3.2 Місце гендеру та сім’ї у традиційній культурі.

Громадська думка завжди цікавилася проблемою взаємин статей. В процесі розвитку європейської філософії виявились дві основні точки зору на статус чоловіків і жінок у культурі, на символічне значення «чоловічого» і «жіночого». Більше того, мова йде про дві різні картини бачення світу. Протягом довгого часу не тільки у філософії, але і взагалі в культурі, побуті, домінувала «чоловіча» або «патріархальна» точка зору, яку можна сформулювати у вигляді наступних тез.

1. Існує «природний», «нормальний» розподіл чоловічих і жіночих ролей у суспільстві, сім’ї. Він зумовлений «природою» чоловіків і жінок, їх фундаментальними психофізіологічними відмінностями, потребами, здібностями і життєвими цілями. Репродуктивна функція жінок і продуктивно-творча функція чоловіків лежать в основі поділу статевих ролей. При цьому чоловікові належить активна, домінуюча роль, а жінці - пасивна, підлегла, залежна.

2. У відповідності з природою, соціальними ролями у чоловіків і жінок виробляються різні ціннісні установки: у чоловіків - на успіх, славу, багатство, самореалізацію в публічній сфері. У жінок - на гармонійне сімейне життя, любов. Якщо домінуючі установки жінки відносяться до публічного життя, це свідчить про відхилення від норми, від єства. Виховання хлопчиків і дівчаток має бути спрямоване на вироблення у них установок, що відповідають їх статевій ролі.

Ця точка зору переважає і сьогодні в багатьох країнах і верствах населення, хоча у світовому товаристві відбувається помітне «стирання» соціально-статевих відмінностей і відповідних їм цінностей. Це пов’язують з ослабленням традиційної «чоловічої» культури, гуманізацією і демократизацією суспільства, зростанням значущості прав людини, які повинні зрівнювати людей, безвідносно до їх національності, статі, віку. У зв’язку з цим посилюється «жіноча» точка зору, яка ідеологічно оформлюється в соціальному русі фемінізму. У багатьох відношеннях вона протилежна «чоловічій» і може бути зведена до наступних положень:

Не існує ніякої специфічно «чоловічої» або «жіночої» природи. У своїх фундаментальних потребах, здібностях і життєвих цілях - чоловіки і жінки однакові. Репродуктивна функція жінок, дійсно, обмежує в багатьох випадках сферу жіночої соціокультурної активності, але сама по собі вона не знижує творчих потенцій жінки, а в деяких випадках, робить жінку порівняно з чоловіком навіть більш чутливою і вимогливою до соціокультурного середовища, до рівня цивілізованості. Традиційний розподіл соціокультурних ролей у відповідності з статтю, в якій чоловіку відводиться домінуюча, активна роль, а жінці - підпорядкована і пасивна, не є ані нормальним, ані природним, ані виправданим з точки зору інтересів людського роду. Підпорядкована роль жінки пояснюється не біологічними, а соціокультурними чинниками. Як чоловіки, так і жінки мають глибоку потребу в самореалізації в публічній і приватній сфері взаємовідносин. Відмінності в соціокультурних ролях, статус, повинні визначатися індивідуальними задатками, рівнем здібностей, досягнень людини, а не її статтю.

Спробуємо тепер більш докладно простежити історичне формування і розвиток цих точок зору, які були обумовлені багатьма факторами: соціальними умовами, ідеалами епохи.

Ставлення до жінки в античній культурі можна назвати суперечливим: з одного боку гречанки, і, в особливості, римлянки, часом домагалися порівняльної незалежності, з іншого боку, у суспільній та правовій свідомості переважав погляд на жінку, як на істоту більш низьку, ніж чоловік. В легендарній Греції Гомерівських часів жінка не була замкнена в будинок, могла вільно вступати в спілкування з чоловіками і навіть брати участь у бенкеті. В Гомерівських поемах про жінку йдеться доброзичливо, її слабкості сприймаються поблажливо.

Тим не менш, вже в міфі про Пандору очевидна дискредитація жіночого початку, як згубного і брехливого. Пандора - перша жінка створена богами на кару людям, є винуватицею того, що людський рід страждає від маси хвороб та інших лих.

