-Триденський собор.

Тридентський собор — 19 вселенський собор, признаний Римо-Католицькою церквою відбувався між 1545 та 1563 роками і мав чотири засідання. Своє ім'я носить за іменем міста де він проходив — Тренто (італ. Trento, лат. Tridentum). Два засідання відбувалися також в Болоньї. Собор почався 13 грудня 1545 року і закінчився 4 грудня 1563 року.

П'ятий Латеранський собор (1512—1517) почав реформу церкви, але в теології не було розв'язано багато спірних питань. Більше 20-річне затягування їх розв'язку також було зв'язане з політичною ситуацією часу реформації. Павло III вирішив зібрати собор в Тренто 1 листопада 1542, однак через війну проти Франції його перенесли спочатку на березень 1545 і зрештою змогли відкрити лише 13 грудня 1545 року. Тридентський собор був одним з найважливіших соборів в історії Церкви, оскільки основною метою його була відповідь Реформації.

Для початку було вирішено прийняти до розгляду питання вчення та декретів Реформації і провести їх обговорення запросивши також протестанських богословів. Пізніше в прийнятих канонах ці пункти були приведені і засуджені як єресі.

На соборі був підтверджений Нікейський символ віри, Вульгата (латинський переклад Біблії), прийнято позаканонічні книги в Біблію, Тридентський Катехизис. Собор також остаточно встановив канон Святого Письма і визнав, що всі книги написані під натхненням Святого Духа і не можуть бути зміненими чи тлумаченими так як комусь заманеться. Первородний гріх є загальним однак змивається хрещенням. Визнано, що людина без благодаті не спасеться. Було приписано уділяти свячень безплатно, а для виховання нових священників створити в єпархіях духовні семінарії. Кодифіковано форму служіння Літургії латинського обряду  — так звану «Тридентську Месу». Підтримано локальні та чернечі форми служіння Літургії старші за 200 років. Всього було прийнято 16 Догм, що складають більшу частину католицької доктрини. Кількість Отців Собору була змінною від 34, що були присутні на перші сесії до 215 на останній. Їм допомагали теологи-консультанти. Запрошені протестантські богослови відмовилися брати участь в дебатах.

Питання№ 14

-Народження абсолютизму у Франції .

Абсолютизм склався у великих централізованих державах - Франції, Англії та Іспанії. У Данії та Швеції його становлення було повільнішим і неодноразово переривалося спалахами феодальної вольниці. В Італії та Німеччині сформувався «князівський» абсолютизм. Там зміцнення монархічної влади відбувалось у межах окремих територіальних володінь, що заважало національному об'єднанню цих країн. Найбільш завершеної форми абсолютизм набув у Франції.

У XVI ст. Франція вступила сильною об'єднаною державою. її населення становило понад 15 млн чоловік, причому 300 тис. мешкало в столичному Парижі - одному з найбільших міст Західної Європи. Об'єднавши країну територіально, королівська влада прагнула досягти політичної централізації - охопити свої володіння єдиною системою управління, а всіх підданих підпорядкувати монарху.

Помітне зміцнення королівської влади пов'язане з ім'ям обдарованого,

освіченого та енергійного монарха Франціска І (1515-1547). Він ніколи не скликав Генеральних штатів і в проведенні державної політики спирався на Королівську раду, яку тримав під невсипущим контролем. Найважливіші справи монарх вирішував у вузькому колі наближених осіб і першим ввів у свої накази фразу: «Така моя добра воля». Французи любили Франціска І, бо він відповідав усім традиційним уявленням про короля: був справжнім рицарем, здібним воєначальником і відважним героєм.

У першій половині XVI ст. у Францію активно проникали реформаційні ідеї, головним чином із сусідньої Швейцарії. Найбільшої популярності набув кальвінізм. Французьких кальвіністів називали гугенотами (від перекрученого нім. «айдгеноссе» - співтовариш). Ними ставали переважно городяни - від заможних бюргерів до дрібних ремісників і торгівців. Кальвіністську віру приймали також селяни і чимало дворян, які залишилися без діла після закінчення Італійських війн. Особливо напружена ситуація склалася на непокірному півдні, де зберігалася пам'ять про альбігойську єресь і колишню самостійність краю, а дворянство перебувало в опозиції до дому Валуа. її визнаними вождями стали представники побічної лінії правлячої династії — король Наварри Антуан Бурбон з сином Генріхом.

Закінчення Італійських війн співпало зі змінами на французькому престолі. Від смертельного поранення на рицарському турнірі помер Генріх II. Трон від короля-воїна перейшов до його старшого сина — хворобливого 15-річного Франціска II, Фактично влада опинилась у руках трьох братів - лотаринзьких герцогів Гізів, яким дружина монарха, юна шотландська королева Марія Стюарт, доводилася племінницею. Герцоги користувалися безмежним впливом при дворі та вважали себе захисниками «справжньої» католицької віри.