§ 1. Соціальна характеристика сучасного стану селі

Для соціології села важливими методологічними положеннями є, по-перше, те, що сільськогосподарське виробництво є сферою, що забезпечує цілісність народногосподарського організму і без якої неможливе функціонування інших галузей, по-друге, причетність величезної кількості людей до роботи, до життя в селі - чисельність сільських жителів у Росії в 1989 році склала 39 млн. чоловік, або 26% всього населення.

До революції, коли село складалася з дрібних виробників, вона була досить міцною, стійко консервативної одиницею з тенденцією до ще більшого відокремлення і подрібнення. На перших етапах існування колективних форм господарювання село та його головні соціальні інститути - колгосп, радгосп - в основному збігалися між собою. Надалі, починаючи з 50-60-х років, коли посилилася тенденція до концентрації, спеціалізації і укрупнення сільськогосподарського виробництва, село, як єдність виробничих і територіальних аспектів життя людей, знову розпалася, але тепер вже на іншій основі, що, як показало життя , обернулося великими економічними і соціальними прорахунками. Цей розрив особливо наочно видно на співвідношенні кількості колгоспів і радгоспів та сільських населених пунктів: вже в 1980 році на одне сільськогосподарське підприємство припадало в середньому по 10 населених пунктів.

До середини 80-х років ситуація в сільському господарстві показала у всьому обсязі ту кризу, до якого привела аграрна політика. Особа села визначало не те невелика кількість передових колгоспів і радгоспів, а їх основна маса, яка все більше і більше відставала від реальних потреб часу, знаменувала той глухий кут, до якого привело процес колективізації в країні, який обернувся розоренням села, масовою міграцією, зниженням престижу роботи на землі. А апофеоз всього цього - ввезення хліба в нашу країну з початку 60-х років.

Економічна криза на селі супроводжувався далекосяжними змінами і в соціальному житті. У селі склалася дуже непроста соціально-демографічна ситуація, що перш за все проявилося в посиленні міграційних процесів. Зменшення сільського населення в основному відбувалося за рахунок центру європейської частини, Півночі і Сибіру (Т. І. Заславська).

Технічний прогрес, спроби вдосконалення організаційних форм управління не призвели до ефективності і нової якості праці, що поставило на порядок денний такі нагальні питання, як зміна форм землеволодіння, якісної структури зайнятості, підготовка працівників, здатних корінним чином підвищити продуктивність праці.

Важливо подивитися на сільське життя ще з одного боку. Незважаючи на неодноразові спроби поліпшити матеріальний добробут жителів села (так, з 1970 по 1989 рік зарплата робітника радгоспу зросла з 98,5 до 196 руб.), Рівень реальних доходів колгоспників і робочих радгоспів серйозно поступався цим показником у містах. І не стільки в плані відмінності зарплати, скільки в тому, що сільські трудівники не користуються тим комплексом благ по житлу, по комунальному обслуговуванню, по транспортній мережі, які є у працівників, що живуть у містах.

Як і раніше багато проблем, пов'язаних із задоволенням духовних потреб населення. Хоча деякі кількісні характеристики соціального і культурного розвитку на перший погляд поліпшувалися (величина житлового фонду, кількість клубних установ і кіноустановок), не можна не помітити бідність того книжкового фонду, відсутність клубів і будинків культури не тільки в багатьох селах і містах, але навіть в районних центрах (в 1986 р. близько 400 райцентрів не мали будинків культури). У цілому культурне обслуговування на селі не відповідає потребам часу, запитам сільських трудівників.

Але головне все ж у тому, що корінним чином, стратегічно змінилася свідомість і поведінку селянства, що виробило в нього особливу форму способу життя і специфічну реакцію на що відбуваються в суспільстві. На початку колективізації, в 30-х роках, відносини колгоспу і сімейного двору складалися так, що колгосп виступав своєрідним філією селянського сімейного господарства. Це проявлялося в тому, що селянин так само наполегливо, завзято і наполегливо трудився в колгоспі, як звик раніше працювати у своєму індивідуальному господарстві, не рахуючись ні з якими витратами, часом. Однак у 50-60-ті роки відбувався процес «тихою колективізації», який, за висловом В. Г. Виноградського, за формою означав укрупнення колективних господарств, закриття неперспективних сіл, а по суті, здійснив радикальну перебудову селянського життя: тепер вже двір перетворився у філію колгоспу. Двір ставилося в центр турбот сільського жителя, він харчувався, розвивався, існував за рахунок колективного господарства, почав швидко, систематично та свідомо підключатися до фінансово-ресурсним потенціалом колгоспів і радгоспів, в повній мірі втілюючи широко відоме прислів'я: «Все навколо колгоспне, все навколо моє ».

Саме така ситуація, коли двір і колгосп (радгосп) - взаємні філії, взаємні «фільтри» і взаємні «угіддя» - пояснює і те запеклий опір скоростиглої аграрної політики неоліберального спрямування, що на початку 90-х років мала намір «облагодіяти» селян без їх відома і бажання.

А якщо врахувати, що водночас відбувся розпад інтелектуального середовища села, то все це дозволяє зробити висновок: положення селянина серйозно дестабілізоване, триває процес розселянювання, жителі села втратили багато в чому необхідну духовну спільність з землею. Сталося відчуження людини села від праці та її результатів, що, у свою чергу, не могло не позначитися на економічній і соціальної ефективності сільського господарства в цілому (П. І. Сімуш).

Не внесли ясності і перетворення, початі в Росії після 1991 року. Більшість колгоспів і радгоспів як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин розпалося. Рівень сільськогосподарського виробництва різко знизився. Фермерське рух, яке росло до 1993-1994 років, пішло назад, і надії на цю форму господарювання не виправдалися. Життя показує, що «стихія ринку - це найкращий засіб розорення сільськогосподарського виробництва і селян» (Г. С. Лисичкин, 1997).

Суспільна свідомість селянства як ніякий інший групи представляє дуже суперечливу картину. І головне, навіть ті паростки відродження господарського ставлення до землі, які з'явилися серед частини як колишніх, так і справжніх селян, фактично загублені нерозумної аграрної політикою вже нових політичних діячів Росії.