1.1. Відродження правобережного козацтва у 80—90-х роках хvii століття
За визначенням вітчизняних істориків, протягом другої половини 1680‑х – 1690‑х рр. на Правобережній Україні відбувався неухильний процес відродження політичних структур Українського гетьманату 1. Польський король монарх стимулював відродження структур Війська Запорозького на території Київщини й Брацлавщини. Яна ІІІ Собеський. Саме видав С. Палію, Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та іншим полковникам привілеї, що узаконювали певні військово‑адміністративні права цих козацьких зверхників на території Київщини та Брацлавщини.
Стародавні «права та вольності Війська Запорозького» підтверджувалися постановою вального сейму від 16 лютого 1685 р. 2 Уже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, у якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку, про запровадження мита на користь козацької адміністрації. 10 вересня того ж року датується перший лист козацького полковника до свого сюзерена — короля Яна ІІІ Собеського 3.
Від часу обрання гетьманом Лівобережної України І. Мазепи Палій
розпочинає активну переписку з ним. Перший лист був відправлений правобережним полковником із Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд 4.
У тому ж році С. Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. Проте, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою «Вічний мир», ініціатива фастівського полковника не була підтримана. З огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С. Палієм та королем Яном ІІІ Собеським, у якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої 6.
.
Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С. Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля, датованого 29 травня 1688 р., відзначалося, що «на Поліссі київськім Палій підданих наших у своїх обертає і так уже кілька років» 11. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати «ті добра, які Богу і Церкві належать» 12. Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.
З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С. Яблоновського, комісара С. Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом із декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у в’язниці майже півроку — до квітня 1690 р. — і були випущені звідти за особистим наказом Яна ІІІ Собеського 14. Щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказує повернути полковнику Фастів 15.
У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Кшиштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна ІІІ Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів — короля чи царя.
Після надання допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу «ханського» гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С. Палій намагається повернути захоплені відділами регіментаря Б. Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна ІІІ Собеського від 16 травня Палій по‑
відомляв, що без дозволу короля ходив у похід із лівобережними пол‑
ками, і виправдовував ці свої дії існуванням «спільної й нерозривної
монаршої ліги» проти турків.
На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій послав до короля своїх представників із проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментара Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир’я з Вільгою і Яблоновським: «…Вимушений з ляхами з’їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали» 20.
У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія. Можливо,
в 1694 р. полковник все ж таки таємно визнав протекцію царя. Опо‑
середкованим свідченням цьому є наведені літописцем С. Величком
такі слова гетьмана І. Мазепи до Петра І: «Під час того перебування
його (С. Палія) у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога
і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав слу‑398
жити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця
зберіг непорушимо свою вірність і до мене гетьмана був у неодмінному
доброхітті….Він учинив обіцянку, як і раніше, що воістину служитиме
вам, великим государям» 21.
Восени того ж року відділи правобережного полковника здійсни‑
ли успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї рези‑
денції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з по‑
відомленням про знищення семи татарських поселень та відправив
до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон
«язиків», яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, пе‑
ребуваючи в Батурині, польський посол
К. Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у В. К. М. (вашої коро‑
лівської милості. — Т. Ч.) були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли
В. К. М. полював у полі, і вони теж були в полі і кланялись В. К. М.;
скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія.
А як тільки прийшли, то і тієї ж години він послав їх до Мазепи в Бату‑
рин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію» 22.
Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні ко‑
заки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх коза‑
ків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив,
що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля. — Т. Ч.), по‑
вернеться назад» 23. Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Па‑
лія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звер‑
нувся до польських урядовців: «…зараз усе Полісся видано на військо
козацьке» 24. «Козаки узурпують собі при консистенціях intraty з добр
як земських, так і королівських…» 25,– скаржилася у 1696 р. брацлав‑
ська шляхта. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького,
полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої час‑
тини Правобережної України 26.
С. Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з інши‑
ми представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні,
при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був «акцентований»
представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацько‑
го керівника були також і з мінським воєводою К. Завішею. Коли той
у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то «був прийнятий і трактований
мило» 27. Особливі взаємовідносини склалися у Палія також із корон‑
ним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить
часто брали участь у спільних козацько‑польських операціях проти та‑
тар. Український полковник листувався з белзьким воєводою А. Си‑
нявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замой‑399
ським 28. «Проста мова козацька не має
бути доводом проти осіб гідних», 29 — так
говорили польські урядовці, які не під‑
тримували зв’язків своїх колег із С. Палі‑
єм. Листуючись із представниками уря‑
дових кіл Речі Посполитої, полковник
намагався аналізувати внутрішньополі‑
тичну ситуацію, що складалася в цій кра‑
їні, а також прогнозувати розвиток подій,
які могли вплинути на ставлення панів‑
них кіл Польщі до козацького устрою
Правобережної України.
Смерть Яна ІІІ Собеського й період
безкоролів’я розділили політичну елі‑
ту Речі Посполитої на два табори, ко‑
жен із яких схилявся до різних кандида‑
тур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа
звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького прин‑
ца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдо‑
взі після обрання Августа ІІ Сильного український полковник визнав
його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напру‑
женими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: «…Ти
наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обов’язки
і права публічні» 30. Полковник, зважаючи на невдоволення короля
його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року від‑
рядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді — «відібраний
цікавий документ» про плани кримського хана. У відповідь Август ІІ
Сильний надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом 31.
Не забував правобережний полковник і про налагодження взаємин
з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р.
активізував дії своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського
від 23 листопада 1698 р. С. Палій засвідчував, що готовий «велику чи‑
нити В. М. прислугу» 32. Тим самим він намагався уникати можливих
військових заходів польського урядовця.
Але вже наступного року ситуація в польсько‑українських відноси‑
нах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. приймає постанову
про заборону утримання «козацької міліції» — саме так іменували укра‑
їнські козацькі полки польські політики. Одержавши звістку про цю
сеймову ухвалу, старшина зібрала раду у Фастові. 15 серпня 1699 р.
до короля Августа ІІ Саксонського було відіслано листа за підписом
Король Речі Посполитої
Август ІІ400
«Семена Палія, полковника Війська В. К. М. (вашої королівської ми‑
лості. — Т. Ч.) Запорозького, сотників, отаманів і черні», у якому, зо‑
крема, йшлося: «…аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях
перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В. К. М. і цілої Речі
Посполитої під час початої з неприятелем меча святого війни затягнені
і утверджені листом Й. К. М. великі вольності і в проживанні нашому.
З того часу статечно і вірно у великих битвах з неприятелем здоров’є
своє втрачаючи, кров проливаючи про достоїнствах В. К. М. і цілої
Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо» 33. Далі козацтво скар‑
жилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з по‑
вторно колонізованих земель.
Для контролю за виконанням своїх вимог до королівської резиденції
вирушило козацьке посольство на чолі з полковником З. Іскрою. Рішен‑
ня ради сенату про наділення «демобілізованого» козацтва визначеними
коронним урядом землями задовольнило тільки певну частину право‑
бережців. С. Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не по‑
годився з такою постановою польської верховної влади. Перед тим він
уклав тимчасове перемир’я з регіментарем Б. Вільгою, який розпочав
виконувати наказ сейму про знищення українського козацтва на Право‑
бережній Україні. Цікаво, що лівобережний гетьман І. Мазепа, оцінюю‑
чи тогочасну поведінку правобережного полковника, говорив: «…Палій
то на цю (царську. — Т. Ч.), то на ту (королівську — Т. Ч.) сторону схи-
ляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити» 34.
