2.2. Характерні особливості професійно-фахового та національно-демографічного положення інтелігенції

Суттєвим доповненням до соціальною портрета інтелігенції кінця ХІХ — початку XX ст. мають бути деякі кількісні та якісні характеристики її внутрішньої структури. Капіталістичний розвиток півдня Росіїускладнював цю структуру, збільшував номенклатуру інтелектуальних професій, поглиблювавспеціалізацію. Розвиток машинобудування, залізниць, гірничої промисловості вимагав збільшення кадрів технічноїінтелігенції; розгалуження кредитно-банківської системи, посилення ролі фінансового капіталу, розвиток торгівлі загострювали потреби суспільства в кваліфікованих працівниках комерційнофінансових спеціальностей. Запровадження нової техніки на виробництві вимагало підвищення загального культурного рівня працюючого населення, що, в свою чергу, обумовлювало зростання педагогічних кадрів. Отже, об'єктивні потреби суспільства полягали в тому, щоб швидко збільшувати кадри інтелігенції, особливо її професійні загони, які безпосередньо були пов'язані з прогресивним розвитком країни. Однак суспільно-політичний устрій Російської імперії, численні феодальні пережитки в економіці гальмували нормальний розвиток інтелігенції в цілому і окремих її професійних загонів зокрема [47, c. 51].

Система вищої освіти була зорієнтована, головним чином, на обслуговування потреб воєнно-феодальної держави. Класична університетська гуманітарна освіта мала за мету підготовку кадрів длявищих ешелонів чиновництва. Низький рівень розвитку спеціальної вищої освіти не давав можливості задовольняти потреби постійно зростаючого виробництва в кваліфікованих кадрах. До того ж, значна частина їх знову-таки перекачувалась до адміністративно-управлінського апарату. На початку століття в країні фактично не було вищої фінансової, кооперативної освіти. Тільки у 191Зр. відкрилися комерційне училище у Харкові, комерційний інститут у Києві, які готували фахівців економічних спеціальностей, а також Харківські виті комерційні курси. У 1910 р. був заснований Київський кооперативний інститут. Однак кадрова проблема, як і раніше, залишалася надзвичайно гострою.

Професійно-фахове відтворення інтелігенції, його характер у цілому не відповідали потребам швидкого прогресивного розвитку країни капіталістичним шляхом. Як приклад розглянемо ситуацію з розвитком і відтворенням технічної інтелігенції. До кінця XIX ст. єдиним вищим технічним учбовим закладом на Півдні імперії був Південноросійський технологічний інститут у Харкові в складі механічного і хімічного відділень. За десять років (1891—1900) інститут підготував усього 652 спеціалісти. З огляду на характер і темпи розвитку Півдня Росії така кількість була просто мізерною. Показово, що у 1892 р. менше 1% керівників фабрик і заводів Росії мали вищу спеціальну освіту.

Взагалі ж відшукати точні дані щодо професійної структури Інтелігенції на рубежі ХІХ-XX ст. практично неможливо, оскільки такий облік не проводився. Головним джерелом тут може слугувати перепис населення 1897 р., про хиби і методологічні недоліки якого вже йшлося. Розглянемо, як розподілялась інтелігенція за групами занять у 1897 р. Ясна річ, погрішність при підрахунках тут в одних випадках може бути досить значною, наприклад, коли йдеться про таку групу занять, як «адміністрація, суд, поліція» (тут у загальну кількість працівників включено багато представників «нерозумової праці»), в інших — мінімальною («наука, література, мистецтво»). Таким чином, наведені дані якщо й не дають цілком точної і відповідної картини, то, користуючись ними, усе ж можна скласти уявлення про співвідношення між різними професійними загонами інтелігенції, яке відбиває загальні тенденції її розвитку [59, c. 47].

Перш за все, привертає увагу велика кількість представників управлінського і державно-репресивного апарату. Вони складають майже четверту частину в тих групах занять, які ми відносимо до інтелігентних або близьких до них, тобто їхня питома вага цілком відповідає згаданій вище тенденції до бюрократизації значної кількості працівників розумової праці, а також характеру унітарної, воєнно-феодальної держави, яка потребувала численного адміністративно-репресивного апарату, особливо в національних окраїнах. Щодо територіального розподілу цієї професійної групи, то за кількістю її представників передувала Київська губернія, де концентрувались центральні урядові установи Півдня Росії, а також Херсонська губернія, яка інтенсивно і цілеспрямовано заселялась.

Другою за чисельністю була професійна група, зайнята в навчальній і виховній сферах. Більшість тут складали учителі, викладачі середніх спеціальних учбових закладів, чиновники від освіти. За даними перепису, вони складали третину всієї інтелігенції, це найчисленніший її професійний загін. Цікаво, шо близько половини їх зосеред-жувалось у Південно-Західному краї (Київська, Волинська, Подільська губернії), а в Чернігівській і Полтавській губерніях де, до речі, рівень загальної освіти був найнижчим) — усього 16,4 % [45, c. 76].

Третю за чисельністю групу складали працівники, зайняті в лікарській і санітарній сферах діяльності. Однак не слід впадати в оману — медицинських кадрів усіх рівнів, і особливо лікарів, не вистачало.

Специфічною професійною групою була Інтелігенція, зайнята приватною юридичною діяльністю, Її поява була пов’язана з серією державних реформ 60-70-х років, передусім, з судовою реформою. З’явився Інститут приватної адвокатури, присяжних повірених, приватних нотаріусів тощо. Цікаво, що, за загальновизнаною специфікацією, особи, зайняті приватною юридичною діяльністю, вважалися представниками вільних професій, як, скажімо, художники. Характерно, що ця професійна група інтелігенції в найменшій мірі залежала від держави, тобто була вільною у виборі типу й характеру соціальної та громадської поведінки. Деякі адвокати стали відомими громадськими діячами, прославились своєю участю в політичних судових процесах як захисники борців з самодержавством (В.П. Гаєвський, К.К.Арсеньєв, Г.З.Бардовський, В.Д.Спасович та ін.). Водночас це одна з найменш численних груп інтелігенції, що зосереджувалась переважно в містах.

Такою ж нечисленною була група, що об’єднувала працівників науки, літератури й мистецтва. Однак, завдяки своєму впливу на різні сторони суспільно-політичного і культурного життя, ця професійна група інтелігенції, передусім літератори, мала всі переваги перед іншими. Взагалі, серед перелічених груп занять останні належали до кола так би мовити «найінтелігентніших», особлива враховуючи певну специфіку терміна «інтелігенція» у ті часи [52, c. 29].

Характеризуючи зміни в демографічних характеристиках інтелігенції, відзначимо головну — в другій половині XIX ст. стабілізувалась тенденція до фемінізації інтелігентноїпраці. З одного боку, цс обумовлювалося прогресивними амінами в суспільному житті, зокрема процесом жіночої емансипації. З Іншого — саме тим, що різні форми дискримінації жінок все ще залишалися типовим явищем. Привертає увагу, наприклад, переважання жіночої праці серед зайнятих у навчальній і виховній, лікарській і санітарній сферах. Це пояснювалося не тільки успіхами емансипації, а й тим, що ці професії не належали до престижних з точки зору матеріального забезпечення (якшо мати на увазі середні показники). Та й усередині цих професійних груп жінки переважали там, де оплата праці була меншою, а також серед некваліфікованих кадрів.

У другій половині XIX ст. сформувався і набув значного поширення жіночий рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками. Прихильниці фемінізму, на відміну від суфражисток, вимагали не тільки права обирати і бути обраними, а й можливості обіймати державні посади, права на освіту, участі у підприємництві і торгівлі тощо. У 1888 р. була створена Міжнародна рада . жінок, у 1904 р. — Міжнародний альянс жінок за рівні права і рівну відповідальність та ін. Феміністки водночас заперечують потребу законодавчої охорони материнства і жіночої праці, а також більш ранній пенсійний вік для жінок [46, c. 68].

Важливою якісною характеристикою інтелігенції є а національний склад. На жаль, під час перепису 1897 р. рубрика «національність» окремо не виділялась. Розподіл населення за національними групами (або за «народністю», якщо користуватися термінологією того часу) проводився через мовні ознаки. Великоросами називалися ті, хто назвав рідною мовою російську, малоросами — українську тощо. Це запрограмувало значні хиби як при визначенні загальної кількості великих національних груп у складі інтелігенції, так і при підрахунках їх співвідношення. Єдине, щопевною мірою «виправдовує» вказані хиби, це те, що при визначенні національної природи інтелігенції мовна ознака є досить важливою. Ті десятки тисяч опитуваних, які під час перепису назвали рідною мовою «малоросійську», можна віднести до національно свідомої частини інтелігенції. Цей аргумент (щодо національної свідомості) відпадає тоді, коли йдеться про українське селянство, яке іншої мови в більшості просто не знало.

Звернемось до професійного складу інтелігенції різних національних груп. Українці, складають більшість, абсолютну і відносну, серед зайнятих громадською і становою службою — тобто там, де існувала менша можливість впливати на стан державних, адміністративних та інших життєво важливих справ. Зосереджуючись у сфері громадської і станової служби, яка навіть при всій своїй заангажованості і підконтрольності державі все ж таки була до певної міри альтернативним державі громадським інститутом, українці, їхня Інтелігентна частина, навіть з професійної точки зору опинялася у прихованій опозиції самодержавству. Крім того, тут ми спостерігаємо й інший аспект — україномовна інтелігенція зосереджувалась на земській службі ще й тому, що вона генетично близько стояла до села, не втрачала зв’язків з ним, а село було переважно українським [89, c. 55].

На адміністративно-судовій службі і в поліції переважали росіяни, друге місце тут посідають українці. Знову-таки порівняно з їхньою часткою у загальному складі населення, питома вага останніх виглядає зовсім незначною (цс, до речі, стосується усіх груп професій). Серед зайнятих приватною юридичною діяльністю росіяни також складали абсолютну більшість, інші національні групи репрезентовані пропорційно одна до одної. Привертає увагу велика питома вага євреїв (юридична практика вважалася «вільною професією» і урядовий антисемітизм тут проявлявся меншою мірою) і поляків (за рахунок їхньої значної кількості в правобережних губерніях).

Національна структура інтелігенції серед учителів, вихователів тощо відзначалася певними особливостями. Це одна з професійних груп, де переважали євреї, і українці тут поступалися кількістю не тільки росіянам. Можливо, це пояснювалося великою кількістю євреїв-викладачів і вихо-вателів у нижчих ланках народної освіти, а також тим, що більша частина зайнятих навчальною і виховною діяльністю зосереджувалась у невеликих містах, селах і містечках. Значна кількість євреїв займалась приватною педагогічною діяльністю [47, c. 53].

Становище української інтелігенції найбільш повно простежується в галузях науки, літератури й мистецтва. З одного боку, саме тут зосереджувалась, і вже традиційно, національно свідома частина Інтелігенції, з іншого, вона була вкрай нечисленною, значно постулаючись у кількісному плані російській і єврейській інтелігенції. Можливо, саме ця нечисленність даної професійної групи інтелігенції стала однією з причин слабкості українського національно-визвольного руху, його вузькості.

Як бачимо, українці хоча й складали, порівняно з іншими національностями, найбільш численну групу Інтелігенції в цілому, були менш репрезентованими серед управлінської інтелігенції чи серед тієї її групи, яку можна вважати однією з наймодерніших і пов’язаних з майбутнім — приватних юристів, або серед тих, з ким пов’язувались сподівання на подальше підвищення національної самосвідомості народу — учителів, вихователів, письменників, митців тощо. Щоправда, визначаючи частку українців серед літераторів, науковців, митців, навряд чи можна прямо пов’язувати невелику кількість останніх зі слабкістю національної свідомості мас, бо тут, очевидно, визначальну роль має відігравати не кількість, а якість цієї професійної групи. Отже, слід звернутися до тих конкретно-історичних обставин, за якик формувалась у другій половині XIX ст. літературно-мистецька і наукова українська інтелігенція.

Обставини ці були вкрай несприятливими саме з точки зору формування національно свідомої інтелігенції. Державна національна політика царату була спрямована в цілому на придушення будь-яких форм «етнографічного сепаратизму».

В 1863 р. вийшов сумнозвісний циркуляр, згідно з яким Цензура дозволяла до друку лише твори «красного письменства» українською мовою («на малороссийском наречи»). Українська література, навчальна і взагалі «для читання народу», а також духовного змісту заборонялась. У 1876 р. в м. Емсі дар Олександр II підписав указ, згідно з яким уводилися нові обмеження щодо випуску україномовної друкованої продукції. Крім того, в 1881 р. вийшли нові цензурні правила, в результаті чого друкування українською мовою майже повністю заборонялося. Фактично тоді ж було загнано у підпілля українську науку (перш за все етнографію та історію). Обмежувався і розвиток українського театру. Певний час українські вистави мали йти навіть у французькому перекладі, аби тільки не мовою оригіналу... Таким чином, українська література, наука і мистецтво, а з ними, відповідно, й Інтелігенція майже півстоліття перебували у напівлегальному стані, що не могло не відбитися на їхньому розвитку. На рубежі XIX-XX ст., і особливо напередодні і під час першої революції, ситуація дещо поліпшилася, але не настільки, щоб умови розвитку літературно-мистецької і наукової національної інтелігенції вважати нормальними. З’явилась українська прсса, зменшились обмеження на видавництво літератури, виросли національні наукові інституції, розвивався театр. Однак у справі друку, наприклад, і в перше десятиріччя XX ст. Україна, друга за кількістю населення територія імперії, посідала восьме місце за кількістю українських видань. Таке саме становище склалося й на ниві науки та мистецтва. Творча і наукова українська інтелігенція розвивалась під постійним морально-політичним адміністративним тиском. Протягом другої половини XIX ст, доводилось докладати неймовірних зусиль для подолання перепон на шляху розвитку науки, літератури й мистецтва, а то й взагалі, щоб довести російській громадськості та офіційним колам сам факт існування української мови і культури [56, c. 32].

Як один із наслідків цих вкрай несприятливих умов — нечисленність представників згаданих професійних групу складі національної Інтелігенції. Водночас принижене становище української інтелігенції ставило її в опозицію до самодержавства. В громадському русі 70-х років передували літератори, професура, викладачі вузів тощо. Українофільство чверть століття очолювалося саме ними. Ядро ліберально-демократичного руху початку XX ст. зновтаки складали літератори, професура, митці. Цікаво, що з цих же професійних верств протягом другої половини XIX — початку XX ст. почала складатися інтелектуальна і політична еліта української нації. Та характерними ознаками були: високий, відповідний європейським стандартам, рівень гуманітарної освіти, досить високий життєвий рівень, спроможність продукувати життєздатні наукові та суспільно-політичні ідеї, творити теоретичний рівень свідомості (ідеологію), нарешті — відповідний загальнокультурний розвиток. Всі ці ознаки можна знайти серед певної, хоча й досить обмеженої частини ухраїнської інтелігенції на початку XX ст. Водночас слід визнати, шо в цілому вони все ж поступалася у якісному плані європейській і російській інтелектуальній еліті. Це повністю відповідало загальному становису української нації у цілому та її інтелігенції зокрема. Сам процес формування національної інтелектуальної еліти за рахунок згаданих професійних верств на рубежі ХІХ-XX ст. ще тривав І був далеким від свого завершення. Крім того, доводиться констатувати, що процес цей був однобічним. Українська національна інтелектуальна еліта формувалась майже виключно за рахунок гуманітарної інтелігенції (це стосується й наукової). Не варто шукати серед неї юристів, технічної І науково-технічної інтелігенції, тобто представників тих інтелектуальних занять, з якими в той час пов'язувався прогрес націй. Постійна боротьба за збереження національної культури і мови сприяла перекачуванню кращих інтелектуалів у сферу гуманітарних професій — це одна з головних причин браку українців серед модерних інтелектуальних професій, друга — загальна відсталість країни з таким же загальним браком такої інте-лігенції, третя — економічно-культурна відсталість укра-їнського народу, викликана його напівколоніальним становищем.

Остання обставина обумовила ще одну якість української інтелектуальної еліти. Вона з такої на початку XX ст. перетворилась на інтелектуально-політичну еліту, очолила політичний провід нації. Разом з нею провідною верствою стала частина інтелігенції, яка проявляла політичну та громадську активність. Загалом цс відповідало історичній закономірності — у всі часи політичний провід будь-якої нації поповнювався вихідцями з інтелектуальних верхів або інтелігентних представників тих чи інших класів. Однак у випадку з українською інтелігснцісю ситуація виглядала більш складною. Російська імперія була аграрним суспільством з точки зору соціально-класової структури і основних компонентів соціально-економічного розвитку. Україна, якщо її розглядати за ознакою соціально-класовоїструктури, теж була аграрним суспільством, а основну масу українського народу як нації, шо тількино почала формуватися в її новітньому вигляді складало селянство. Економічна відсталість та рівень культурного розвитку останнього виключали можливість формування національно-політичного проводу власними силами. До того ж, національна свідомість була законсервована на етнографічному рівні. Воно залишалось носієм мови, народної культури і традицій завдяки своїй консервативності і низькій соціальній мобільності, а не завдяки високому рівню національної самосвідомості [46, c. 78].

Не претендувала на роль національно-політичного лідера й національна буржуазія. По-перше, за своїми морально-політичними якостями вона мало чим відрізнялася від російської буржуазії, характерними ознаками якої залишились аморфність, залежність від режиму, чіпляння за колишні станові привілеї тощо, Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося близько 100 тис. україномовних осіб, які жили за рахунок «прибутків від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Це становило близько 0,5% усього населення України і 0,7% україномовного населення. Велика буржуазія українського походження за окремими винятками була зрусифікована, І.Лисяк-Рудницький відмічає лише «збільшення регіональної свідомості серед буржуазії України напередодні першої світової війни». Однак регіональна свідомість буржуазії — це навіть не натяк на національну свідомість, історично-часова дистанція між ними в залежності від обставин може бути дуже великою [20, c. 86].

Стосовно пролетаріату, то його позиції в національно- політичній сфері ще не визначилися. Найбільш організовані його загони були зрусифіковані і взагалі схилялися більше до соціал-політичшіх, аніж національно-політичних проблем. Національний пролетаріат перебував на нижчих шаблях свого розвитку і здебільшого репрезентувався сільськогосподарськими робітниками або робітництвом дрібних підриємств

Якщо узагальнювати внутрішню структуру української нації на рубежі століть, не обмежуючись територією дев'яти губерній, а слідом за дослідниками тога часу охопити всі території, де українці становили більшість або, принаймні, значну частину зайнятого населення, то побачимо, по 19 губерніям Півдня Росії серед українців сільським господарством було зайнято 88%, на транспорті і в торгівлі — менше 1%, наукою, мистецтвом, лікарською діяльністю та іншими інтелігентними професіями охоплювалось 0,5. Врівноважимо ці загальні дані локальнішими, які стосуються трьох губерній Південно-Західного краю (Київсь-ка, Волинська, Подільська) [46, c. 76].

Українці були відсталою аграрною нацією, з деформованою внутрішньою структурою. В її складі бракувало економічно міцних і, відповідно, політично-активних соціальних верств. Більшість становило економічно відстале і політично інертне селянство. Класи і верстви, які могли б дати політичний провід, були здегенерсвані або недорозвинені. В цьому соціально-політичному вакуумі політичний провіз судилось перебрати вкрай нечисленній національній інтелігенції, зокрема тій її професійній частині, яка історична традиційно перебивала в тій чи іншій формі опозиції царському режиму, вважала своїм покликанням плекати і розвивати національну культуру і свідомість [1, c. 68].

Простежується певна взаємозалежність між територіальним розподілом української інтелігенції і роллю, яку вона відігравала у суспільно-політичному житті. Той факт, що переважна більшість національної інтелігенції зосереджувалась на селі, свідчив, що вона практично була виключена а процесу організації національно-визвольного руку, оскільки цей рух, як будьяка активна суспільно-політична діяльність, зароджувався у містах. Міська українська інтелігенція концентрувалася, в основному, в Київській, Харківській та Полтавській губерніях — тобто саме в тих місцевостях, де український визвольний рух досяг найбільшої сили і розмаху. Це був своєрідний парадокс — русифіковані міста як базові осередки українського національно-визвольного руху. Однак саме в них — великих культурних центрах — зосереджувалась найкваліфікованіша інтелігенція (особливо в Києві і Харкові) і саме та її частина, яка мала безпосереднє відношення до розвитку національної культури. До того ж, на рубежі століть посилився процес поповнення міської інтелігенції вихідцями з селян. Потрапляючи до русифікованих міст, новонароджені інтелігенти, етнічні українці опинялися перед досить складкою дилемою: русифікуватися, або ж протиставити себе оточуючому середовищу, намагатися зберегти свою національну природу. Тут з'являвся ше один важливий фактор — сконцентровані у великих містах кадри старої української гуманітарної інтелігенції, які справляли значний вплив на неофітів. В результаті складалася ситуація, коли «вузьке коло міських патріархів української культури справляло виключний вплив на інтелігента з села, а через нього на саме сільське суспільство». Між сільською і міською українською інтелігенцією, таким чином, не виникала відчуженість, яка, загалом, існувала між містом і селом. Нечисленна міська інтелігенцій підтримувала тісні зв'язки з сільською, а значить і з селом. Ці зв'язки були тим міцніші, що міська інтелігенція, яка очолювала національно-визвольний рух, шукаючи ширшого соціального підгрунтя для цього руку, стала орієнтуватися на українське селянство, на більшість. Сільські учителі, лікарі, агрономи, кооператори тощо виступали необхідною сполучною ланкою між національно-пилітичнимі проводом і сільською масою. Саме через ник у містах розповсюджувались і популяризувались ідеї, розглянуті інтелектуальною елітою [47, c. 95].

Аналіз професійної, демографічно-національної структури інтелігенції України на рубежі ХІХ-XX ст., її територіального розподілу дає можливість більш повно оцінити рівень соціального розвитку національної інтелігенції. За цими показниками вона теж може вважатися відсталою. Ознаками цієї відсталості були її нечисленність, мале представництво в елітних шарах інтелігенції та серед політично-впливових її верствах, кількісна перевага сільської інтелігенції над міською. Причини цього крилися в соціально-економічній відсталості української нації, низькому рівні її соціальної диференціації. Разом з тим загальмованість у соціально-професійному розвитку національної інтелігенції, диспропорції в її територіальному розподілі визначали й сферу суспільно-політичної діяльності інтелігенції. Історичні обставини і рівень розвитку провідних верств інтелігенції спонукали її до виведення національного руху, який до цього часу був представлений майже виключно тією ж інтелігенцією, на політичний рівень.