3. Структура знакового процесу. Структура значення знака

 Знаковий процес (семіозис) — це процес, у якому щось функціонує як знак.

Структуру цього процесу (за традицією, що сягає часів Стародавньої Греції) розглядають з точки зору чотирьох компонентів:

знакового засобу (того, що є знаком);

значення (того, на що вказує знак);

інтерпретатора (того, хто сприймає знак);

інтерпретанти (дії, поведінки, реакції того, хто сприймає знак).

 Ці компоненти прояснюють загальну тезу: «Знак указує на щось для когось».

 Приклад

1.Розглянемо знакову ситуацію: «Викладач читає лекцію з логіки студентам».

З'ясуємо структуру цієї знакової ситуації: знаковий засіб — текст лекції; значення — зміст лекції;

інтерпретатор — студенти, присутні на лекції; інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, ставлять запитання тощо).

2.Розглянемо знаковий процес: «По телебаченню показують рекламу медичного препарату».

З’ясуймо структуру знакового процесу: знаковий засіб – відеоролик реклами мед. препарату; значення – зміст рекламного ролика; інтерпретатор – глядач; інтерпританта – реакція глядач (хоче придбати, якщо хворий, виключає телевізор, якщо не довіряє тощо)

Як бачимо, головним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два типи значення знака:

• предметне;

• смислове. 

Предметне значення (денотат) знака це предмет, позначений знаком. Предметні значення різноманітні: окремі предмети та класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо.

Смислове значення (смисл) знака — це зміст знака, який засвоюють у процесі його розуміння. Смисл знака — це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, позначеного цим знаком.

Приклад:

1. Розглянемо мовний вираз (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака є сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціях можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «фундатор логіки»; «вчитель Олександра Македонського».

 2. Розглянемо мовний вираз (знак) «студент». Предметним значенням цього знака є певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням цього знака є така суттєва характеристика, як «навчатися у вузі».

 Знак обов'язково має смислове значення. Проте не кожний знак вказує на якийсь реально існуючий предмет. Так, вираз «людина, яка ніколи не робила помилок» нікого не позначає. Таким чином, смислове значення є в кожного знака, а предметне — лише в тих знаків, які позначають реально існуючі предмети.

 Мовні знаки, які мають однотипне значення, в логіці називають семантичними категоріями.

Головними семантичними категоріями вважають імена та висловлювання. Про них йтиметься в наступних розділах.

 

4. Виміри та рівні знакового процесу

 Відповідно до трьох зафіксованих компонентів семіозису (знак, значення, інтерпретатор) можна розглянути низку відношень:

• відношення між знаком та іншими знаками, які з ним пов'язані;

• відношення між знаком та його значенням;

• відношення між знаком та його інтерпретатором.

Ці три різновиди відношень між компонентами знакового процесу фіксують відповідно три його виміри:

 Синтаксичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаками в структурі знакового процесу.

 Семантичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаком та його значенням у структурі знакового процесу.

 Прагматичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаком та його інтерпретатором у структурі знакового процесу.

 Найчастіше в знаковому процесі наявні всі три виміри. Проте можливі й такі ситуації, коли деякі виміри зникають. Так, знак може не мати зв'язків з іншими знаками (відсутність синтаксичного виміру). Знак може мати зв'язки з іншими знаками, але при цьому не мати значення (відсутність семантичного виміру). Нарешті, у знака може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність прагматичного виміру).

 Приклад:

Одна давня скандинавська сага розповідає про вчену суперечку, яка відбулася без слів, лише за допомоги певних жестів, між мудрецем-богословом та хоробрим однооким вікінгом. Спочатку мудрець показав один палець. Вікінг у відповідь показав йому два пальці. Мудрець — три. Тоді вікінг показав йому кулак. Мудрець дістав вишню, з'їв її й виплюнув кісточку. Вікінг дістав аґрус і проковтнув його. Суперечка тривала ще довго, доки мудрець не визнав себе переможеним. Його запитали: «Чому?» На що він навів свою версію цієї супечки.