Становище жінки в стародавній Спарті визначалася політичними інтересами. Материнство було єдиним обов’язком жінки, її державною повинністю. Незайняті війною, жінки мали набагато більше дозвілля, ніж чоловіки, і були набагато більш освіченими. Порівняльною свободою користувалися жінки в грецьких колоніях. А до VI- VII століття до нашої ери відноситься рух серед грецьких жінок, центром якого була поетеса Сафо. Однак, у чому саме полягала програма цього руху, невідомо. У стародавній Греції епохи Перикла жінка була прив’язана до будинку, соціально пасивна. В очах грека вона була істотою нижчою. Панувала в афінському суспільстві думка про жінку, яку висловив Аристотель в І розділі своєї «Політики». Він стверджував, що «чоловік за природою вище, жінка за природою нижча, і перший володарює, а друга знаходиться в підпорядкуванні». [Феминизм: перспективы социального знания. М., ИНИОН, 1992. - 242 с, стор 61] Розходження статей, на його думку, відповідає загальним відмінностям в світі активного і пасивного, вищого і нижчого, форми і матерії. Точка зору Платона була дещо іншою, хоча про неї ведеться багато суперечок. У діалозі «Держава» ми знаходимо твердження про можливості рівної участі чоловіків і жінок у суспільному житті. Становище жінки в державі Платона визначається, в першу чергу, тим, що в ньому скасована приватна власність і скасована приватна «атомарна» сім’я. Щоправда, це стосується лише вищих класів - правителів і стражів, які і складають державу. Боротьба користолюбних інтересів не повинна викликати суперечок серед правлячої еліти. Тому скасовується власність і родина. У суспільстві панує полігамія, батьки не повинні знати своїх дітей, їх виховує держава. Платон задається питанням, чи здатні жінки бути правителями і воїнами? Він вважає, що репродуктивна функція жінки не повинна цьому перешкоджати. Всупереч поглядам свого часу Платон висуває тезу про те, що жінки придатні до всіх суспільно-корисних видів діяльності. У «Державі» Платон, є, таким чином, носієм егалітаристських (концепція рівності) поглядів. Однак не можна назвати його послідовним у цьому питанні. У діалозі «Тімей» говориться, наприклад, що душі боягузливих і слабких чоловіків після смерті переселяються до жінок. К. Поппер у зв’язку з цим стверджував, що теза про рівноправність чоловіків і жінок належить не Платону, а його вчителю Сократу. Поппер засуджує Платона за авторитаризм, вважаючи, що в державі, де всі помисли індивіда підпорядковані верховнії владі, не може бути свободи вибору ні для чоловіків, ні для жінок. Однак, варто зазначити, що ідеї Платона живі і продовжують живити феміністичні настрої. Наприклад, у класичній роботі англійського філософа і соціолога Дж. Ст. Мілля «Про підпорядкування жінки» ми виявляємо посилання на думки Платона про емансипації жінок. У ХХ столітті багато дослідників цінували Платона за те, що він не надавав великого значення біологічним особливостям жінки при виборі свого шляху в житті, за ідею спільного виховання хлопчиків і дівчаток.

У грецькій літературі жіночі персонажі відіграють велику роль. Однак, не завжди ця роль позитивна. У трагіка Еврипіда поняття «жіночність» і «зло» синонімічні. Його героїні здатні на крайні способи помсти, на жахливі злочини, вони егоїстичні і безсердечні. Така, наприклад, Медея, яка вбила своїх дітей, щоб помститися невірному чоловіку, або Федра, що вчинила жорстокий наклеп свого пасинка Іполита, цнотливого юнака за те, що він відкинув її кохання.

Жінка - зло, тому що вона позбавлена елементарної моральності. Це зло - неминуче і має служити чоловікові застереженням: такий пафос трагедій Еврипіда.

У комедії Аристофана «Жінки в народних зборах» жінка зображується поблажливо, глузливо. Автор пародіює демократичну ідею рівноправності чоловіків і жінок. В цілому, незважаючи на реальні випадки, коли жінка користувалася великою повагою і увагою: (Аспазія, мудра дружина Перікла; Гіпатія, жінка - філософ, що стала на чолі Платонівської школи), становище жінки в Стародавній Греції було підлеглим. У суспільній свідомості вона сприймалася, як втілення слабкості та вад.

