3.3. Співвідношення статусу глави держав у змішаній республіці та державах з іншими формами правління

Видається, що роль, функції, повноваження та значення глави держави в конституціях різних країн, у порівнянні з іншими конституційними інститутами, найбільше відрізняються один від одного.

В попередніх розділах частинах роботи ми визначали статус глави держави в змішаних республіках, його повноваження та місце серед інших органів державної влади, тому пропонується розглянути співвідношення його із главами держав інших форм правління.

Взагалі сучасна світова практика свідчить, що існує декілька варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави. Поступово у державознавчій літературі стверджується позиція щодо аналогічності в усіх істотних елементах компетенції глав у конституційних монархіях і президентських республіках. За цих умов термін "глава держави" почав поширюватися і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому. Про главу держави у президентських, парламентських та змішаних республіках ми зупинялись детальніше у попередніх розділах роботи. Тепер, на нашу думку, варто зупинитись детальніше на розгляді та аналізі статусу глав держав у різних країнах та за різних форм правління.

Так, найбільш давній і традиційний варіант персоніфікації глави держави – це глава держави в особі монарха. Отже, монархія, як ми вже визначали, в сучасному розумінні монархія – це не просто влада одного, але влада, що передається по спадковості. Тобто влада главі держави – монарху – належить по праву народження. Він її наслідує і займає довічно. Так, А. А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Цей порядок престолонаслідування встано­влюється або конституціями, або конституційними законами, які в значній мірі доповнюється звичаями. Власне, вищезгадуваний правознавець А.А. Мішин називає три системи престолонаслідування: 1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здіснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія); 2) кастільська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам – молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Iспанія, Нідерланди); 3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було).⁷⁷ Так, професор Б. А. Страшун, до цих трьох систем додає ще і четверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками.⁷⁸ Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. Так, п. 1 вказаного Акта проголошує, що “право успадкування шведського престолу після короля Карла XIV Iогана належить нащадкам чоловічої і жіночої статі від потомків коронпринца Iогана Баптиста Юлія по праву нисхідної лінії короля Карла XVI Густава. Старші брат і сестра і нащадки старших брата і сестри мають перевагу перед молодшим братом і сестрою і нащадками молодших брата і сестри”. ⁷⁹ Правознавець В.Є. Чиркін у своїй новій праці, називає цю систему шведською,а окрім того, подає п’ятий і шостий різновиди систем престолонаслідування.⁸⁰ Так, зокрема, п’ятою він називає мусульманську, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а “шляхетна” правляча сім’я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). А шостою називає племінну, тобто тоді, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного. Також, основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує “завжди дотримуватися євангелійсько-лютеранської" релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4).⁸¹ Також особа монарха законодавствами цілого ряду країн визнається недоторканною і навіть священною. Так складалося віками, і ще в “Утвержденной грамоте” 1613 року на російського царя Михайла Романова покладалася “відповідальність у своїх справах перед єдиним небесним царем”⁸². В Iспанії ж «особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності» (стаття 56)⁸³. Також, в ст. 65 Конституції Бельгії записано, що “особа короля є недоторканною, його міністри є відповідальними”. Пунктом 7 розділу 5 Шведської Форми правління визначає, що король не може притягатися до відповідальності за свої дії, і це ж стосується також дій регента, який виступає як глава держави. Ті ж самі положення записані і в Конституції Данії (п. 13): “Король не несе відповідальності; його особа є недоторканною”, і в Конституції Князівства Ліхтенштейн, де “князь є главою Держави. Його особа священна і недоторканна” (ст. 7).

Традиційно монархічні форми правління прийнято поділяти на монархію: абсолютну (необмежену) і конституційну (обмежену). Остання, в свою чергу, представляє собою дуалістичні та парламентарні монархій. Саме від того і залежить становище монраха та особливості його влади. Так, власне, глава держави в абсолютних монархіях користується всіма правами безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади. I саме в цій системі правління є найбільше шансів, на думку Арістотеля, з “правильної“ перетворитися у “неправильну”, тобто тиранію і деспотію, за умов, якщо замість інтересів усіх монарх буде переслідувати особисті, корисливі інтереси і правитиме свавільно. Назва “абсолютна монархія” свідчить про те, що монарх зосереджує всю повноту державної влади. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або може призначити для цього уряд, здійснює верховний суд. Ніяких обмежень його влада не має, у всякому випадку юридичних, хоча політичні, морально-етичні, релігійні, етнічні та інші можуть мати місце. Як вважають автори на чолі з Б. А. Страшуном, за сучасних умов абсолютні монархії – раритет.⁸⁴ Вони в основному зосереджені в зоні Персидської затоки, до абсолютних монархій можна також віднести султанат Бруней, розташований на острові Калімантан, поблизу Iндонезії.

Тоді, як повноваження монарха в дуалістичній монархії мають свої певні особливості. Так, зокрема, це первісна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут ми наявно спостерігаємо незначний, або навіть доволі розвинений розподіл влад, і перш за все відокремлення законодавчої влади від виконавчої.⁸⁵ За такої системи правління законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими або частиною їх, якщо виборче право є цензовим. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати ії безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монархові, проте може бути і більш чи менш незалежною.⁸⁶

В монархіях подібної системи правління також є конституція (часто вона теж дарується народові монархом), парламент, без участі котрого закони не можуть прийматися. Дуалізм, таким чином, полягає в тому, що існують одночасно два політичні заклади – монарх і парламент, які і поділяють між собою державну владу. Подвійність виявляється ще й у тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламенту в сфері виконавчої влади⁹⁰. Уряд (рада міністрів) призначається монар­хом і є відповідальним перед ним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії). Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон в силу не вступить. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р. Таким чином, фактично в дулістичних монархіях в результаті впливу традицій, ролі особи монарха, а також інших, у тому числі релігійних, факторів влада монарха навіть більша за встановлену конституцією. Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Марокко), а деякі – до парламентарних (Йорданія).

Далі розкриємо особливості глави держави в парламентарній монархії, яка є найбільш поширеною моделлю монархії в сучасному світі, де реальні владні повноваження глави держави в значній мірі обмежені. Демократія і монархія, які раніше вважалися несумісними, в ХХ ст., як показує практичний досвід, досить вдало співіснують. Більше того, саме парламентарні монархії є найбільш стабільними демократичними державами, можливо, завдяки тому емоційному взаємозв’язку, який існує між монархом і населенням і який далеко не завжди може існувати з таким досить заполітизованим інститутом, яким є президент. Англійський вчений В. Богданор, аналізуючи еволюцію монархії в ХХ ст. пише, що “в період між двома світовими війнами багато демократій, що базувалися на абстрактній логіці республіканізму, яка не викликала особливих емоцій у населення, впали, ніби карткові будиночки, перед загрозою економічної депресії і політичного екстремізму”.⁸⁷ В парла­ментарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшого призначається монархом, повинен користуватися довір’ям парламенту (або його нижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою уряду лідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, що таку більшість мають.⁸⁸ Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: “царює, але не править”. Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює це право за вказівкою уряду. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готує уряд і контрасигнує голова уряду або відповідний міністр, без чого акти не мають юридичної сили. Цим голова уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповідальним. На відміну від дуалістичної монархії в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів посідає уряд, який не тільки здійснює повноваження й прерогативи монарха, але й контролює і направляє всю діяльність парламенту.⁸⁹ Найбільш типовим прикладом парламентарної монархії в Азії є сучасна Японія. Японські правлячі кола зробили максимум можливого, щоб укріпити моральний вплив і авторитет імператора, «модернізувати» цей інститут, привести його у відповідність з новими економічними і політичними умовами в державі. При цьому за зразок бралася головним чином британська монархія.

Також, варто зазначити, що незважаючи на поширену думку про те, що монархія не є вдалою формою правління, проте, монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них – виключне право носити особистий титул – імператор, цар, король, герцог, господар тощо, а в країнах сходу – фараон, султан, шах, емір, хан тощо, а також мати державні регалії (символи верховної влади) – трон, корона, скіпетр і держава, мантія тощо. Так, наприклад, російський цар Олексій Михайлович у XVII ст. мав такий титул: “Великий государ і великий князь всєя Русі самодержець Владимерський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, цар Сибірський, государ Псковський і Великий князь Тверський, Югорський, Пермський, Вяцький, Болгарський і інших, государ і великий князь Новагорода Низовської землі, Рязанський, Ростовський, Ярославський, Білозерський, Удорський, Обдорський, Кондинський і всіх північних країн повелитель, і государ Iверської землі, Карталінських і Грузинських царів, і Горських князів і інших багатьох держав государ і володар”. Англійська ж королева сьогодні іменується так: “Єлизавета Друга Божою милістю Королева Об’єднаного Королівства Великобританії, Північної Iрландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри”⁹⁰. А повний титул еміра Кувейту в дослівному перекладі з арабської звучить так: “Пан його Величність славний емір держави шейх Джабер Аль-Ахмад Ах-Сабах”⁹¹.

Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою унією, яка має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Iсторики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну⁹². Відомий російський історик державного права проф. В.Сергієвич вважав договір 1654 р. між Росією і Україною за персональну унію, тобто об’єднання двох окремих держав в особі одного спільного монарха – російського царя⁹³. В наш час прикладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону⁹⁴. Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивого рішення необхідно не менше 2/3 голосів⁹⁵.

Таким чином, загальними рисами монархічної форми правління, незалежно від системи правління, є те, що монарх у своїх руках зосереджує всю повноту верховної державної влади, виступає джерелом усілякого права, бо тільки з його волі ті чи інші постанови можуть набути сили закону. Монарх очолює виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, йому належить право помилування. На міжнародній арені у зносинах з іншими державами монарх одноосібно представляє свою державу.

Наступний варіант є нестандартним і нетиповим, про який ми вище згадували. Тобто йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією людиною – членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Наступний варіант – глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду – прем'єр-міністр у землях ФРН. Там кожний суб'єкт федерації – земля – має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.

Бувають і випадки, коли главою держави "ніби є «генерал-губернатор» (представник британського монарха в державах – колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства). Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм главою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави стали визнавати британську королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника – генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Генерал-губернатор – не глава держави в чистому вигляді, це представник глави держави. Але з певними застереженнями, оскільки верховенство британської монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить серйозною в державному плані фігурою.

Проте, варто зазначити, що є ще більш екзотичний, але цілком легітимний варіант глави держави. Йдеться про главу держави – племінного вождя, який за традицією, визнаною народом та іншими державами, очолює державу. Це, наприклад, довічний глава держави – вождь самоанців, що очолює державу Західне Самоа, Маметоа Танумафілі II. Після його смерті буде обраний президент, але поки, з урахуванням його заслуг перед народом і країною, він виконує свою функцію глави держави довічно.

Також варто згадати про так звані «нетипові» фо́рми правлі́ння — модифіковані форми правління, (елемент форми держави, який визначає систему організації вищих органів державної влади), які поєднують в собі головні ознаки декількох «класичних» форм правління. У ряді держав досить ефективно функціонують нетипові форми правління. У них поєднуються риси республіки і монархії (Малайзія), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської та парламентської республіки (Колумбія). У розвинених країнах, а іноді і в державах, що розвиваються на основі демократизації політичних режимів практично втратилися відмінності між монархією і республікою. Так, зокрема, за своїм характером монархії у Великобританії або Японії мало чим відрізняються від республік Франції чи Італії. У змішаних і «гібридних» формах правління втрачається жорсткість існуючих класифікацій і по юридичних ознаках. Власне, як показує практика останніх десятиліть, для керованості державою важливо не тільки і, можливо, не стільки поділ влади й система взаємних «стримувань і противаг». Ці моменти забезпечують демократизм в управлінні, виключають концентрацію влади в руках якого-небудь одного органу влади. Більш важливим є встановлення необхідних взаємозв'язків, взаємодії, взаємоузгодження у роботі вищих органів держави. Створення змішаних і «гібридних» форм покращує взаємодію органів держави, хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту, або за рахунок скорочення повноважень президента, або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту, і президенту, що створює відому невизначеність у його положенні. Тоді, як так звані «чисті» форми правління мають недоліки, властиві формі як такій.

Отже, виділяють наступні види нетипових форм правління. Зокрема, виборна монархія («республіканська монархія», монархія з республіканськими елементами) — така монархія має головну республіканську ознаку — систематичну виборність глави держави, проте їм не може бути обраний будь-який громадянин, що задовольняє виборчим кваліфікаціям і вимогам для президента, а тільки один з декількох монархів — правителів складових частин федерації.⁹⁶

В сучасному світі в умовах тоталітарних систем з'явилися республіки, яким властивий найважливіший елемент монархії — незмінюваність глави держави (суперпрезидентська республіка). Глава держави у такій республіці може формально обиратися, може призначатися, але реально народ у формуванні глави держави участі не приймає. Крім того повноваження такого глави держави не обмежені, він є довічним правителем, більше того можлива передача влади в спадщину. Вперше довічним президентом став Сукарно в Індонезії, потім довічний пост став займати президент Югославії Тіто, в даний час зустрічається в деяких країнах Азії та Африки (КНДР, Туркменістан при Ніязову, Гамбія).

Наступною пропонується охарактеризувати теократичну республіку (ісламську республіка). Це є особлива форма республіки, де править мусульманське духовенство, поєднує в собі основні ознаки традиційного ісламського Халіфату і ознаки сучасного республіканського ладу. В Ірані відповідно до Конституції 1979 главою держави є Рахбар — вища духовна особа, яка не обирається населенням, а призначається спеціальним релігійним радою (Рада експертів), що складається з впливових богословів країни. Виконавчу владу очолює обирається президент, а законодавчу — однопалатний парламент (Меджліс). Кандидатура президента, а також всі члени уряду і кандидати в депутати Меджлісу затверджуються Радою вартових конституції, який також перевіряє законопроекти на відповідність ісламському праву і має право накласти вето на будь-яке рішення Меджлісу.

Також варто зазначити про існування так званих «некласичних республік» — своєрідних форм правління, які поєднують (змішують) в собі головні ознаки різнорідних форм та носять «неповторний» характер. Таку своєрідну форму правління має Швейцарія. Уряд (Федеральна Рада) призначається парламентом (Федеральними Зборами) і підзвітно йому, проте політична відповідальність уряду перед парламентом конституційно не передбачена, і державний режим, отже, швидше за все дуалістичний, а не парламентарний. Також, країною з досить нетиповим виглядом форми правління є Ізраїль. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент — Кнесет (саме він обирає президента). Президент має чисто представницькі функції, не більше. Уряд Ізраїлю представлений кабінетом міністрів. Він є центральним виконавчим органом в системі державної влади, а його глава — прем'єр-міністр (обирається безпосередньо народом) — фактично головною посадовою особою країни, яка визначає внутрішню та зовншіню політику.

Отже, можна зробити висновок, що більш широкими і реальними владними повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо меншою мірою помітний його вплив на формування державної політики у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Італія, Угорщина). Але не можна дану тезу розглядати як обов'язкову закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть виявлятися у згладженій формі. Так, у сучасній Іспанії, яка за формою правління є парламентарною монархією, глава держави - король Хуан Карлос І - посідає вельми помітне місце у вирішенні соціально-економічних і політичних проблем країни.

Пропонуємо розглянути, як конституції деяких країн підходять до закріплення інституту глави держави. Логічно починати з глави держави, що має найпомітніший титул. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії називається "Імператор" і присвячена визначенню того, хто такий імператор і як розуміти його місце і роль у системі державних органів: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада". Більш сучасною є Конституція Іспанії, яка дещо докладніше визначає роль і значення глави держави – короля: "Король є главою іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він – гарант правильного функціонування державних інститутів, здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично. А також здійснює функції, надані йому конституцією і законами" (ст. 56). Досить чітко визначаються місце, роль і значення президента Франції, зокрема, "президент республіки стежить за дотриманням конституції, він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної Цілісності, дотримання угод співтовариства й договорів" (ст. б). Наприклад, конституції Італії та ФРН не містять положень про те, що таке і хто такі глави держави – президенти Італії і ФРН. Стаття 83, з якої починається відповідна глава Конституції Італії, – це текст про те, що президент республіки обирається парламентом на спільному засіданні його членів, а також закріплюється докладний порядок його обрання. У ст. 84 йдеться про те, хто може бути президентом, у ст. 85 про те, що президент обирається на сім років, коли відбуваються вибори президента. Стаття 86 передбачає порядок тимчасового заміщення посади президента тоді, коли він не в змозі виконувати свої обов'язки. І лише в ст. 87 зазначається, що президент республіки є главою держави і представляє національну єдність. Тут же називаються його конституційні повноваження. У розділі «б» Конституції ФРН не йдеться навіть про те, що президент республіки – це глава держави й представляє національну єдність. У статтях 54, 55, 56 йдеться про те, як обирається президент, які його повноваження, яку він складає присягу, кого він призначає і як може бути відсторонений від посади, тобто автори німецького Основного закону взагалі не назвали свого президента главою держави. Роль глави держави ФРН, очевидно, можна визначити лише шляхом доктринальних висновків.

