12. Існує 2 форми державного устрою:

унітарна (або проста) та федеративна

(складна)

_ унітарна держава – проста єдина держава,

частинами якої є адмін.-територіальні одиниці,

що немають суверенних прав. Риси: єдине

громадянство, одна система законодавства,

єдиний центр державної влади, єдина судова

система, тощо. _федерація – складний держ.

устрій, для якого характерна наявність у складі

держав інших державних утворень. Ці держ.

утворення носять назву суб’єктифедерації.(США, канада.) Риси: двоканальнасистема податків, дворівнева система органівдерж. влади, дві системи законодавства(загальнофедеративна та суб’єктів), тощо._конфедерація – тимчасовий союз сувереннихдержав, які об’єдналися для певних цілей іспільно здійснюють низку напрямків держ.діяльності, при збереженні в інших питанняхповної самостійності. Особливостіконфедерації: носить добровільний характер,суверенітет належить кожній з держав,

відсутність єдиного громадянства і єдиної

території, збереження за державами

суверенітету в повному обсязі, тощо.

13. 1)Демократичний режим. Риси: наявність

легальної опозиції, політ. плюралізм,

децентралізація влади, свобода особи в

економ. сфері, та ін.Держава демократичної спрямованостіхарактеризується визнанням рівності і свободивсіх людей. Ліберально-демократичний режимхарактеризується плюралізмом у всіх сферахсусп. життя. В економ. сфері припускаєбагатопартійність, в духовній сферірізноманітність думок, переконань, поглядів. 2)Антидемократичний режим, він поділяється натоталітарний та _авторитарний. Тоталітарний.Риси: монополія на інформацію, злиттядержавного та партійного апарату,жорсткацентралізація влади, скасування МС,придушення людської індивідуальності. Він має3 різновиди: (комунізм, фашизм, релігійний

тоталітаризм). Авторитарний режим. Для нього

характерно: примушення і насильство; в політ.

життю допускається багатопартійність, але

опозиційні партії забороняються; влада еліти

необмежена законом; народ усунений від

управління державою тощо.

13. Форма державного режиму – порядок здійснення державної влади у певні способи, певними засобами і методами. Державний режим — це система заснованих на нормах права методів,способів та прийомів здійснення державної влади. Залежно від наявності та розвитку інститутівдемократії державний режим поділяють на демократичний та антидемократичний.Демократичний — це вид державного режиму, що характеризує такий порядок (стан) державного життя суспільства, при якому виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, котра гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини. Демократичний режим існує в наступних формах: 1. ліберально-демократичний, заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнанні свободи людини, її діяльності, забезпеченні рівності всіх перед законом; 2. консервативно-демократичний, побудований на переважному застосуванні таких принципів державного управління, які склались історично, отримали закріплення у свідомості суспільства, є характерними саме для цієї держави, що не бажає перейти до нових форм і методів державного управління; 3. радикально-демократичний, здійснюється шляхом постійного введення нових форм реаліції державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління. Антидемократичний — це вид державного режиму, який характеризує такий порядок (стан) державно-політичного життя суспільства, за якого не реалізується принцип розподілу влади, певною мірою (повністю або частково) порушуються права громадян, забороняється діяльність політичних партій, інших об'єднань громадян, існує можливість політичних репресій. Антидемократичний режим існує у таких формах: 1. Тоталітаризм — це режим, що характеризується відсутністю реальних прав і свобод громадян, всеохоплюючим репресивним примушенням громадян до виконання владної волі, яка не спирається на закон та контролює всі сфери суспільного життя; суворий контроль держави над усіма сферами суспільних відносин; нав'язування єдиної офіційної державної ідеології; відсутністю принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування; ігноруванням інтересів національних меншин; здійсненням диктатури однієї партії та забороною опозиції; монополії держави у сфері економіки, мілітарізація громадського життя; 2. Деспотія — форма режиму, яка характеризується зосередженням в руках однієї особи (деспота) всієї повноти влади з одночасною її централізацією, відсутністю політичних свобод і жорстокими методами утиску прав та свобод людини і громадянина. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду рабовласництва (наприклад, Стародавній Вавілон, Стародавній Китай тощо);3. авторитаризм - це вид режиму, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або групи осіб; безстроковим характером влади глави держави; звуженням політичних прав і свобод громадян та громадсько-політичних об'єднань, приниженням ролі представницьких органів влади; недопущенням політичної опозиції.

14. Механізм держави — це цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави. Ознаки механізму держави: 1) цілісність та ієрархія. Цілісність забезпечується єдиними принципами організації та діяльності державних органів і установ, єдиними цілями і завданнями. Ієрархія підпорядкування нижчих органів держави вищим; 2) первинними структурними частинами (елементами) є державні органи і установи, пов'язані між собою засадами субординації(підпорядкування) та координації (взаємозв’язку); 3) складається з людей, що спеціально займаються управлінням (законотворчістю, виконанням законів, охороною їх від порушень); 4) вінє тією організаційною і матеріальною силою (важелем), за допомогою якої держава досягає конкретних результатів. Функції всіх ланок державного апарату забезпечуються організаційними засобами та фінансовими коштами, а в необхідних випадках і примусовою дією; 5) за допомогою

механізму держави практично здійснюється влада і виконуються функції держави; 6) покликаний надійно гарантувати та охороняти законні інтереси і права громадян. Механізм сучасної держави відрізняється високим ступенем складності, різноманіттям складових його частин, блоків, підсистем. Структура механізму держави включає: 1) державний апарат (систему органів державної влади). Державний апарат співвідноситься з механізмом держави як частина і ціле, виступаючи як головний, системоутворюючий елемент механізму держави; 2)державні установи і підприємства, які владними повноваженнями (за винятком їхніх адміністрацій) не володіють, але виконують загальносоціальні функції у сфері економіки, освіти, охорони здоров'я, культури, науки тощо; 3)державних службовців (чиновників); 4)організаційні засоби і фінансові кошти, а також примусову силу, необхідні для забезпечення діяльності механізму держави. Побудова і діяльність механізму сучасної держави здійснюється на основі певних принципів, до яких належать: 1)принцип гуманізму, тобто пріоритетності захисту прав і свобод людини і громадянина в діяльності держави; 2)принцип розподілу влад у побудові та функціонуванні державного апарату; 3) принцип гласності в діяльності державного апарату; 4)високий професіоналізм державних службовців і компетентність державних органів; 5) принцип законності, тобто правових засад в діяльності всіх складових частин механізму держави; 6) принцип демократизму у формуванні та діяльності державних органів, що дозволяє враховувати різноманітні інтереси переважної більшості громадян. Механізм держави виступає основним суб'єктом здійснення державної влади. За допомогою державного механізму держава здійснює свої функції, здійснює вплив на стабілізацію та розвиток успільного життя, сприяє поглибленню демократії та організованості в країні.

15. Державна влада – це публічно-політичні відносини між державним апаратом і підвладними йому індивідами (їх об’єднаннями, соціальними спільнотами). Державна влада є різновидом політичної влади. Володіючи всіма її ознаками, державна влада має тільки їй властиві риси: 1) єдність 2) загальність; 3) універсальна репрезентативність 4)суверенність 5) організаційнеоформлення — державна влада відокремлена від суспільства, стоїть над ним, і матеріально втілена в державному апараті — системі взаємопов'язаних органів, що складаються з професійних управлінців. Частиною державного апарату є органи примусу (армія, поліція, органи контролю та нагляду, в'язниці тощо). Жодна інша влада не має у своєму розпорядженні подібних інструментіввпливу; Найважливішими характеристиками (властивостями) сучасної державної влади є легітимність, легальність і законність.

16. У сучасному світі розподіл влади — це принцип конституціоналізму, згідно з яким єдина державна влада поділяється на відносно незалежні та різні за функціями гілки -влади. Основні положення теорії розподілу влади: 1) розподіл влади закріплюється конституцією; 2) законодавча, виконавча і судова влада надаються різним людям і органам; 3) всі гілки влади є рівними й автономними, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою владою; 4) жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі; 5) судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо він суперечить конституції.

17. Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм. До основних елементів структури політичної системи належать: – держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм; – партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія. – громадські організації і рухи. Це соціальні групи, об'єднані певними інтересами, які не прагнуть до участі в діяльності органів державної влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони здоров'я, забезпечення належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо; Політична система суспільства покликана виконувати такі функції: – формування цілей та завдань суспільства; – розробка програм життєдіяльності суспільства згідно з інтересами керівних верств; – мобілізація ресурсів суспільства відповідно до певних інтересів; – забезпечення інтеграції всіх суспільних груп навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей, панівної ідеології та культури; – розподіл цінностей у суспільстві відповідно до інтересів, насамперед, панівних соціальних груп; – забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси. Типологія політичних систем: 1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи: тоталітарні; авторитарні; демократичні.

18. Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що постають перед суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності. Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об’єднань: 1)у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об’єднань – багато; 2)держава – організація всього населення, а громадські об’єднання – частини населення; 3)лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території; 4)лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами; 5)лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території, громадські об’єднання позбавлені цих ознак; 6)лише держава має монопольне право видавати юридичні норми, обов’язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об’єднанняприймають програми, статути. Поточні рішення, що мають внутрішньо організаційне значення; 7)лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки. Формувати загальнонаціональний бюджет; 8)лише держава є офіційною особою (представником народу) всередині країни і на міжнародній арені – суверенною організацією. Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя.

19. Громадянське суспільство - суспільство з високорозвиненого системою взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян, їх об'єднань, з реальним забезпеченням державою їх рівних можливостей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, спираючись на право і власну правосвідомість. Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку. Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно- культурної, інформаційної. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави характеризується тим, що їх не можна ні ототожнювати, ні протиставляти, тим більше відривати одне від одного. Вирішення проблеми їх співвідношення пов'язане з розумінням держави як невід'ємної підсистеми громадянського суспільства, в якому вона має власний сектор діяльності.