Звернення правобережної старшини до московського царя й геть‑
мана про політичну та військову допомогу не мали успіху. Тому восени
1700 р. С. Палій домовився з коронним гетьманом С. Яблоновським
про припинення воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Па‑
лія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо
примирення з урядовими колами Польщі втратили ефективність. На‑
полегливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи
про приєднання їхніх полків до лівобережного гетьманату, зважаючи
на тогочасну міжнародну ситуацію, закінчилися безрезультатно. Ра‑
зом з тим, із огляду на існування польсько‑російського миру, С. Палію
вдалося за короткий проміжок часу відродити на правобережжі дер‑
жавні інститути Українського гетьманату.
Зважаючи на постійні військові дії, які велися між Польщею й Ту‑
реччиною, татарські набіги і спротив польської шляхти, розміри те‑
риторії, яку займала «Палієва держава» в другій половині 80‑х рр.
ХVІІ ст. – на початку ХVІІІ ст., не були сталими. Козацький устрій
охоплював межі колишніх Київського (правобережної частини), Бі‑401
лоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлав‑
ського, Черкаського (правобережної частини), Чигиринського, Тарго‑
вицького й Могилівського полків 35. Новоутворений Фастівський полк
як адміністративна одиниця охоплював частини територій, зниклих
у середині 70‑х рр. Білоцерківського, Паволоцького, Тарговицького
та Київського полків. На південно‑західних землях Білоцерківського
полку виник Богуславський полк, який частково поширювався на пів‑
денні райони Паволоцького. Наказний гетьман Самусь намагався від‑
родити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі
відродження інститутів української державності відіграло відновлен‑
ня Брацлавського полку на чолі з А. Абазином. Його влада розповсю‑
джувалась не лише на територію, яку займав Брацлавський полк у 50–
70‑ті рр. ХVІІ ст., а й охоплювала окремі сотні колишніх Уманського,
Кальницького й Могилівського полків. На південній Київщині за до‑
помогою полковника З. Іскри відновив свою діяльність Корсунський
полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського,
Черкаського й Чигиринського полків.
Наприкінці 80‑х рр. починає відновлюватися традиційний за‑
хідний кордон Гетьманату. Те, що полковник Палій «узурпував собі
владу» на території по р. Случ, відзначалося ще на сеймі 1688 р. 36
На цьому наголошував і один із депутатів вального сейму у 1692 р:
«…привласнює (Палій. — Т. Ч.) собі… аж по Случ» 37. У тому ж році
королівський комісар С. Дружкевич скаржився до Варшави, що фас‑
тівський полковник створює «удільну провінцію» й претендує зайняти
всі українські правобережні землі до межі Київського воєводства з Во‑
линським 38. Неодноразово відзначав політичне «свавільство» козаць‑
кої старшини, яка встановлювала власні кордони в 90‑х рр., коронний
гетьман С. Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні знаходи‑
лись у містечках південно‑східної Волині — Любарі, Лабуні, Полон‑
ному й Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії
Демидів — Литвинівка — Бородянка — Радомишль — Коростишів 39.
Північний кордон козацького устрою в даний період постійно за‑
знавав змін. Спочатку він проходив по річках Прип’яті й Словечній, які
безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час
визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилась
влада С. Палія, територіально зменшились і почали обмежуватись
р. Уж, а згодом р. Тетерів. Слід зазначити, що в окремі роки козацький
устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького пові‑
ту. Саме поблизу Тетерева, неподалік Іванкова, у 1694 році відбулося
укладення перемир’я між військами польського регіментара Б. Віль‑402
ги й українського полковника С. Палія. У липні 1696 р. коронний ре‑
ферендар С. Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопи‑
ли Горностайпільську, Бородянську й Казаровицьку волості 40. «Щоб
війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Паліє‑
ве…не переходили», — писав лівобережний гетьман І. Мазепа до Мо‑
скви в грудні 1699 р., повідомляючи про стремління фастівського пол‑
ковника встановити північні кордони власних володінь 41. У листопаді
1701 р. київська шляхта внесла до інструкції на вальний сейм повідо‑
млення про те, що, «зайнявши собі по р. Тетереву якийсь кордон» 42,
С. Палій розставляє там своїх козаків.
