2.2. Властивості сприймання

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, осмисленість.

Предметність — властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат [19, 265]. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимір­ний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати не­великий предмет з близької відстані і великий — з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість чуттєвого образу, яка на рівні відчуттів має вигляд психофізіологічного парадоксу.

Таким чином, продукт чуттєвого відображення завжди збігається у прос­торі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто та­кого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує — у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність — властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприй­мання від відчуттів [19, 265].

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета пе­редує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт по­дається схематично.

Гештальтпсихологи визначали цілісність образу як властивість, неза­лежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця влас­тивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, яки­ми вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.

Структурність — це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Це. власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам'яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій,: однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування. І що простішою є будова, то швидше відбуваються ідентифікація та розпізнавання: народні і кла­сичні мелодії щодо цього вимагають менше часу, ніж джазові композиції.

Гештальтпсихологами встановлено залежність структурності від того, що в образі предмета є центральною частиною — фігурою, а що перифе­рійною — тлом. Коли якась частина структури сприймається як фігура, то тло^: немовбито відступає на задній план.

З'ясовано також, що тло завжди менш структуроване, ніж фігура, а фігура має завершені лінії, які в образі з'єднуються навіть тоді, коли насправді їх немає. Цікаво, що вже немовля виявляє здатність розрізняти фігуру і тло.

Константність (від лат. constans — постійний) — властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним чином зоро­вого, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання [19, 266]. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позна­чається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним.

Та й форма предмета сприймання залишається начебто такою самою при зміні кута зору. Прямокутний аркуш паперу для того, хто сприймає, буде таким самим, незалежно від відстані до нього, рівня освітленості, кута зору. Втім це, швидше, відносні, ніж абсолютні відомості: збільшення віддаленості все таки супроводжується зменшенням міри константності.

Ця, як і інші властивості сприймання, також формується в ході перцеп-тивної діяльності, котра під час багаторазового сприймання одних і тих самих предметів виділяє постійні, інваріантні структури. Вони зберіга­ються в пам'яті у вигляді еталонного образу, який, будучи наявним у будь-якому акті сприймання, коригує його результати у бік стабільності. Через це ігноруються мінливі фізичні умови сприймання, а предмети та явища сприймаються в сукупності їх стійких рис. Проте це не означає, що умови сприймання не позначаються на особливостях перцептивного образу. Коли такі умови стабільні, вони відповідним чином відбиваються на константності. Про це свідчить, зокрема, живопис: художники-європейці і художники-африканці чи східноазіати зображають предмети і простір між ними по-різному. Водночас африканська чи японська дитина, яка народилась і виросла в Європі, бачить простір таким, яким його бачать європейці.

Осмисленість — властивість перцептивного образу відбивати певне значення, отже, бути усвідомленим. Вона характеризує сприймання інди­віда як акт категоризаціі — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, причому образів, що несуть у собі досвід людсь­кої діяльності. Отже, сприймання невіддільне від значень, що входять до складу перцептивного образу як притаманна йому характеристика. Ця властивість дає змогу зрозуміти сприймання як процес, витоки якого приховані в історії людства.

Поряд зі значеннями — засобами осмислення — перцептивний образ має певний особистісний смисл, який характеризує ставлення індивіда до предмета сприймання. Про це свідчить явище аперцепції (від лат. ad — до, perceptio — сприймання), — властивість перцептивного образу нести в собі досвід та індивідуальність суб'єкта сприймання. Випадком апер­цепції можна вважати й ефекти психології спілкування. Апперцептивним, по суті, є будь-який образ, але на пер­ший план це явище виступає у вигляді очевидних «внесків» суб'єкта в нього. Особливо помітні вони за наявності пе­решкод. Суб'єкт за таких умов не стільки осмислює предмет, скільки «до­мислює» його, вкладаючи в нього зміст, що йде від нього самого. Розглядаючи, наприклад, чорнильні плями, люди майже завжди розпізнають в їх обри­сах хмари, озера, тварин, людські об­личчя тощо. При цьому одні зосе­реджують увагу на контурах, інші — на дрібних деталях, ігноруючи загаль­ну конфігурацію плями. Практика пси­хологічної діагностики показала, що реакції на такі невизначені стимули вельми надійно характеризують і розріз­няють людей. Ця закономірність стала підґрунтям для побудови різноманітних проективних тестів, за допомо­гою яких психолог визначає індивідуально-психологічні особливості до­сліджуваних.