Отже, аналізуючи вищенаведені приклади, можна зробити висновок про те, що навіть у випадках спадкоємної монархії або президента, який обирається народом, їхня державно-правова роль не дуже докладно або недостатньо чітко визначається в конституціях. А у випадках, коли глава держави – президент, що обирається парламентом, конституції іноді взагалі ніяк не визначають його юридичну, політичну та іншу роль у державі. Конституції просто пояснюють порядок обрання президента, називають деякі найважливіші його функції. Це не зовсім правильно з погляду конституційної теорії, але в такому разі, можливо, законодавці вважали, що роль глави держави зрозуміла, і її не варто пояснювати, або їм було важко лаконічно сформулювати найважливіші цілі й завдання глави держави.

Правовий та реальний (фактичний) статус глави держави, його роль у процесі здійснення державної влади залежать від форми правління в цій державі, характеру політичного режиму, низки інших обставин, у тому числі від традицій, звичаїв і судових прецедентів. У тих країнах, де глава держави має реальну урядову владу – очолює виконавчу владу (очолює юридично або фактично уряд), він здійснює реальне керівництво державними справами, визначає й спрямовує політичний курс країни, забезпечує виконання цього курсу. У цьому випадку глава держави – це лідер країни. За парламентарних форм правління, тобто за парламентської республіки або парламентської монархії, глава держави будь-якої реальної участі в управлінні справами держави, як правило, не бере. Це так званий номінальний глава держави. Однак за всієї своєї номінальності він також впливає на політичний процес, на роботу державного механізму. У разі виникнення якихось нестандартних ситуацій, різноманітних криз або надзвичайних станів роль і ступінь його залученості до політичних процесів дуже сильно зростають. Глава держави, справді, має лише номінальну владу, скажімо, тільки підписує закони. Однак його підпис надає цим законам остаточної легітимності. І саме цей підпис свідчить про те, що в державі все відбувається за правилами, відповідно до законів та конституції.

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

Основним завданням даного розділу дипломної роботи є виокремлення та врахування особливостей проведення наукових правових досліджень, які ґрунтуються на поєднанні знань про охорону праці в галузі юриспруденції та охорону праці при підготовці кваліфікаційних робіт. Очевидно, що підготовка дипломних робіт з правознавства здійснюється в умовах праці, максимально наближених до умов праці в галузі професійної діяльності юристів. Відтак цей розділ містить аналіз умов праці в юриспруденції, обґрунтовує організаційно-технічні заходи, які гарантують безпеку виконання дипломної роботи, обґрунтовує можливі надзвичайні ситуації та заходи їх запобігання.

Стаття 6 Закону України «Про охорону праці» проголошує, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Обов'язок створити умови праці на робочому місці в кожному структурному підрозділі відповідно до нормативно-правових актів покладаються на роботодавців (ст. 13 вказаного Закону).

Саме поняття «умови праці» є складним об’єктивним суспільним явищем, яке формується в процесі виробничої діяльності під впливом взаємозв’язаних факторів соціально-економічного, техніко-організаційного та природно-кліматичного характеру, що суттєво впливає не тільки на здоров’я, працездатність людини та її ставлення до праці, на продуктивність праці й інші економічні результати виробництва, а й на рівень життя, всебічний розвиток людини.⁹⁷

Гігієнічна класифікація⁹⁸ визначає умови праці як сукупність факторів трудового процесу і виробничого середовища, у якому здійснюється діяльність людини.

Належним чином організовані умови праці мають надзвичайно важливе значення, оскільки впливають на здоров’я і працездатність людини, на ставлення до роботи і задоволення нею. Вони можуть зумовити ефективність праці, підвищення її продуктивності або, навпаки, суттєво погіршити можливості працівника виконувати свої трудові функції.

Умови праці працівників юридичних професій можна згрупувати в певні блоки, зокрема:

• санітарно-гігієнічі умови, до яких належать мікроклімат (температура, вологість, швидкість руху повітря, теплове випромінювання), виробничий шум, освітлення (природне (відсутність або недостатність), штучне (недостатня освітленість, прямі і відбиті сліпучі відблиски, пульсація освітленості). Всі вони кількісно оцінюються за допомогою методів санітарно-гігієнічних досліджень і нормуються шляхом установлення стандартів, санітарних норм і вимог;

• психофізіологічні, зумовлені змістом праці та її організацією (фізичне навантаження, пов’язане з динамічною і статичною роботою; нервово-психічне навантаження у вигляді напруги зору — точність роботи; нервово-емоційна напруга та інтелектуальне навантаження — обсяг інформації, що опрацьовується, кількість важливих об’єктів одночасного спостереження; монотонність трудового процесу — темп праці; різноманітність тощо.) Елементи цієї групи умов праці, за винятком фізичних зусиль і монотонності, не мають затверджених нормативів;

• естетичні (сприяють формуванню позитивних емоцій у працівника (художньо-конструкторські якості робочого місця, інструментів, робочого одягу, допоміжних засобів, архітектурно-художнього оформлення інтер’єру, тощо). Кількісних оцінок елементи цієї групи також не мають. Визначення естетичного рівня умов праці здійснюється за допомогою методів експертної оцінки;

• соціально-психологічні елементи, які характеризують взаємовідносини у трудовому колективі (соціальний клімат). Вони поки що не мають одиниць виміру, норм і стандартів. Але соціологічні дослідження у формі усного опитування, анкетування створюють об’єктивну основу для їх формування.⁹⁹

Загальні положення і вимоги, які регламентують умови праці в різного роду роботодавців, де працюють також і юристи, визначені законодавством про працю. Згідно з цими положеннями і вимогами розробляються й періодично переглядаються спеціальні правила, норми та інструкції з охорони праці і виробничої санітарії. Більшість нормативів і рекомендацій з умов праці встановлюються на рівні державних стандартів (наприклад, Державні санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень — ДСН 3.3.6 042-99, Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку (ДСН 3.3.6.037-99), Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин від 23.03.2010 р. №65 та інші)

Праця юриста – це постійний контакт з людьми, підвищена відповідальність, дефіцит часу та уваги для прийняття рішення, що зумовлює значну нервово-емоційну напругу. Це впливає на загальну працездатність працівників юридичних професій.

Працездатність – це потенційна можливість людини здійснювати фізичну (фізична працездатність) або розумову (розумова працездатність) роботу за певний проміжок часу. Працездатність залежить від багатьох факторів, у тому числі фізичного і психічного розвитку, тренованості організму та самопочуття працюючого, а також умов праці.

За рекомендаціями Міжнародної організації праці виділяють десять основних груп факторів виробничого середовища, що впливають на працездатність людини і викликають у неї втому:

1. фізичне зусилля (пересування або підтримування вантажів, зусилля натиску на предмет праці тощо). Розрізняють чотири рівні фізичного зусилля: незначне, середнє, важке і дуже важке;

2. нервова напруга (складність розрахунків, висока відповідальність, інтелектуальне навантаження, особливі вимоги до якості або точності, небезпека для життя і здоров'я тощо). Виділяють три рівні нервової напруги: незначна, середня, підвищена;

3. темп роботи (кількість трудових рухів за одиницю часу). Розрізняють три рівні: помірний, середній, високий;

4. робоче положення (положення тіла людини щодо засобів виробництва). Розрізняють чотири види робочого положення: обмежене, незручне, незручно-обмежене і дуже незручне;

5. монотонність роботи (багаторазовість повторення одноманітних короткочасних операцій, дій, циклів). Розрізняють три рівні: незначна, середня, підвищена;

6. температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні. Розрізняють п'ять стадій впливу зазначених факторів: незначний, підвищений (знижений), середній, високий, дуже високий;

7. забрудненість повітря (вміст домішок в 1 куб. м або літрі повітря і вплив їх на організм людини). Розрізняють п'ять ступенів забрудненості повітря: незначна, середня, підвищена, сильна, дуже сильна;

8. виробничий шум (частота шуму в герцах, сила шуму в Децибелах). Розрізняють помірний, підвищений і сильний шум;

9. вібрація, обертання, поштовхи на робочому місці. Розрізняють три рівні значень цих факторів: підвищені, сильні, дуже сильні;

10. освітленість у робочій зоні. Розрізняють два рівні значень цього фактора: недостатня і погана або осліплююча.

