76. Політичні технології та їх функції у політичному процесі. Лобізм як політична технологія.

Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий український політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого "пакета" змістовних, текстуальних та інших антитехнологій, політолог називає популізм.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб'єктів політики.

Є декілька типологій політичних технологій, які поділяють, залежно від політичної системи і політичного режиму, на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються погляду, дії великих груп або й усього населення країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяють також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб'єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати політичні технології на:

— аналітичні (технології збирання й аналізу політичної інформації);

— директивні (технології прийняття політичного рішення);

— мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

Загальне поняття "політична інформація" містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії й антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже — про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруження в майбутньому.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації й запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягти успіху.

Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:

— аналіз громадської думки для складання достовірної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

— аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

— вивчення демографічного і соціального складів електорату;

— проведення інтерв'ю серед репрезентативних груп, що дає змогу з'ясувати суб'єктивні настанови виборців;

— моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх здійснюють протягом декількох днів.

З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють "технології змісту":

— акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

— інноваційні технології, що передбачають обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

— технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.

Окрім цих технологій, виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.

Основною ланкою і водночас результатом політичної дії зокрема і політичного процесу загалом є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб'єктів, політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, — директивною вказівкою, яку необхідно виконувати.

політичне призначення лобізму — здійснювати функцію соціального посередництва між громадянським суспільством та державою, а також сприяти спрямованому “обміну інформацією” в процесі законотворчості. Так, французький політолог М.Дюверже, відмічаючи, що законодавці намагаються легалізувати лобізм та перевести його “з кримінального шляху до інформаційного”, мав на увазі подолання прямого підкупу та скупки голосів за рахунок “непрямого” інформаційного впливу об’єктивної інформації, яка підтверджує обгрунтованість інтересів та вимог щодо очікуваних рішень влади. Під час розробки та прийняття законів, при інтерпретації законодавчого чи будь-якого нормативного акту урядовцями важливу роль відіграють не тільки їхні знання та професіоналізм, але і об’єм та характер інформації, яку він має. Технологічно процес лобіювання зазвичай здійснюється невеликою групою людей, але це не знімає і відчутної соціальної користі, бо врахування групових можливостей та інтересів, наслідків дій, що здійснюються в межах демократичної процедури, виражається в політичних рішеннях, де легалізована складна система стримок та противаг міжгрупових та міжкланових протиріч.

Сучасні внутрішні механізми лобіювання складаються з комплексу можливостей донести та “нав’язати” свого інтересу структурі або політичній персоні, яка приймає рішення: близькість до політичної фігури або організації, від яких залежить рішення; наявність ресурсів та коштів, що забезпечують реалізацію даного інтересу; можливість надавати політичного (і неполітичного, зокрема нелегітимного) тиску; можливість надавати економічного тиску (погрози щодо припинення сплати податків, виплати відрахувань, вимоги економічної автономії, ліцензій, зняття квот тощо); інформаційні можливості популяризації або компрометації даної структури та її дій в очах громадської думки. Головною цінністю лобізму є створення легітимних можливостей участі у розробці та прийнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і висококомпетентних спеціалістів. Юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти: забезпеченню гласності та передбаченості політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно сказатися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції. Лобізм як система цивілізованих відносин, як нормальна політична діяльність, безсумнівно, сприяє стабілізації суспільства.

77. Зміст та принципи демократії. Парадокси демократії.

Етимологічно демократія означає правління народу. Трактування демократії як народовладдя було доповнено президентом США А.Лінкольном у Гетісберзькому зверненні 1863р. і звучить таким чином: «Демократія - це правління народу, здійснюване народом і для народу».

Ось як пояснює демократію політологічний енциклопедичний словник: Демократія - це влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх при розв´язанні проблем і питань суспільного врядування.

Водночас, розуміння демократії як влади народу потребує цілого ряду уточнень та деталізації. По-перше, кожен член суспільства, що складає частину категорії «народ», не може самостійно впливати на процес прийняття політичних рішень.

По-друге, критика етимологічного підходу розгортається у зв’язку з тим що його абсолютизація загрожує нехтуванням правами меншості. З цього приводу відомий дослідник теорії демократії та партійних систем Дж.Сарторі у своїй роботі «Демократія і визначення» говорить, що таку демократію слід було б називати «масократією».

Під сумнів ставиться можливість виокремити загальну волю на основі суми протилежних інтересів та поглядів окремих індивідів. Народ не можна розуміти як суб’єкт влади, оскільки він не наділений волею і свідомістю, здатністю приймати рішення діяти. Підтримують та розвивають ці аргументи видатний російський мислитель М. Бердяев, німецький філософ Ю.Габермас.

Недолік у визначенні демократії як народовладдя полягає також у тому, що у ньому втрачається об’єкт влади (виникає питання над ким здійснюється влада народу). Така суперечність призводить до помилкового ототожнення демократії з анархією або мітинговою демократією, що насправді вульгаризують її сутність.

У зв’язку з названими суперечностями, сутність підходів до визначення демократії полягає у проблемі трактування терміну «народ». Ліберальна концепція розуміє його як сукупність індивідів, воля яких здійснюється не безпосередньо, а через обраних представників. Колективістська теорія розглядає народ як сукупність соціальних груп, що об’єктивно існують в суспільстві і реалізують політичні рішення за принципом більшості. Плюралістична концепція пропонує трактувати “народ” як багатоманітні, взаємодіючі групи інтересів, а політичні рішення – як результат конкуренції та компромісу різноманітних політичних сил.

Названі концепції демократії в сучасній політичній науці доповнюються рядом підходів до визначення демократії. Так, інституційний підхід пропонує розуміти демократію як сукупність інститутів та принципів здійснення політичної влади. Наявність представницьких органів, що сформовані в результаті загальних виборів, поділ гілок влади, панування законності, система стримувань та противаг без сумніву є важливими характеристиками демократичної політичної системи.

Водночас, інституційний підхід визначення демократії не вичерпує її сутність. Поза увагою тут залишаються результати процесу здійснення політичної влади. Це пов´язано з тим, що сутність демократичних інститутів може бути викривлена і використана для встановлення недемократичних політичних режимів. Найсуттєвішим історичним прикладом тут може бути встановлення фашизму в Німеччині. Прихід Гітлера до влади відбувся в результаті його перемоги на всенародних виборах. Цю проблему висвітлює американський філософ і політолог Дж.Хеллоуел у своїй праці «Моральні основи демократії».

Досить поширеним в політичній науці є процедурний підхід визначення демократії. Його сутність полягає в тому, що демократія розуміється як процедура обрання лідерів, що управляють. Найбільш послідовно таке визначення розробив австрійський економіст та політолог Й.Шумпетер За його словами демократичний метод – це такий інституційний устрій для прийняття політичних рішень, за якого окремі індивіди одержують владу приймати рішення в результаті конкурентної боротьби за голоси людей.

Особливого значення процедурному визначенню демократії надавав американський дослідник С. Гантінгтон. Його автор вважає найбільш чітким, однозначним та таким, що забезпечує аналітичну чіткість та емпіричну референтність, що робить поняття придатним для використання. Серед переваг процедурного підходу він також називає відсутність лозунговості та більше здорового глузду; простоту класифікації режимів за ознакою наявності виборів.

Натомість, недоліком процедурного підходу є те, що вибори можуть бути формальними і не забезпечувати реальної свободи у суспільстві. Все вище сказане дає підстави розглядати процедуру виборів лише як одну з ознак демократичної політичної системи і визнати, що даний підхід відображає вузьке значення концепту демократія.

Як бачимо термін демократія є досить суперечливим та багатозначним.

Термін демократія може вживатись в наступних значеннях:

1. як форма устрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів у керуванні й прийнятті в ній рішень за більшістю. У цьому змісті говориться про партійній, профспілковій, виробничій і навіть сімейну демократію. Демократія, що розуміється в широкому значенні ,, може існувати всюди, де є організація, влада й керування.

2. як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою й відповідне йому світогляд.

3. як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей і ідеалів.

Можна виділити наступні характерні риси сучасної демократії, що дозволяють говорити про наявність демократичної форми правління в тій або іншій країні.:

1. Юридичне визнання й інституціональне вираження суверенітету, верховної влади народу. Суверенітет народу виражається в тім, що саме йому належить установча, конституційна влада в державі, що він вибирає своїх представників і може періодично міняти їх, а в багатьох країнах має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократією може вважатися лише та держава, у якому особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на певний, обмежений строк. У стародавності багато народів нерідко вибирали собі царів, які потім мали право на довічне правління й навіть передачу цього права в спадщину. Однак у цьому випадку демократії ще не було.

3. Рівність прав громадян на участь у керуванні державою. Цей принцип вимагає як мінімум рівності виборчих прав. А в сучасної, складно організованій політичній системі він припускає також волю створювати політичні партії й інші об´єднання для вираження волі громадян, волю думок, право на інформацію й на участь у конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

4. Прийняття рішень за більшістю й підпорядкувань меншостей більшості при їхньому здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами. Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, досить істотно відрізняються друг від друг, наприклад антична й сучасна демократії, американські й швейцарська політичні системи й т.д.

Отже, демократія - форма устрою будь-якої організації, заснована на принципах рівноправності її членів, періодичної вибірності органів правління і прийняття рішень в них за більшістю. Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінні та ін. Багатогранність поняття демократії більш ґрунтовно розкривається за розгляду її різновидів.

Демократії, а надто нові демократії, страждають від однієї специфічної проблеми, пов’язаної з ефективністю врядування: народна оцінка діяльності уряду має тенденцію бути короткозорою. Отож демократичні уряди геть усюди – в індустріалізованому світі анітрохи не меншою мірою, ніж у країнах, що розвиваються, - постійно відчувають спокусу формувати свою політику з огляду на наступні вибори. У короткій перспективі це може мати добрий політичний сенс, але аж ніяк не сприяє добрій економічній політиці.

Авторитарні режими, скажімо режим Піночета в Чилі, не залежать від народної згоди, а отже, в політичному аспекті можуть дозволити собі, щоб населення їх країн страждало протягом тривалого періоду суворої економії і структурної перебудови задля отримання виграшу в далекій перспективі.

Східноєвропейські й латиноамериканські країни терміново потребують запровадження структурних реформ, щоб створити ефективні й конкурентні в міжнародному масштабі економіки. Але як довго і як наполегливо нові демократичні або демократизаційні уряди здійснюватимуть економічну реформу, якщо в короткій перспективі злигодні виявляться затяжними, а виграші, хоч які великі, можуть стати очевидними десь аж після наступних виборів?

За таких обставин зміцнення демократії – тісно пов’язане із структурною економічною реформою – вимагає укладання своєрідної угоди, або «пакту», серед конкурентних політичних партій та сил. То була б угода про: 1) загальний напрям і принципи структурної економічної реформи,що їх підтримуватимуть усі партії незалежно від того, котра прийде до влади; 2) відмову від певних політичних методів і стратегій, зокрема від безвідповідальної, але спокусливої політики надмірних обіцянок; 3) жертви, на які повинні піти всі соціальні сили, відмовившись, зокрема, від певних вимог протягом вирішального і вкрай нестабільного періоду перебудови економіки й запровадження демократії; 4) метод більш – менш справедливого розподілу й полегшення тягаря перебудови за допомогою певних механізмів для груп, уражених найтяжче,скажімо робітників, що лишилися без роботи внаслідок структурних реформ.

Успішна перебудова економіки, спираючись на демократію, здається, вимагатиме і якоїсь міжнародної угоди. Індустріалізовані демократії й міжнародна спільнота можуть запропонувати важливі нові інвестиції та допомогу і справжнє списання боргів в обмін на реформи, що мають припинити задушливе для економіки державне регулювання й забезпечити в тих країнах само підживлювальне зростання.

Демократичний розвиток, як і демократична культура, вимагає значного ступеня рівноваги, поміркованості та поваги до всіх інтересів. Ринки мають бути достатньо відкритими, гнучкими і конкурентними, щоб породжувати збільшення заощаджень, інвестицій і коефіцієнту окупності капіталовкладень. Це означає, що держава не повинна підтримувати виробників. А водночас держава має брати достатню участь у економічних процесах, щоб забезпечити адекватні інвестиції в людський і фізичний капітал, подбати, щоб розвиток відповідав потребам захисту довкілля та іншим інтересам суспільства. Податки мають бути досить високими (й досить справедливими та ефективно збираними), щоб забезпечити надходження для цих важливих цілей, а водночас і обмеженими і спланованими так, щоб діяти «найнетральнішим чином відносно спонук заощаджувати, інвестувати й ефективно розподіляти ресурси».

Можна зробити висновки: по – перше, природі демократій не властиво мати гірші показники економічного розвитку, ніж у диктатур. Проте дуже ймовірно, що їх природі не властиво мати й кращі показники. Набагато більше значення має обрана політика та рівень досконалості, з якою її застосовують. По – друге, оскільки послідовність, розважливість і прагматизм у політиці мають таке важливе значення для розвитку економіки, молоді демократії, борючись за своє утвердження, повинні поважно замислитись над тим, як можна сформувати й підтримати широкий консенсус із приводу економічної політики. Підтримка такого консенсусу вимагатиме творчої розбудови інституцій, державної освіти і взаємопристосування еліт. А передусім вимагатиме політичних лідерів, наділених сміливістю, широтою бачення й рішучістю.

1. Представничість versus керованістьатія партійна система

Керованість вимагає достатньої концентрації й автономної влади, щоб ту або ту політику можна було запровадити енергійно й швидко. Ця вимога загалом суперечить потребі в підзвітності влади, у контролі й нагляді народу та його представників за її діяльністю. А втім, у деяких аспектах велика публічна підзвітність може зміцнити урядування і збільшити його ефективність. Це твердження стає найочевиднішим,коли зважити на політичну корупцію.

Поширена урядова корупція отруйна для демократії. Корупція перешкоджає економічному зростанню, спрямовуючи не в ті річища потоки капіталу й ресурсів, чинячи несприятливий вплив на рішення про інвестиції та економічну конкуренцію взагалі.

Крім того, там, де перспектива нечесно зароблених прибутків є важливим мотивом намагань здобути посаду, демократичний процес стає радше боротьбою за владу, ніж згодою щодо політичного курсу. Політична влада даватиме такі прибутки й переваги, що задля виграшу конкурентні сили робитимуть що завгодно. Такий стан загрожуватиме самій сутності демократичного процесу – вільним, чесним і мирним виборам.

Державне втручання робить корупцію ще гіршою, даючи державним урядовцям численні можливості мати ренту з регулятивної діяльності держави. Проте можливості корупції – споконвічні риси державного життя в усьому світі. Єдиний захист від неї – підзвітність, яка потребує вільної преси, що охоча і здатна викривати корупцію; організованого громадянства, ладного придивлятися до політичних процесів і поведінки державних урядовців; енергійної, незалежної судової системи, спроможної судити й карати урядовців за службові злочини.

Розвинене громадянське суспільство сприяє не тільки підзвітності, а й збільшенню рівня представничості та міцності демократії. Добровільні об’єднання становлять вирішальний інституційний додаток до демократичних політичних партій.

А водночас демократичні уряди та партії повинні мати деяку автономію від вимог різних груп, щоб бути спроможними ухвалювати й запроваджувати жорсткі рішення. Якщо політичні партії надто слабкі або надто аморфні і строкаті за своїм складом, якщо бюрократія перебуває у полоні таких партій та різних інтересів, якщо обраний уряд не може піднестися над ними, примирити їх, а інколи й опиратися тискові зацікавлених груп, тоді такий уряд може виявитись неспроможним виробити дієздатну політику. Така слабкість може призвести до кризи довіри, яка загрожуватиме режимові.

Відносини між партійною системою, виборчою системою і конституційною структурою створюють ще одну велику суперечність між представничістю і керованістю. У принципі найдосконаліший спосіб репрезентувати різні соціальні групи та інтереси, особливо в глибоко поділених суспільствах, - це пропорційне представництво (ПП). Що чистіша форма ПП і що нижчий мінімальний відсоток голосів, необхідних для утворення партійної фракції в парламенті, то більше сформується важливих партій, а парламент матиме тенденцію більшою мірою віддзеркалювати у своїй політичній структурі рівновагу соціальних, культурних та ідеологічних інтересів суспільства. Це може збільшити представничість системи,проте зменшити її керованість і навіть підзвітність, і то з трьох причин.

По – перше, якщо жодного з парламентаріїв не обрано від (помірковано великих) територіальних округів, жоден з них не буде індивідуально підзвітний будь – якій виразно визначеній частині електорату, а звітуватиме тільки перед партійними босами чи виборцями, що внесли його до партійного списку кандидатів. По – друге, з фрагментацією партійної системи виборці можуть фактично отримувати десь ті самі коаліційні уряди з невеличким змінами у складі кабінету міністрів незалежно від того, як голосування змінюватиме співвідношення впливу окремих партій. Отже, стане дуже важко справді змінити політику і «усунути негідників від влади». Такий стан може збільшити стабільність політики, навіть якщо й призводить до частих змін уряду, але виборці при цьому втрачають можливість справді щось вибирати. По – третє, за рівноваги між великими партіями і численними дрібними партіями, ці дрібні партії отримають надмірні переговорні козирі й «шантажний» потенціал при переговорах із метою сформувати уряд. Це призведе або до недемократичного переходу влади і ресурсів до таких периферійних груп, або до створення коаліційних урядів «національної єдності», поділених так, що вони не зможуть діяти. За таких обставин політичній системі можна надати трохи більшої демократичної стабільності, зробивши її трохи менш представничою.

Є, звичайно, й набагато жорсткіші механізми для упорядкування партійної системи, скажімо, вибори законодавців в одномандатних округах більшістю голосів і президентська система. Кожен з них матиме тенденцію значно зменшувати кількість партій, а обидва вони становитимуть природний рецепт формування двопартійної системи. Але ми вже згадували про проблеми, пов’язані з президентською системою врядування, а за ситуації, коли більше ніж дві партії мають значну підтримку виборців, метод вибору найбільшою кількістю голосів в округах може перетворити найбільшу кількість голосів, поданих за партію в масштабах держави, на хистку більшість голосів у парламенті. Це може посприяти не так більшій керованості, як, вочевидь, недемократичному порушенню рівноваги й зарозумілості влади. Один з елементів загадки демократії полягає в тому, що її парадокси не часто можна розв’язати, вдаючись до грубих і простих альтернатив.