§1. Військова стежка прадідуся - інваліда Великої Вітчизняної війни Поліщука Миколи Андрійовича

Україна… Це земля, на якій ми живемо, безмежні простори й багатство природи, це люди, їх натхненна праця і подвиги.

Україна… Це пам'ять серця про все, що було з народом, це пам'ять в тому числі й про трагічну історію країни. Однією з таких трагічних подій є Велика Вітчизняна війна. Ця війна була одна на всіх. Наші земляки розуміли, що воюють на смерть за Батьківщину, за право на життя своїх дітей, онуків і правнуків…

І поки живі свідки тих подій, ми маємо можливість дізнатися про страшні 1941-1945 роки з перших вуст. Хоч і не вдалося мені особисто поспілкуватися зі своїм прадідусем – ветераном Великої Вітчизняної війни, але я з зацікавленням і почуттям особистого обов'язку зібрала по крупицях свідчення рідних та знайомих.

«Ті роки зробили нас старшими, загартували… Важко й страшно було. Але тільки-но згадували про рідних та близьких, яких потрібно було захистити, страх кудись зникав. І ми робили все від нас залежне задля Перемоги…», - часто повторював прадідусь.

Народився Микола Андрійович Поліщук 18 грудня 1926 року в селі Кам'яний Брід на Черкащині. Закінчив 7 класів, почалася війна. Пережив довгі роки окупації, дочекався пам'ятного 1944 року, коли радянські війська визволили рідне село. На завершальному етапі Корсунь-Шевченківської наступальної операції в лютому 1944 р. на території Лисянського краю відбувалися запеклі бої з німецько-фашистськими військами, які намагалися вирватися з оточення [3,с.211]. 18-19 лютого 1944 р. Кам'яний Брід та навколишні села були визволені від німецьких окупантів. 

З перших днів визволення прадідусь рвався на фронт, але у військомматі сказали: «Малий, підрости ще, на твій вік вистачить!». Не змирився, прийшов наступного разу й таки добився свого: 26 квітня 1944 року був призваний до лав Червоної армії. У 17 років пішов на фронт. Мати, Марія Савівна, яка виховувала сина сама, не могла стримати сліз, але все добре розуміла.

З 14 травня 1944 року Микола Андрійович проходив навчання в 67 запасному полку. 28 травня склав присягу на вірність Вітчизні, а у вересні 1944 року отримав звання єфрейтора. Доля закинула служити з кінця 1944 до травня 1945 року до 234 гвардійського мінометного полку 9-го гвардійського танкового корпусу 2-ї гвардійської танкової армії Першого Білоруського фронту. Молодий єфрейтор, якому тільки виповнилося 18 років, став розвідником артилерійських та мінометних частин.

«Служив, як усі… Такий був час!, - розповідав ветеран. - Що найбільше запам'яталося? Не знаю, роки роблять свою справу… Хоча, пам'ятаю звільнення Східної Польщі, визволення Варшави. Ніколи не забуду, як отримав поранення…»

В ході Вісло-Одерської стратегічної наступальної операції 17 січня 1945 року війська І Білоруського фронту разом з І Армією Війська Польського комбінованим ударом з півночі, заходу та півдня звільнили Варшаву, яка на той час була важливим стратегічним вузлом оборони німецької армії на річці Вісла.

За відмінне виконання завдань Верховного головнокомандування, за мужність, проявлену особистим складом 9-го гвардійського танкового корпусу при розгромі варшавського угрупування фашистських військ і звільнення столиці Польщі – Варшави указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1945 року корпус, де служив прадідусь, був нагороджений Орденом Леніна. Більше того нагородами були відмічені всі з'єднання та частини. Так, 234 гвардійському мінометному полку було присвоєно почесне звання Варшавського [2,с.133].

Вслід за Вісло-Одерською почалася Східно-Померанська стратегічна наступальна операція, яка тривала з 10 лютого по 04 квітня 1945 року. Прадідусь згадував, як почався наступ на Одер західніше Варшави. Діяти приходилося у важких умовах – від холоду й морозів до відлиги й ожеледиці…

Саме на цій ділянці фронту Микола Андрійович під час виконання бойового оперативного завдання отримав сліпе осколкове поранення верхньої повіки лівого ока [4]. У військовому госпіталі не змогли врятувати йому око, тож залишився інвалідом.

А було це так… Єфрейтора Поліщука разом з двома бійцями-розвідниками викликали до командира. «Хлопці! Ми отримали наказ просуватися вглиб ворожих позицій, розірвати оборону противника на цій ділянці фронту. Наші спроби поки що марні, час йде. Ворог накриває нас прицільним шквальним вогнем. Ваше завдання, виявити точки вогню противника. Висуваєтеся сьогодні вночі!»