Залежно від кількості небезпечних та шкідливих чинників та факторів, умови праці можна поділити на чотири основних класи:

1) оптимальні умови праці – при яких зберігається стан здоров’я працюючих і їх працездатність підтримується на досить високому рівні;

2) допустимі умови праці – такі, при яких параметри факторів виробничого середовища не перевищують установлених гігієнічних нормативів;

3) шкідливі умови праці, які характеризуються наявністю фактів середовища і процесу праці, рівні яких перевищують гігієнічні нормативи і можуть мати негативний вплив на організм працюючого;

4) небезпечні умови праці, що характеризуються таким рівнем небезпечності факторів, коли їх вплив протягом робочої зміни створює великий ризик виникнення важких форм гострих професійних захворювань, отруєнь, ушкоджень, загрози для життя та здоров’я працівника.

Безпечні та здорові умови праці створюються шляхом забезпечення працівника:

* зручним робочим місцем;

* чистим повітрям, необхідним для нормальної життєдіяльності;

* захистом від дії шкідливих речовин та випромінювань, що можуть потрапити в робочу зону;

* нормованою освітленістю;

* захистом від шуму та вібрацій;

* засобами безпеки при роботі з травмонебезпечним обладнанням;

* робочим одягом і засобами індивідуального захисту;

* побутовими приміщеннями та спеціальними службами, що призначені створювати безпечні та нормальні санітарні умови праці;

* медичним обслуговуванням і санітарно-профілактичними заходами, що призначені для збереження здоров’я.

Підготовка дипломної роботи з правознавства дозволяє змоделювати основні організаційно-технічні заходи з безпеки праці в галузі юриспруденції, оскільки переважна більшість параметрів робочого місця юриста та студента, який готує дипломну роботу, ідентичні.

Санітарні норми визначають робоче місце як місце постійного або тимчасового перебування працюючого в процесі трудової діяльності.¹⁰⁰

Організація праці на робочому місці – це комплекс заходів, що забезпечують трудовий процес та ефективне використання знарядь виробництва і предметів праці.

Робоче місце юриста можна розглядати як зону, що оснащена технічними засобами і в якій відбувається трудова діяльність працівника чи групи працівників.

Організація праці на робочому місці полягає у виборі робочої пози та системи робочих рухів, визначення розмірів робочої зони та розміщення у ній органів керування, інструментів, заготовок, матеріалів, пристроїв і та ін., а також у виборі оптимального режиму праці та відпочинку.¹⁰¹

Значна частина робочого часу юриста, зокрема, прокурора, адвоката, слідчого проходить в закритому приміщенні. Крім того, скажімо слідчий, періодично заступає на чергування та може виїжджати на місце події. Провадження деяких слідчих дій (допит свідків, огляд місця події, слідчий експеримент, тощо) може відбуватися як у кабінеті, так і в іншому місці. ¹⁰²

Справедливо зауважує Ю.Ф. Кравченко, що характерним для працівників органів внутрішніх справ майже усіх посадових категорій є виконання ними трудових обов’язків як в службових кабінетах, так і в інших, найрізноманітніших місцях: на місцях подій, маршрутах патрулювання, в квартирах громадян і таких специфічних установах, як місця позбавлення волі, слідчі ізолятори, медичні витверезники і т. ін. Ця обставина потребує розробки засобів, що створюють умови для праці поза службовими кабінетами, зокрема: спеціального одягу, взуття, засобів зв'язку, виявлення та фіксування слідів злочину, оргтехніки, транспорту і т. ін.

Організація робочих місць передбачає здійснення комплексу організаційно-технічних заходів, спрямованих на підвищення продуктивності й привабливості праці, збереження здоров'я працівників. Конкретний зміст таких заходів для працівників різних юридичних професій має багато спільного, але чимало й специфічного, обумовленого характером праці. Вихідним моментом в організації та обслуговуванні робочих місць є визначення предмета праці й характеру використовуваних засобів праці.

Обладнання (оснащення) робочого місця поділяється на основне і допоміжне, постійне і тимчасове. Обладнання і оснащення, котрі не використовуються в основному трудовому процесі, належать до допоміжного (наприклад, шафа для одягу). Постійними предметами обладнання є все те, що знаходиться на робочому місці незалежно від виконуваних в даний момент трудових процесів і операцій. Тимчасовими предметами обладнання виступають різного роду пристосування, графіки, таблиці, діаграми, засоби оргтехніки і зв'язку, що застосовуються тільки для здійснення певного трудового процесу або конкретної операції.

Підбір основного і допоміжного обладнання робочого місця працівника потрібно проводити з урахуванням конкретних умов його діяльності, а також індивідуальних фізіологічних даних. До обладнання кабінетів осіб, які займаються розумовою працею, доцільно включати м'яке крісло для короткочасного відпочинку протягом робочого дня. Досвід багатьох людей свідчить про те, що 10–15 хв. відпочинку в розслабленому стані допомагає повністю усунути стомлення і відновити працездатність без вживання різних тонізуючих засобів, надлишковий прийом котрих є шкідливим для здоров'я.

На попередньому етапі організації робочого місця насамперед необхідне його правильне планування, тобто найбільш раціональне взаємне розміщення предметів і обладнання, оснащення засобами праці, а також оптимальне розташування самого працівника для успішного виконання ним своїх функціональних обов'язків, економії його розумових і фізичних зусиль.

Раціональне планування робочого місця полягає в тому, щоб звести до мінімуму зайві рухи та переміщення; створити такі умови праці, які б сприяли підвищенню її продуктивності та зниженню стомлюваності людини; економно використовувати наявні площі. Вказані цілі будуть досягнуті при погодженому плануванні робочих місць, яке враховує рухи взаємодіючих працівників, потоки інформації і т. ін. Співробітники, які найбільш часто вступають в контакти між собою, мають розташовуватися поблизу один від одного.

Нормальне функціонування підрозділу забезпечується необхідними засобами зв’язку на робочих місцях: зоровою (світлова сигналізація); звуковою (дзвінок, телефонний і радіозв'язок); комбінованою і т. ін. До засобів зв'язку і сигналізації пред'являються такі основні вимоги: час на подання сигналів має бути невеликим, а дії людини, яка реагує на них, – простими.

Для успішної діяльності управлінського персоналу велике значення має дотримання принципу "вільного столу", тобто утримання робочого місця в такому стані, щоб ніщо не відволікало від питання, яке вирішується в даний момент.¹⁰³

Конструкція робочого столу має відповідати сучасним вимогам ергономіки і забезпечувати оптимальне розміщення на робочій поверхні використовуваного обладнання (дисплея, клавіатури, принтера) і документів. Висота робочої поверхні робочого столу з ВДТ має регулюватися в межах 680...800 мм, а ширина і глибина - забезпечувати можливість виконання операцій у зоні досяжності моторного поля (рекомендовані розміри: 600...1400 мм, глибина - 800...1000 мм). Робочий стіл повинен мати простір для ніг заввишки не менше ніж 600 мм, завширшки не менше ніж 500 мм, завглибшки (на рівні колін) не менше ніж 450 мм, на рівні простягнутої ноги - ніж 650 мм.

Робочий стілець має бути підйомно-поворотним, регульованим за висотою, з кутом і нахилу сидіння та спинки і за відстанню від спинки до переднього краю сидіння поверхня сидіння має бути плоскою, передній край - заокругленим.

Регулювання за кожним із параметрів має здійснюватися незалежно, легко і надійно фіксуватися. Крок регулювання елементів стільця має становити: для лінійних розмірів - 15….20 мм, для кутових - 2...5 град. Зусилля регулювання має не перевищувати 20 Н. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400 ..500 мм, а ширина і глибина становити не менше ніж 400 мм. Кут нахилу сидіння - до 15 град. вперед і до 5 град. назад. Висота спинки стільця має становити (300 ± 20) мм, ширина - не менше ніж 380 мм, радіус кривизни горизонтальної площини - 400 мм. Кут нахилу спинки має регулюватися в межах 1…30 град. від вертикального положення. Відстань від спинки до переднього краю сидіння має регулюватися в межах 260...400 мм.