Приблизно те ж відноситься до положення жінки в Древньому Римі. Хоча там і було (в пізню епоху) багато жінок, які займалися торгівлею, лікуванням, юриспруденцією, навіть брали участь у гладіаторських боях, тим не менш, жінка була підпорядкована владі чоловіка-домоуправителя, наділеного широкими правами. Сім’я була суворо патріархальною, жорстко ієрархічна.

Середньовіччя - розквіт патріархальної сім’ї. Домоуправитель - батько, чоловік, набуває необмежених прав. Християнство наказує жінці бути слухняною слугою свого чоловіка [послання ап.. Павла]. Вона - об’єкт, частина його власності. У творіннях отців церкви і схоластів - Фоми Аквінського, Тертуліана - жінка представлена неповним і недосконалим створінням, що постало між Богом і Адамом і довела людей до вигнання з раю. Однак, ця література носить аскетичний характер і гарячі нападки на жінку говорять, скоріше, про те, яку владу вони мають над чоловіками, збуджуючи в них чуттєві потяги. []

Світська література проповідує лицарський культ жінки. Любов і поклоніння їй оспівуються на всі лади, від грубої до чистої духовної любові, на зразок тієї, яку Данте відчуває до Беатріче. Але у світській літературі розвивався також і інший напрямок - література для буржуазії. Наприклад, італійський письменник Дж. Боккаччо, у Франції - Гильом де Лоррі, автор популярного «Роману про Троянду». Жінки в творах даних авторів зображені хитрими, лукавими створіннями, дуже чуттєвими, дуже хибними. Саме вони є ініціаторами розпусти, непристойності, спокушаючи до цього чоловіка. Розквіт проституції в середні століття, безсумнівно, сприяв такому погляду на жінку.

Уклад патріархальної сім’ї відображений у творах, що носили назву «Домострой». Вони з’явилися в Італії, Франції, Польщі, Росії. Неповага, недовіра до жінки - загальна риса цих творів. Чоловік, який б’є свою дружину - не рідкість в епоху лицарського приклоніння перед дамою. Покликання і сенс життя жінки - підтримання порядку в домі, ведення домашнього господарства. Чоловік повинен вчити цьому дружину і карати її, якщо вона не слухається. У російському «Домострої», створеним політичним та церковним діячем Сильвестром в XVI столітті, сказано: «А якщо дружина не чує, не боїться, то батогом висікти, причому так, щоб шкоди великої не заподіяти і щоб сусіди не чули...» [Русская женщина и православие. СП-б., Ступени, 1996. - 271 с]. Так сім’я підтримувала в жінці стан нікчеми, породжувала душевну ницість, психологію раба, яку мати передавала доньці, і так з покоління в покоління.

Середньовічна свідомість породила образ «злої дружини» в Росії, у західних країнах – «відьми». Це - активна жінка, яка намагається чинити опір існуючим порядкам. Тут можна виявити витоки жіночого руху. Їх також можна помітити в рідкісних літературних творах. Так, наприклад, у Франції, в XV столітті, Христина Пізанська доводила, що жінка хоч і слабкіша чоловіка, але не нижча за нього в духовному відношенні. Христина вимагала, щоб жінка не обмежувалася лише турботою про потомство, але й проникала в справи свого чоловіка, отримувала таку ж освіту, як і чоловік. У своїй роботі про Жанну д’Арк Христина Пізанська наполягала на тому, що чоловік і жінка - рівноправні. Таким чином, вона може вважатися однією з ранніх попередників сучасного фемінізму.

Однак, в цілому, в середні віки ставлення до жінки було негативним, презирливим, ворожим і практично жінки не мали можливості розвивати свою особистість.

Новий час ознаменувався загальним піднесенням культури. Однак, він поширився лише на вищі класи, еліти, яка раніше за всіх реагує на будь-які духовні зміни. Для середніх, не кажучи вже про нижчі шари, духовність обмежувалася релігією.

В цей час великий вплив справила реформація, яка, однак, в області «жіночого питання» залишалася досить консервативною. Лютер вважав, що для жінки честю є те, що від неї народжується чоловік. Він проповідував біблійний ідеал сім’ї. Школа природного права продовжувала традицію лютеранства. Вона підтримувала патріархальну сім’ю і дивилася на жінку, як на істоту незначну.

«Дружина повинна коритися чоловікові на підставі природньої переваги чоловіка над жінкою», - вважав Фіхте. Монтеск’є вважав, що вплив жінок повинен обмежуватися межами їхньої краси. Більше того, вона повинна надати чоловікові всю свою особу - і в цьому полягає її моральна діяльність [2].