З'явився якийсь внутрішній неспокій. Ні, це був не страх. Молодий єфрейтор, хоч й порівняно недавно на фронті, але вже встиг «понюхати пороху». На його рахунку – кілька десятків вдалих операцій по виявленню вогневих рубежів, місць дислокації фашистської техніки. Тож це був точно не страх, щось інше, до цього часу незнайоме відчуття…

Стемніло… Розвідники непомітно підтягнулися до лінії фронту. Подекуди крізь темряву пробивалися німецькі прожектори. Ось і колючий дріт. Єфрейтор поповз уперед, за ним – бійці. Перейшли лінію фронту непоміченими. Всі розуміли, що від цієї операції залежить подальша ситуація на лінії фронту. Під прикриттям ночі розвідникам вдалося виявити точки вогню ворога, але побачили незрозумілі маневри німецької техніки. Потрібно було вирішувати, що робити далі.

Микола Андрійович розумів, що виявити вогневі точки – це лише півсправи, слід донести інформацію до командування полку і якнайскоріше. Єфрейтор взяв усю відповідальність за виконання операції на себе. Наказав одному бійцю повертатися назад й доповісти оперативну інформацію командирові, разом з іншим бійцем допоміг дібратися до лінії фронту і повернувся до німецьких позицій. Майнула думка, слід взяти «язика». «Язиком» зазвичай бійці називали якогось ворожого інформатора. Почали чекати…

Аж ось побачили офіцера, який сідав у мотоцикла. Думки почали швидко рухатися в голові: їх двоє проти 3 німців. Швидко відповз із рядовим Сашком (до речі не набагато старшим від себе) від дороги. «Тихо, слід зробити все тихо…», - подумки мислив єфрейтор Поліщук. Аж ось побачив напівупавше дерево обабіч дороги. «Є!», - пронеслася думка, - Сашко бігом сюди! Налягай!». Бійці почали розгойдувати дерево: раз, два, три… Дерево з тріском перекрило дорогу, і це в той момент, коли німці виїхали з-за повороту.

«Бери на себе водія, мої решта!», - прошепотів Микола Андрійович. Німці замешкалися, почали крутитися біля дерева. Рядовий Сашко зовсім непомітно підібрався з іншого боку, чекав сигналу. Єфрейтор почекав, поки офіцер відійшов від мотоцикла і подав сигнал. Обидва бійці спрацювали професійно – швидко й без шуму зняли двох фашистів, офіцер не встиг нічого зробити. Так само швидко зв'язали його. Майнула авантюрна думка: взяти мотоцикла й кілька кілометрів лісом прискорити собі рух. Так і зробили, але це зіграло не на руку червоноармійцям. Назустріч їхала вантажівка в супроводі кількох мотоциклів. Єфрейтор Микола Поліщук наказав Сашку зупинитися, відходити вглиб лісу. Почулися черги з автоматів, вибухи гранат. У цей момент німецький офіцер штовхнув єфрейтора в бік, повалив на землю бійця. Микола Андрійович схопив німця, зійшовся з ним врукопашну, коли той отримав у спину німецьку кулю. Захоплений німецький офіцер був смертельно ранений, стікав кров'ю. Єфрейтор підібрав планшет з документами і наказав бійцю відступати.

На лінії фронту знову накрили вогнем. Ось тут і отримав поранення. Далі – пустота… Прийшов до тями в госпіталі. Там розповіли, що врятували, витягли з-під обстілу бійці сусіднього батальйону. Виявилося, що документи, які відібрали у «язика» були вкрай важливі, мали карти передислокації німецьких військ та техніки, інші оперативні зведення.

Тільки з часом зрозумів, що то було за відчуття перед бойовою операцією – це таки не страх, а, мабуть, інстинкт самозбереження. Більше того, в 1946 році дізнався, коли повернувся додому, що мама, Марія Савівна, отримала похоронку на сина, якого відправила на фронт не так давно…

За доблесть, проявлену мужність при виконанні бойового завдання єфрейтор Микола Андрійович Поліщук був нагороджений медаллю «За відвагу».

Після госпіталю, в якому дні тягнулися вкрай довго, просився знову на фронт. Лікарі протестували, командування полку категорично було проти: розвідник втратив ліве око. Але єфрейтор, як і до призову, проявив наполегливість і впертість, непохитно стояв на своєму. Тож змушені були поступитися і взяти його служити до 227 запасного артилерійського стрілецького полку. Там Микола Андрійович розвозив їжу солдатам, допомагав на кухні.

1946 року був демобілізований, повернувся в рідне село на Черкащину. Працював у колгоспі «Авангард»: спочатку різноробочим, потім – обліковцем тракторної бригади, згодом – завідувачем фермою, вагарем. Всю свою трудову діяльність працював, непокладаючи рук.

Нагороджений медалями «За відвагу», «За визволення Варшави», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр», орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня. Помер прадідусь 2005 року.