Для зниження статичного напруження м'язів верхніх кінцівок слід використовувати стаціонарні або змінні підлокітники завдовжки не менше ніж 250 мм, завширшки 50...70 мм, що регулюються за висотою над сидінням у межах 230…260 мм і відстанню між підлокітниками в межах 350...500 мм. Поверхня сидіння і спинки стільця має бути напівм'якою з нековзним, повітронепроникним покриттям, що легко чиститься і не електризується.

Робоче місце має бути обладнане підставкою для ніг завширшки не менше ніж 300 мм, завглибшки не менше ніж 400 мм, що регулюється за висотою в межах до 150 мм і за кутом нахилу опорної поверхні підставки до 20 град. Підставка повинна мати рифлену поверхню і бортик по передньому краю заввишки 10 мм.

Важливим елементом робочого місця юриста є комп’ютерна техніка. Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 23.03.2010 р. №65 затверджено Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин¹⁰⁴.

Відповідно до цих правил, площа приміщення, в якому розташовано ПК має бути не меншою 6,0 кв.м з розрахунку на одне робоче місце. У приміщеннях з персональними комп’ютерами слід щоденно проводити вологе прибирання. Також в цих приміщеннях повинні бути медичні аптечки першої допомоги та система автоматичної пожежної сигналізації з димовими пожежними оповіщувачами та переносними вуглекислотними вогнегасниками.

Конструкція робочого місця користувача ПК має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з наступними ергономічними характеристиками: ступні ніг - на підлозі або на підставці для ніг; стегна - в горизонтальній площині; передпліччя - вертикально; лікті - під кутом 70 - 90 град. до вертикальної площини; зап'ястя зігнуті під кутом не більше 20 град. відносно горизонтальної площини, нахил голови - 15 - 20 град. відносно вертикальної площини. Якщо користування ПК є основним видом діяльності, то ПК і його периферійні пристрої (принтер, сканер тощо) розміщується на основному робочому столі, як правило, з лівого боку. Якщо використання ПК є періодичним, то він, як правило, розміщується на приставному столі, переважно з лівого боку від основного робочого столу. Монітор та клавіатура мають розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, але не ближче 600 мм, з урахуванням розміру алфавітно-цифрових знаків та символів.

Облаштування робочих місць, обладнаних персональними комп’ютерами, повинно забезпечувати:

• належні умови освітлення приміщення і робочого місця, відсутність відблисків;

• оптимальні параметри мікроклімату (температура, відносна вологість, швидкість руху, рівень іонізації повітря);

• належні ергономічні характеристики основних елементів робочого місця;

Також працюючи з персональним комп’ютерами потрібно враховувати такі небезпечні і шкідливі фактори:

• наявність шуму та вібрації;

• м'яке рентгенівське випромінювання;

• електромагнітне випромінювання;

• ультрафіолетове і інфрачервоне випромінювання;

• електростатичне поле між екраном і оператором;

• наявність пилу, озону, оксидів азоту й аероіонізації¹⁰⁵роботи

Заходи безпеки під час експлуатації інших електричних приладів передбачають дотримання таких правил:

• постійно стежити за справним станом електромережі, розподільних щитків, вимикачів, штепсельних розеток, лампових патронів, а також мережевих кабелів живлення за допомогою яких електроприлади під’єднують до електромережі;

• постійно стежити за справністю ізоляції електромережі та мережевих кабелів, не допускаючи їхньої експлуатації з пошкодженою ізоляцією;

• не тягнути за мережевий кабель, щоб витягти вилку з розетки;

• не закривати меблями, різноманітним інвентарем вимикачі, штепсельні розетки;

• не підключати одночасно декілька потужних електропристроїв до однієї розетки, що може викликати надмірне нагрівання провідників, руйнування їхньої ізоляції, розплавлення і згоряння полімерних матеріалів;

• не залишати включені електроприлади без нагляду;

• не допускати потрапляння всередину електроприладів крізь вентиляційні отвори рідин або металевих предметів, а також не закривати їх та підтримувати в належній чистоті, щоб уникнути перегрівання та займання приладу;

• не ставити на електроприлади матеріали, які можуть під дією теплоти, що виділяється, загорітися (канцелярські товари, сувенірну продукцію тощо).

Висновки

Держава, як правовий механізм, володіє рядом характеристик, серед яких особливо виділяється форма правління. Власне саме форма державного правління є способом і порядком формування вищих органів державної влади в країні й механізм їх компетенційних взаємовідносин. Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він очолює всю систему органів влади и управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління — це або президент, або монарх. Зазвичай, у науці конституційного права главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин.

Аналізуючи статус глави держави в умовах змішаної республіки, варто вказати, що її сутність полягає не тільки в синтезі деяких елементів «чистих» форм державного правління. Він є настільки специфічним, що видозмінює модель організації державної влади. Ця форма державного правління досить стійка, в тому числі для подолання політичних криз, що не дозволяє її вважати перехідною формою до однієї з «чистих» форм. Тому під поняттям «змішана республіка» («змішана республіканська форма державного правління», «республіка зі змішаною формою державного правління») слід розуміти цілком самостійну форму державного правління, якій притаманні тільки їй властиві правові ознаки.

Звичайно досить часто буває на практиці, що повноваження глави держави, якими він наділяється Конституцією, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко різняться. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів — й від порядку їх обрання. Також статус та повноваження глави держави залежать від того, чи це є країна з парламентсько-президентською чи президентсько-парламентською формою правління.

Звичайно, розгляд базових аспектів взаємозалежності і взаємовпливу традицій та модернізації при формуванні інституту глави держави у країнах дозволяє стверджувати, що так само, як немає у сучасному світі двох абсолютно однакових моделей здійснення системних перетворень держави і суспільства, так само не можна віднайти і певних однакових варіантів формування і функціонування інституту глави держави. Втім, глава держави за будь-яких умов покликаний втілювати національну єдність, спадковість влади, послідовність внутрішньої і зовнішньої політики держави, гарантування національної єдності та територіальної цілісності, дотримання конституційних прав і свобод громадян. Іншими словами, інститут глави держави має багатоаспектне значення: політичне, соціальне, історичне, конституційно-правове, культурно-духовне. Зарубіжна практика глави держави свідчить і доводить важливість цього інституту влади в усіх без винятку політичних системах, особливо в молодих, щойно створених, країнах.

Загалом, становлення в системі державної влади України посади одноосібного глави держави - президента - значно посилило увагу в нашому суспільстві до інституту глави держави. Впровадження цієї посади відкрило новий етап у розвитку Української держави. В свою чергу реформа політичної системи, формування в Україні правової держави висуває на порядок денний одне з основних завдань - переосмислення ролі і місця глави держави в системі вищих органів державної влади, пошук найкращої моделі інституту президентства з використанням зарубіжного і національного досвіду. В умовах, коли розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову починає втілюватися в реальні правові норми, структури і процедури, актуалізується ідея інституту президентства, який покликаний стати інтегруючим чинником у системі державної влади.

Політико-правова практика свідчить, що протягом усіх років незалежності Президент України відігравав ключову роль у процесі розбудови української держави. Еволюція конституційно-правового статусу Президента України, формування його компетенції є найбільш яскравою ілюстрацією тривалих пошуків оптимальної форми Української держави, насамперед, пошуків найбільш прийнятної форми правління.

Проте, актуальною проблемою на сьогодні залишається чітке визначення місця і ролі Президента України в загальній системі органів влади. Інститут президентства посідає одне з провідних у системі державної влади України, що, однак, не є свідченням достатньої визначеності його повноважень. З часу утворення він постійно розвивається, змінюється, на нього впливають трансформаційні процеси, пов’язані зі змінами у суспільстві. Змінюються і уявлення про місце і роль глави держави в системі влади, йде пошук оптимально статусу Президента, його законодавчого закріплення. Слід також звернути увагу на те, що проблеми правового статусу глави держави та його компетенції значною мірою роз’яснюються політичними аспектами – поділом публічної влади між політичними силами країни, ставлення до інституту президентства різних соціальних груп суспільства, не визнання цього інституту за радянських часів. Зокрема, роль президента України у державному механізмі полягає в тому, щоб не тільки бути понад усіма гілками влади, здійснюючи при цьому функції соціально-політичного арбітражу. Президент України, виходячи зі свого специфічного політичного становища, має забезпечувати єдність державної влади і державної політики, цілісність функціонування державного механізму. При цьому процес формування конституційного статусу глави держави на якісно нових засадах має бути позбавлений ознак суб’єктивізму, бо в іншому випадку політико-правове становище президента буде сприйматися знову як «тимчасове», «таке, що створене під конкретну особу».

