Тема 2. Історія розвитку етнопсихології (самостійне опрацювання)

Мета: поглибити знання студентів про основні етапи розвитку етнопсихології у світі в цілому та в Україні зокрема, основні етнопсихологічні ідеї та концепції; розвивати вміння відстоювати власну позицію та вміння працювати з науковими текстами.

Професійна спрямованість: формувати у студентів навички застосування теоретичних знань при розв'язанні практичних завдань.

Основні поняття. географічний детермінізм, колективна душа, колективні уявлення, психологія народів, психологія мас, психологія натовпу, концепція базової та модальної особистості,

План:

1. Зародження етнопсихології в історії та філософії.

2. Етнопсихологічний аспект у філософських дослідженнях епохи Просвітництва.

3. Етнопсихологічні ідеї в німецькій філософії.

4. Психологія народів та історична психологія. Дослідження закономірностей соціальних явищ.

Питання для самостійного вивчення:

1. Філософські дослідження епохи Просвітництва (Дж.Віко, О.Конт, Ш-Л.Монтеск'є, І.Гердер, Г.Гегель).

2. Психологія народів та історична психологія (Г.Штейнталь, МЛацарус, В.Вундт). Дослідження закономірностей соціальних явищ (Е.Дюркгейм, Г.Лебон, Ф.Тенніс).

3. Дослідження первісних культур (Спенсер, Кардинер, Л.Леві-Брюль, К.ЛевйСтрос, Дж.Фрейзер, Б.Бенедикт).

4. Становлення етнопсихологічних знань в Україні.

Запитання для самоаналізу та перевірки:

- Охарактеризуйте основні етнопсихологічні ідеї Геродота та Гіппократа.

- Розкрийте сутність основних етнопсихологічних ідей німецьких мислителів М. Лацаруса та Г. Штейнталя.

- Опишіть погляд І. Гердера на поняття "дух народу".

- Охарактеризуйте думки Г.В.Ф. Гегеля про поняття "дух народу" та "національний характер".

- Проаналізуйте основні підходи В. Вундта до вивчення психології народів.

- Визначте колективні переживання за Г. Шпетом.

Рекомендована література:

1. Пірен М.І. Основи етнопсихології: підручник / М.І. Пірен. — К.: Друкарня МВС України, 1998.-С. 6-31.

2. Савицька О.В. Етнопсихологія: Курс лекцій / О.В. Савицька. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, інформаційно-видавничий відділ, 2002.-С. 9-18.

3. Стефаненко Т.Г. Етнопсихология / Т.Г. Стефаненко. -М.: Аспект-Пресс, 2003. - С. 46-100.

4. Коул М. Культурно-историческая психология / М. Коул. - М.: Когито-центр, 1997. - 432 с.

5. Коул М. Культураи мышление: психологический очерк/М. Коул, С. Скрибнер; пер. с англ. - М.: Прогресе, 1977. - 262 с.

6. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление / Л. Леви-Брюль // Психология мышления / под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер и В.В. Петухова. - М: Изд-во МГУ, 1980. - С. 130-140.

7. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський. - К.: Орій, 1992. - 230 с.

Текст лекції:

1. Зародження етнопсихології в історії та філософії

Витоки етнопсихології розпочинаються з праць античних філософів та істориків: Геродота, Гіппократа, Таціта, Плінія, Страбона.

Геродот, якого вважають засновником історії, етнографії та етнопсихології, багато подорожував і розповідав про дивовижні особливості народів, з якими зустрічався, їх вірування, релігію, мистецтво, побут. У своїй роботі "Історія" Геродот вперше здійснив порівняльний аналіз особливостей життя і характерів різних народів за допомогою навколишнього середовища. За результатами власних спостережень він подав етнографічний опис Скіфії, до якого ввійшли розповіді про богів, звичаї скіфів, міфи про їх походження. Геродот звернув увагу на такі характерні якості скіфів: жорстокість, неприступність, суворість. Наявність цих якостей, на його думку, зумовлюється особливостями навколишнього середовища (рівнина з багатьма ріками та травами) і способом життя скіфів (кочовий).