20. Соціальна відповідальність держави проявляється в тому, що воно виконує ряд найважливіших соціальних функцій: коригує стихійні процеси поляризації багатств, не допускає того, щоб соціальна диференціація в суспільстві перейшла допустимі межі. У соціальній політиці це означає пере розподіл (на основі закону) частини багатств для підтримки незаможних верств - у цьому полягає істотне значення соціальної держави; визначає прожитковий мінімум, який реалізує через встановлені закони про мінімальні розміри заробітної плати, пенсій, допомоги по безробіттю; - забезпечує громадянам певний комплект безкоштовних послуг у галузі освіти, охорони здоров'я, екологічної безпеки, доступності до культурних благ; створює мінімальні необхідні умови для соціального страхування. Виступаючи як суб'єкт соціального партнерства, держава виконує в необхідних випадках також свої адміністративні та інформаційні функції. Держава, наприклад, яка взяла на себе обов'язок розвивати підприємницьку культуру, здатне через засоби масової інформації, мистецтво та інші канали впливу наочно рекламувати підприємництво як благо для суспільства. Якщо в суспільстві культивується уявлення про те, що створення власної фірми - справа престижне і достойне, а на людину, який створив власну справу, дивляться з схваленням, бажаючих наслідувати його приклад знайдеться чимало. Саме держава, і тільки воно, об'єднує всіх громадян країни і здатне (з цієї причини) представляти їх спільні потреби, інтереси та цілі, висловлювати загальну волю народу, закріплювати її за допомогою законодавства та інших форм правотворчості, забезпечувати втілення її в життя, застосовуючи найрізноманітніші методи, аж до прямого примусу. Держава єдине і єдино уособлює собою "становий хребет" і одночасно форму ("обруч") суспільства. Прибери держава - і розвалиться суспільство на конкуруючі і борються між собою частини, загрузне в нескінченних суперечках, з'ясуванні відносин, затвердження кожним саме своєї "правди" в кривавих сутичках і навіть у громадянських війнах. Послаблюючи його регулюючу, законотворчу та правоохоронну функції, неможливо прийти до цивілізованого соціально - орієнтованого ринку. Місце держави у соціальному партнерстві визначається не тільки його загальноекономічними функціями і регулюючою роллю. Воно виступає в трьох іпостасях: власника, законодавця й арбітра (посередника). Держава продовжує залишатися великимвласником і роботодавцем. У цій якості держава через органи виконавчої влади виступає як рівноправна сторона переговорів, укладання угод з іншими суб'єктами соціального партнерства, регулювання соціально-трудових відносин. Далі, роль держави полягає, зокрема, у розробці відповідного трудового та соціального законодавства. В даний час правова база соціального партнерства в Росії слабка. Розвиваючи її важливо систематично впроваджувати норми міжнародного права, ратифікувати низку конвенцій МОП, які передбачають більш пільгові для працівників і роботодавців умови порівняно з існуючим російським законодавством. Держава повинна відмовитися від політичного маневрування і тиску відносно двох інших партнерів у системі "трипаратизму", передати останнім повноваження, які належать об'єднанням працівників і підприємців. Втручання держави в їх відносини представляється доцільним лише в тих випадках, коли тією чи іншою стороною трудових відносин порушується трудове законодавство; коли обидві конфліктуючі сторони не можуть виробити компромісного рішення; коли досягнутий компроміс завдає шкоди державним інтересам.

21. Демокра́тія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. Демократії притаманні такі форми: По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина. По- друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення. По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва). Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу.

22. У літературі визначилися три точки зору щодо співвідношення права та держави. Одна з них - етатистська ( державницька ) - ставить державу вище права, розглядає право, як елемент політики держави. Така позиція, як правило, притаманна тоталірним державам і позитивістському мисленню. Інша точка зору - ліберальна — віддає пріорітет праву перед державою, ґрунтується на прогресивних елементах природно-правової теорії, сприймає світові стандарти прав людини. Третя точка зору - інтегральна (прагматична). Вона полягає в тому ,що , з одного боку, держава відіграє важливу рольу формулюванні права і забезпеченні правопорядку в суспільстві, а, з іншого, право пов'язує державну владу, зобов'язує її дотримуватися правових приписів у всіх сферах діяльності, тобто вона орієнтує на формування правової держави. Право і держава кожного народу мають єдину соціально-економічну основу, у них однаково відбивається менталітет народу, його культура, свідомість. Держава впливає на право, а право впливає на державу.

23. Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави. Головні принципи правової держави такі: верховенство закону, його панування над усіма сферами життя; правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовимстандартам; пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено"; взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально- естетичними обов'язками; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу. Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування. Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді.

24. Різноманітні зв’язки права та особистості найповніше можуть бути охарактеризовані через поняття правового статусу. У найкоротшому вигляді правовий статус визначається в науці як юридично закріплене положення особистості в суспільстві. В основі правового статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальне становище людини у певній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його в законодавчі рамки. Структура правового статусу особистості: 1)Правові норми та принципи, що встановлюють цей статус; 2)Правосуб’єктність; 3)Основні права та обов’язки; 4)Законні інтереси; 5)Громадянство (або інше відношення до країни перебування – тбезгромадянство, іноземне громадянство або підданство); 6)Юридична відповідальність.

Серцевину, основу правового статусу особистості складають ії права, свободи та обов’язки, закріплені в конституції та міжнародно-правових актах. Набір правових статусів великий, але в теоретичному плані найбільш істотне значення мають три види. Загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається перш за все конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщень по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміна змісту цього статусу залежить від волі законодавця, а не відкожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, іноземних громадян, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, учителів, робітників, селян, інвалідів, учасників війни тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов'язки, пільги, передбачені поточним законодавством. Удосконалення цих статусів — одне із завдань юридичної науки. Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувана робота, інші характеристики). Він є «проекцією» загального і спеціальних статусів на конкретного індивіда, інакше кажучи, це сукупність персоніфікованих прав та обов'язків індивіда. Тверде знання кожним свого особистого статусу, своїх прав, обов'язків, відповідальності, можливостей — ознака правової культури, юридичної грамотності. Індивідуальний правовий статус є рухомим, динамічним, він змінюється разом з тими змінами, які відбуваються в житті людини. Розглянуті три види статусу співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов'язані та взаємозалежні, нашаровуються один на одного, на практиці нероздільні. Кожен індивід виступає одночасно в усіх вказаних статусах. Загальний правовий статус у всіх один, спеціальних статусів — багато, а індивідуальних рівно стільки, скільки індивідів.

25. Права людини — це права, нерозривно пов'язані із самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір пригнобленню. Ці права є невід'ємними, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини є невідчужуваними, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав вона вже не є людиною. Права людини належать кожному індивіду, незалежно від належності до громадянства тієї або іншої країни, расової або національної належності. Кожна людина є носієм природних, породжених самою природою людини прав. Права громадянина — це права члена державно організованого громадянського суспільства. Права громадянина є певною дискримінацією негромадян певної держави, оскільки вони не володіють цією групою прав. Під правами громадянина розуміють перш за все можливість брати участь в управлінні суспільними та державними справами: право на об'єднання в партії та громадянські організації, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам держави. Цілісність І взаємозв'язок прав людини і громадянина виявляються в тому, що права громадянина є різновидом прав людини (їх називають політичними правами людини). Звичайно права людини і Громадянина фіксуються в одному нормативно-правовому акті (наприклад, такою є французька Декларація прав людини і громадянина, конституції більшості сучасних держав). Унаслідок того, що всі права людини і громадянина рівноцінні та взаємопов’язані, вони однаковою мірою мають захищатися державою. Неприпустимою є зневага одними правами під приводом реалізації інших прав. Цілісність інституту прав людини і громадянина гранично точно виражена у Віденській декларації Всесвітньої конференції з прав людини 1993 р.: «Всі права людини універсальні,неподільні, взаємозалежні і взаємопов’язані. Міжнародне співтовариство маєставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою». До першого покоління належать переважно особисті та політичні права: право на свободу слова, на справедливий суд, вибір релігії. Інакше ці права називають негативними, оскільки вони закріплюють автономію особистості щодо держави, оберігають людину від свавілля з боку держави. До другого покоління належать соціально-економічні та соціально-культурні права, що гарантують рівність усіх членів суспільства: право на працю, освіту, право на відпочинок, на гідну винагороду за працю тощо. На відміну від прав першого покоління їх називають «позитивними», оскільки вони містять опис благ, які людина має право одержувати від суспільства. Третє покоління прав людини, або колективні права: право нації на самовизначення, право народу на розвиток, права жінок, дітей, біженців, національних меншин.

26. Гарантії прав і свобод людини тагромадянина - це система конкретнихзасобів, завдяки яким стає реальнимефективна реалізація громадянамисвоїх прав та свобод, їх охорона і захист у разіправопорушення, їх головне призначення полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони і захисту суб'єктивних прав та свобод. Система гарантій прав і свобод людини та громадянина є досить складною і розгалуженою. 1) За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії поділяються на: = загальні: o економічні - втілюються у багатоплановому функціонуванні економіки, в існуючій системі багатоманітності форм; власності - державної, колективної, приватної, комунальної та інших як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично, а також в економічній самостійності, що забезпечує юридичну рівність учасникам економічних відносин; o політичні - виступають головні принципи функціонування і устрою української держави, до яких належать принцип

народовладдя; принцип державного

суверенітету, що передбачає верховенство,

самостійність, незалежність, повноту і

неподільність державної влади; розподіл

владних повноважень між незалежними та

взаємопов'язаними гілками влади -законодавчою, виконавчою та судовою; o соціальні-виступає весь комплекс відносин і взаємозв'язків вільного громадянського суспільства. o ідеологічні - виявляються у загальному визнанні та сприйнятті загальнолюдських гуманістичних цінностей, ідей демократичної правової соціальноїдержави і громадянського суспільства,

верховенства права та соціальної справедливості. = спеціальні: oматеріальні – це передбачені нормативно-правовими актами найважливіші умови забезпечення охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, що мають загальнообов'язковий характер. O процесуальні - це встановлені законом засоби забезпечення прав і свобод людини та громадянина в процесі захисту цих прав і свобод під час відправлення правосуддя у разі їх незаконного порушення; o організаційно- правові - це передбачена законодавством організаційна діяльність державних органів та недержавних організацій по забезпеченню, охороні та захисту прав і свобод особи. O галузеві-це юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, що містяться у нормах права відповідних галузей права. 2) За сферою дії гарантій прав і свобод людини та громадянина поділяють на: - міжнародно-правові --є принципово новим типом гарантій прав і свобод для країн пострадянського блоку, адже через міжнародну Ізоляцію міжнародні гарантії на них не розповсюджувались. внутрішньодержавні - закріплюються в конституціях та інших нормативно-правових актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними і організаційними засобами. Під автономними гарантіями розуміють гарантії, зафіксовані в законодавстві складових частин федеративних держав. міжнародні стандарти прав людини - це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні

показники цих прав, до досягнення яких

заохочуються або ж зобов'язуються держави.

класифікація стандартів: 1) залежно від онтологічного статусу - номінальні (тобто

термінологічні, текстові) та фактичні. До перших належать "лише самі назви" прав і свобод

людини, котрі використовуються у найрізноманітніших міжнародних актах,

документах, а до других - зафіксовані у цих

джерелах змістовні та обсягові (кількісні)

показники таких прав і свобод; 2) за сферою дії

- всесвітні (загальнолюдські) та регіональні

(зокрема, континентальні); 3) за характером

обов'язковості впровадження - юридичні (тобто

такі, втілення яких є формально обов'язковим

для певних держав і може забезпечуватись

застосуванням міжнародних санкцій) та

морально-політичні (позбавлені формальної

обов'язковості).

27. Праворозуміння - це інтелектуальний

процес осмислення права, певне його

бачення, виражене в конкретних

концепціях про його сутність,форми

та функціонування. Це сукупність уявлень (або

знань) про те, що є таке право за своєю суттю та

змістом, яка мета його існування, яка його

соціальна сутність, соціальна цінність та

соціальне призначення для суспільства, у яких

формах існує та реалізується право. Сучасні

наукові концепції праворозуміння можна

звести до трьох підходів: 1) Ідеологічний або

природно-правовий; вихіднаформа буття права

— громадська свідомість; право — не тексти

закону, а система ідей (понять) про

загальнообов'язкові норми, права, обов'язки,

заборони, природні умови їх виникнення та

реалізації, порядок і форми захисту, яка є у

громадській свідомості та орієнтована на

моральні цінності. 2) Нормативний

(позитивістський): вихіднаформа буття права —

норма права, право — це норми, викладені в

законах та інших нормативних актах. При

такому підході відбувається ототожнення права

і закону. 3) Соціологічний: вихідна форма буття

права — правовідносини; право — порядок

суспільних відносин, який проявляється у діях і

поведінці людей. При такому підході правом

визнається його функціонування, реалізація.