Політико-правові проблеми, що виникають у зв’язку з необхідністю і особливостями інституту президентства в Україні, його місця і ролі в розбудові української державності, набули важливого значення у контексті переходу від президентсько-парламентської системи, яка вже відіграла свою роль у становленні державності, забезпеченні стабільності суспільства і держави, яка відповідає європейській моделі та є найбільш поширеною у демократичних країнах. На сьогодні проблема розподілу повноважень постала дуже гостро, адже країна переходить знову до парламентсько-президентської форми правління.

На наше переконання, головною запорукою забезпечення стабільності політико-правового статусу президента як глави держави в Україні є відхід від персоналізованого його тлумачення на користь розуміння президента в інституціональній царині відносин.Також, вважаємо, що саме вивчення та аналіз досвіду інституту глави держави в різних країнах, може стати корисним для України в подальшому визначенні його статусу на державному рівні, а також з метою вдосконалення законодавства, що стосується статусу глави держави та його повноважень.

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України від 28 червня 1996 № 2222-4//ВВР

2. Конституция Латвийской Республики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.satv.tiesa.gov.lv/?lang=3&mid=8.

3. The Constitution of the Italian Republic [Електронний ресурс]. – Режим доступуhttp://www.senato.it/documenti/repository/istituzione/costituzione_inglese.pdf.

4. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р№ 2222- 4 ВР

5. Закон України “Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991р. N 1295-12 ВР

6. Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21.02.2014 року

7. Постанова Верховної Ради України «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» від 22.04.2014 року

8. Постанова Верховної Ради України «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» від 22.02.2014 року

9. Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99 від 01.12. 1999 року, затверджені постановою Головного санітарного лікаря України

10. Правила охорони праці під час експлуатації електронно-обчислювальних машин, затверджені Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 23.03.2010 р. №65.

Спеціальна література:

1. Політологія для вчителя: навчальний посібник для студ. педагогічних ВНЗ / авт. : К. О. Ващенко, В. О. Корнієнко, Т. В. Андрущенко, О.С. Дмитренко, C. П. Дмитренко, доц. Жабінець Н.В., І. А. Семенець-Орлова, В. В. Туренко [та ін.] ; за ред. К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. - 406 с.

2. Платон. Государство / Платон. – cоч.: в 3 т. – М., 1971. – Т. 3. – 311 с.

3. Платон. Государство. Законы. Политик / Платон. – М.: Мысль, 1998. – 798 с.

4. История политических и правовых учений / [под ред. В.С. Нерсесянца]. – М.: НОРМА- ИНФРА, 1999. – 944 с.

5. Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель. – М.: Мысль, 1997. – 343 с.

6. Гоббс Т. Сочинения: в 2-х т. / Т. Гоббс. – М., 1991. – 731 с.

7. Локк Д. Два трактата о правлении / Д. Локк // Антология мировой философии: сб. филос. текстов. – К., 1991. – Т. 1. – Ч. 2. – 263 с.

8. Руссо Ж.-Ж. Трактаты / Ж.-Ж. Руссо. – М., 1969. – 287 с.

9. Кант И. Метафизика нравов / И. Кант. – Соч. – М., 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – 478 с.

10. Гегель Г.В. Философия права / Г.В. Гегель. – М., 1983 – 472 с.

11. Гегель Г.В. Основи філософії права / Г.В. Гегель. – К., 2000. – 336 с.

12. Конституционное право России. Козлова Е.И., Кутафин О.Е./ 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003.– 585 с.

13. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - К.: Знання, 2007. - 467 с.

14. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. – 14-е издание, перераб. и дополн. – М.: Юстицинформ, 2008. – 560 с.

15. Історія президентства // Офіційне Iнтернет-представництво Президента України. — http: www.president.gov.ua/content/president_history

16. Хропанюк В.Н. Теорія держави і права", Москва., 1993. – 50 с.

17. Марк Тулій Цицерон. Про державу, Про закони, Про природу богів / Пер. з лат. В. Литвинова. К.: Основи, 1998. – 476 с.

18. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

19. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. Четвертое издание переработанное и дополнительное. М., Юристъ. 2005. – 568 с.

20. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран / Учебник для вузов. - М.: Издательская группа "ФОРУМ" - "ИНФРА-М", 1998. - 462 с.

21. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави : проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / С. К. Бостан. — Запоріжжя : Юридичний ін-т ; Дике поле, 2005. — 540 с.

22. Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты: Курс лекций. / А. Н. Медушевский. – М.: ГУ ВШЭ, 2007. – 440 с.

23. Duverger M. Le systeme politique francaise droit constitutionnel et systemes politiques / M. Duverger. – Pans : Presses Universitaires de France, 1990. – С. 36

24. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. - 8-е изд., исправленное и дополненное. / С. А. Комаров. – М.- СПб.: Издательство Юридического института, 2012. – 608 с.

25. Сахаров Н. А. Институт президентства в современном мире. / Н. А. Сахаров. - М.: Юридическая литература, 1994. – 176 с.

26. Duverger M. A New Political System Model: Semi-Presidential Government // European Journal of Political Research. – 1980. – 2(8).

27. Крылова И. С. Аппарат государственного управления современной Франции. - М.: Наука, 1982. - 181 с.

28. Проект Концепції внесення змін до Конституції України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cau.in.ua/ua/news/id/dlja-shirokogo-gromadskogo-obgovorennja-792/.

29. Treaty establishing a Constitution for Europe [Електронний ресурс]. – Режим доступу://http://eurlex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2004:310:FULL:EN:PDF.

30. Treaty of Lisbon amending the signed Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, at Lisbon, 13 December 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:12007L:EN:HTML.

31. Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва ; За ред. Д.С. Ковриженка. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – 186 с.

32. Оніщук М. В. Законодавчі референдуми і законодавча референдна демократія: теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти / М. В. Оніщук // Економіка та право. – 2009. – № 3 (25). – С. 5–10.

33. Juan J. Linz, «Presidential orParliamentary Democracy: Does It Make a Difference?,» in Juan J. Linz andArturo Valenzuela, eds., The Crisis ofPresidential Democracy: The Latin American Evidence (Baltimore: The JohnsHopkins University Press, 1994), p. 7; Juan J. Linz, «The Perils ofPresidentialism», Journal of Democracy, 1(Winter 1990).

34. Новейшая история / Под ред. В.В.Александрова. М.: Высш. шк., 1977. – 288 с.

35. Протасова Вікторія Євгенівна. Парламентсько-президентська республіка:сутність, особливості, різновиди. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків – 2008. – 20 с.

36. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В.М.Шаповал. - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 472 с.

37. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Чернівці: “Рута”, 2000. – 424 с.

38. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М.: Юристъ, 1997. – 568 с.

39. Конституционное (государственное право) зарубежных стран: В 4 т. Тома 1–2. Часть общая: Учебник /Отв. ред. проф. Б.А. Страшун – 3-е изд., обновл. и дораб.– М.: Издательство БЕК, 2000. - 784 с.

40. Конституционное право: Учебник под ред. проф. В.В. Лазарева.- М.: Новый Юрист, 1998. – 360 с.

41. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади зарубіжних країн. Автореферат дисертації на здоб. наук. ступ. к.ю.н. - Х., - 1999. – 20 с.

42. Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ. ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина М.: НОРМА, 2008. – 832 с.

43. Інститут президентства в системі державної влади України : Моногр. / В. А. Шатіло; Укр. центр політ. менедж. - К., 2004. - 159 c.

44. Новая история (первый период). Под ред. Юровской Е.Е. и др.. – М., 1972. – 776 с.

45. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. 14-е изд., перераб. и доп. - М.: 2009. – 560 с.

46. Політологія. За ред.. Бабкіною О.В., Горбатенка В.П. К.: Академія, 2003. – 528 с.

47. Цвєтков В. В. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика / В. В. Цвєтков. — К.: Юридична думка, 2007. — 336 с.

48. Елисеев Б.П. Институт Президентства Российской Федерации: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - М.,1992. – 20 с.

49. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 [Електрон. ресурс] / Н.Г. Плахотнюк; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. - Х., 1999. - 20 с

50. Кучма Л.Д. Україна - не Росія. Повернення в історію. - М.: Время, 2004. – 560 с.

51. Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. — Т. 2. – 640 с.

52. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції//Драгоманов М. Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка»Т-во «Знання» України, - К., 1993. – 56 с.

53. Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні // Право Укр. – 2001.- №7.- С. С. 102-104

54. Компетенція Президента України: теоретично-правові засади [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.02 / С. Серьогіна ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Харків : [б.в.], 1998. – 18 с.

55. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / сост. Проф. В.В. Маклаков. – 4-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – 624с.

56. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003. – 431 с.

57. Испания. Конституция и законодательные акты. Перевод с испанского / Пер.: Борисов Э.М., Ильинская Т.И.; Под ред. и со вступ. ст.: Разумович Н.Н.; Сост. и вступ. ст.: Савин В.А. - М.: Прогресс, 1982. - 352 c.

58. Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні / За заг. ред. Тодики Ю. М. Навч. посібник. − Харків, 2002. – 650 с.

59. Органи державної влади України / За ред. В.Ф.Погорілка: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2002. — 592 с.

60. Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. − Х., 2005. – 304 с.

61. Погорілко В. //Конституційне право України: Підручник / За ред. - К.: Наукова думка. 2003. – 732 с.

62. Акт о престолонаследии // Конституция Швеции. Електронний ресурс [http://uk.wikipedia.org/wiki/]

63. Гурков Г.И. Государственный строй Норвегии. – 1958 г . – 45 с.

64. Воgdаnor V. Тhе Goverment Formation Process in the Соnstіtutіоnal Monarchies of North-West Europ //Соmраrаtіvе Goverment аnd Роlіtісs: Еssауs іn Ноnоur of S.Е.Fіnеr. -Воulder, 1984. – Р.50.

65. Тhe new Еncyclореdіа Вr³tаnn³са. – Епсусlораd³а Вrіtаnnіса. іnс.1993. – 15-th еdtіоn. – Т.4. -Р.454.

66. Каминский С.А. Институт монархии в странах Арабского Востока:. – М., 1981. – 152 с.

67. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. – Т.І. – 228 с.

68. Сергеевич В. Лекции и исследования по истории рус­ского права. – СПб., 1905. – 675 с.

69. Крылова И.С. Современная Бельгия: центральные органы власти. М., Изд-во ¨Наука¨, 1972 г. – 222 с.

70. Чиркин В. Е. Нетипичные формы правления в современном государстве// Государство и право. — 1994 — № 1. — 109 с.

71. Керб Л.П. Основи охорони праці: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003. – 215 с.

72. Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я N 528 від 27.12.2001

73. Основи охорони праці: Підручник. /За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К.:Основа, 2006. – 448 с.

74. Корсун С.І. Професіографічний опис діяльності слідчого податкової міліції//www.psyh.kiev.ua

75. Теорія управління органами внутрішніх справ: Підручник / За ред. канд. юрид. наук Ю.Ф. Кравченка. – К.:Національна академія внутрішніх справ України, 1999. - 702 с.

76. Хоміцька О. Cанітарія та гігієна робочого місця в офісі// http://trudovepravo.com.ua

Додатки

Додаток 1

Анкета

У даній анкеті прошу Вас висловити свою думку з приводу питань, що стосуються форми правління в тій чи іншій державі, та проблем, які з цим пов’язані. Вибрану Вами відповідь, будь-ласка, позначте кружечком чи підкресліть або впишіть свій варіант.

Будь-яка Ваша думка є цінною при дослідженні вищевказаного питання і допоможе знайти оптимальні шляхи вирішення проблемних питань.

Результати анкетування будуть використані лише у науково-дослідних цілях.

1. Вкажіть будь-ласка Ваш вік__________________________

2. Скажіть буль-ласка, яка форма правління на Вашу думку є найвдалішою?

а) монархія

б) республіка

3. Чому саме, на Ваш погляд саме така форма правління є найкращою?

______________________________________________________________

______________________________________________________________

3. Чи доцільно, на Вашу думку, щоб у світі існували одні лише монархії?

А) так

Б) ні

4. В чому переваги монархічної форми правління?

_________________________________________________________

5. У чому плюси та мінуси республіки, як форми правління? __________

___________________________________________________________

6. На вашу думку, найвдалішою є республіка:

а)президентська

б) парламентська

в) змішана

7. Якщо змішана республіка, то якого виду:

а) президентсько-парламентська

б) парламентсько-президентська

8. Вашу думку, чи повинен президент мати необмежені повноваження?

а) так

в) ні

г) повинні обмежуватись владою парламенту

9. Чи повинен парламент мати необмежені повноваження?

а)так

б) ні

10. Яка форма правління є найефектинішою в Україні в умовах сьогодення?

____________________________________________________________________

1 Політологія для вчителя : навч. посібн. для студ. Педагогічних ВНЗ / за заг. ред. : К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К. : Вид-во іменs М. П. Драгоманова, 2011. – C. 260

2 Платон. Государство / Платон. – cоч.: в 3 т. – М., 1971. – Т. 3. – С. 176

3 Платон. Государство. Законы. Политик / Платон. – М.: Мысль, 1998. – С. 299

4 История политических и правовых учений / [под ред. В.С. Нерсесянца]. – М.: НОРМА- ИНФРА, 1999. – С. 42

5 Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель. – М.: Мысль, 1997. – С. 105

6 История политических и правовых учений / [под ред. В.С. Нерсесянца]. – М.: НОРМА- ИНФРА, 1999. – С. 81

7 Гоббс Т. Сочинения: в 2-х т. / Т. Гоббс. – М., 1991. – С. 34

8 Локк Д. Два трактата о правлении / Д. Локк // Антология мировой философии: сб. филос. текстов. – К., 1991. – Т. 1. – Ч. 2. – С. 34

9 История политических и правовых учений / [под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца]. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – С. 267

10 Руссо Ж.-Ж. Трактаты / Ж.-Ж. Руссо. – М., 1969. – С. 276

11 Кант И. Метафизика нравов / И. Кант. – Соч. – М., 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 250

12 Гегель Г.В. Философия права / Г.В. Гегель. – М., 1983 – 472 с.; Гегель Г.В. Основи філософії права / Г.В. Гегель. – К., 2000. – С. 300

13 Конституционное право России. Козлова Е.И., Кутафин О.Е./ 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. -С.184

14 Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - К.: Знання, 2007– С. 197

15 Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. – 14-е издание, перераб. и дополн. – М.: Юстицинформ, 2008.– С.82.

16 Історія президентства // Офіційне Iнтернет-представництво Президента України. — http: www.president.gov.ua/content/president_history.html?PrintVersion

17 Хропанюк В.Н. Теорія держави і права", Москва., 1993.– С. 50

18 Марк Тулій Цицерон. Про державу, Про закони, Про природу богів / Пер. з лат. В. Литвинова. — Київ: Основи, 1998. — С. 240

19 Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001. – С. 230

20 Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. Четвертое издание переработанное и дополнительное. М., Юристъ. 2005. – С. 470

21 Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С. 340

22 Арановский, К. В. Государственное право зарубежных стран. / К. В. Арановский. - М.: ИНФРА-М, 1998. - С. 156

23 Бостан С. К. Форма правління сучасної держави : проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / С. К. Бостан. — Запоріжжя : Юридичний ін-т ; Дике поле, 2005. — С. 135

24 Бостан С. К. Форма правління сучасної держави : проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / С. К. Бостан. — Запоріжжя : Юридичний ін-т ; Дике поле, 2005. — С. 107.; Загальна теорія держави і права. / За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Харків : Право, 2009. – С.99.; Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В.. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — С. 130..; Теорія держави і права: Навч. посіб./ За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С.95.; Мишин, А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. – 14-е издание, перераб. и дополн. – М.: Юстицинформ, 2008. – С. 89.; Чиркин, В. Е. Конституционное право зарубежных стран. / Учебник. / В. Е. Чиркин. – М.: Юрист, 2001. – С. 163.

25 Медушевский, А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты: Курс лекций. / А. Н. Медушевский. – М.: ГУ ВШЭ, 2007. – С. 211.