«Мій супротивник — справжній кладезь мудрості! Я показав йому один палець, говорячи: «Бог єдиний!». Але він мудро заперечив мені, показавши два пальці, немовби нагадуючи, що крім Бога-Отця є ще Бог-Син. Тоді я спробував заманити свого співрозмовника в пастку. Показавши йому три пальці, я немовби запитав його: може бути, богів три — Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Святий Дух? Але він мудро уникнув цієї пастки, показавши мені у відповідь кулак: Бог єдиний у трьох іпостасях. Тоді я показав йому вишню: говорячи, життя солодке, як цей плід. Але він знову посоромив мене, з'ївши аґрус. Він сказав цим: ні, життя краще, ніж солодкий плід, воно ще й з кислинкою, а це робить його ціннішим! Насправді він наймудріший з усіх богословів, яких я знав будь-коли». «Чи правильно мудрець розповів про вашу суперечку?» — запитали у вікінга. — «Я й не думав говорити про Бога, — здивовано відповів той. — Просто цей нахаба показав мені один палець, натякаючи на те, що в мене лише одне око, а я, мовляв, силкуюся з ним сперечатися. Я показав йому два пальці: моє одне коштує твоїх двох. Тоді він показав мені три пальці: мовляв, облиш свої жарти — у нас на двох лише три ока. Що мені залишалося робити? Я показав йому кулак: таких, мовляв, мудреців можуть навчити не слова, а тільки лупцювання. Він відповів мені: так, я проковтну тебе, неначе цю вишню, а твої кістки, як цю вишневу кісточку, виплюну на землю. Тоді я проковтнув аґрус, щоб він зрозумів, що я й кісток від нього не залишу, а проковтну його цілком!»

У наведеному прикладі наявні лише два виміри знакового процесу (суперечки): синтаксичний та прагматичний. Кожний із супротивників бачив взаємозв'язок між знаками, які вони застосовували в процесі суперечки, тобто синтаксичний вимір був наявним. Далі, кожний із супротивників певним чином сприймав знаки іншого й витлумачував їх, тобто був наявний прагматичний вимір. Проте в цій ситуації немає семантичного виміру, оскільки відсутні загальновживані значення, які співрозмовники могли б одночасно приписувати знакам, які вони застосовували в процесі бесіди.

Відповідно до трьох вимірів семіозису виокремлюють три розділи семіотики як науки: синтактику; семантику; прагматику.

У логічній семіотиці відповідно виокремлюють:

Логічний синтаксис — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками в структурі логічної теорії.

Логічна семантика — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення мовних знаків до їхніх значень у структурі логічної теорії.

Логічна прагматика — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення мовних знаків до носіїв мови в структурі логічної теорії.

Зверніть увагу на те, що треба розрізняти поняття: «семантичне значення знака» і «прагматичне значення знака». Семантичне значення знака є сталим і незмінним у різних контекстах. На відміну від нього, прагматичне значення є відносним: воно залежить від знань, вірувань, бажань, намірів конкретної людини, а також від позамовного контексту (наприклад, від місця, часу, фізичних, культурних, історичних обставин промовляння мовного виразу).

Приклад:

 

Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу в логіці впроваджено два поняття:

• метамова;

• об'єктна мова (предметна мова).

Об'єктна мова — це мова, за допомогою якої фіксують, описують предметну (позамовну) дійсність.

Метамова — це мова, засобами якої описують та досліджують властивості та відношення об'єктної мови.

Отже, якщо об'єктна мова — це предмет аналізу, то метамова — засіб такого аналізу.

Змішення метамови та об'єктної мови може призвести до парадоксів та протиріч. Це зауваження більше стосується не стільки мов логіки, скільки природних мов, де немає чіткого розрізнення між цими двома рівнями.

Парадокс — це міркування, яке призводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант парадоксів, коли міркування, яке здається правильним, призводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.

для того щоб не виникало парадоксів та міркування було правильним потрібно дотримуватися принципів теорії іменування.

принцип однозначності;

принцип предметності;

принцип взаємозамінюваності. 

1. Принцип однозначності: ім'я має позначати лише один предмет або клас предметів.

У природних мовах принцип однозначності часто порушують через те, що в таких мовах існують багатозначні імена.