Відомий французький мораліст Ф. де Ларошфуко у своїх «Максимах» висловлював похмуро-песимістичний погляд на людину, чиї «чесноти - всього лише майстерно замасковані вади». «Жінки», - на його думку, - «особлива група людей, набагато більш однорідна, ніж чоловіки». Ларошфуко вважає, що можна говорити про ідеальний жіночий характер, риси якого легко впізнати в реальних жінок. Жінка набагато більш себелюбива, ніж чоловік, «кокетство, яке є основою її характеру», вона використовує, щоб довести чоловікові свою значимість. Цнотливість у жінки - всього лише маска, бо всяка жінка прагне свободи в плотськії любові. Мораліст відмовляє жінці в здатності відчувати піднесені почуття. «Вона, будучи істотою природною, нескінченно далека від моральності, обов’язку, честі». [Ларошфуко де Ф. Максимы. М., Худ. литература, 1974. - 29-108 с.] В основі жіночої особистості лежить збиткова жіноча природа. Товариство може виховати в жінці деякі благородні якості, однак змінити природу воно не в змозі.

Ф. Честерфілд, автор педагогічного твору «Листи до сина», дає великий звід настанов і рекомендацій в дусі ідей Дж. Локка. Він цілком солідарний з Ларошфуко в оцінці можливостей жіночої особистості. Жінки, на його думку, «захоплені двома пристрастями: марнославством і любов’ю». Відчуваючи духовну і моральну неповноцінність, вони потребують постійної уваги чоловіків. [Честерфилд Ф. Письма к сыну //Если хочешь быть свободным. Книга о воспитании. М., Наука, 1992., сгр.162]

Ж. Ж. Руссо, один з вождів просвітництва, філософ - антрополог, приділяв велику увагу педагогіці. Основні думки, що стосуються виховання жінки і її поведінки, Руссо виклав у творі «Еміль або про виховання», де цілу главу приділив образу жінки, ідеальної супутниці чоловіка. Власне, обов’язками супутниці чоловіка і повинне, на думку Руссо, вичерпуватися життя жінки. «Жінка створена для того, щоб подобатися чоловікові». Чоловік, звичайно, теж повинен подобатися жінці, «але в цьому немає прямої необхідності». Він володіє силою і вже тому подобається. Це, як вважає Руссо, закон природи. «Якщо жінка створена для того, щоб подобатися, вона повинна намагатися бути приємною чоловікові, а не кидати йому виклик». Скромність і покора - ось шлях цієї жінки. Тим самим Руссо прагне принизити значення половини роду людського, і з усіх цінних якостей жінки найбільш важливим вважає вміння догоджати. Правда, жінка може і володарювати над чоловіком, зауважує Руссо. «Її могутність, - пише філософ, - в її чарівності, своїми чарами вона без праці може здобути прихильність чоловіків, завоювати їх». [Руссо Ж.-Ж. Юлия, или Новая Элоиза. М., Худ. литература, 1968. - 777 с]

Майже в той же час у суспільстві пробуджуються і феміністичні настрої. «Наскільки ж мізерно, так і може мріяти про безсмертя істота, здатна принизитися до владарювання такими хибними методами!», - писала англійська письменниця, автор книги «Захист прав жінок» Мері Уоллсгонкрафт. Її книга була опублікована в кінці 1772 року і стала основоположною в серії феміністичних публікацій, що з’явилися наприкінці XVIII століття.

М. Уоллсгонкрафт вважає, що «всі, хто писав про жінку, в тому числі і Руссо, незмінно виставляли її в спотвореному світлі, показуючи її істотою більш слабкою, чим вона насправді є». [Феминизм: проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992. - 474 с., 138] Підлегле становище жінки зумовлено природою. Однак, як прихильник теорії суспільного договору, Руссо вважає підпорядкування жінки чоловікові ще доцільним, корисним для суспільства. Тому він таке значення надає вихованню.