26 Duverger M. Le systeme politique francaise droit constitutionnel et systemes politiques / M. Duverger. – Pans : Presses Universitaires de France, 1990. – С. 36

27 Чиркин, В. Е. Конституционное право зарубежных стран. / Учебник. / В. Е. Чиркин. – М.: Юрист, 2001. – С. 163

28 Арановский, К. В. Государственное право зарубежных стран. / К. В. Арановский. - М.: ИНФРА-М, 1998. - С. 169

29 Комаров, С. А. Общая теория государства и права: Учебник. - 8-е изд., исправленное и дополненное. / С. А. Комаров. – М.- СПб.: Издательство Юридического института, 2012. – С. 225

30 Сахаров, Н. А. Институт президентства в современном мире. / Н. А. Сахаров. - М.: Юридическая литература, 1994. – С. 20

31 Мишин, А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. – 14-е издание, перераб. и дополн. – М.: Юстицинформ, 2008. – С. 89

32 Duverger M. A New Political System Model: Semi-Presidential Government // European Journal of Political Research. – 1980. – 2(8).

33 Крылова И. С. Аппарат государственного управления современной Франции. - М.: Наука, 1982. - 181 с.

34 Проект Концепції внесення змін до Конституції України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cau.in.ua/ua/news/id/dlja-shirokogo-gromadskogo-obgovorennja-792/

35 Treaty establishing a Constitution for Europe [Електронний ресурс]. – Режим доступу://http://eurlex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2004:310:FULL:EN:PDF.

36 Treaty of Lisbon amending the signed Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, at Lisbon, 13 December 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:12007L:EN:HTML.

37 Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва ; За ред. Д.С. Ковриженка. – К. : ФАДА, ЛТД, 2007. – С. 65

38 Оніщук М. В. Законодавчі референдуми і законодавча референдна демократія : теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти / М. В. Оніщук // Економіка та право. – 2009. – № 3 (25). – С. 5–10.

39 Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва ; За ред. Д.С. Ковриженка. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – С. 108

40 Juan J. Linz, «Presidential orParliamentary Democracy: Does It Make a Difference?,» in Juan J. Linz andArturo Valenzuela, eds., The Crisis ofPresidential Democracy: The Latin American Evidence (Baltimore: The JohnsHopkins University Press, 1994), p. 7; Juan J. Linz, «The Perils ofPresidentialism», Journal of Democracy, 1(Winter 1990).

41 Новейшая история / Под ред. В.В.Александрова. М.: Высш. шк., 1977. – С. 215

42 Новітня історія країн Європи та Америки: XX ст. / Підручник для студентів вузів: У 3 частинах / / За ред. А.М. Родрігеса і М.В. Пономарьова. Ч. 2. - М., 2004. С. 160

43 Протасова Вікторія Євгенівна. Парламентсько-президентська республіка:сутність, особливості, різновиди.

Авторефет дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків – 2008. – С. 20

44 Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В.М.Шаповал. - К.: Юрінком Інтер, 2008. . - С. 83

45

46 Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003. – С.281

47 Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М.: Юристъ, 1997. – С. 268

48 Конституционное (государственное ) право зарубежных стран. В 4-х томах. Т.1-2. Отв. ред. Страшун Б.А. М.: БЕК, 2005. - с.564

49 Конституционное право. Под ред. Лазарева.М.: Новый Юрист, 2008. – С.112

50 Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади зарубіжних країн. Автореферат дисертації на здоб. наук. ступ. к.ю.н. - Х., - 1999. – С. 15

51 Конституционное право зарубежных стран. Под общ. ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина М.: НОРМА, 2008. – С. 76

52 Шатіло В.А. Інститут президентства в системі державної влади в Україні. К.: 2004. – С. 140

53 Шатіло В.А. Інститут президентства в системі державної влади в Україні. К.: 2004. – С. 301

54 Новая история (первый период). – М., 1972. – С.61.

55 Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – 14-е изд., перераб. и доп. - М.: 2009. – С.153.

56 Політологія. За ред.. Бабкіною О.В., Горбатенка В.П. К.: Академія, 2003. – С. 223

57 Цвєтков В.В. Демократія і державне управління. Теорія. Методологія. Практика. 2007. – С. 39

58 Елисеев Б.П. Институт Президентства Российской Федерации: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - М.,1992. – С. 10

59 Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис.канд. юрид. наук: Х., 1999. – С. 3

60 Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис.канд. юрид. наук: Х., 1999. – С. 9

61 Кучма Л.Д. Україна - не Росія. Повернення в історію. - М.: Время, 2004. – С. 34

62 Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції//Драгоманов М. Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка»Т-во «Знання» України, - К., 1993. – С. 56

63 Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. — Т. 2. – С. 489

64 Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. — Т. 2. – С. 51

65 Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні // Право Укр. – 2001.- №7.- С. 102

66 Компетенція Президента України: теоретично-правові засади [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.02 / С. Серьогіна ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Харків : [б.в.], 1998. – С. 11

67 Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / сост. Проф. В.В. Маклаков. – 4-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – 624С.

68 Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003. – С.281-301.

69 Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, 2005. – С. 223

70 Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, 2005. – С. 237

71 Испания. Конституция и законодательные акты. Перевод с испанского / Пер.: Борисов Э.М., Ильинская Т.И.; Под ред. и со вступ. ст.: Разумович Н.Н.; Сост. и вступ. ст.: Савин В.А. - М.: Прогресс, 1982. - 352 c.

72 Мишин АА. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М.: Белые альвы, 1996. – 400 с.

73 Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні / За заг. ред. Тодики Ю. М. Навч. посібник. − Харків, 2002. – С. 230

74 Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка: Монографія. − К., 2002. – С. 229

75 Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. − Х., 2005. – С. 68

76 Погорілко В. //Конституційне право України: Підручник / За ред. - К.: Наукова думка. 2003. – С. 486

77 Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – С.154.

78 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. – М., 1995. – Т.2. – С.266

79 Акт о престолонаследии // Конституция Швеции. Електронний ресурс [http://uk.wikipedia.org/wiki/]

80 Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. Четвертое издание переработанное и дополнительное. М., Юристъ. 2005– С.270

81 Гурков Г.И. Государственный строй Норвегии. – 1958 г . – С.20

82 Конституционное право России. Козлова Е.И., Кутафин О.Е./ 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003.– С.184

83 Испания. Конституция и законодателные акты. Перевод с испанского / Пер.: Борисов Э.М., Ильинская Т.И.; Под ред. и со вступ. ст.: Разумович Н.Н.; Сост. и вступ. ст.: Савин В.А. - М.: Прогресс, 1982. – С.48

84 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. – М.,1995. – Т.2. – С.3.

85 Конституционное право России. Козлова Е.И., Кутафин О.Е./ 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003.–– С.185

86 Конституционное (государственное право) зарубежных стран: В 4 т. Тома 1–2. Часть общая: Учебник /Отв. ред. проф. Б.А. Страшун – 3-е изд., обновл. и дораб.– М.: Издательство БЕК, 2000.– Т.2. – С.5.

87Воgdаnor V. Тhе Goverment Formation Process in the Соnstіtutіоnal Monarchies of North-West Europ //Соmраrаtіvе Goverment аnd Роlіtісs: Еssауs іn Ноnоur of S.Е.Fіnеr. -Воulder, 1984. – Р.50

88 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. – Т.2. – С.6.

89 Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. 14-е изд., перераб. и доп. - М.: 2009. – С.80

90 Тhe new Еncyclореdіа Вr³tаnn³са. – Епсусlораd³а Вrіtаnnіса. іnс.1993. – 15-th еdtіоn. – Т.4. -Р.454.

91 Каминский С.А. Институт монархии в странах Арабского Востока:. – М., 1981. – С.37.

92 Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. – Т.І. – С.105.

93 Сергеевич В. Лекции и исследования по истории рус­ского права. – СПб., 1905. – С. 560

94 Конституционное (государственное) право зарубеж­ных стран: В 4 т. – Т.2. – С.268.

95 Крылова И.С. Современная Бельгия: центральные органы власти. М., Изд-во ¨Наука¨, 1972 г. – С.4.

96 Чиркин В. Е. Нетипичные формы правления в современном государстве// Государство и право. — 1994 — № 1. — С. 109

97 Керб Л.П. Основи охорони праці: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003

98Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я N 528 від 27.12.2001

99 Керб Л.П. Основи охорони праці: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003

100 Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99 затверджені МОЗ України

101 Основи охорони праці: Підручник. /За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К.:Основа, 2006.