Іншими дослідниками Древньої Греції також було помічено вплив навколишнього середовища на формування психічних особливостей різних народів. Так, Гіппократ вважав, що провідними об'єктивними чинниками всіх відмінностей між народами, їх поведінки, звичаїв, виступають природа та клімат території проживання народу. Констатуючи відмінності в культурі, традиціях, зовнішньому вигляді народів і племен, давні мислителі прагнули виділити чинники цих відмінностей.

Основоположником етнопсихології є Дж. Б. Віко. У своєму трактаті "Про загальну природу речей" він розглянув проблеми розвитку народу, зумовленість його психологічних особливостей. Дж. Б. Віко встановив, що кожне суспільство в історії свого розвитку проходить три епохи:

1) епоху богів;

2) епоху героїв;

3) епоху людей, а психічні особливості людини як представника певного народу з'являються в ході історії цього народу. Водночас діяльність кожної окремої людини визначає народний дух.

У другій половині XIX ст. в європейській соціології з'явилися різноманітні наукові течії, що розглядають людське суспільство як таке, що тотожне тваринному світові. До цих течій належать: антропологічна школа в соціології, органічна школа, соціальний дарвінізм. Провідне положення, яке об'єднує ці течії, полягає в тому, що їхні представники недооцінювали особливості об'єктивних тенденцій, а на суспільні явища механічно переносили відкриті Ч. Дарвіном біологічні закони.

Прихильники цих течій намагалися довести, що існує прямий вплив біологічних законів на соціальне, економічне та духовне життя народу. Вони намагалися обґрунтувати "теорію" про безпосередній вплив анатомо-фізіологічних задатків на психіку і на цій основі пояснити риси їх внутрішнього, морально-духовного складу за допомогою біологічних ознак.

2. Етнопсихологічний аспект у філософських дослідженнях епохи Просвітництва

У Новий час, час бурхливого розвитку капіталізму, для пояснення чинників відмінностей між народами і племенами дослідниками найчастіше використовувалися географічні фактори. Основна ідея географічного детермінізму полягає в тому, що провідним чинником розвитку будь-якого суспільства є географічне положення та кліматичні умови.

Географічний детермінізм є необхідним для інтерпретації таких етнопсихологічних висновків:

1) чому в світі неможливо знайти два абсолютно однакові народи за етнічно-психологічними ознаками і побутом;

2) наявність відмінностей у розвитку інтелекту, проявах емоцій у представників різних народів.

У філософських дослідженнях французьких просвітителів вперше з'явилося етнопсихологічне поняття "дух народу", яке вдалося пояснити за допомогою географічного детермінізму. Видатний французький філософ Ш. Монтеск'є визначив поняття "дух народу" як характерні психологічні риси народу. Дух народу необхідно вивчати для того, щоб зрозуміти суть суспільства та особливості його політико-правових засад.

Мислитель зазначив, що народний дух формується об'єктивно під впливом моральних і фізичних чинників. До фізичних чинників, які впливають на історію розвитку суспільства та загальний дух народу, він відніс: географічне положення, клімат, ґрунти, ландшафт. Ш. Монтеск'є навів такі приклади впливу клімату як найважливішого чинника на дух народів: характерними особливостями жителів південних країн з жарким кліматом с нерішучість, лінь, нездатність до подвигів і розвинута уява; представники північних народів вирізняються відвагою та аскетизмом. Водночас він зауважив, що клімат впливає на дух народу не лише безпосередньо, а й опосередковано. Таким чином, залежно від кліматичних умов і ґрунту складаються традиції та звичаї, які в свою чергу впливають на життя народу. В процесі історичного розвитку безпосередній вплив клімату на дух народу зменшується, а дія інших чинників посилюється. Наприклад, природа і клімат управляють дикунами, звичаї - китайцями, а закони -японцями.

Серед моральних чинників виокремлювалися: релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї, традиції, норми поведінки, які набувають великого значення у цивілізованому суспільстві.

Дотримання положень географічного напрямку зумовило появу хибних уявлень про незмінність національної психології народу. Досить часто в одній і тій самій географічній зоні проживають різні народи, які повинні бути схожими один на одного. Однак упродовж багатьох тисячоліть у житті людства відбувались різноманітні трансформації (зміни суспільно-економічних систем, поява нових суспільних класів та соціальних систем, нових форм етнічних взаємин, об'єднання племен і народностей), що призвели до значних змін звичаїв, традицій та психології народів.

