194. Історія становлення спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу (сзппб).

СЗППБ вперше була закріплена в Маастрихтському договорі про Європейський союз 1993 р. Проте ще до створення ЄС держави-члени вже координували свої позиції та дії у питаннях зовнішньої політики (як у випадку з економічними санкціями), а також у тих сферах, де вірогідним був її вплив на міжнародну торгівлю чи спільний ринок. Таку координацію було формалізовано в ЄЄА 1987 р. під назвою Європейське політичне співробітництво. Якщо порівнювати з Європейським політичним співтовариством, СЗППБ стала більш структурованою, вона отримала у своє розпорядження додаткові правові інструменти, частина з яких стали обов'язковими для держав-членів. Після підписання Амстердамських договорів значення СЗППБ зросло. Для цього було запроваджено посаду Високого представника із зовнішніх справ і політики безпеки. Він разом із Президентом Євросоюзу і Комісаром із зовнішніх зносин отримав право представляти Союз у питаннях зовнішньої політики. СЗППБ охопила всі сфери зовнішньої політики, політики безпеки і оборони.

Лісабонські договори значною мірою реформували цей напрям діяльності Союзу. І хоча здійснення СЗППБ продовжує регулюватися головним чином ДЄС і вона все ще має певну автономію у сфері механізму ухвалення постанов і особливостях їх правової природи, ця політика вже не функціонує як окрема опора Союзу, а є частиною зовнішньополітичної діяльності об'єднання разом із Спільною торговельною політикою, укладанням міжнародних договорів тощо. Набув значного розвитку інституційний механізм СЗППБ. У спеціальний підрозділ виокремлено положення про спільну політику безпеки і оборони.

Основні віхи у розвитку сфери СЗППБ і СПБО та їх основні новації можна представити так:

1) згідно з Амстердамською угодою 1997 г. було спрощено процедуру голосування питань у сфері СЗППБ, засновано пост Високого представника по СЗППБ, яким став Хав’єр Солана; введено новий інструмент для реалізації СЗППБ – вироблення Спільних стратегій ЄС; визначено коло “Петерзберзьких місій” та змінено механізм фінансування та керівництва СЗППБ ЄС;

2) самітом ЄС в Сен-Мало в 1998 р. позначено значні прогресивні зміни, які знайшли своє нормативне закріплення і розвиток на саміті в Гельсінкі в 1999 р., чому більшою мірою сприяла кардинальна зміна позиції Великої Британії з питань зовнішньополітичної та оборонної співпраці;

3) саміт ЄС 10–11 грудня 1999 р. в Гельсінкі закріплено прогрес, позначений раніше у сфері СЗППБ:

здійснено “інвентаризацію” всіх можливостей ЄС і держав-членів, у тому числі враховуючи аналіз Косовського конфлікту для розробки засобів швидкого реагування;

встановлено автономність рішень ЄС у проведенні військових операцій під керівництвом ЄС і прийнято рішення про формування до 2003 р. “Сил швидкого реагування”;

заявлено про прихильність принципам Хартії європейської безпеки, Статуту ООН, зазначено первинну роль Ради Безпеки ООН у підтримці миру і міжнародної безпеки;

вирішено питання про створення нового інституційного механізму для управління і контролю за реалізацією СПБО, що включає в себе такі постійні органи: Комітет з політичних питань і безпеки, Військовий комітет і Військовий штаб;

встановлено формати співпраці з країнами Північно-атлантичного альянсу (далі – НАТО), а також із державами-кандидатами на вступ у ЄС та “іншими можливими партнерами” у здійсненні операцій по врегулюванню криз під керівництвом ЄС із можливістю залучення європейських членів НАТО, які не є членами ЄС;

до участі в операціях під егідою ЄС було запрошено Росію, Україну та інші європейські держави, що ведуть політичний діалог з ЄС.

!!!!!!додатково

У Парижі – 1952 р. був підписаний Договір про створення Європейського оборонного союзу (ЄОС). Ідею цього Договору Франція висловлювала ще в 1950 році, т. зв. План Плевена (Pleven). Членами нового Співтовариства мали стати країни-члени ЄСВС, а його структура була схожа до структури організації-попередниці. Згідно з Договором, солдати ЄОС мали мати єдину військову форму, а військові частини були б перемішані з огляду на національність. Передбачено було також одноосібне керівництво над 40 військовими

частинами Спільноти. Однак після підписання Договору, Франція його не ратифікувала. Внаслідок бурхливих дебатів, головним арґументом яких було обмеження суверенітету, парламент Франції не ратифікував Договору про ЄОС, результатом чого була відмова від цілої ініціативи. Через два роки, зі схожою ініціативою виступив Міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден. Як результат, 23 жовтня 1954 р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Це мала би бути міжнародна

організація, яка би займалася військовими справами, водночас не будучи пов’язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським економічним союзом.

Політичні зміни, спричинені засіданнями “круглого столу”, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини призвели до того, що політична інтеґрація набрала обертів. У 1990 р. Бельгія

запропонувала організувати конференцію, на якій можна буде напрацювати принципи для поглиблення політичного союзу та впровадження спільної валюти (ЕКЮ).

Ця конференція розпочалася в грудні 1990 р. у Римі і завершилася 7 лютого 1992 р. у Маастрихті підписанням Договору про створення Європейського Союзу, який, за місцем його прийняття, одержав назву “Маастрихтський договір” (англ. Maastricht Treaty). Цей Договір офіційно об’єднав усі раніше згадані Європейські Співтовариства, виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва – у

сфері вироблення і проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх справ. Згідно з Маастрихтським договором, ЄС базується на трьох стовпах.

Другий стовп – це Спільна зовнішня політика та Політика безпеки (СЗППБ). ЇЇ завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, проґресу на цілому

континенті та у світі. Цілі СЗППБ:

 охорона спільних цінностей, життєвих інтересів, незалежності та цілісності ЄС, згідно з принципами Хартії Об’єднаних Народів;

 зміцнення безпеки ЄС та його членів;

 збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки;

 підтримка міжнародної співпраці;

 розвиток та зміцнення демократії, а також легітимних урядів та поваги до прав людини та основних свобод.