Західні кордони правобережних адміністративно‑територіальних
інститутiв відроджуваного гетьманату межували з володіннями Київ‑
ського полку, який підкорявся лівобережному гетьману. З боку Киє‑
ва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході —
по Дніпру. Для козацької організації Правобережної України даний
кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними
договорами між монархами Речі Посполитої й Московської держави.
Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами
України охоронялась, головним чином, лише гетьманами Лівобереж‑
жя, а не правобережними козацькими полковниками.
Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобереж‑
них полковників у досліджуваний період. На південному сході вони
межували з територією, на яку поширювалась юрисдикція кошових
отаманів Запорозької Січі. Можливо, південні кордони Брацлавського
полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С. Палій
та А. Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський,
Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними півден‑
ними містами були Калюс і Могилів 43.
Таким чином, на початку ХVІІІ ст. правобережна козацька старши‑
на «узурпувала» майже всю територію Київщини, а також землі Схід‑
ного Поділля та окремі райони Південно‑Східної Волині. Звичайно,
адміністративна влада українських полковників не була доконаною
з огляду на тогочасне політичне становище Правобережжя та пробле‑
ми правових відносин між ними та королівською й шляхетською вла‑
дами. Очевидно, саме тому польська шляхта присвоїла С. Палію ти‑
тул «Dux malorum et scelerum artifex». В інструкції послам від Київського
сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося, що Палій, «опираючись
на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію…»
44
Отже, треба зазначити, що протягом останніх десятиліть XVii ст.
правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових по‑403
ходах, які здійснювала польська армія проти Османської імперії та за‑
лежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена
країнами, що входили до антитурецької Священної ліги, передбачала
самостійні військові походи українського козацтва проти турків і та‑
тар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом полков‑
ника Семена Палія, а також інших полковників близько півтора десят‑
ка разів разом із лівобережними козаками здійснювали великі походи
на турецькі володіння.
Колонізуючи землі Київщини, Брацлавщини та Східного Поділля,
козацька старшина відновлювала й запроваджувала традиції форму‑
вання місцевої адміністрації періоду Української ранньонаціональ‑
ної революції. Одержавши в середині 1680‑х рр. королівські привілеї
на освоєння спустошених земель, полковники в наступні роки почали
легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні
полки. З часом органи козацького самоврядування перетворювалися
на державні структури Гетьманату, які існували тут з 1648 по 1676 рр.
й були знищені у результаті війн за Правобережжя між Річчю Поспо‑
литою, Московською державою та Османською імперією в другій по‑
ловині 70‑х – на початку 80‑х рр. XVii ст. Одержуючи матеріальну до‑
помогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського
монарха Семен Палій (якого він традиційно «лякав» протекцією мос‑
ковського царя!) та інші козацькі полковники поступово й самочин‑
но, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформували правобереж‑
не Військо Запорозьке в автономне політичне утворення, яке прагнуло
до возз’єднання з лівобережною частиною Українського гетьманату.
Правобережна Україна зазнала значного спустошення внаслідок трагічних подій доби Руїни. Кульмінацією цієї кривавої драми стали Чигиринські походи 1677-1678 років, що фактично знищили на деякий час правобережне козацтво.
Після Руїни на Правобережній Україні починається відродження козацтва як стану і заселення цієї території українським населенням. Ініціатором відродження козацьких структур на території Київщини і Брацлавщини був польський король56. Козаки були потрібні Речі Посполитій для захисту Правобережної України і всієї держави від турецько-татарської загрози. До того ж Польща ввійшла до антиосманської коаліції (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина), і це передбачало самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар.
Нагальною була потреба колонізації спустошених Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини. Отже, згідно із королівським універсалом Яна III Собеського від 1684 року та сеймової конституції 1685 року козакам надавалися вольності, свободи і привілеї, а також право на заселення відповідних правобережних територій57. Завдяки такій політиці королівського двору починаючи з 1684-1685 років у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіальні козацькі полки на чолі з полковниками, що згодом стануть провідниками повстання.