Абсолютизація ролі географічного чинника в розвитку національних якостей народів сприяла утвердженню наукової думки про незмінність таких якостей.

У цей період з'являються й інші погляди щодо національної психології. Англійський філософ Д. Юм у роботі «Про національні характери» найважливішими чинниками розвитку національної психології назвав такі: соціальні (моральні) чинники, до яких він відносив обставини соціально-політичного розвитку суспільства (форми правління, соціальні перевороти, стан етнічної спільності, рівень життя народу, відносини з іншими етнічними спільностями і т. ін.).

Важливою умовою розвитку загальних рис національного характеру людей (загальні схильності, звичаї, звички, афекти) він вважав спілкування у процесі професійної діяльності. Спільні інтереси сприяють становленню загальнонаціональних рис духовного обрису, єдиної мови та інших складових етнічного життя. Окремі частини народу об'єднуються також на основі спільних економічних інтересів. Таким чином, Д. Юм зробив висновок про діалектику співвідношення між особливостями різноманітних професійних груп і специфікою національного характеру людей.

3. Етнопсихологічні ідеї в німецькій філософії

Зародження етнопсихології як самостійної науки відбулося в середині XIX ст. у Німеччині. Засновниками етнопсихології вважають німецьких мислителів М. Лацаруса та Г. Штейнталя. Дослідники вказали на потребу у вивченні законів душевного життя не лише окремих індивідів, а й цілих спільностей, зокрема, народів. Усі індивіди, які належать до одного народу, вирізняються однаковим народним духом, тобто своєю психічною схожістю (самосвідомістю, етнічною ідентичністю). Народний дух. який виявляється у мові, звичаях, традиціях, вдачі, вчинках, є предметом вивчення психології народів. На думку М. Лацаруса та Г. Штейнталя, основними завданнями цієї науки виступають:

1) пізнання психологічної сутності народного духу;

2) відкриття законів, за якими відбувається внутрішня діяльність народу в житті, мистецтві та науці;

3) з'ясування основних чинників виникнення, розвитку і зникнення особливостей якого-небудь народу. Отже, психологія народів розглядалася як наука, в якій пояснюються та зводяться

до психологічної сутності загальні закони мови, мистецтва, науки, релігії, вдачі та інших елементів духовної культури. Водночас, характеристика духу окремих народів виступала предметом вивчення психологічної етнології, тоді як дух народу в цілому досліджувала історична психологія народів.

М. Лацарус і Г. Штейнталь зазначили, що психологія народів є продовженням індивідуальної психології, оскільки дух народу знаходиться в індивідах. Однак вони застерігали від ототожнення цих наук, звертаючи увагу на те, що багато індивідів утворюють народ лише у тому випадку, коли дух народу об'єднує їх в єдине ціле.

Поняття "народного духу" вивчалося й відомим німецьким філософом І. Гердером. Він визначив "дух народу" як щось безтілесне, не розрізняючи його з поняттями "душа народу" та "народний характер". "Душу" І. Гердер розглянув на рівні з іншими ознаками народу: мовою, звичаями, традиціями й т. ін. і вважав, що її можна пізнати за допомогою усної народної творчості. Тому, на перше місце він поставив вивчення усної народної творчості, вважаючи, що світ фантазії якнайкраще відображає душу народу. Дослідник підкреслив залежність психічних компонентів від клімату, ландшафту та припустив вплив способу житгя, виховання, суспільного устрою та історії.

Дослідник здійснив спробу порівняльного опису слов'ян і німців.

Г.В.Ф. Гегель у роботі "Феноменологія духу" також використав поняття "дух народу", що дається надприродною силою і розкривається через суспільний розвиток. Дух народу має певну визначеність, що зумовлюється розвитком світового духу. Завдяки народному духу в кожного етносу з'являється власний світ, своя культура, релігія, звичаї, що в свою чергу, визначають своєрідний державний лад, закони, поведінку людей, їх долю та історію. Проявом абсолютного духу, який існує відокремлено від об'єктивної основи життя кожної спільності, за Гегелем є національний характер. З іншого боку, філософ розглянув національний характер як соціальне явище, що детерміноване соціокультурними, природними і географічним чинниками. Національний характер відрізняється від темпераменту, оскільки національний характер пов'язаний з цілим народом, а темперамент - з окремим індивідом.