Виникнення права — це складний і

багатоаспектний процес. За теологічною

теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.)

право було створено Богом і дароване людині

через пророка чи правителя. Воно виражає

волю Бога, вищий розум, добро і

справедливість. Представники теорії

природного права (Конфуцій,

Арістотель,Цицерон, Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.)

вважали, що природне право на відміну від

позитивного (встановленого з волі держави)

виникає як закон доброчесності, як право

справедливого розуму. Природне право

належить людині від народження, однак будь-

які закони (навіть закони природи) потребують

гарантій. Історична школа (Г. Гюго.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуваєспецифічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Психологічна теорія (Л.

Петражицький) пов'язувала витоки права з

різними проявами людської психіки

(індивідуальної або колективної). Марксистська

теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) спиралася на

історико-матеріалістичне вчення про

суспільство і суспільний розвиток. Генезис

права пов'язувався з класовою боротьбою.

Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на

свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а

в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля.

28.Поняття і ознаки права.Існує багато визначень поняття право: - право - система норм і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу та примусу. - право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та виступають регулятором суспільних відносин; та інші. Ознаками, що характеризують право є: 1) право встановлюється чи санкціонується державою; 2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані; 3) право є формально визначеним: - з формальної сторони кожна правова норма є тільки письмовою; - з визначеної сторони в нормі права закріплюється тільки один зміст, який не допускає подвійного тлумачення; 4) право характеризується нормативністю - воно складається із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів); 5) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин; 6) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини); 7) право діє у часі, просторі та по колу осіб: - дія права у часі означає, що правові норми набувають чинності одночасно із нормативно - правовим актом, змістом якого вони є. - дія права у просторі означає, що воно здійснює свій вплив на території держави; - дія права по колу осіб означає, що воно регулює відносини всіх осіб, перебуваючих на її території, а громадян України і за її межами. В той же час окремі особи усуваються від дії норми права у певних випадках

29.Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносиПоняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність: — цілісно-нормативний; — регулятивний, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових інтересів через формальне закріплення міри свободи, рівності та справедливості. Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). Цінність права - це його здатність бути метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань, бути комунікативним і погоджувальним соціальним інструментом. Основні аспекти цінності права: Власна цінність права - пов'язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності.; Інструментальна (службова) цінність права - виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов'язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів та інших соціальних благ. Історико-культурна цінність права - виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм, що вироблялися у процесі боротьби народів за свободу, демократію, права людини, її гідність, ставали спадкоємними та втілювалися у життя.

30.Функції права – це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вони поділяються на: - ідеологічно-виховну – право формує у людини певний

світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки; - регулятивна спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи інших галузях чи інститутах права; - охоронна функція – спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень; - примусова функція – виховання громадян. Принципи права – це закріплені у вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя. Визнаються наступні принципи: 1) Принцип гуманізму – домінування у формування функціонуванні правової системи невід’ємних прав і свобод людини.; 2) Принцип рівності громадян перед законом – всі громадяни рівні незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності; 3) Принцип демократизму – право законодавства адекватно відображать волю народу.; Принцип законності – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини; 5) Принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою.

31.Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин. Об'єктивність права визначається тим, що воно: — не залежить від волі та свідомості суб'єкта права; — не належить йому. Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави. Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи. Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно: — залежить від волі суб'єкта; — реалізується залежно від його бажання та належить йому. Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються: — спільними рисами; — відмінностями; взаємодією. Спільні риси: 1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер; 2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин; 3. Вони встановлюються державою; 4. Мають документальну форму закріплення; 5. Охороняються державою; 6. Мають визначений зміст та нормативний характер; 7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки. Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями: — об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам; — суб'єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

32.Правові аксіоми. Правові презумпції. Правові фікції.Правові аксіоми-це такі положення, які не потребують доказів.Правові презумції- це такі правові ідеї, які припускають їх істинні без доведення та припущення. Аксіомами є закон та встановлює крим.відповідальність. Зворотної сили немає. Правові фікції-загальновизнані і зафіксовані в нормах права припущення про існування певних явищ і процесів, тоді як насправді вони відсутні. Правові преюдиції, аксіоми, фікції виконують певну роль в організації, стабілізації і повноцінному функціонуванні правової системи суспільства.

33.Нормат-прав.акти,їх види і співвідношення.Нормати́вно-правов. а́кт — офіційний док. компетентних органів,що містить норми права забезпечувані державою і розрахований на неодноразове застосування. Ознаки: 1)приймається або санкціонується уповноваженим органом держави; 2)завжди містить нові норми права; 3)приймається з дотриманням певної процедури;4) має форму письмового акта-документа. За юрид.силою. нормат-прав.акт поділ на: закони та підзаконні акти.

33.Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою.

Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями: 1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти; 2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні; 3. За часом дії: постійні і тимчасові; 4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права; 5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень; 6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.; 7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо. Співвідношення: Спільним у нормативно-правових актів, актів застосування та актів тлумачення норм права є те, що: • у поєднанні вони утворюють так звану "тріаду" правових актів; • усі правові акти мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер; • усі види правових актів можуть походити від одних і тих самих органів та посадових осіб (парламенту, уряду, глави держави, міністерства тощо). Нормативно-правовий акт відрізняється від інших правових актів, зокрема актів застосування норм права та інтерпретаційних актів (актів тлумачення) тим, що: • нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, він поширює свою дію на всіх суб'єктів права, тоді як акт застосування має індивідуальну спрямованість, поширює чинність норми права на конкретну ситуацію, стосується конкретних осіб; • нормативно-правовий акт призначений для багаторазового використання, а акти застосування мають одноразову чинність; • акт застосування норм права та інтерпретаційний акт приймаються на основі нормативно-правового акта; тощо…

34. Норма права - це загальнообов'язкове

правило поведінки, сформоване в

суспільстві відповідно до визнаної в ньому

справедливоїміри свободи і рівності

та формально визначене і забезпечене

державою з метою регулювання, охорони та

захисту суспільних відносин. Ознаки норми

права: Соціальні:1) за внутрішнім змістом є

зразком відносин, що складаються в суспільстві

відповідно до об'єктивно існуючої соціально

визнаної справедливої міри свободи і рівності;

2) є правилом поведінки, що впорядковує

відносини між людьми, коригує їх зв'язки,

надає їм компромісно-комунікативного

характеру; 3) витікає з природних

невідчужуваних прав і свобод людини,

незалежно від того, чи вони закріплені в

конституції і законах, чи ні. Юридичні: 1) є

юридично значущим способом регулювання,

охорони і захисту конкретних суспільних

відносин - вводить нове правило, фіксує

найтиповіші соціальні процеси і зв'язки;

впливає на суспільні відносини з метою

подолання конфліктів, недоведення до них; 2)

регулює невизначену кількість суспільних

відносин; 3) є загальнообов'язковою для

учасників правового спілкування, на яких вона

розрахована; слугує керівництвом до дії, не

підлягає обговоренню з огляду на доцільність;

4) має визначену структуру - складається із

взаємопов'язаних елементів: гіпотези,

диспозиції, санкції; разом з іншими нормами

утворює систему права; 5) є результатом

владної діяльності держави - встановлена або

санкціонована нею; тощо.. Види: 1)Норми

права за функціями права: регулятивні,

охоронні, захисні. 2) За характером диспозицій,

що містяться в них, регулятивні норми

поділяються на: Дозвільні - вказують на

можливість здійснювати певні дії; наділяють

суб'єктів певними правами. ; Зобов'язувальні -

вказують на необхідність здійснювати певні дії;

накладають на суб'єктів певні обов'язки.;

Заборонні - вказують на необхідність

утримуватися від вчинення певних дій;

встановлюють заборони.; Охоронні норми

права - правила поведінки, що визначають

умови застосування до суб'єкта права

попереджувальних заходів державного впливу

в конфліктних ситуаціях; Захисні - правила

поведінки, що визначають державне

реагування на порушення закріплених у нормах

права суспільних відносин; 3) Норми права за

предметом правового регулювання: за

галузями права - норми конституційного права;

норми адміністративного права; норми

кримінального права; норми цивільного права;

норми трудового права; норми екологічного

права та ін.; за інститутами права - норми

спадкового права; норми адміністративної

відповідальності тощо. 4) Норми права за

методом правового регулювання: імперативні -

містять категоричні веління держави

здійснювати чітко означені дії, не допускати

ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і

обов'язків суб'єктів.; диспозитивні -

установлюють варіант поведінки, але

дозволяють сторонам регульованих державою

відносин самим визначати права та обов'язки в

окремих випадках. Норми права за характером

психологічного впливу на особистість:

рекомендаційні - надають варіанти бажаної з

погляду держави поведінки суб'єктів права.;

заохочувальні - встановлюють форму і міру

заохочення за схвалюваний державою і

суспільством варіант поведінки суб'єктів, що

полягає в сумлінній і продуктивній праці.

35. Право і мораль — це засоби соціального

нормативного регулювання, що взаємно

доповнюють один одного, вони мають

спільні риси, а саме: 1) є різновидами соціальних норм; 2)мають спільну мету — упорядкування суспільних відносин, встановлення і підтримання порядку в суспільстві; 4) є правилами поведінки

загального характеру; 5) обумовлені

матеріальним і духовним розвитком

суспільства, прихильністю людей до ідеалів

свободи і справедливості; 6) певним чином

встановлюються, закріплюються та

гарантуються. Водночас норми права і норми

моралі мають відмінні ознаки: 1) за

походженням — норми права встановлюються,

санкціонуються або визнаються державою, а

норми моралі формуються поступово у

свідомості людей, на основі їх уявлень про

добро і зло, справедливе і несправедливе

тощо; 2) за формою зовнішнього виразу —

норми права закріплюються у нормативно правових актах, а норми моралі, як

правило, не мають письмової форми і

виступають у формі суспільної думки, у вигляді

понять, ідей, принципів тощо; 3) за сферою дії

— норми права регулюють найбільш важливі

суспільні відносини, які піддаються правовому

впливу, а норми моралі регулюють практично

всі суспільні відносини; 4) за ступенем

деталізації — норми права є деталізованими

правилами про належну, бажану і заборонену

поведінку, а норми моралі не містять точних

правил і мають більш абстрактний характер;5)

за способом забезпечення — норми права

забезпечуються, охороняються і захищаються

примусовою силою держави, а норми моралі

забезпечуються внутрішнім переконанням та

силою громадського впливу.

