога – є беззаперечним. З цього випливає і надмірно сміливий для часів пізньої античності висновок Августина: хоч кожна державна влада має божественне приречення, не виключено, що її конкретні форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають заповіді Христа, про справедливість і загальне благо. У цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.⁶ Як бачимо, вперше в християнській філософській доктрині визнано право на опір державі, але виключно за церквою як єдиним суб’єктом.

Зазначену концепцію вже в пізньому Середньовіччі логічно розвинуто Фомою Аквінським. У своїх політичних поглядах Фома був більш послідовний та відкинув дуалізм августинівських поглядів на основу земної влади. Він стверджував, що всі різновиди влади на землі мають божественне походження. На його думку, політична влада держави виступає авторитетним установою, що встановлює і захищає правила задля загального блага. Більш того, на відміну від Августина, держава мислиться Аквінатом не тільки як інститут, що обмежує необхідне зло і виконує поліцейські функції, а й як свого роду виховний заклад. З огляду на таке призначення влади Аквінат розрізняє її сутність, форму і використання: встановлена Богом, влада несе людям добро. Головне завдання державної влади – сприяти загальному благу, дбати про справедливість у справах суспільства і забезпечувати підданим мир і безпеку. Але використання влади може бути поганим. Тому тією мірою, якою світська влада порушує закони Бога, піддані мають право чинити їй опір. ⁷ Цілком у дусі античних авторів та Августина Блаженного, Фома Аквінський протиставляє монархію тиранії і визнає право народу (за згодою церкви) на насильницьке повалення тиранічної влади. Зокрема, у разі суперечності наказів правителя природному закону, для уникнення конфліктів потрібно підкорятися і таким приписам, не виключено також, що свавільні дії правителя – зло, що є покаранням підданим за гріхи. Опір підданих такій тиранії є гріхом в будь-якому випадку. Якщо ж свавілля правителів щодо підданих хоч і не схвалюється, але все ж не може тягнути за собою істотних наслідків, то принципово інакшою є ситуація у разі свавільних дій влади, що суперечать «божественному закону». Коли свавілля направляється проти церкви і її вчення – правителю не можна коритися; в таких випадках церква може позбавити влади тирана, його ж піддані звільняються від присяги. ⁸ У цьому визнаному Аквінатом (щоправда, з певними церковно – релігійними застереженнями і умовами) праві народу на повстання супроти тиранії присутня (хоча і в теологічно заретушованій та іще не розвинутій належним чином формі) ідея народного суверенітету.⁹

В епоху Середньовіччя більш розширено за суб’єктним складом виразно суверенітет народу у своєму вченні про державу й право визнавав і захищав Марсилій Падуанський. Народ, на його думку – це джерело будь-якої влади (і світської, і духовної), носій суверенітету і верховний законодавець. Щоправда, під «народом» він мав на увазі кращу, освічену частину суспільства, яка дбає про загальне благо.¹⁰ Погляди Марсилія не набули популярності, спів мірної із Аквінатом, однак той факт, що Марсилій і Фома Аквінський були сучасниками, ілюструє тенденції розвитку доктрини права на повстання: від цілковитого ігнорування його античною давньогрецькою думкою – через іудейсько-християнську доктрину взаємовідносин із владою – до народного суверенітету.