Розділ 2. Історіографія гайдамацького руху хх ст.
На початку XX ст. розробляються проблеми соціальних рухів на
Запоріжжі. В цьому плані виділяються напрацювання В. Грекова, [15]
Н. ПолонськоїВасиленко [35] та О. РябінінаСкляревського [36]. Звертаючи увагу на зв’язок ситуації на Січі із гайдамацьким рухом, історики фактично не розглядають цю проблему, що, у першу чергу, пов’язано з обмеженістю наявної на той час джерельної бази. З вищеозначених дослідників лише О. РябінінСкляревський, який брав участь в укладанні опису до АКНЗС, у своїй статті “Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст.” [36, с. 178], послуговуючись документами Архіву Коша, аналізує соціальноекономічні причини гайдамакування запорожцями. Також дослідник звертає увагу на соціальний портрет останніх, використовуючи протоколи допитів гайдамаків.
Радянська історіографія ідеологічних міркувань оминала тему Запоріжжя. розглядаючи її виключно із позицій класової боротьби як всередині Січі, так і антифеодальних виступів за її межами, де брали участь запорожці. Друга половина ХХ ст.. відзначається формуванням джерелознавства як науки. Джерелознавчої евристики та археографії, що створює умови для розвиту джерельної бази проблем вітчизняної історії. Зʼявляються загальноісторичні дослідження Г. Храбана [39], О. Лоли [33], В. Голобуцького [26] та ін., в рамках яких на основі залучення значного масиву архівних документів (головним чином Центрального державного історичного архіву у м. Києві (далі –ЦДІАУК) виокремлюються звʼязки Запоріжжя з гайдамацьким рухом, де січовики виступають як важливий учасник антифеодальної боротьби. П. Мірчук одним з перших окреслює питання звʼязку Січі з Коліївщиною [31]. Проте надмірна вузькість джерельної бази призвела до того, що дослідник обмежився загальним оглядом проблеми. В. Кулаковський класифікує документи фондів ЦДІАУК з питань Гайдамацького руху 50-х рр, виділяючи показння гайдамаків, заарештованих російською та польською владою; скарги польської шляхти; донесення польської, російської прикордонних та запорізької адміністрації, а також каральних команд про дії гайдамацьких загонів; урядові накази та циркуляри, розпорядження урядовців Лівобережжя та кошового отамана. Окремі документи також публікуються в періодичних наукових виданнях.
Найзначнішою археографічною публікацією за останні 40 років є збірник «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст..», що містить понад 100 документів з теми звʼязків запорізького козацтва з гайдамацтвом. Збірка укладена за хронологічним принципом з використанням широкого спектру архівних фондів. Частина документів запозичена з «Актов о гайдамаках …». Більшість джерел взято з ЦДІАУК: АКНЗС, Канцелярії гетьмана Розумовського, Генеральної військової канцелярії, Київської губернської канцелярії, Києво-Печерської лаври. Використано фонди Російського державного військово-історичного архіву (РДВІА): Таємна експедиція Військової колегії та фонд Румʼянцева-Задунайського. Частина документів містить в Архіві зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ): «Зносини Росії з Польщею» та в Архіві Санкт-Петербурзького філіалу інституту російської історії РАН у збірці А. О. Скальського.
Загальна класифікація джерел подана у вступі І. Бутичем. За походженням дослідник поділяє матеріли на дві групи: документи, складені представниками народу – універсали, звернення свідчення, скарги та ін., а також документи адміністративних, військових та судових установ Польщі, Росії і Гетьманщини – укази, ордери, про меморії, повідомлення, листи, рапортию, скарги про наїзди гайдамацьких загонів, документи з приводу розшуку і приборкання гайдамаків, екстракти слідчих справ і судові рішення про покарання учасників гайдамацького руху [6, с. 380 ‒ 383]. Із позиції аналізу джерельної бази з проблеми варто класифікувати документи вокремі групи за тематично-видовою ознакою. Зокрема, серед більшості джерел поряд із використаними з «Архива Юго-Заподної Росии» можемо виділити протоколи допитів гайдамак, свідчення місцевих жителів та окремих оіб; матеріали списування Коша з Новосербськими посадовцями і урядовцями Гетьманщини, а також зносини останніх із Сенатом, Колегією іноземних справ, Військовою колегією з приводу боротьби гайдамацтвом; матеріали взаємних претензій польської сторони та запорожців.