36. Єдність права і звичаю полягає в тому, що:

по-перше, вони є різновидами соціальних

норм, які створюють в сукупності цілісну

систему нормативного регулювання і через це володіють деякими загальними рисами, в них єдина нормативна основа; по-друге, право і звичай переслідують одні і ті ж цілі і задачі — впорядкування і вдосконалення суспільного життя, внесення в нього організуючих начал, розвиток і збагачення особи, захист прав людини,затвердження ідеалів гуманізму,

справедливості; по-третє, в права і звичаю один

і той же об'єкт регулювання — суспільні

відносини, вони адресуються до одних і тих же

людей, шарів,груп, колективів; їх вимоги багато

в чому співпадають; тощ Відмінніособливості даних явищ полягають внаступному: 1) Право і звичай розрізняються перш за все за способами їх встановлення, формування. Як відомо, правові

норми створюються або санкціонуються

державою і лише державою, нею ж

відміняються, доповнюються, змінюються. По-

іншому формується звичай. Його норми

створюються не державою безпосередньо, і

вони взагалі не є продуктом якоїсь спеціальної

цілеспрямованої діяльності, а виникають і

розвиваються спонтанно в процесі практичної

діяльності людей.; 2) Право і звичай

розрізняються по методах їх забезпечення.

Якщо право створюється державою, то воно

нею і забезпечується, охороняється,

захищається. Інакше забезпечуються норми

звичаю, які спираються не на силу державного

апарату, а на силу громадської думки.

Порушення звичаєвих норм не тягне за собою

втручання державних органів. 3) Право і звичай

розрізняються за формою їх виразу, фіксації.

Якщо правові норми закріплюються в

спеціальних юридичних актах держави,

групуються по галузях і інститутах,

систематизуються для зручності користування

до відповідних кодексів, статутів, що становлять

в цілому об’ємне і розгалужене законодавство,

то норми звичаю не мають подібних чітких

форм виразу, не враховуються і необробляються, а виникають і існують в свідомості людей — учасників суспільного життя. Їхня поява не пов'язана з волею законодавців або інших осіб.. тощо..

37. Спільні риси релігії і права: як нормативні

регулятори, право і релігія виникають в

результаті розпаду первісних мононорм; є

нормативними, переважно

формалізованими; мають ієрархічну систему

джерел; мають організаційно-інституційні

утворення; забезпечені можливістю настання

відповідальності за порушення їх приписів.

Релігійні норми як обов'язкові правила

поведінки віруючих містяться в таких відомих

історичних пам'ятниках, як Старий Заповіт,

Новий Заповіт, Коран, Талмуд, Сунна, Священні

книги буддизму, а також в поточних рішеннях

різних зборів, колегій, зібрань духівництва,

керівних структур церковної ієрархії. Як відомо,

церква відокремлена від держави, але вона не

відокремлена від суспільства, з яким зв'язана

загальним духовним, етичним, культурним

життям. Вона здійснює могутній вплив на

свідомість і поведінку людей, виступає

важливим стабілізуючим чинником. Всі

представники релігійних організацій,

об'єднань, конфесій, які існують на території

України, керуються при здійсненні ними

конституційного права на свободу совісті як

своїми внутрішньорелігійними правилами і

переконаннями, так і чинним законодавством

України. Церква поважає право, закони,

встановлений в державі порядок, а держава

гарантує можливість вільної релігійної

діяльності, що не суперечить принципам

суспільноїморалі ігуманізму.

38.Корпоративні норми — це правила поведінки, по яких живуть і діють різні громадські організації, рухи, об'єднання, асоціації, фундації, центри, союзи і

інші утворення недержавного характеру. Ці правила містяться у відповідних статутах, рішеннях, положеннях, програмах, інших документах вказаних структур. Корпоративні норми тісно пов'язані з правовими, особливо тими, які визначають порядок реєстрації і діяльності громадських організацій і об'єднань. Специфіка корпоративних форм багато в чому залежить від специфіки тої або іншої організації, а різноманіття форм — від різноманітності норм громадської самодіяльності громадян. Корпоративні норми — один з видів соціальних норм, вони входять в загальну нормативно-регулятивну систему суспільства. Норми громадських організацій регламентують в основному їхні внутрішні питання і відносини.

39.Право і політика традиційно розглядаються як явища тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені. Достатньо сказати, що переважаюча частина всієї внутрішньої і зовнішньої політики будь-якої держави реалізується через право, закони, а останні, у свою чергу, виступають виразниками і провідниками цієї політики. Якщо ж мати на увазі такий правовий акт, як Конституція, то вона, як відомо, закріплює основи, принципи, цілі, напрями державної політики, фіксує і гарантує політичні права і свободи громадян, їх участь в державному і суспільно-політичному житті країни. Конституція є політико-юридичним документом. Політичні норми — це правила поведінки численних і різноманітних суб'єктів політики, учасників політичного процесу, політичних відносин. Ці норми містяться в різних політичних маніфестах, програмах, рішеннях, заявах, деклараціях, статутах політичних партій і рухів.

40.Норма права - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання суспільних відносин, що забезпечується примусовою силою держави. Норма права характеризується ознаками: - норма встановлюється чи санкціонується державою; - норма є загальнообов'язковою; - норма є формально визначеною; - норма регулює певні суспільні відносини, що є типовими, які неодноразово повторюються; - норма діє у часі, просторі та по певному колу осіб; - норма має свою структуру, тобто внутрішню побудову; - норма розрахована на регулювання невизначеної кількості суспільних відносин; - норма забезпечується державним примусом. Норма права має свою структуру, тобто внутрішню побудову - нерозривно зв'язані між собою її складові частини: - гіпотезу; - диспозицію; - санкцію. Під гіпотезою розуміють частину правової норми, в якій визначені умови, конкретні життєві обставини, з настанням яких норма права може бути реалізована. Під диспозицією розуміється частина правової норми, в якій визначене саме правило поведінки, конкретизуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правового відношення, що регулюється нормою. Під санкцією розуміється частина правової норми в якій визначена міра юридичної відповідальності, що може бути застосована до особи, яка порушила диспозицію забороняючого змісту.

41.Класифікація норм права — це їх поділ на окремі види за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні суспільних відносин. 1) За суб'єктами правотворчості розрізняють норми, що приймаються громадянським суспільством у процесі проведення референдумів, та норми, що приймаються державою шляхом діяльності спеціально створених структур, до повноважень яких належать законотворчі та правотворчі функції. II. Залежно від способу об'єктивації розрізняють звичаєві, гетерономні та автономні. Звичаєві норми не встановлюються певними суб'єктами, виникають поступово, відображаючи суспільні відносини, які формуються та набирають соціально значимого характеру. III. За юридичною силою норми класифікують на законодавчі, що вміщуються у тексті закону та мають вищу юридичну силу, і норми підзаконних актів, які приймаються державно-владними структурами на основі, на виконання і відповідно до закону. IV. За предметом правового регулювання розрізняють норми конституційного, адміністративного, цивільного, трудового, сімейного, земельного, фінансового, кримінального права та ін. VI. За функціями у процесі впливу на суспільство: а) регулятивні, що регулюють поведінку суб'єктів права шляхом надання їм певних прав чи покладання обов'язків. б) охоронні норми спрямовані на регламентацію засобів юридичної відповідальності та засобів захисту суб'єктивних прав. в) спеціалізовані норми мають доповнюючий характер, не є підставою виникнення правовідносин і забезпечують дію регулятивних і охоронних норм. XI. За методом правового регулювання розрізняють: — імперативні норми — категоричні приписи, що мають чітко обов'язковий характер та безпосередньо визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин, не надаючи можливості обрати варіант поведінки. — диспозитивні норми надають можливість суб'єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права і обов'язки. XII. За сферою дії розрізняють норми: — загальної дії, що поширюються на всю територію держави і на всіх суб'єктів; — обмеженої дії, що мають певні межі, обумовлені територіальними, часовими та суб'єктивними факторами; — локальні норми, що діють у межах окремих державних, громадських чи приватних структур; тощо.

42.Співвідношення норм права. Норми права закріплюються у статтях нормативно-правових актів. Формулюючи тексти статей, законодавець використовує різні способи викладення елементів норм права.х класифікація здійснюється за такими ознаками: 1. За повнотою викладення норм права:• прямий (повний) спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені всі структурні елементи норми права, тобто норма права та стаття нормативно-правового акта за обсягом збігаються — у такій статті міститься одна норма права;• відсильний спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені не всі структурні елементи певної норми права, але в ній вказується, в якій статті цього ж нормативного акта викладений елемент норми, якого бракує. У цьому випадку норма права в повному обсязі міститься у кількох статтях цього нормативного акта;• бланкетний спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені не всі структурні елементи певної норми права, але з цієї ж статті випливає, що елемент, якого бракує, викладений в іншому нормативно-правовому акті. У такому випадку норма права в повному обсязі міститься як у статті цього нормативно-правового акта, так і в статті іншого нормативно-правового акта.2. За рівнем узагальнення:• абстрактний спосіб — зміст норми розкривається загальними, абстрактними, неіндивідуалізованими поняттями;• казуїстичний (казуальний) — зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, ознак та ін.

43.Система права та структ.елементи. Система права-це об’єктивно зумовлена внутр..структура права,що склад. із взаємопов’язаних норм логічно розподілених по галузях,підгалузях та інститутах. Ознаки:1.Об’єктивна зумовленість.2.Органічна цілісність, єдність і взаємозв’язок правових норм. 3.Структурна різноманітність.4. Поєднан динаміки і стабільності. Галузь-це впорядкована сукупність правових норм, які регулюють певний вид схожих сусп.відносин, специфічним методом правового регулювання.(фінансове право, адмін.тощо)

44.Предмет і методи правового регулювання як критерії розмежування галузей права..В основі поділу права на галузі та інститути лежать два критерії: 1) предмет правового регулювання; 2) метод правового регулювання. Вони і виступають системоутворюючими факторами. Під предметом розуміється те, що регулює право, тобто певні види суспільних відносин. Останні являють собою складну, багатоаспектну категорію. У структуру предмета правового регулювання входять наступні елементи: а) суб'єкти - індивідуальні та колективні; б) їх поведінка, вчинки, дії; в) об'єкти навколишнього світу, з приводу яких люди вступають у взаємовідносини один з одним і до яких виявляють свій інтерес; г) соціальні факти , виступаючі безпосередніми причинами виникнення або припинення відповідних відносин. Предмет в даному випадку - це все те, що підпадає під дію правових норм. Під методом розуміються певні прийоми, способи, засоби впливу права на суспільні відносини. Від методів в значній мірі залежить ефективність правового регулювання, досягнення висунутих при цьому цілей. Предмет є головним, матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, оскільки він має об'єктивний зміст, зумовлений самим характером суспільних відносин і не залежить в принципі від волі законодавця. Метод же служить додатковим, юридичним критерієм, так як похідний від предмета.

45.Інститу́т пра́ва — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Конституційне право - сукупність правових норм, що регулюють правове положення особи, основи організації суспільного і державного ладу, системи органів держави і місцевого самоврядування, механізми здійснення державної влади. Адміністративне право - система правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються в ході забезпечення органами виконавчої влади і органами МС реалізації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі здійснення ними управління соціально-економічним і адміністративно-політичним розвитком. Цивільне право - система правових норм, що регулюють майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини й особисті права та охороняють особисті права суб'єктів права шляхом створення умов для оцінки і відшкодування заподіяної шкоди в майновому еквіваленті. Кримінальне право - система правових норм, що охороняють від злочинних зазіхань права і свободи людини і громадянина, конституційний лад, усі види власності, установлюють міру кримінальної відповідальності за їх вчинення. Сімейне право — це система правових норм, які регулюють особисті та майнові відносини, пов'язані з перебуванням у шлюбі та спорідненістю фізичних осіб. Метод регулювання — диспозитивний. Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням землею. Тощо.. Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певного виду.