 Багатозначне ім'я — це ім'я, яке може мати різні предметні та смислові значення. Більшість мовних виразів багатозначні. У природній мові це явище називається омонімією.

Подивіться уважно тлумачні словники й ви знайдете, що слова, які широко розповсюджені в українській мові, мають не одне, а декілька значень. Так, слово «новий» може означати «сучасний», або «наступний», або «невідомий» тощо. Коли щось називають новим, то одразу навряд чи буде зрозуміло, про що йдеться: про нову традицію, яка щось заперечує, або лише про новий етап, який є розвитком попереднього. Така багатозначність слова «новий» може стати причиною серйозних помилок та непорозумінь.

Приклад

Як приклад наведемо таке міркування, за допомогою якого людина з новатора перетворюється на консерватора: «Він підтримує все нове. Проте, як відомо, нове — це добре призабуте старе. Отже, він підтримує усе старе, що було забуте».

Багатозначність — це характерна риса будь-якої природної мови. Сама по собі вона не є недоліком, проте неуважне ставлення до цього явища може призвести до логічної помилки.

 Загальним правилом будь-якої комунікації є вимога заборони в міркуваннях співрозмовників зміни значень (як предметних, так і смислових) мовних виразів, хоч би скільки разів їх повторювали. Щойно його порушують, виникає логічна помилка, яку називають «евівокація».

Приклад Логічної помилки «еквівокація» припускаються в такому міркуванні: «Рух є вічним; ходіння до університету — рух; отже, ходіння до університету є вічним». Тут багатозначним є слово «рух». У першому засновку міркування цей термін застосовують як філософську категорію, а в другому — як позначення певних фізичних дій людини.

 Софізми «Рогатий» і «Протагор та Еватл», які ми наводили в першому модулі, також побудовано з порушенням саме правила однозначності. У них допущено логічну помилку «еквівокація». У чому вона полягає, спробуйте з'ясувати самостійно.

2. Принцип предметності: будь-яке висловлювання говорить про денотати імен, що входять до нього.

 Це означає, що зв'язки та відношення, про які йдеться у висловлюванні, є зв'язками та відношеннями між предметами, а не між іменами цих предметів.

 У висловлюванні «Київ розташований на Дніпрі» йдеться про місто Київ та про річку Дніпро, а не про їхні імена. Проте існують порушення цього принципу. Насамперед — це автонімне вживання імен у контексті. Це пов'язано з тим, що в контексті ім'я може виконувати дві функції: воно може вживатися та згадуватися. У випадку вживання ім'я позначає певний предмет. Це звичайна роль імені в контексті.

Приклад У висловлюванні «До мене підійшла незнайома людина» слово «людина» позначає якусь конкретну людину.

 У випадку згадування (автонімного вживання) ім'я позначає саме себе, тобто використовується як ім'я самого себе.

 Приклад

У висловлюваннях «Людина» — слово української мови», «Людина» — це іменник», «Людина» — слово, складене з шести літер» предметним значенням імені «людина» є не якась конкретна людина, а саме слово «людина».

 Якщо в міркуванні одне й те саме ім'я одночасно вживають і згадують, то це призводить до логічної помилки, яка є частковим випадком еквівокації.

Приклад

Розглянемо таке міркування: «Фармацевти вивчають логіку. «Фармацевти» — це іменник. Отже, іменник вивчає логіку». У першому засновку ім'я «фармацевти» вказує на певну множину людей. У другому засновку це ж саме ім'я вже згадують, тобто воно називає саме себе. Така плутанина в різних функціях імен призводить до хибного висновку міркування.

 3. Принцип взаємозамінюваності: якщо два імені мають одне й те саме предметне значення, то їх можна замінити у висловлюванні, причому значення істинності висловлювання не зміниться.

Приклад

Імена «Аристотиль» і «засновник логіки» мають одне й те саме предметне значення. Отже, якщо у висловлюванні «Аристотель жив у ІV ст.. до н.е.» замінити ім'я «Аристотель» на ім'я «засновник логіки», то нове висловлювання «Засновник логіки жив у ІV ст.. до н.е.» не змінить свого значення істинності: воно, як і перше висловлювання, залишиться істинним.