Гегель вивчав характери європейських народів, відзначивши не лише їх своєрідність, а й певну схожість. Описуючи риси їх національного характеру, він вирізнив здатність до інтелектуального сприймання світу, схильність до консерватизму, дотримання традицій. Італійські та іспанські національні характери є схожими один на одного, їх провідною рисою є індивідуалізм. Основними рисами національного характеру німців виступають: глибина думки, поміркованість і витримка, що визначають їх успіх у всіх сферах діяльності.

Основними ідеями в роботах О. Конта було ствердження того, що суспільство у своєму розвитку проходить три етапи:

1) теологічний;

2) метафізичний, на якому панують філософські ідеї;

3) позитивний, який характеризується пануванням ідей націоналізму. Він розглянув сім'ю як клітинку єдиного організму - суспільства і вказував на необхідність її вивчення.

4. Психологія народів та історична психологія. Дослідження закономірностей соціальних явищ

У середині XIX ст. спостерігався бурхливий розвиток етнографії, психології, мовознавства, що призвів до відокремлення етнопсихології в самостійну науку.

Ідеї М. Лацаруса та Г. Штейнталя про виділення психології народів як особливої галузі психологічних знань підтримав В. Вундт. У своїй десятитомній праці "Психологія народів" він вказав на можливість існування національної психології як продовження та поглиблення індивідуальної психології. В. Вундт підкреслив, що психологія народів - це наука про душу народу, яка виявляється в мові, міфах, звичаях, етиці, моралі, релігії.

У поглядах В. Вундта є ряд відмінностей від теорії М. Лацаруса і Г. Штейнталя щодо основних підходів до вивчення психології народів.

Зокрема, В. Вундт використав поняття "душа народу", а не поняття "дух". Душа народу не існує поза індивідами, не є безтілесною, однак без індивіда душа народу - ніщо. Дослідник стверджував, що спільне життя індивідів, їх взаємодія між собою повинна породжувати нові явища зі своїми законами, які хоча не суперечать законам індивідуальної свідомості, але й не зводяться до них. В. Вундт підкреслив, що уявлення багатьох представників народу виявляються, передусім, у мові, міфах, звичаях, а решта елементів духовної культури є вторинними, наприклад, релігія і мистецтво.

Послідовником цього напрямку був Г. Шпет (професор Московського університету), який вважав, що предметом вивчення етнопсихології є типові колективні переживання. Він вказав на те, що самі продукти культури - мова, міфи, звичаї, наука та релігія не містять нічого психологічного. Психологічним аспектом є ставлення до продуктів культури, до суті культурних явищ. А це ставлення виявляється у формі переживань. Тому, аналізуючи продукти культури етнопсихологія виявляє типові колективні переживання. Те, що Г. Шпет назвав колективними переживаннями, сьогодні можна назвати ментальністю.

Досить актуальною є думка Г. Шпета про те, що належність людини до народу визначається не її біологічною спадковістю, а свідомим прилученням до тих культурних цінностей, святинь, які утворюють зміст історії народу.

Основні положення західних етнопсихологів були розвинуті представниками теорії психології мас, яка з'явилася у XIX ст. і ґрунтувалася на ідеї співвідношення індивіда та соціального середовища. Так, поведінка представників якої-небудь спільності визначається переважно наслідуванням, характерною ознакою якого є знеособлення, переважання ролі почуттів над інтелектом.

Г. Лебон у своїй роботі "Психологія народів і мас" визначив основні чинники, які зумовлюють напрямок суспільного руху. До таких чинників він відніс: душу раси; вплив вождів; наслідування, навіювання; взаємне зараження. Основна ідея його теорії полягає у тому, що скупчення людей впливає на поведінку окремого індивіда, однак натовп неспроможний управляти собою, тобто він не здатний до самоуправління, а потребує вождя.

У межах цього напрямку працював і Е. Дюркгейм, який вивчав закономірності суспільних явищ, відмежовуючи їх від явищ психологічних. Він визначив, що соціальні явища існують поза індивідами і відстоював ідею існування колективної душі.