46.Матеріальне право - сукуп. норм, яка безпосередньо регулює сусп. відносини. Процесуальне право – сукуп. норм, яка регулює діяльність із реалізації матеріальних норм. Таким чином, матеріальне і процесуальне право співвідносяться як зміст і форма правового регулювання. Процесуальні правові норми служать формою втілення в життя :змісту норм матеріального права. Матеріальні регулятивні норми, встановлюючи суб'єктивні права та юридичні обов'язки, формують позитивну поведінку своїх адресатів. Публі́чне пра́во— це сукупність правових норм різних галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних інтересів за допомогою переважно імперативного методу регулювання. Привáтне пр́аво — це сукупність правових норм різних галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання. У сучасній юридичній літературі до галузей публічного права відносять конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, галузі процесуального права, до галузей приватного права — цивільне, сімейне, кооперативне, господарське, банківське тощо.

47."Джерело права" і "форма права" взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні. Поняття "джерело права" вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному). Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм; Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб'єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм; Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів як суб'єктів формування і встановлення права. Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб'єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні: нормативно-правовий акт; нормативно-правовий договір; міжнародно-правовий акт; правовий прецедент (судовий і адміністративний); правовий звичай; правова доктрина (доктринальний текст);

48.Правовий звичай – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті. правовий прецедент – це не просто рішення конкретної ситуації, а рішення, яке має юридичну силу, здатне спричинити за собою певні наслідки. Юридичний або правовий прецедент можна розділити на два види: судовий і адміністративний. До адміністративного прецеденту можна віднести всі рішення, прийняті органами виконавчої влади щодо запропонованих ними справах, де прийняті рішення стають правилами, підлягають застосуванню в аналогічних ситуаціях. До судового прецеденту можна віднести всі рішення, прийняті судом за певної справи, застосування якого використовується не тільки в конкретному розгляді, але і в аналогічних справах. Нормативний договір – це угода, що містить правила, які покликані регулювати поведінку не тільки безпосередніх його учасників (сторін), а й інших суб’єктів.

48.Правовий звичай.Юридичний прицедент.Нормативний договірПравовий звичай – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті..

Головним чином розрізняють два види правових звичаїв:Міжнародні.Внутрішньодержавні. Правовий прецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. залежно від органу, що постановив рішення, розрізняють судовий або адміністративний прецедент. Нормативно-правовий договір — це двостороння або багато­стороння угода, яка містить норми права. За рівнем, на якому вони укладаються:

• міждержавні;• міжурядові;• відомчі.За кількістю сторін:• двосторонні;• багатосторонні.

За об'єктом регулювання:• політичні;• економічні;• зі спеціальних питань.

49.Релігійно-правовий текст - акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею. Правова доктрина - акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розробляються вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлюються суспільством, та підтримуються державою. Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

50.Закон у широкому розумінні – це встановлені державою загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу, що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України. Закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається в особливому порядку та має вищу юридичну силу. Ознаки закону: приймається органом законодавчої влади; приймається народом; регулює найважливіші суспільні відносини; приймається в особливому порядку; має вищу юридичну силу. Види законів: За юридичною силою: конституція, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони.; За предметом галузевого регулювання: конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальні, фінансові, цивільно-процесуальні; За часом функціонування: постійні, тимчасові; За юридичною формою вираження: конституція, кодекс, основи законодавства.

51 . Під законний нормативно-правовий акт — це документ, який видається компетентним органом або посадовою особою на підставі закону, відповідно до нього, для конкретизації та виконання законодавчих приписів та містить норми права. Підзаконність цих актів не означає їх меншу юридичну обов'язковість. Вони мають необхідну юридичну силу, але вона не має всезагальності та верховенства, притаманної законам. Класифікацію підзаконних нормативно-правових актів можна здійснювати за такими критеріями: ). За суб'єктами видання: акти нормативного характеру законодавчого органу (постанови); акти глави держави (укази, розпорядження); акти уряду (постанови, розпорядження); акти керівників міністерств, центральних органів виконавчої влади (накази, рішення, вказівки); акти органів місцевого самоврядування (рішення, нормативні ухвали); акти адміністрації підприємств, установ, організацій (нормативні накази, інструкції) тощо. 2) Залежно від характеру норм (первинні чи вторинні): • містять первинні норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання: — акти глави держави; — акти (постанови) нормативного характеру законодавчого органу; — акти (постанови і розпорядження) уряду; • містять вторинні норми, які розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання; 3) За юридичною силою: загальні — поширюються на всю територію та населення держави, наприклад постанови уряду; відомчі — поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів; місцеві — чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці; локальні — регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників

52.Дія нормат-прав.актів у часі, в просторі і за колом осіб. Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону. Закон набуває юридичної сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.Закони починають діяти: 1)З моменту ухвалення2)З моменту опублікування; 3)З часу, який позначено в самому законі;4)З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію. В Україні, як правило, початок дії закону визначається у спеціальній постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної умови ссссссссссссссссссс5)Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування. Закони мають бути опубліковані не пізніше ніж через 15 днів після їх підписання і ухвалення до виконання ПрезидентомУкраїни;6)Закони(рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк. Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування. Закони втрачають дію:1)після закінчення строку, на який вони були ухвалені;2)у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;3)у разі прямого скасування даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом 4)у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого питання, а старий формально не скасований.Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною. Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним суверенітетом. Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим - на власну територію в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією Автономної Республіки Крим. Екстериторіальна дія нормативно-правов. акта регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території. На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований:1)громадяни держ;

2)іноземці;3)особи без громад. (апатриди);4) особи з подвійним громадянств.;Види законів у дії за колом осіб:1)Загальні;2) Спеціальні 3)Виняткові.

53.Правоутв і правотворчість. Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянськ сусп,зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормат-прав актів. Загальні принципи правотворчості - незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:1. Гуманізм,(формування нормат-правов актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини) 2)Демократизм, (вираження в ньому волі народу,) 3)Гласність(інформування населення про нормат.-прав.акти); 4)Законність(прийняття нормативно-правових актів законним шляхом); 5)Науковість; проведення проект. нормат. актів незалежної наукової експертизи;6)Системність-системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

Спеціальні принципи: 1.оперативність;2.поєднання динамізму істабільності;3.старанніст і скрупульозність підготовки нормат.актів 4.професіоналізм 5.техніко-юридична досконалість 6.урахування місцевого досвіду -

54.Види правотворчості. Види правотворчості як громад сусп, так і держави можна класифікувати за різними критеріями.Основний вид правотворчості - правотворчість державних органів і посадових осіб.Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:1.Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).У правотворч. України головну роль відіграє законодавчий орган держави - Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію.2.Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).Правотворчість інших державних органів України здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.За функціональним призначенням розрізняють:1.поточну правотворчість - пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин; 2.правотворч для систематизації нормативних актів - систематизовану, головним чином кодифікаційну правотворчість.

55.Законодавчий процес і його стадії. Законодавчий процес – це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій – самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.Законодавчий процес має низку стадій:І. Передпроектна стадія.1. Законодавча ініціатива – внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами і особами. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово.ІІ. Проектна стадія.1.Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроектних робіт. 2.Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадянських організацій, вчених-юристів і т.д. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках – винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій та ін; б) на всенародне обговорення.

ІІІ. Стадія ухвалення законопроекту.

Ухвалення законопроекту в результаті голосування і підготування необхідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховною Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України . IV. Засвідчу вальна стадія. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) у встановлені конституцією строки (в Україні – 15 днів). V. Інформаційна стадія. 8. Промульгація закону – це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. 9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону – друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях.

56.Систематизація нормативно-правових актів. Систематизація законодавства - це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.Систематизація законод. здійснюється двома основними способами - шляхом інкорпорації і кодифікації.Інкорпорація - це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику - у хронологічному, алфавітному, предметному або будь-якому іншому порядку. Кодифікація законодавства - це спосіб систематизації, який полягає у змістовній переробці і погодженні певної групи юридичних норм (пов'язаної спільним предметом регулювання) та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті. Завжди має офіційний (правотворчий) характер.

57.Система законодавства. Система законодавства – цілісна сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що являють собою зовнішній вираз системи права. Розрізняють три основних види структурної організації законодавства: галузеву, субординацій ну і федеративну.1.Галузева (горизонтальна) –нормативно-правовий акт, галузевий інститут, підгалузь, галузь, правовий комплекс (комплексна галузь).2.Субординаційна (вертикальна) –зумовлено різною юридичною силою нормативно-правових актів3. Федеративна –розглядається як організаційний принцип, що виходить із федеративної форми державного устрою, який передбачає наявність двох основних рівнів законодавства федеративного (загальнодержавного) та законодавства суб’єктів федерації. Система права і система законодавства –два аспекти однієї суті, які виступають як зміст і форма. Система права –це внутрішня організація та побудова права, система законодавства –це зовнішня форма виразу та закріплення нормативного матеріалу, сукупність правових джерел. Проте, це не просто сукупність, а логічно об’єктивно та суб’єктивно зумовлене поєднанням компонентів (джерел, форм права) на принципах субординації та координації. Одним із принципів формування системи законодавства є також принцип врахування реальних потреб, що виникають у процесі державного управління. Система права і система законодавства –не тотожні поняття. Між ними існують деякі відмінності, що дають можливість стверджувати про їх відносну самостійність.

58.Тлумачення норм права) - це розумова інтелектуальна діяльність суб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).Тлумачення норм складається з двох елементів:- з’ясування – розкриття значення юридичних норм «для себе»;- роз’яснення – розкриття значення юридичних норм «для інших». Способи (методи) тлумачення - це сукупність прийомів аналізу правових норм, розкриття їх змісту (значення) з метою практичної реалізації. Розрізняють такі способи (методи) тлумачення:1) філологічне (граматичне, текстове, мовне;2) системне тлумачення 3) історико-політичне тлумачення 4)Логічне тлумачення 5)Спеціально-юридичне тлумачення

59. Суб’єкти тлумачення норм права.суб'єкт - особа або орган, що дає це тлумачення. Тлумачити норми права можуть всі суб'єкти права. Суб'єктами тлумачення норм права є органи законодавчої і виконавчої влади, судові і прокурорські органи, юридичні і фізичні особи. Офіційне тлумачення (за сферою дії):1. нормативне - офіційне роз’яснення, яке невіддільне від правової норми, поширюється на широке коло суспільних відносин – необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться: автентичне; легальне (делеговане).2. казуальне (індивідуальне) - казус (випадок) – офіційне роз’яснення, обов’язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться; має місце там, де в процесі правозастосування ставиться за мету роз’яснити норму, щоб правильно вирішити справу.1.судове 2.адміністративне Неофіційне тлумачення1.Професійно-правове: доктринальним; компетентно-юридичним 2. Компетентно неправове 3. Повсякденне

60.Види юрид.тлум.за обсягом. Розрізняють три способи тлумачення за обсягом. Буквальне (адекватне) тлумачення - це роз'яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права відповідає буквальному тексту, тобто «літері» закону. «Дух» і «літера» закону збігаються..Поширювальне тлумачення - це роз'яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права ширше за її буквальний текст; «дух» закону ширше за його «літери». Наприклад, дійсне значення поняття «втрата», яке міститься в Законі України «Про заставу», треба розуміти ширше, ніж буквальне значення цього слова: це і загибель, і саморуйнування, і всі інші випадки припинення існування даного предмета. Або інший приклад: «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» - це нормативне розпорядження не вказує на народних засідателів, однак на них, як і на суддів, поширюється принцип незалежності.Обмежувальне тлумачення - це роз'яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права вужче за її текстуальний вираз; «дух» закону вужче за його «літери». Наприклад, відповідно до Закону України про шлюб і сім'ю «повнолітні діти зобов'язанні утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них», однак цей обов'язок не може поширюватися на дітей, хоча і повнолітніх, але непрацездатних.