Слід зазначити, що новоутворені козацькі полки займали адміністративні межі, що відповідали правобережним полкам періоду Хмельниччини. Так Фастівський полк, як адміністративна одиниця, охоплював частини територій зниклих у середині 70-х років Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького та Київського полків. Фастівським полковником був Семен Палій (Гурко) , а про вагомість даного козацького утворення свідчить той факт, що в історіографії його іноді називають таким явищем як «Палієва держава».
На південно-західних землях колишнього Білоцерківського полку виникає Богуславський полк, котрий частково поширювався на південні райони Паволоцького полку. Ним управляв наказний гетьман Самійло Самусь, що був водночас і головою козацької адміністрації на Правобережжі. На чолі відновленого Брацлавського полку був Андрій Абазин, до юрисдикції якого належали ще й окремі сотні знищених у вирі Руїни Уманського, Канівського та Могилівського полків. Завдяки полковнику Захару Іскрі відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на території зниклих Канівського, Черкаського та Чигиринських полків58.
Починається активна колонізація вищезазначених територій старих козацьких полків. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині, Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі - Фастів59.
Відродження козацької території на Правобережній Україні викликало обурення у місцевої польської шляхти, адже тут відновлювалися козацькі порядки, скасувалася панщина, а селяни були змушені відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів. Таким чином шляхетське володіння у краї зводилося нанівець. Документи засвідчують численні скарги польських шляхтичів на козацьких старшин. Так один із місцевих шляхтичів Стефан Пісочицький ще у 1687 році писав, що « Козаки в цих місцях … узурпували владу … підкорили наш край, чинячи такий опір, що наряд чи хтось із нас зможе сюди повернутися»60 . До числа незадоволених козацькою адміністрацією на Правобережжі слід віднести також католицьке і уніатське духовенство, бо на їхні землі поступово поширювалася влада Семена Палія61.
Поряд із відновленням козацьких вольностей відбувається відродження козацьких самоврядних інституцій, котрі активно працювали на ідею об’єднання із Лівобережним Гетьманатом. Тому польських шляхтичів дуже непокоїли зносини Семена Палія з гетьманом Мазепою і відповідно з московським воєводою у Києві. У відносинах з Мазепою Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини, проте лівобережний гетьман у цьому питанні нічого не міг зробити без дозволу російського царя Петра I.
Подальше загострення відносин між Палієм і польським урядом викликало нові звернення Палія до гетьманського й царського урядів про допомогу. Мало не щороку (в 1691 р., двічі в 1692 р., в 1693 і 1694 рр.) Палій наполегливо добивається або приєднання Білоцерківщини до Лівобережжя, або принаймні якоїсь реальної допомоги з боку Гетьманщини і Москви62.
Проте слід зазначити, що правобережне козацтво, незважаючи на тісні відносини із Лівобережною Україною, все ж таки було інтегрованим до суспільно-політичного життя Речі Посполитої. Так впливовий фастівський полковник Семен Палій був у пошані у короля Яна III Собеського. Він підтримував дружні стосунки із литовським воєводою Казимиром Сапєгою, мінським воєводою К. Завішею та коронним підстолієм Ю. Любомирським; листувався із белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським63.
Конфлікт козацької старшини із польською шляхтою був неминучим, і ця антагоністичність проявлялася у постійних дрібних військових сутичках, що фактично було суперництвом за влив на Правобережній Україні. Свідченням про загострення козацько-шляхетського протистояння є те, що актові книги кінця XVII століття містять чимало скарг обуреної і переляканої шляхти, яка боялася не тільки активних дій, а взагалі будь-яких виявів соціального і національного протесту з українського боку64. Польська шляхта побоювалася жахів Хмельниччини на Правобережжі, а серед козацтва та селянства ще була яскравою пам'ять про славні часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького .
Співіснування правобережного козацтва та польської шляхти було можливим оскільки Речі Посполитій були необхідні козацькі збройні формування у боротьбі із турецькою загрозою.