Притча про дружбу

    По довгій, кам’янистій, виснажливій дорозі йшла людина з собакою. Йшла вона собі йшла, втомилася, собака теж утомився. Раптом перед ними - оазис! Прекрасні ворота, за огорожею - музика, квіти, дзюркіт струмка, словом, відпочинок. - Що це таке? - запитав мандрівник у вартового. - Це рай, ти вже вмер, і тепер можеш ввійти і відпочити по-справжньому. - А є там вода? - Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни... - А поїсти дадуть? - Усе, що захочеш. - Але з мною собака. - Шкодую, але з собаками не можна. Його доведеться залишити тут. Мандрівник засмутився, бо дуже був спраглий до води, та оскільки був не сам, вирішив йти далі. Через якийсь час дорога привела його на ферму. Біля воріт теж сидів вартовий. - Я хочу пити - попросив мандрівник. - Заходи, у дворі є колодязь. - А мій собака? - Біля колодязя побачиш поїлку.  - А поїсти? - Можу почастувати тебе вечерею.  - А собаці? - Знайдеться кісточка. - А що це за місце? - Це рай. - Як так? Сторож біля палацу неподалік сказав мені, що рай - там. - Бреше він. Там пекло. - Як же ви, у раю, це терпите? - Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.

 

аналіз:

Дану притчу можна використати у школі, адже саме за допомогою її аналізу, приходимо до висновку, що дійсно дружба велика цінність. Людей, які є вірними друзями цінують і поважають оточуючі, з ними приємно спілкуватися, ділитися своїми секретами, бо кожен буде впевненим у тому, що вони залишаться у таємниці, тому бути справжнім другом в наш час велика цінність.

Нічого такого, що було б неправдою Одного разу сліпа людина сиділа на сходинках однієї будівлі з капелюхом біля його ніг і табличкою з написом: «Я сліпий, будь ласка, допоможіть». Одна людина проходила мимо і зупинилася. Він побачив інваліда, у якого було всього лише декілька монет в його капелюсі. Він кинув йому пару монет і без його дозволу написав нові слова на табличці. Він залишив її сліпій людині і пішов. До кінця дня він повернувся і побачив, що капелюх повний монет. Сліпою дізнався його по кроках і запитав, чи не він був та людина, що переписав табличку. Сліпий також хотів дізнатися, що саме він написав. Той відповів: — Нічого такого, що було б неправдою. Я просто написав її трішки по-іншому. Він посміхнувся і пішов. Новий напис на табличці був така: «Зараз весна, але я не можу її побачити».

аналіз:

Легенда є дійсно повчальною. вчить нас того, що потрібно з повагою ставитися до чужої біди і по можливості допомагати . Адже навіть незначна наша допомога може принести велику користь оточуючим, тому можна зробити висновок, що потрібно бути добрими, людяними, милосердними, приносити своїми справами користь іншим.

2. О. Іваненко. Казки про виховання. Збірка «Великі очі». Пізнавальна повість « Куди літав журавлик».

Неповторною казкаркою була Оксана Іваненко. Вона написала десятки творів для дітей і дорослих, серед яких казки, вірші, оповідання, повісті, романи, літературно-критичні статті. Письменниця здійснила також чимало перекладів.  

Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в мальовничій Полтаві.

Мала Оксана над усе любила слухати і переповідати казки, оповідання. Майже все прочитане одразу перетворювалося на веселі ігри. У шість років Оксана написала свою першу казку. Її було вміщено в домашньому рукописному журналі «Гриб», який дівчинка сама й «редагувала». Пізніше її дитячі повісті з’явилися в рукописному журналі, що виходив у гімназії. Оксана дуже добре вчилася і вже з дванадцяти років самостійно працювала з іншими учнями, навчаючи їх грамоти.       Так розвивався у дівчинки потяг і до літератури, і до педагогіки. Оточення, в якому минало дитинство майбутньої письменниці, коло зацікавлень її батьків, їхня любов до праці позначились на характері Оксани і назавжди визначили її захоплення та інтереси.       У свою шістнадцяту весну Оксана стає вихователькою дошкільного дитячого будинку. У цю роботу дівчина поринула з самовідданим захопленням. У цей же час здійснюється її мрія стати педагогом — вона вступає до Полтавського інституту народної освіти. Удень — робота в дитячому будинку, увечері — навчання.

 Після закінчення навчання Оксана Дмитрівна деякий час керує секцією дитячої літератури при інституті, налагоджує тісні зв’язки з дитячими бібліотеками, запрошує письменників на обговорення проблем дитячої літератури. Саме у той час точилася дискусія про те, що являє собою казка і чи потрібна вона сучасним дітям. 

За Оксаною Іваненко давно утвердилася слава майстерного казкаря, талановитого романіста, щирої і життєрадісної людини. Її твори мають тисячі палких прихильників у всьому світі. У березні 1986 року письменниця була удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. За заслуги у розвитку української літератури її нагороджено трьома орденами «Знак пошани» і орденом Дружби народів. 1997 року на 92 році життя полинула у вічність душа славетної майстрині художнього слова.

У казках на моральні теми О.Іваненко показує, яку радість приносить людині праця, яку велику виховну роль вона відіграє.

В усіх казках відчуваєтьсь справжня любов письменниці до дитини, її юні герої показані жвавими, сміливими, допитливими, розумними; вони не бояться труднощів, і найголовніше для них – загальна справа. Це і безстрашна дівчинка з казки «Сандалики, повна скорість», і діти з казок «Три бажання», «Чарівні зерна», «Маяк». У дітей добре розвинене почуття обов’язку: у відповідальний момент кожен із них пам’ятає про свій обов’язок і воконує його. Але деяким героям цих казок властиві і негативні якості – байдужість, полохливість, заздрість та ін.

Казки, що ввійшли до збірки «Великі очі», знаходять вірний шлях до дитячого серця, пробуджуючи чисті прагнення дітей, викликають уних щирі захоплення, хороші бажання, навчають їх радіти з успіхів інших.

На жаль, не всі казки із збірки «Великі очі» композиційно чіткі, у деяких з них рихлий, розтягнутий сюжет («Сандалики, повна скорість», «Чудесна квітка»), схематичне змалювання сім’ї, дитячого колективу, недостатньо показана їх роль у формуванні кращих рис характеру дітей.

Але це не знижує значення казок, вони виховують у дітей кращі риси характеру людини комуністичного суспільства.

Великі очі (Розповідається про хлопчака Яся, якому було все байдуже, і його мати вигнала з дому. Він потрапив до дивного лікаря, який спочатку його вилікував, а потім подарував йому „чарівну” скрипку. І Ясь зачарував усіх грою на ній. В ореолі слави Ясь повертається до рідного міста, де і розповідає про свої пригоди).  Цією казкою О.Іваненко ставить перед дітьми надзвичайно важливу проблему – що становить сенс життя. І своїм твором вона утверджує, що для життя зайві брехуни, боягузи, базіки, ледарі, заздрісники „і тому подібні хворі, що заважають жити собі й іншим” (саме від таких хвороб лікував дивний Лікар).

Після того, я Лікар зробив Ясю великі очі (зацікавив його), хлопчик опиняється в саду. І все, що він бачить там, він бачить нібито вперше. „В саду росли чарівні квіти, і хлопчик бачив найтонші переливи на їхніх пелюстках. В саду були великі озера з такою дивною прозорою водою, що всі квіти й дерева кольористо, з найніжнішими відтінками, відбивалися в них. Усе було сплетено, вишито, вимережено з чудових різноманітних фарб, і кожна тоненька травинка була живою дивною істотою. Та найдивніше в цьому саду було те, що в ньому лунала чарівна музика. Хто це грав? Хлопчик прислухався і почув, що це грають дерева. Так, так, справді, це грали дерева, коли вітер гойдав їхнє листя. Бузок дзвенів, як ніжні китайські дзвіночки; берізки, ніби скрипки, виводили тонку мелодію; немов кларнети що завжди прагнуть вище за всіх, стриміли вгору стрункі тополі; і, як старий поважний барабан, інколи подавав свій голос дуб. Все, все грало й співало в саду, і все, все чув хлопчик. Він чув, як розпускаються квіти і наливаються, червоніють черешні.

Загальні висновки з казок - часто мають несподівані початок і кінцівку („Кисличка”, „Куди літав журавлик”, „Великі очі”, „Сандалики, повна скорість”);

• часто пройняті м’якою іронією, гумором. Так, у казці „Великі очі” О.Іваненко пояснює, чому ніхто не ходив лікуватися до дивного лікаря: „Тепер всім, напевне, зрозуміло, що всі поважні особи десятою дорогою обминали цю чудну лікарню. Навіть якщо хто й почував себе трохи хворим на якусь із зазначених хвороб, нізащо не погодився б піти на прийом. А що, як його побачать і рознесуть по всьому місту,що він свідомий брехун!” 

Куди літав журавлик (природнича повість) Твір не входить до збірки „Лісові казки”, але за проблематикою, жанрово-художніми особливостями примикає до творів цієї збірки. (Журавлик, що народився тільки-но влітку, пізнає життя. Він з нетерпінням чекає осені, бо полетить у нові краї. Однак дід-журавель, мати не поділяють цієї радості, бо знають, що шлях буде складним і небезпечним. По дорозі до Єгипту журавлик знайомиться з чи бісом, що залишається зимувати на острові Зміїному в Чорному морі; у бурю відбивається від зграї, але йому допомагають моряки. В Єгипті на журавлика також чекає багато пригод: леопард, крокодил. Нарешті птахи повертаються у рідні місця, несучи на крилах весну). Сама авторка визначила жанр твору як природнича повість. Дійсно, у ній багато природничого матеріалу: спосіб життя журавлів та інших птахів; подано точний географічний маршрут перельоту (острів Зміїний – містечко Вилкове – Балканські гори – Варна – Стамбул тощо). При цьому письменниця не просто описує природу, а намагається підкреслити те, як її сприймає той чи інший персонаж: „Тут так чудесно! – підхопила і журавочка. – Мені подобаються і фініки, і кокосові горіхи, якщо знайдеш розбитий, а на полях скільки завгодно зерна дурро. Правда, я дуже, дуже злякалась, коли ми пролітали над пустинею. Ніколи не могла б жити там – самі тобі піски і тільки де-не-де купки пальм. Дід казав – це оазиси” (Т. 1, с. 184). Але і цей суто природничий матеріал у повісті набуває іншого звучання. Так, дід-журавель промовляє до журавлів перед початком перельоту: „Шановне товариство, - мовив він. Нас зібралося вже багато... Та перед відльотом я хочу нагадати всім, особливо молоді, про деякі закони і звичаї нашого пташиного життя. Адже під час перельотів особливо важливо, щоб усі знали: дисципліна, дотримування правил поведінки допоможуть нам зберегти себе, товаришів. Кожен мусить дбати за всіх, і всі повинні дбати за кожного. От наш великий старий закон. Ми не мусимо лишати товариша в біді... Кожен знає своє місце. Не забувайте, що коли ми летимо, на нас дивиться весь світ, і ми мусимо летіти тими красивими стрункими трикутниками- ключами, якими літали наші діди і прадіди” (с. 152). Виявляється, що летіти в такий спосіб журавлів примушує не інстинкт, а почуття відповідальності, дружби, краси. Образ журавлика нагадує образ малої дитини (4-5 років): непосидючий, дещо неслухняний і в той же час допитливий, щирий. Пригоди, які випадають на його долю, наповнюють журавлика житейською мудрістю. Автор схвалює допитливість свого героя. Так, мати-журавлиха говорить: 

Коли б ще він був слухняним і стриманим, а то ж він завжди всім цікавиться і щоразу потрапляє в якусь халепу...

Отака неспокійна вдача! Невже він буде подібним до свого діда та батька? Тоді матері ще немало погорювати! (с. 150).

І хоча мати тут нарікає на сина, бо якій матері не хочеться бачити свою дитину біля себе, у цих словах відчувається гордість за нього. Побувавши в Єгипті, журавлик зрозумів і ще одну важливу річ: немає нічого кращого в світі за рідну землю. Ось зграя повертається назад: „Це була вже рідна земля! Тут не було ні пальм, ні магнолій, тут було ще холодно, і навіть верби, що перші випустили свої бруньки, одягли їх в хутряні кожушки, щоб не позамерзали. Але такої радості ще ніколи в житті не відчував журавлик. Здавалося, усі гаї, річки, що, нарешті, скинули кригу і розлилися, бо не могли стримати своєї радості, усі села, міста такі рідні, такі близькі! Та, напевне, так і було”