Інформативні можливості документів збірника окреслюються відображенням складу гайдамацьких загонів, соціального портрета запорожців – учасників руху, позицій ключових субʼєктів стосунків у регіоні (посадовців гетьманщини, польської сторони, Коша, російських урядовців) у ставленні до участі Запоріжжя в русі, головних напрямків поширення гайдамацтва [6, с. 390].
Останнім часом окреслилися суттєві зміни у вивченні проблеми. Активно розробляються питання локальної, регіональної історії. Відповідно, формуються нові напрямки дослідження історії Запрріжжя із подальшим розширенням джерельної бази. Аспект звʼязків запорожців з гайдамацьким рухом розглядається, зокрема, у працях О. Олійника, В. Омельчука, В. Мільчева, В. Грибовського.
З впевненістю можна сказати, що до історії народних рухів була уважна і радянська історіографія (Голубуцький В., Лола О. Маркина В. та ін.). Але при цьому вона сама ж створила ряд міфів, які поступово набули стереотипного характеру. Так, наприклад, виходячи із марксистського положення про те, що класова боротьба – рушійна сила історії, автори майже всіх робіт перебільшували значення класових факторів у виникненні і в розвитку повстань, під цим кутом зору розглядали і вимоги повстанців. Разом з тим недооцінювались або й зовсім ігнорувались національні та релігійні проблеми, які дуже суттєво вплинули на формування світогляду учасників боротьби. Перш за все такий яскраво виражений класовий підхід знаходимо в фундаментальних виданнях, що однак не зменшує вкладу їх авторів у розроблення історії України.
Крім того, більшість вчених знаходячись під ідеологічним тиском вимушені були розглядати головну мету повстанців як прагнення до «воззʼєднання з братнім народом», що в більшості випадків не відповідало дійсності. До цього треба додати ще й тезу про те , що нібито повстання являли суцільну «різанину» українцями польської шляхти.
Особливого поширення цей однобічний погляд набув у польській історіографії. При цьому з поля зору дослідників випадали конструктивні сторони боротьби, а випʼячувались негативні.
Але все ж необхідно підкреслити, що у вивченні історії народних рухів, тім числі й на Правобережній Україні у XVIII ст., радянська історіографія досягла багатьох успіхів, про що свідчать видані збірки документів, монографії та інші роботи. В них зібраний величезний фактичний матеріал, проаналізовані оригінальні історичні джерела. Серед згаданих досліджень найбільш помітні монографії О. П. Лола [33], Г. Я. Сергієнка [46], Г. Ю. Храбана [39].
Справжній бум публікацій, присвячених висвітленню тих чи інших аспектів народного руху 1768 р., спостерігався в радянській історіографії напередодні відзначення 200-річчя Коліївщини. Саме у другій половині 1960-х рр. було опубліковано розвідки В. Грабовецького "Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях" (1968), І. Гуржія та В. Кулаковського "Визначна подія в історії українського народу" (1968), Ф. Шевченка «Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні» (1968) та ін. У цей же час було опубліковано й низку спеціальних монографічних досліджень про повстання 1768 р. та його ватажків, а саме: В.Голобуцького «Максим Желєзняк» (К., 1962), О. Лоли «Гайдамацький рух на Україні в 20–60-х рр. ХVІІІ ст.» (К., 1965), В. Грабовецького "Антифеодальна боротьба карпатських опришків ХVІ–ХІХ ст.» (Львів, 1966), В. Кулаковського "Полум'я гніву народного" (К., 1968). Одну з найбільш детальних документальних розповідей про Коліївщину наприкінці 1960-х рр. представив Г. Храбан у монографії «Спалах гніву народного (антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–69 рр.)» (К., 1969).
Аналізуючи причини вибуху повстання, радянські історики головну увагу зосереджували на критиці існуючих соціальних відносин та пошуку в діях повсталих ознак класової боротьби. Саме на цьому аспекті проблеми вперше наголосив К. Гуслистий у праці «Коліївщина: історичний нарис» (К., 1947). Надалі такий ракурс розроблявся О. Лолою, В. Кулаковським, І.Гуржієм та ін. Крім того, Г. Храбан наполягав на тій обставині, що за своїм ідеологічно-політичним спрямуванням Коліївщина розвивала традицію боротьби за возз'єднання всіх українських земель у складі Російської держави. Водночас, автор звертав увагу і на дворушній політиці царизму щодо повстання 1768 р., який зрештою і придушив цей народний виступ.
З вищесказаного можна зробити висновок, що радянська історіографія дивилась на історичну спадщину так як їй дозволяла цензура, тому ми не можемо звертати велику уваагу саме на історію ХХ століття, але не знати її ми не можем, тому що існували винятки, які писали саме про державницькі погляди повстанців.