Аперцепція нерідко спричиняє дію навіювання. Так, якщо дос­ліджуваний тривалий час обмацуватиме лівою рукою велику кулю, а пра­вою — маленьку, а потім обома руками — однакові кулі, то куля, яка у нього в правій руці, здаватиметься йому більшою, ніж та, що в лівій. Йдеться про операційне навіювання. Дією цільового навіювання поясню­ється й виокремлення фігури з фону: під час пред'явлення досліджуваним двозначних малюнків як фігура сприйматиметься та, на яку сформовано готовність.

Аперцепція — невід'ємна властивість сприймання і тому не може розгля­датись як чинник, що знижує рівень адекватності перцептивного образу. Натомість нерідко саме завдяки цій властивості він відповідає об'єктові при зміні умов сприймання. Псевдоскопічного ефекту, наприклад, не буває під час сприймання добре відомого предмета. Досліджуваний не помічає нічого незвичайного, коли дивиться на добре знайому йому людину, яка перебуває у так званій кімнаті Еймса, що спотворює розміри.

Якщо аперцепція привносить у перцептивний образ характерні зміни, то ілюзії (лат. illusio — обманювати) сприймання, фактично, спотворюють його. Йдеться про помилкове відображення предметів, спричинене здебільшого особливостями їх будови або навколишнім середовищем.

Про це ж свідчить і відома ілюзія місяця. Хоч би в якій точці небосхи­лу був у певний час місяць, величина його зображення на сітківці зали­шається незмінною. Та коли він сягає зеніту, то здається меншим, ніж коли перебуває над горизонтом. Здається також, що відстань від спостерігача до місяця є меншою тоді, коли він опиняється біля горизонту. Але якщо його розглядати крізь отвір у картоні, ілюзія зникає: місяць має такий самий вигляд, як і тоді, коли він у зеніті.

Впливає на виникнення ілюзій і по­передній досвід індивіда. З'ясувало­ся, що ілюзія, при якій з двох Т-подібних однакового розміру ліній вер­тикальна видається довшою, ніж го­ризонтальна, не спостерігається в осіб, які постійно живуть у круглих будівлях. Крім гою встановлено, що ілюзорного сприймання часто не виникає у малоосвічених людей.

Є низка теорій, які прагнуть пояснити природу ілюзій сприймання. Одні розглядають ілюзії як результат взаємодії елементів перцептивного образу, інші пов'язують їх із рухами очей, треті — з нервовими процесами, що відбуваються у периферичній або центральній частинах аналізатора. Проте далеко не всі ілюзії дістали задовільне пояснення

Таким чином, сприймання — активне відтворення довколишнього в його істотних і стійких рисах, що не зводиться до механізмів функціону­вання того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класи­фікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відоб­раження. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

Сприймання простору — відображення взаємного розміщення пред­метів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного.

Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу [19, 271]. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близь­ко), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр.  — відхилення) — зміна поло­ження предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому, що ближче предмет, то більшою здається швидкість його від­носного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного

Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку опи­сує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений пред­мет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється пря­мо пропорційно розмірові його зображення на сітківці.

Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях.

Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явиш дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора [19, 273]. Вважається, що меха­нізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритміч­ності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку.

Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік зменшення, а незаповнений — у бік збільшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює — кофеїну, закису aзоту.

Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. На рівні особистості — це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особис­тості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.

Система орієнтування в часі складається здебільшого на сьомий рік життя дитини. Експерименти свідчать, що один і той самий проміжок часу у десятирічної дитини може «пройти» уп'ятеро швидше, ніж у шістдесятилітнього дорослого. В однієї і тієї самої людини орієнтування в часі залежить від її стану: під час фрустрації час плине повільніше, у стані афекту він взагалі порушується. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко — в середині.

Сприймання руху — відображення зміни положення предметів в прос­торі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори.

Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.

Індукований (від лат. inductor — збудник) рух виникає під час сприйман­ня непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, пред­метом. Стробоскопічний (від гр. ó — кружляння і  — розгля­даю, спостерігаю) рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як на­приклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний (від гр.  — сам,  — рух ) рух має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікро-рухів, властивих оку.

Сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій.