2. Генезис кількісної теорії грошей і сучасного монетаризму

2.1. Еволюція теоретичних поглядів до розвитку кількісної теорії грошей

Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об’ємом платіжних засобів, що знаходяться в обігу, належить до числа найстаріших доктрин в історії економічної думки. Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін в Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Найбільш розповсюджений у XVIII–XIX ст. варіант кількісної теорії стверджував, що при умові caeteris paribus (незмінності інших умов) рівень товарних цін в середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей [3, с. 57]. Це положення спочатку застосовувалось до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення: постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей) [3, с. 74].

В період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування погляду, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін. Окремі положення цієї теорії в загальних рисах сформулював Дж. Локк (1632–1704 рр.). В більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер в 1740 р.), Ш. Монтеск’є (1689–1755 рр.) і Д. Юмом (1711–1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772–1823 рр.) [4, с. 114].

Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати: 1) причинності (ціни залежать від маси грошей); 2) пропорційності (ціни змінюються пропорційно кількості грошей); 3) універсальності (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів) [5, с. 247].

Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов’язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни. Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867–1947 рр.). В праці “Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз” (1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули [10, с. 152]:

MV = PQ, (2.1)

де: M (money) – середня кількість грошей, що знаходяться в обігу в даному суспільстві протягом року; 

V (ve-ocity) – середня кількість оборотів грошей в їх обміні на блага; 

Р (price) – середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві;

Q (quantity) – сукупна кількість товарів.

Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. Багато сучасних економістів характеризують рівняння обміну як рівність: MV = PQ. Ця рівність, з їх точки зору, виражає акт обміну: Г – Т стосовно всієї маси товарів, тобто сума грошей, на які куплені товари, рівна (тотожна) сумі цін куплених товарів. Однак це тавтологія, і формула обміну не може служити для пояснення сукупного (абсолютного) рівня цін (рис. 2.1). Формула обміну, як вважають прихильники кількісної теорії, пояснює абсолютну величину EQo (в той час як механізм попиту і пропозицій пояснює лише відносні відхилення від неї).

Рис. 2.1. Абсолютний рівень цін з позиції кількісної теорії

Фішер та його послідовники прагнули пояснити, що швидкість обігу грошей (V) і рівень виробництва (Q) не залежать від кількості грошей (М) та рівня цін (Р). Очевидно, що в умовах ринкової економіки такі посилання носять нереалістичний характер [7, с. 239].

Поява кредитних грошей сприяє економії засобів обігу. Враховуючи цю обставину, Фішер доповнив свою формулу обміну. Він розглянув більш складний варіант, в якому врахував не тільки масу грошей, що знаходяться в обігу, але і суму грошових коштів на чекових рахунках в банках. Математичне рівняння обміну Фішера з врахуванням депозитного обігу записується у вигляді наступної формули:

MV + M’V’ = PQ (2.2)

де: М’ – сума грошових коштів на чекових рахунках; 

V’ – швидкість обігу грошових залишків на рахунках протягом даного періоду.

Основи теорії ліквідності були розроблені в працях представників кембріджської школи: А. Маршала (1843–1924 рр.), A.C Пігу (1877–1959 рр.) та інші. Вчені цього напрямку використовують мікроекономічний підхід. Це виражається в тому, що вони враховують мотиви поведінки господарюючих суб’єктів, і в їх прагненні зберігати активи в ліквідній, тобто грошовій формі. На відміну від І. Фішера, А. Пігу спробував визначити масу грошей через величину кінцевого продукту за допомогою показника ліквідності [11, с. 142]:

М = kPQ, (2.3)

де: М – кількість грошових одиниць (пропозиція грошей);

Q – величина суспільного виробництва у фізичному виразі за одиницю часу;

Р – ціна виробленої продукції; 

K – частина кінцевого продукту PQ, якій люди віддають перевагу; 

KPQ – попит на гроші.

Ця формула отримала назву кембріджського рівняння [11, с. 165]. Графічно воно може бути інтерпретовано наступним чином. Відкладемо на осі ординат величину суспільного виробництва у фізичному виразі, а на осі абсцис – кількість грошей. Тоді kPQ буде представляти собою лінію, що виходить з початку координат. Тангенс кута нахилу kPQ до осі абсцис буде дорівнювати V = l/k (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Кембриджське рівняння

В “Трактаті про грошову реформу” (1923 р.) Дж.М. Кейнс запропонував новий варіант кембріджського рівняння, в якому пов’язав ліквідність з нормою обов’язкових банківських резервів [4, с. 209]:

М = Р (К + rК’) (2.4)

де: М – грошова маса (кількість паперових грошей або інших платіжних засобів);

Р – ціна одиниці споживання (індекс “вартості життя”);

К і К’ – еквіваленти кількості одиниць споживання, які люди бажають зберігати в грошовій формі (відповідно, в формі готівкових грошей та банківських депозитів);

r – норма обов’язкових банківських резервів.

Позначивши через KY частину національного доходу, яка зберігається в ліквідній формі, представники кембріджської школи виводять формулу: М = КY, яка описує умови рівноваги між пропозицією (емісією) грошей і попитом на них. В 1960–1980 рр. спостерігається відродження кількісної теорії грошей у вигляді однієї з неокласичних течій в політичній економії монетаризму. Визначена одна з найглибших характеристик сутності грошей. Гроші почали розглядатися економічною теорією як не просто товар, а особливий товар, що виконує в системі економічних відносин специфічну функцію – виступає в ролі загального вартісного еквіваленту.

Незважаючи на те, що монетаризм має ряд напрямів і теоретичних послідовників (К. Бруннер, А. Мельцер, Д. Лейдлер та інші), найбільш популярним є варіант М. Фрідмена, що включає [12, с. 207]:

1. кількісну теорію грошей, що обгрунтовує причинний зв’язок між кількістю грошей в обігу та рівнем товарних цін;

2. монетарну теорію промислових циклів, згідно з якою коливання господарської кон’юнктури визначається попередніми змінами грошової маси;

3. особливий “передавальний” механізм впливу грошей на реальні фактори відтворення (не через норму відсотка, як вважали кейнсіанці, а через рівень товарних цін);

4. положення про неефективність державних заходів економічного регулювання в зв’язку з присутністю змінних витрат (лагів) між змінами грошових показників та реальних факторів виробництва;

5. “монетарне правило” (або правило відсотків), згідно з яким відбувається автоматичне збільшення грошової маси в обігу на декілька відсотків у рік незалежно від стану господарства, фази циклу тощо;

6. систему плаваючих валютних курсів для “саморегулювання” зовнішньоекономічної рівноваги.

Застосування на практиці монетаристських ідей урядами Великобританії, США, ФРН та інших країн хоча й сприяло уповільненню інфляційних процесів, але посилило розвиток кризових явищ в економіці, стимулювало зростання безробіття в цих країнах