Список використаних джерел

1. HibbsM. WillSouthKoreaGoNuclear? [Електронний ресурс] / M.Hibbs // ForeignPolicy. – Режим доступу:http://www.foreignpolicy.com/articles/2013/03/15/will_south_korea_go_nuclear.

2. Dalton T. Reading Into South Korea’s Nuclear Debate[Електронний ресурс] // Pacific Forum CSIS. – Режим доступу:http://carnegieendowment.org/2013/03/south-korea-s-nuclear-debate/frdc.

3. Nuclear Posture Review. – Офіц. вид. – Washington, 2010.

4. Южная Корея попросит у США разрешения увеличить дальность баллистических ракет [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.utro.ru/news/2012/03/22/1035989.shtml.

5. Южная Корея купит у США 40 истребителей F-35 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lenta.ru/news/2013/11/22/f35/.

Сербіна К.¹

Криза концепції "великий близький схід"

Події, що відбуваються в 2011-2013 рр. в близькосхідному регіоні, при всій їх динамічності та суперечливості, адекватно вкладаються в реалізацію концепції так званого Великого Близького Сходу.

Вона була розроблена адміністрацією попереднього президента США, Дж. Буша-молодшого, а з 2009 р. взята на озброєння новим президентом, Бараком Обамою.

Мова йде про глобальний сценарій, який передбачає переформатування регіонального геополітичного простору. В окремих випадках мова може йти навіть про його фрагментацію.

Метою цього проекту є попередження появи на території Великого Близького Сходу окремих самостійних гравців і забезпечення за США та їх союзниками повномасштабного контролю над енергетичними ресурсами та маршрутами їх транспортування.

В географічному плані проект носить виключно розширювальний характер, з підключенням до нього багатих на природні ресурси країн Північної Африки, стратегічно важливих держав Південно-Східної Азії, аж до Індонезії та Філіппін.

США розпочали розробку своїх пріоритетів в регіоні Близького Сходу ще наприкінці Другої світової війни.

Експерти Національної розвідки США в оприлюдненій 2000 року доповіді "Глобальні тенденції-2015" рекомендували Білому дому розглядати в якості основних регіонів поставок енергоресурсів держави Латинської Америки і Західної Африки, оскільки імпорт енергоресурсів звідти є "в багатьох випадках більш надійним і стабільним порівняно з Близьким Сходом".

В цьому ж документі прогнозується, що "стратегічна значимість енергетичних ресурсів в найближчі роки (до 2015 р.) буде неухильно зростати". Саме цим чинником Національна розвідувальна рада США обумовлює "настільки сильне бажання контролювати регіон, незалежно від того, будуть США в майбутньому мати потребу в його ресурсах чи ні".

Вирішенню цього завдання на сучасному етапі мали сприяти операції США в Афганістані (2001 р.) та Іраку (2003 р.), які дозволили США зробити наступний крок до того, щоб "замкнути кільце" навколо Перської затоки і допомогли їм створити повноцінну військову базу в самому серці близькосхідного нафтоносного району – Іраку.

Саме цій країні відводилося центральне місце у здійсненні стратегії "просування демократії" в регіоні Великого Близького Сходу. Трансформація Іраку – це реалізація своєрідного "пілотного проекту" будівництва демократії та ринкової економіки в арабській країні для наступного поширення цієї моделі на увесь регіон Великого Близького Сходу.

Концепція Великого Близького Сходу була взята на озброєння республіканською адміністрацією Дж. Буша-молодшого. Але, в силу ряду причин, реалізувати її американці так і не змогли.

По-перше, всі спроби США "демократизувати" Великий Близький Схід вели тільки до посилення там нестабільності, фундаменталізму та тероризму.

По-друге, США не змогли створити в Іраку проамериканський режим, унаслідок чого до влади в країні прийшли представники шиїтської більшості, що призвело до суттєвого покращення ірано-іракських відносин.

По-третє, американська концепція "Великого Близького Сходу" не була підтримана ні урядами, ні народами країн Арабського Сходу, а також Ірану та Туреччини.

Єдина країна, яка не тільки підтримує цю концепцію, але й постійно "підштовхує" США до її реалізації – це Ізраїль, який вважає себе "острівцем прозахідної демократії серед автократичного арабського моря".

По-четверте, в реформуванні мав потребу не стільки Великий Близький Схід, скільки відносини між розташованими там країнами і США та Заходом у цілому. Чим більше США втручалися в справи Великого Близького Сходу, використовуючи політику подвійних стандартів і виступали гарантом деяких проамериканських режимів, тим швидше росли в регіоні антиамериканські відносини.

По-п’яте, на території пострадянського простору реалізацію цієї концепції сприйняли як продовження американської політики "кольорових" революцій і створення "контрольованого хаосу". Останнє, зокрема передбачає послаблення держав за рахунок їх поділу (дроблення) з метою створення повністю контрольованих режимів.

По суті, все це означає крах раніше запропонованої концепції "Великий Близький Схід". Однак США, на нашу думку, не збираються бачити очевидного факту. В цьому відношенні показовим є недавній виступ держсекретаря США Дж. Керрі. На його думку хвиля демократичних повстань на Близькому Сході і Північній Африці є "однією із самих знаменних подій нашого часу... повалення авторитарних режимів в Тунісі та Єгипті відкрило шлях до створення більш прозорого і відповідального уряду, і США відіграють вирішальну роль в забезпеченні цих демократичних перетворень".

Звичайно, підходи демократа Керрі до процесів, які відбуваються на Близькому Сході та в Північній Африці, більше виважені, ніж це робилося в часи Дж. Буша-молодшого.

Американці, скоріше всього, відмовилися від "реконструкції" Великого Близького Сходу. Однак на порядку денному як і раніше стоїть питання про його "демократизацію". Таким чином, для США концепція "Великий Близький Схід", хай і в зміненому вигляді, все ще зберігає свою актуальність.