Роман «людина і зброя» як шедевр, нагороджений національною премією україни ім. Т. Шевченка
Національна премія України імені Тараса Шевченка (Шевченківська премія) – найвища відзнака за твори літератури та мистецтва в незалежній Україні, яка присуджується щорічно.
Республіканська премія імені Т.Г.Шевченка заснована у 1961 р. Постановою Ради Міністрів УРСР. Згідно з цією Постановою встановлено нагороджувати видатних митців за високоiдейнi й високохудожні твори та роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії.
9 березня 1962 року першими лауреатами Шевченківської премії стали: Олесь Гончар (за роман «Людина і зброя»), Павло Тичина («Вибрані твори» в трьох томах), Платон Майборода (за «Вибрані пісні »).
Олесь Гончар був опорою українського національного відродження. Саме тому в романі «Людина і зброя» автор передає свою тривогу за майбутнє не тільки українського народу, а й усього людства, отже, за долю планети Земля.
1960 рік, коли був надрукований роман, відкриває нову сторінку у творчості Гончара. Головна із загальнолюдських проблем сучасності винесена у заголовку твору: «Людина і зброя». Ця проблема розв’язується автором у найрізноманітніших аспектах, торкається долі кожного з персонажів окремо– головних і епізодичних, звучить у численних філософських та публіцистичних відступах. Роман має виразну антивоєнну спрямованість.[7]
Сюжетна основа його - історія студентського батальйону добровольців, які з перших днів Великої Вітчизняної полишають університетські аудиторії і йдуть на фронт зупинити варварів XX віку, захистити все, що є таким дорогим і водночас таким безпомічним.
Чиста і глибока душа Богдан Колосовський, "університетський Сковорода" Мирон Духнович, поет за покликанням і природою Андрій Степура, надійний комсомолець Славко Лагутін, широка натура, відчайдух Павло Дробаха, мрійлива відмінниця Таня Криворучко – кохана Богдана і Мар'яна Кравець – дівчина Духновича – головні герої роману. Джентльмени, інтелектуали і студенти-історики, сповнені дружби, любові і патріотизму, вони стають на захист Вітчизни і самого життя народу. Образи бійців студентського батальйону, такі різні і мають однак ту спільність, що уособлюють у собі все краще, що йде від українського народу, від рідної землі. І такими ж змальовані образи дівчат-студенток в романі, тих, кому судилося, кохаючи і страждаючи, ждати своїх обранців з війни, але не кожній судилося дочекатися.
У "Людині і зброї" письменник не обминув тих, кого Степура називає "накипом часу, брудною піною". До таких належить помкомвзводу Гладун, котрий надто ревно вмів командувати новобранцями, а в епіцентрі бою стає самострілом, за що поплатився життям – був розстріляний, як зрадник Батьківщини. [3]
Про задум роману письменник сказав так: “Написати цю книгу підказав мені мій обов'язок перед товаришами, перед тими, хто на зорі своєї юності, в розквіті сил гинув на вогненних рубежах сорок першого року...”. Розповідь про долю молодих захисників рідної землі від фашистських полків концентрується навколо трьох основних подій: кровопролитні бої на Росі, героїчний захист Запоріжжя, зображені з погляду автора, і трагічні “ночі оточенські”, які постають із «листів» головного героя Богдана Колосовського (він, пам'ятаючи про обіцянку коханій писати “хоч у думках”, виконує її, бо в душі вірить, що дівчина почує його і за тисячу верст).[4]
Сам твір є автобіографічним і його герої мають свої реальні прототипи. Наприклад Григорій Тютюнник, з яким Гончар познайомився і потоваришував в університеті, з яким разом йшли на фронт у складі студентського батальйону, став прообразом головного героя в романі «Людина і зброя» — Богдана Колосовського.
Протиставляючи такі поняття, як людина і зброя, війна і мир, Олесь Гончар і в численних авторських відступах, і в роздумах героїв (вони ж бо історики) міркує про те, чому виникає у людини потяг до самознищення, чому людство не враховує найжорстокіших уроків історії. [4]
У творі звучить неприхована гордість за людину, що в кривавих побоїщах війни зберегла кращі риси своєї душі і серця, звучить захоплення величчю людини. Яскраво змальовується процес гартування стержня людини як сильної особистості. Основне в романі — оспівування бойового побратимства, краси всього людяного, доброго, чистого. Роман наповнений любов’ю до людини, вірою в силу її духу.[7]
У цьому творі немає відчуття тріумфу перемоги. Життєвий досвід, творчий задум Олеся Гончара дали можливість зобразити війну глибоко і багатогранно - від героїзму студбатівців і кадрових воїнів до бездарності окремих командирів, бездушних керівників. Війна, як явище протиприродне, антилюдське, засуджується автором.
Роман був удостоєний Національної премії України імені Шевченка у 1962 році (цього року премія присуджувалася вперше).