61. Акти офіційного тлумачення норм права-правові акти-док, прийняті уповноваженими органами, що містять роз'яснення змісту норм права або порядку їх застосування та мають обов'язкову силу для всіх, хто застосовують норми, котрі роз'ясн..Ознаки:1) розкриває зміст правових норм, виражених у приписах відповідного юридичного акта; 2) діє в єдності з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться; залежить від нього;3) є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз'яснюються;4) не виходить за межі норми, що роз'яснюється;5) в ієрархії юридичних актів слідує за актом, положення якого розтлумачено;6) приймається лише нормотворч чи спеціально уповноваженими суб'єктами;7) маг спеціальну письмову форму вираження акта-документа 8) діє у просторі відповідно до простору дії витлумаченої норми права.За суб'єктами та обов'язковістю розрізняють такі акти тлумачем: акти нормативного і акти казуального тлумачення Акти нормативного тлумачення: 1) акти автентичного тлумачення - видаються тим самим уповноваженим нормотворчим суб'єктом, який прийняв лайни нормативно-правовий акт; 2) акти леї автентичного тлумачення - вилаються нормотворчим суб'єктом, якому офіційно делеговані повноваження щодо тлумачення норм права. Акти казуального) тлумачення:1) акти судового тлумачення - мотивувальна частина рішення суду; 2) акти адмін тлумачення - акт про скасування вищим органом незаконного акта або рішення. Класифікація: за формою вираження: усні і письмові; за формою документа: постанови, рішення, ухвали, роз'яснення, висновки, інформаційні листи та ін.; за юридичною природою: інтерпреційні акти нормотворчих органів (постанови Верховної Ради); акти право-застосовних органів (прокуратури, суду тощо);o за галузевою належністю норми, яка тлумачитися: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;o за структурними елементами норми, яка тлумачиться: акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції.

62. Реалізація норм права - втілення правових норм і принципів у правомірній поведінці суб'єктів права, у їх практичній діяльності. Ознаки:1) правомірність дій, тобто їх відповідність нормам права);2) соціальна корисність дій - їх спрямованість на задоволення приватних і публічних потреб та інтересів суспільства і людини;3) процедурний характер дій, регламентованість нормами права процесу діяльності суб'єктів права;4) вольовий характер дій, тобто їх усвідомлення, находження аргументів на користь балансу між суб'єктивними інтересами і нормами; настанова на дії, що відповідають нормам і принципам права;5) забезпеченість державою процесу і результату реалізації права. Форми реаліз.за складністю і спрямованістю дій суб\єкта: проста, безпосередня (без участі держави) - додержання, виконання, використання(додержання (заборон) - стримування від дій, заборонених юридичними нормами, суворе додержання встановлених заборон; виконання (обов'язків) - вчинення активних дій, що наказуються нормами права, в інтересах правомочної сторони, виконання обов'язків; використання (дозволів) - використання можливостей, наданих правовими нормами, здійснення суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу); ;складна, опосередкована (за участю держави) – застосування.Форми реалізації норм права залежно від кількості суб'єктів: індивідуальна та колективна. Форми реалізації норм права залежно від ступеня активності: активна - суб'єкт права здійснює активні дії; пасивна - суб'єкт права утримується від здійснення певних дій. Форми реалізації норм права залежно від порядку реалізації: добровільна і примусова. Форми реалізації норм права залежно від визначеності у часі:1) негайна;2) тривала строкова3) тривала безстрокова.

63. Правозастосування - це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.Ознаки застосування норм права. 1). Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. 2)Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. 3)Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.4)Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.5)Здійснюється на основі норм права.6)Має юридично оформлений характер - завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним актом.7)У своїй результативній частині завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини. Функції застосування норм :1). індивідуального правового регулювання - видання конкретизованих та індивідуалізованих владних приписів;2).правового забезпечення - забезпечує видання індивідуалізованих владних приписів дотримання, виконання і використання норм права, слугує способом організації фактичної поведінки з реалізації права.

64.Стадії та вимоги застосування права. Порядок застосування норм права може бути простим і складним. є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини ККУ).Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:1)встановлення фактичних обставин

справи;2)встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм);3)вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення. Вимоги до застосування норм права - юридичні правила, за допомогою яких правозастосовний орган втілює в життя принципи права.Правозастосовний орган керується такими вимогами:1.Законності. а)при вирішенні справи ґрунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;б)діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;в)завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; 2. Обґрунтованості:а)виявляє всі факти, що стосуються справи;б)ретельно і неупереджено) вивчає факти, визнає їх достовірними;в)відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи. 3. Доцільності.а)у межах змісту норми обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;б)при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно - з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;в)зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.4. Справедливості:а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому

65. Прогалини в позитивному праві і способи їх усунення та подолання. Прогалини у праві — це повна чи часткова відсутність у чинному законодавстві необхідних юридичних норм. У процесі аналізу наявності прогалин у праві повинні бути враховані два

основних фактори: 1) фактичні обставини повинні знаходитись у сфері правового регулювання; 2)відсутність у законодавстві норми права, яка б регулювала дані фактичні обставини. Прогалини у праві можуть бути усунені шляхом їх ліквідації чи подолання. Усунення прогалин має місце у процесі правотворчої діяльності шляхом прийняття нових норм права. Подолання прогалин

можливе у процесі правозастосовчого процесу за допомогою застосування аналогії. Інститут

аналогії закону не застосовується в адміністративному та кримінальному праві. Аналогія права —

це вирішення конкретної юридичної справи на основі загальних принципів права (справедливості,

рівності перед законом та судом тощо).

66Акти застосування права:поняття, ознаки, види. Акт застосування норм права - це індивідуальний правовий акт-волевиявлення, що встановлює на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відпов конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа .Ознаки акта застосування норм,права,такі.1Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.2.Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою,силою,держави.3.Адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим,,індивідуальним.4Поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію, вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.5Має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт. Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, описову, мотивувальну і результативну частини.6Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених осіб.Види актів застосування норм праваЗа формою зовнішнього вираження: 1)письмовий акт.а)окремий документ. б)резолюція за матеріалами справи .2)усний акт); 3конклюдентний акт - акт дії.За способом,прийняття:колегіальні;одноособові.За суб'єктами прийняття:акти парламенту;акти глави держави;акти виконавчих органів;рішення загальних судів;акти арбітражу;акти нотаріату;акти прокурорського нагляду;акти місцевих органів влади;акти керівників підприємств, військових частин тощо;акти уповноважених органів громадських організацій тощо.За юридичною формою: укази; постанови;розпорядження;накази;ухвали;протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.За функціями у правовому регулюванні: 1.регулятивні - офіційно підтверджують або визначають права та обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм);2охоронні - встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм).За галузевою належністю:1кримінально-правові;2адміністративно-правові;3цивільно-правові та ін. (крім процесуальних).За юридичними наслідками:правовстановлюючі , правоприпиняючі, правозмінюючі; правоскасовуючі За значенням у юридичному процесі:1основні акти, що містять завершене рішення у справі;2допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів..За характером індивідуальних,велінь:дозвільні,зобов’язуючі,заборонні.

67.Правовідносини:поняття,ознаки та види. Правові відно́сини — врегульовані нормами права,суспільні відносини,

учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.ОЗНАКИ: 1)Суспільні відносини.2) Ідеологічні відносини.3) иступають юридичним виразом економічних,політичних, сімейних та інших відносин.4) Виникають, припиняються або змінюються на основі

правових норм.5) Суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами іюридичними обов'язками.6) Взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітковизначена.7) Вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників.8) Охороняються державою, як

і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають.ВИДИ: Відносні — в яких реалізація суб'єктивних прав однієї особи можлива лише через виконання обов'язків іншою особою. Абсолютні — засновані на можливості безпосереднього використання суб'єктом своїх суб'єктивних прав без втручання інших суб'єктів у сферу його діяльності. За предметом правового регулювання поділяються на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін.За функціональним призначенням:1)Регулятивні.2) Охоронні. За часом дії розрізняють: Довгострокові правовідн тривають певний час (визначений або невизначений), відносини,що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва або договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізка і припиняться одразу після виконання учасниками своїх прав і

обов'язків (при укладенні договору залізничного перевезення)

68.Суб`єкти та об`єкти правовідносин: Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у

конкретному право відношенні. Суб'єктами правовідносин можуть бути:1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;2) юридичні особи: державні органи,

установи і організації, суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні

організації;3) територіальні громади та інші спільності: трудові і навчальні колективи, нація, народ;4) Автономна республіка Крим;5) держави;6) міжнародні організації. Для того, щоб особа стала учасником правовідносин, вона повинна бути право суб'єктною, тобто вона повинна володіти певною правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю. Об'єктами правовідносин єбудь-які блага, у зв'язку з якими у суб'єктів виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Об'єктами правовідносин можуть бути:1) особисті немайнові блага (життя, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, особиста недоторканість, честь і гідність особи, ділова репутація тощо);2) майнові блага (право власності, майнові права та обов'язки тощо);3) результати інтелектуальної діяльності (твори науки, винаходи, твори літератури і мистецтва, інші результати творчої діяльності);4) певні дії суб'єктів;5) результати певних дій суб'єктів. Об'єктами правових

відносин можуть бути як матеріальні так і духовні блага, а також будь-яка діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правовими нормами.

