2.3. Укладання та зміст заповіту

В заповіті зазначається місце і час його укладання, і він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином. Про причини, з яких громадянин не міг підписати заповіт, зазначається у посвідчу-вальному написі.

Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача. Неписьменному або сліпому заповідачу нотаріус прочитує текст заповіту, про що на заповіті робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин вміє писати, він сам підписує заповіт.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, роду занять тощо. Заповіт, як зазначалося, є односторонньою цивільно-правовою угодою, і чинне законодавство не вимагає якоїсь спеціальної дієздатності для її укладання, тобто заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту [22, с. 738-780].

Малолітні віком до 15 років та неповнолітні віком від 15 до 18 років не мають права складати заповіт, навіть якщо на це є згода піклувальника, оскільки коло угод, які можуть вчиняти неповнолітні за згодою піклувальників, зазначені в ст.13 ЦК.

Посвідчення заповіту через представника прямо заборонено «Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» (п.82).

В законодавстві відсутні прямі згадки про заповідальну дієздатність, що обумовлює певні труднощі при вирішенні питання щодо можливості складання заповіту неповнолітніми, які уклали шлюб. Кодекс про шлюб та сім'ю України передбачає можливість укладання шлюбу неповнолітніми громадянами, а згідно ЦК України, громадянин, який хоча і не досяг 18 років, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту укладання шлюбу. Це дає підставу вважати, що заповідальна дієздатність співпадає із загальною дієздатністю, і особа, яка уклала шлюб, має право скласти заповіт.

У той же час деякі фахівці вважають, що у громадянина, який не досяг 18 років, повного усвідомлення стосовно суті заповідальних розпоряджень, які він вчиняє, може і не бути [23, с. 118], а тому у визнанні за такими громадянами права заповідати немає необхідності.

В ст.55 ЦК України передбачено, що угода, укладена дієздатним громадянином, який на момент складання її перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною.

Тому, якщо у посадової особи, що посвідчує заповіт, є підстави вважати, що заповідач внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, чи внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами діє так, що ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище, а відомостей про визнання такої особи недієздатною чи обмежено дієздатною немає, посадова особа відкладає посвідчення заповіту і з'ясовує, чи є рішення суду про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною.

Якщо таке рішення не виносилось, посадова особа повідомляє про своє припущення прокурора, членів сім'ї заповідача або інших осіб, зазначених в ст.256 Цивільно-процесуального кодексу України, які можуть звернутися до суду з заявою про визнання цієї особи недієздатною або обмежено дієздатною.

В п.24 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» передбачається, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулася недієздатна особа.

Нотаріус на прохання особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язаний викласти причини відмови в письмовій формі і роз'яснити порядок її оскарження. В цих випадках нотаріус не пізніше як у триденний строк виносить постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, що підтверджують його право на майно, яке заповідається.

Головне місце в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, «де б воно не було та з чого б воно не складалося». Він може скласти заповіт шляхом переліку певних речей, які він бажав би залишити спадкоємцям. Але в цьому випадку складність полягає в тому, що на момент відкриття спадщини деяке майно вже може не належати спадкодавцю і, навпаки, з'явилося нове майно.

Наприклад, спадкодавець, бажаючи надати певні привілеї сину від першого шлюбу, заповів йому дачний будинок, але невдовзі продав будинок і придбав автомобіль і гараж. У цьому випадку майно, яке не було зазначене в заповіті, переходить до спадкоємців за законом в рівних частках на загальних підставах.

Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно, включити в заповіт будь-які розпорядження, але в кожному заповіті повинно бути зазначено [28, с. 421-423]:

а) коло осіб, яким повинно перейти майно заповідача у випадку його смерті (або, відповідно, осіб, які позбавляються спадщини);

б) яким чином повинно бути розподілене майно серед спадкоємців (або: прав на яке майно вони позбавляються).

Спадкоємці в заповіті повинні бути перераховані поіменно або зазначені настільки ясно, що їх коло не викликало б сумніву при розподілі спадщини.

Коло спадкоємців визначається на час відкриття спадщини, а не на день складання заповіту. Тому, коли спадкодавець в заповіті серед спадкоємців назвав «дружину», то мова в цьому випадку йде не про особу, з якою він перебував у шлюбі на момент складання заповіту, а про особу, яка перебувала з ним у шлюбі на момент його смерті, тобто, на день відкриття спадщини. Якщо ж спадкодавець заповів своє майно «сину», а до його смерті в нього народився ще один син, то вираз волі заповідача набуває невизначеного характеру, оскільки невідомо, кому із синів він бажав заповісти своє майно.

Чи може заповідач скласти заповіт на користь особи, яка ще не народилася? Хоча законодавець безпосередньої відповіді на це питання не дає, вважаємо, що вона повинна бути ствердною.

В ст.527 ЦК зазначається, що спадкоємцями можуть бути особи, які були живими на момент смерті спадкодавця. Якщо заповіт складається на користь особи, яка повинна народитися, то спадкоємець у цьому випадку визначається досить точно, тому відсутні підстави визнавати таке розпорядження недійсним.

Не дає чинне законодавство і прямої відповіді на питання: чи може бути призначена спадкоємцем юридична особа, яка ще не існує?

Деякі фахівці, аналізуючи зміст ст.527 ЦК, яка визначає умови, за яких фізична особа стає спадкоємцем, застосовують аналогію закону і дають негативну відповідь на це питання [15, с. 8].

Реалізація волі спадкодавця, яка висловлена в заповіті, настає лише після його смерті, час якої, як правило, визначити заздалегідь неможливо. Зміст заповіту є таємницею, посадовій особі, що його посвідчувала, заборонено розголошувати умови заповіту.

На нашу думку, якщо на момент смерті заповідача зазначена в заповіті юридична особа не утвориться або буде ліквідована без правонаступництва, питання щодо можливості виконання такого розпорядження відпаде саме по собі, оскільки воно буде нездійсненним.