69.Суб*єктивне право і юридичний обов*язок. Суб'єктивне право - вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб'єкта права, встановлена юридичними нормами для

задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм суб'єктивного права є правомочний. Зміст суб'єктивного права виражається через такі правомочності: 1)

правомочність на власні позитивні дії, або право позитивної поведінки правомочного суб'єкта, тобто можливість самого суб'єкта фактично чинити і юридично значущі дії;

2) правомочність на чужі дії (правовимагання), або право-вимагання відповідної поведінки від

правозобов'язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків.; 3) правомочність домагання (праводомагання), або право звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного права з боку

зобов'язаної особи. Це право приводить у дію апарат держави - примус, якщо інша сторона не

виконує своїх обов'язків. Праводомагання є продовженням права-вимоги і найважливішою

гарантією виконання певних обов'язків; 4) правомочність на користування соціальними благами

(правокористування) на основі певного суб'єктивного права (наприклад, право покупця

користуватися купленим товаром на власний розсуд). Юридичний обов'язок - вид і міра належної

(або необхідної) поведінки суб'єкта права, що встановлена юридичними нормами для

задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм юридичного

обов'язку є правозобов'язаний. Зміст юридичного обов'язку складається з елементів, що є

конкретними юридичними вимогами до правозобов'язаної сторони: 1) здійснювати певні дії (активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки). 2) реагувати на законні вимоги правомочної сторони їх виконанням. 3) нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлінного їх виконання, тобто такого, що суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неустойку за невиконання умов договору).4) 4) не заважати у правомочній стороні користуватися благом, яке вона отримала по праву - це зобов'язання не перешкоджати контрагенту. Законний інтерес (інтерес, охоронюваний законом) - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та

виражається в можливостях суб'єкта права користуватися конкретним соціальним благом, а іноді звертатися по захист до компетентних державних органів або громадських організацій - з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним. Ознаки законного інтересу: 1) його правова природа укладена в юридичному дозволі (можливості), що закріплений в законі чи

випливає з його змісту та відповідає принципу "дозволено все, що прямо не заборонено законом"; 2) спрямований на задоволення потреб, що не суперечать суспільним відносинам;3) виражається в можливості суб'єкта користуватися конкретним соціальним благом; 4 ) передбачає можливість у деяких випадках звертатися по захист до компетентних органів держави чи до громадських організацій; 5) не має обов'язку, який би відповідав йому та який би задовольняв його (на відміну

від суб'єктивного права).

70.Юридичні факти. Фактичний склад. Юридичні факти — це конкретні життєві

обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Ознаки юридичних фактів:1) полягають у наявності або відсутності певних явищ матеріального світу;2)маютьконкретний зміст, існують у певному місці і часі;3)несуть інформацію про стан суспільних відносин,

що входять до предмета правового регулювання;4)мають зовнішній вираз: абстрактні поняття, думки, духовне життя людини не можуть бути юридичними фактами;5)зафіксовані у встановленій

законодавством процесуальній формі;6)прямо або опосередковано передбачені нормами

права;7)викликають передбачені законом юридичні наслідки.Функції юридичних фактів

• функція залучення суб'єкта права до правовідносин; • функція породження правосуб'єктності, її набуття або виникнення (наприклад, з народженням дитини виникає громадянство; для створення підприємства необхідна реєстрація). Фактичний (юридичний) склад - це система юридичних фактів і юридично значущих умов, необхідних для настання правових наслідків, які передбачені гіпотезою норми права. Ознаки фактичного складу:1) складається з елементів - юридичних фактів і юридично значущих умов; 2) елементи передбачені нормою права; 3) між елементами, які не є однозначними, існує тісний

системний зв'язок; 4) являє собою складну систему, у якій відбувається послідовне

нагромадження елементів у певному порядку внаслідок взаємодії фактичних і юридичних

відносин;. 5) лише в сукупності елементів (останнім елементом є правозастосовний акт, договір) настають правові наслідки; 6) може стати елементом більшої за масштабом системи юридичних фактів - у межах інституту права, галузі права, публічного чи приватного права, системи права.

71.Правомірна поведінка,її ознаки та види. Правомі́рна поведі́нка — це вольова поведінка

суб'єкта права (дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Ознаки правомірної поведінки: 1) є суспільне корисною (необхідною і бажаною) соціальною поведінкою.2) не суперечить нормам і принципам права, будь яка суспільне корисна поведінка є правомірною, тобто не лише відповідає нормативним приписам законів, але і не суперечить загальнолюдським цінностям.3) має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей.4) зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації права — дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні

(посадовими особами).5) спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах(правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою

правовідносин.6) охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.

ВИДИ: Правомірну поведінку можна класифікувати. Класифікація може здійснюватись на основі різних підстав:I. Залежно від суб'єктів розрізняють:— правомірну індивідуальну поведінку;— колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів).II. Залежно від об'єктивної сторони розрізняють:— активні дії;— бездіяльність. III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють:— дотримання;— виконання;— використання;— застосування. IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють:— юридичні акти;— юридичні вчинки.

V. Залежно від суб'єктивної сторони розрізняють:— соціально активну поведінку, яка

характеризується високим ступенем активності суб'єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов'язків, у межах правових норм;— законослухняну поведінку — це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості

суб'єктів;— конформістську поведінку — це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб'єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;— маргінальну поведінку, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;— звичну поведінку, яка є різновидом діяльності суб'єктів, ввійшла у

звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.

72.Правопорушення,ознаки і види. Правопорушення — це суспільно небезпечне винне проти¬правне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність. До основних ознак правопорушення належать: 1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза

спричинення таких наслідків за¬конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом);2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездія¬льності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властиво¬сті особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть висту¬пати як підстави юридичної відповідальності;

3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегу¬льовані чинним законодавством не вважаються правопорушен¬ням;

4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчинено¬го суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умис¬лу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа по¬винна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;

5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом

психічного здоров'я усвідомлює харак¬тер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також мо¬же нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа по¬винна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші об¬ставини), то не буде і правопорушення;

6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачаєть¬ся певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального харак¬теру;7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами. Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тіль¬ки фізичні особи, а й держані органи та громадські організації, але во¬ни не можуть бути суб'єктами злочинів.Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психі-чне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчине¬не правопорушення.

73.Юридичний склад правопорушення — це сукупність ознак правопорушення в єдності його об’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення даного діяння правопорушенням. Об’єктом правопорушення є суспільні відносини,

охоронювані правом.Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права й інтереси суб’єктів права, державний і суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність, здоров’я людини. Суб’єктом правопорушення визнається деліктоздатна осудна особа, що досягла визначеного законом віку.Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним ставленням особи до свого вчинку та його наслідків. Розрізняють дві основні форми вини: навмисність (умисел) і необережність. Навмисність буває прямою і непрямою. Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру свого діяння, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно

небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідківі свідомому допущенні їх.

74.Зловживання правом та об`єктивно протиправне діяння.Причина правопорушень.

Зловжива́ння правом (суб'єктивним) — особливий вид юридично значущої поведінки, яка полягає у соціально шкідливих учинках суб'єкта права, у використанні недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального типу поведінки, що суперечить цільовому призначенню права. Зловживання своїми правами полягає у недобросовісному їх здійсненні. Термін «зловживання правом» у його буквальному розумінні означає використання права заради зла у тих випадках, коли уповноважений суб'єкт володіє суб'єктивним правом, діє в його межах,

але наносить яку-небудь шкоду правам інших або суспільству в цілому. Наприклад, член родини наймача житлового приміщення, зловживаючи своїм правом, без якихось причин не дає згоди на обмін, звужуючи тим самим права інших членів родини. Причини правопорушень – це соціальні

явища різного рівня, що призводять до їх вчинення на масовому, груповому та індивідуальному рівнях у будь-якій відносно самостійній сфері суспільства. Основні види чинників правопорушень

(залежно від свідомості особи): 1) чинники суб'єктивного характеру - обставини, що залежать від особи: низький рівень правосвідомості і правової культури, правовий нігілізм, омани в оцінній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, неповага до права і закону; незнання приписів закону; негативний вплив на свідомість інформації про криміналізацію економіки); 2) чинники об'єктивного характеру - обставини, що не залежать від особи: конкретні

суперечності в суспільстві, прояв суспільної кризи, хиткість соціального становища, безробіття, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства, розрив між багатими і бідними

шарами населення; 3) чинники об'єктивно-суб'єктивного характеру - обставини, що лише певною мірою залежать від особи: недоліки в нормотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, зловживання владою, слабка діяльність правоохоронних органів (наприклад, однакове ставлення до всіх видів власності обов'язково вимагає вживання однакових заходів щодо їх захисту) та ін.

75.Юридична відповідальність,її ознаки,підстави та види. Юридична відповідальність поділяється

на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою. Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні

правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на

останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового,

організаційного характеру за скоєне правопорушення.

76.Мета,принципи і функції юридичної відповідальності. Під метою юридичної відповідальності розуміють ті основні ре¬зультати, яких прагне досягти держава, притягуючи правопорушника до відповті. Метою юридичної відповідальності є: 1.охорона правопорядку; 2.захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб від незаконних посягань; 3.виховання правопорушника, тобто вплив на його свідомість з метою недопущення ним повторного вчинення проступку (злочину); 4.профілактика правопорушень, тобто вплив на інших осіб для запобігання правопорушенням з їхнього боку. Основними функціями юридичної відповідальності є: 1) каральна (штрафна, репресивна) 2) правовідновлювальна (компенсаційна) 3) попереджувально-

виховна (превентивна). Принципи юридичної відповідальності — це законодавчо сформульовані положення та ідеї, що визначають підстави, порядок і межі юридичної відповідальності. 1) принцип законності. 2) принцип невідворотності. 3) принцип своєчасності відповідальності. 4)принцип гуманізму. 5) принцип справедливості. 6) принцип відповідальності правопорушення та

покарання. 7) принцип обгрунтованості відповідальності. 8) принцип доцільності відповідальності.

77.Юридичний процес,його ознаки,стадії,види. Юридичні процедури. Юридичний процес (від лат. processus - рух уперед) - урегульований процесуальними нормами порядок діяльності

компетентних державних органів, що виражається в системі їхніх процесуальних дій з підготовки,прийняття і документування юридичних рішень загального й індивідуального характеру. Ознаки юридичного процесу:1) різновид соціального процесу, що притаманний будь-якій юридично значущій діяльності; 2) має юридичну природу, його призначення - провадження юридичнихсправ (правопорушення, спори про право, скарги й ін.); 3) регламентується процесуальними

нормами національних і міжнародних актів, на основі яких здійснюється; 4) є владною діяльністю уповноважених суб'єктів - компетентних органів і посадових осіб; 5) складається з процесуальних

стадій - сукупності процесуальних дій, пов'язаних найближчою метою; 6) має на меті прийняття юридичних рішень загального (нормативні акти) або індивідуального (правозастосовні акти) характеру; 7) фіксується, як правило, у документально оформлених правових актах різними

технічними засобами.

78.Правосвідомість,її структура і функції.Деформація правосвідомості. Правосвідомість — це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, оцінок і установок, що виражають ставлення людей і соціальних спільнот до чинного, минулого і бажаного права. Структура правосвідомості:1) правова психологія — переживання, почуття, настрої, звички, стереотипи, які виникають у людей у зв'язку з правовими нормами і практикою їх реалізації2) правова ідеологія — ідеї, теорії, погляди, які відображають та оцінюють правову реальність.Правова свідомість виконує ряд основних функцій а саме:1) гносеологічна (пізнавальна) функція, яка передбачає накопичення знань про право і осмислення правових явищ;2)регулятивна функція, яка реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, котрі виступають специфічним регулятором

3)оцінна функція, яка передбачає оцінку правових явищ: Деформація правосвідомості — це спотворене уявлення про цінність права. Існує кілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш небезпечним з яких є правовий нігілізм.Правовий нігілізм — це деформація правосвідомості, для якої характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа, соціальна спільнота, суспільство в цілому.

Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище — правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розуміють фетишизацію права, перебільшення реальних можливостей його впливу на долю особистості та суспільства

Правовий інфантилізм як різновид деформації правосвідомості відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в достатньому їх рівніОсновні напрями боротьби з деформаціями правосвідомості:

1)підвищення загальної та правової культури громадян;2)удосконалення.законодавства;3)профілактика правопорушень;4)зміцнення законності і правопорядку;5)повага і всебічний захист прав особи;6)ліквідація негативних явищ у сфері державної владиПравова демагогія, характерна для осіб, які володіють правовими знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і використовують право винятково в своїх особистих, часто антисуспільних інтересах.

79.Рівні і види правосвідомості. Правосвідомість є системою взаємопов’язаних компонентів, серед яких виділяють: 1)знання про право як регулятор суспільних відносин; 2)уявлення про власні права і свободи, обов’язки, відповідальність, а також види діяльності, регульовані правом; 3)установки на здійснення юридично значущих дій.

Рівні правосвідомості буденна правосвідомість — масові уявлення і настрої людей з приводу права, що виникають на основі життєвого досвіду й уривчастих, несистематизованих правових знань професійна правосвідомість — знання, переконання, традиції, почуття професійних юристів. Вона формується внаслідок отримання спеціальної професійної підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері наукова правосвідомість — ідеї, поняття, концепції,що виражають теоретичне освоєння права. Воно властиве науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. Види правосвідомості за суб'єктами: індивідуальна — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда. групова — відображає ставлення до права, його оцінку соціальних груп суспільна — виражає ставлення до права всього суспільства

Розвиток правосвідомості певною мірою зумовлений чинним правом. А й саме право залежить від правосвідомості як на рівні правотворчості, так і на рівні правореалізацїі.

80.Правова культура та її структура. Правова культура є частиною загальної культури і зумовлена соціальним, духовним, політичним, економічним ладом суспільства Належно від носія правової культури розрізняють: 1) правову культуру особистості; 2) правову культуру професійної групи; 3) правову культуру суспільства Правова культура особистості — це якісний правовий стан особистості, що включає знання і розуміння індивідом права, повагу до нього, а також його дії відповідно до нього.

Структура правової культури особистості:

ідеологічний елемент — знання і розуміння права, психологічний елемент — повага до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності поведінковий елемент — переконання в необхідності діяти відповідно до розпоряджень правових норм, Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави право як вираз загальнолюдських і національних цінностей культура правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності державних і недержавних органів і посадовців, високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні правова інформованість населення, правомірність як відповідність явищ соціального життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права. Правова культура суспільства — це система загальнолюдських і національних цінностей, досягнутих суспільством у правовій сфері, що характеризують рівень його правового прогресу. Структура правової культури суспільства

81.Правове виховання,його мета,форми і методи. Правове виховання — це постійний, систематичний вплив на індивідів і суспільство в цілому з метою формування у них правової культури. Мета правового виховання конкретизується через окремі його завдання: 1)засвоєння індивідами правових знань, тобто знань законодавства, знань своїх прав і обов'язків; 2)підвищення авторитетності права у свідомості індивідів; 3)формування чіткої орієнтації на правомірну поведінку. Суб'єктами правового виховання виступають як інститути держави, так і інститути громадянського суспільства: сім'я, трудові колективи, об'єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, політичні діячі, викладачі, журналісти тощо.Форми правового виховання: 1)правове навчання — полягає в передачі, накопиченні і засвоєнні правових знань у школі та інших навчальних закладах. правова пропаганда — полягає в розповсюдженні правових ідей і правових вимог серед населення за допомогою публікацій юридичної літератури і ЗМІ юридична практика — сприяє передачі юридичної інформації, знань за допомогою участі людей у процесі,перш за все правозастосовчої діяльності безпосередня реалізація права. Юридичні дії, здійснювані індивідом самостійно самовиховання — пов'язане з особистим досвідом, самоосвітою

Методи правового виховання — це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких отримуються правові знання, уміння і навики, формується повага до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи правового виховання — переконання, заохочення, позитивний приклад, примус і покарання. 1.Правова соціалізація

— це засвоєння новим поколінням принципів, норм, установок, цінностей права, що забезпечують адаптацію особистості до існуючих правових цінностей, законодавства і практики його застосування. Розрізняють три форми правової соціалізації за допомогою научення — полягає в придбанні елементарних правових знань і засвоєнні відповідних норм.

шляхом передачі досвіду — відбувається в результаті осмислення власних помилок і подій свого досвіду, а також життєвого досвіду навколишніх людей1)«символічна» соціалізація — ґрунтується на власних абстрактних уявленнях людини про право, державу, країну, націю.Соціалізація може бути прямою і опосередкованою. При прямій правовій соціалізації зміст установок, яких набуває особистість, мають конкретний і адресний характер щодо тих або інших правових явищ або відносин. При опосередкованій правовій соціалізації індивіда виробляються установки, які впливають на його поведінку в державно-правовій сфері, але не пов'язані безпосередньо з конкретними ситуаціями (наприклад, формування почуття поваги до влади, закону, авторитету держави). Правова соціалізація визначається багатьма чинниками: психологічними, економічними, політичними, релігійними, культурними. Кожна цивілізація несе із собою специфічні риси соціалізації взагалі та правової соціалізації зокрема.

82.аконність та її принципи.Гарантії законності. Законність — це режим суспільно-політичного життя, що заснований на правовому характері його організації і виражається у вимозі точного, строгого і неухильного дотримання і виконання чинних правових актів усіма суб'єктами права.Сутність законності полягає в добросовісному і неухильному дотриманні і виконанні всіма суб'єктами права діючих законів, яке й забезпечує стан правомірності суспільних відносин. Мета законності в демократичній державі полягає в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Засоби і методи реалізації вимог законності повинні носити правовий характер. Єдність сутності, мети і засобів реалізації вимог законності виражається в категорії правозаконності. Принципи законності є основними ідеями, що розкривають зміст законності як стани правомірності суспільних відносин, законоподібності поведінки індивідів:принцип верховенства закону принцип єдності законності, принцип загальності законності, принцип рівності всіх перед законом, принцип гарантованості основних прав і свобод людини, принцип взаємозв'язку законності і демократії. принцип доцільності, принцип невідворотності відповідальності, Гарантії законності— це система умов і засобів, що забезпечує процес реалізації законності.Загальні умови впливають на формування законослухняної поведінки особи побічно, створюючи передумови для зміцнення режиму законності.економічні політичні духовні соціальні Спеціальні (юридичні) засоби забезпечення законності — це сукупність умов і засобів, закріплених в чинному законодавстві, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності, дотримання і захист прав і свобод особистості.досконале і повне законодавствозасоби попередження правопорушензасоби виявлення правопорушень засоби припинення правопорушень засоби захисту і відновлення порушених прав Загальні умови і спеціальні (юридичні) засоби забезпечення режиму законності мають існувати і функціонувати в комплексі, у взаємозв'язку один з одним процесуальні гарантії гарантії правосуддя заходи юридичної відповідальності.

83.Правопорядок і громадський порядок.Проблема формування світового правопорядкуПравопорядок — це заснований на праві стан впорядкованості і організованості суспільного життя, що склався в результаті здійснення режиму законності. Правопорядок є метою і одночасно підсумком, результатом правового регулювання Ознаки 1)правопорядок — це результат проведення в життя принципу законності та інших принципів права; 2)змістом правопорядку є правомірна поведінка суб'єктів права; 4)правопорядок забезпечується державою.

громадський порядок є станом врегульованості суспільних відносин, заснованим на реалізації всіх соціальних норм і принципів Правопорядок і громадський порядок співвідносяться як частина і ціле Світовий правопорядок — це система суспільних планетарних відносин, що формуються на основі загальногуманістичних і природно-правових засад і функціонують відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного і внутрішньодержавного права. Світовий правопорядок — це результат узгодження інтересів держав і народів. Кожна держава є самостійним суверенним утворенням і будує свої взаємини з іншими учасниками на

Реальний характер світового правопорядку забезпечується наявністю і функціонуванням мережі міжнародних організацій планетарного і регіонального масштабу. Перш за все, це (ООН) створена в 1945 р.,. її статутні цілі: 1підтримувати міжнародний мир і безпеку;2)розвивати дружні відносини між націями 3)здійснювати міжнародну співпрацю у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру 4)бути центром для узгодження дій націй у досягненні цієї загальної мети.

84. Правове регулювання, його межі, способи і типиПравове регулювання — це упорядкування суспільних відносинздійснюване державою за допомогою права і сукупності правових

засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.Типи: 1.Загально-дозвільний - тип правового регулювання, що ґрунтується на

загальному дозволі ("дозволено все, окрім того, що прямо забороненозаконом"), у межах якого закон установлює заборони на здійснення

конкретних дій та перевагу стимулювальних засад перед обмежувальними.2. Спеціально-дозвільний- тип правового регулювання, що ґрунтується назагальній забороні ("заборонено все, окрім прямо дозволеного законом"), у

межах якого закон встановлює конкретні дозволи.Межі правового регулювання - межі владно-вольового впливу держави в

особі її органів на суспільні відносини, поведінку людини. Вони відокремлюють галузь правового від неправового, встановлюють рамки

поширення права, визначають характер впливу права на свідомість і діяльність людини; обумовлюються як самою матерією права, так і

особливостями відносин, що регулюються, інтересами держави і суб'єктів

права, рівнем культури і цивілізованістю суспільства, економічними,

культурно-національними, релігійними та іншими факторами. Способи правового регулювання (правові способи) - прості правові

явища, укладені у правовій нормі чи комплексі норм і призначені для впорядкування поведінки суб'єктів суспільних відносин. Основні способи правового регулювання: o дозволи - надання особі права на власні активні дії чи

бездіяльність, тобто свободи вибору варіанта поведінки (вчиняй, як вважаєш за потрібне); результати дозволів - суб'єктивні права;

o зобов'язання (веління) - покладання на особу обов'язку певної активної поведінки (чини тільки так); результати зобов'язань - юридичні обов'язки активного типу; o заборони - покладання на особу обов'язку певної пасивної

поведінки, утримання від вчинення якихось дій під загрозою настання відповідальності (тільки так не чини); результати заборон - юридичні

обов'язки пасивного типу.

85. Механіз правового регулювання та його стадії Механізм правового регулювання - це узята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок Основні ознаки (риси) механізму правового регулювання такі: 1. Є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його

правова діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншим видами механізму соціального регулювання, переплітається з ними. 2. Будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища

правової дійсності: - засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, рішення

судів тощо, об'єктивовані в правових актах);

- способи (дозволяння, зобов'язування,заборона);

- форми (використання, виконання, додержання, застосування). 3. Становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у

взаємозв 'язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як годинний механізм), виконує специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин і

результат функціонування механізму в цілому.

4. Є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається в стадіях, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою цілісність

правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства,

рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає вприведенні в дію необхідних елементів правової системи, забезпеченні їх"роботи". Від механізму залежать ефективність правового регулювання,

відповідність поведінки учасників суспільних відносин розпорядженнямюридичних норм, їх рух до задоволення своїх інтересів.Стадії правового регулювання:- стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначеннязмісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав,

обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізмправотворчості). Наприклад, дія цього механізму в контексті отриманнявищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у

законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не

вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вишу освіту. Для цього

потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.- виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникненняправовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт

(система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичнихнаслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).