У своїй книзі «Про виховання» Руссо торкнувся всіх аспектів патріархальної культури, які закріплюють принижене становище жінки, і, в цьому сенсі, дана праця може вважати класичною. Строго патріархально дивиться Руссо на виховання дівчат, яке повинно бути «чисто жіночим», тобто спрямованим на «розвиток» жіночої скромності. Філософ вважає, що дівчаток треба вчити «наглядати за господарством і приємною чоловікові», «природно красивою», ніжною, уважною. «Перше і саме значна гідність жінки - це кроткість. Вона повинна ще в юності навчитися переносити образи і несправедливості, що наносяться чоловіком». Руссо розуміє, що лагідна жінка вписується в рамки патріархальної сім’ї і суспільства в цілому. Гнів і непокірність здатні підірвати підвалини, зруйнувати існуючу систему відносин [Ж. Руссо. Эмиль, или О воспитании http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pedagog/galag/12.php].

Погляд Руссо - це точка зору патріархального суспільства і, живучи в цьому суспільстві, жінка засвоювала такий погляд на саму себе. Вона стала вважати свою слабкість за доблесть, відсутність серйозних занять притупляли її розум, коло її інтересів штучно звужувався до «природних потреб». «Скільки ще поколінь буде потрібно, щоб вільні нащадки нинішніх жалюгідних рабинь постали у всьому різноманітті своїх талантів і чеснот»? - вигукувала М. Уоллстонкрафт [В защиту прав женщин, http://www.gutenberg.org/ebooks/3420]. Але син раба є рабом. Завдання фемінізму полягала в тому, щоб пояснити жінкам цю істину, адже усвідомити свою провину і помилки - це вже немало.

У філософії 19 - початку 20 століття вперше різко позначаються патріархальна і феміністична точка зору на проблему взаємовідносин статі. Оформлення фемінізму як ідеології стало реакцією на багатовікове підпорядкування жінки чоловікові в європейській культурі і на звучала все більш фальшиво у світлі посилення демократичних тенденцій виправдання цього у суспільній думці. Проте вже перші «сплески» фемінізму викликали протест громадськості і сприяли посиленню патріархальної позиції. Остання яскраво представлена в роботах А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, О. Вейнінгера. Жінка розглядалася цими мислителями, як носій тваринного начала, в ній проголошувалась нездатність до культурної творчості.

Сенс жіночого буття А. Шопенгауер розглядає через призму статевої любові. Поняття «стать» невіддільне у нього від поняття «любов», яка являє собою «думу всього людства про створення майбутнього покоління, яке, в свою чергу, є родоначальником незліченних нових поколінь» [Шопенгауэр А. Метафизика половой любви / пер. с нем. Ю. И. Айхенвальда. СПб.: Азбука-классика, 2005. 224 с.]. «В основі всякої статевої любові лежить інстинкт, спрямований виключно на майбутнє дитя». Таким чином, відносини між статями за Шопенгауером завжди мають своєю метою народження нової людини, продовження роду. Тут діє механізм волі до життя, частини могутнього творчого принципу «Світової волі». Воля до життя - несвідома. Вона присутня в кожному індивідуумі, є частиною «колективного несвідомого». Чоловік і жінка, за Шопенгауером, несвідомо шукають одне одного, щоб виконати свою основну місію - продовжити рід. Шопенгауер підкреслює, що обидві статі в рівній мірі прагнуть до продовження роду. Проте, можна припустити, що відповідальність за народження кожного конкретного індивідуума лежить все-таки на його матері. Філософ вважає, що родовий інстинкт у чоловіка спрямований вшир, а у жінки - вглиб. Цим, наприклад, Шопенгауер пояснює схильність чоловіка до непостійності, а жінки - до постійності. «Це - результат цілей, які ставить собі природа: вона зацікавлена у збереженні, а тому, можливо більшому розмноженні всякого даного роду істот. І насправді, чоловік легко може спрямувати на світ понад сто дітей в рік. Жінка ж, скільки б чоловіків вона не знала, може народити лише одну дитину в рік. Ось чому він завжди задивляється на інших жінок, вона ж сильно прив’язана до одного, бо природа інстинктивно і без всякої рефлексії спонукає її піклуватися про годувальника і захисника майбутнього потомства. І тому подружня вірність має у чоловіків штучний характер, а у жінок - природний. Таким чином, перелюбство жінки, як в об’єктивному відношенні за своїми наслідками, так і в суб’єктивному, за своєю неприродністю набагато неприпустиміше, ніж перелюб чоловіка». [Шопенгауэр А. Метафизика половой любви / пер. с нем. Ю. И. Айхенвальда. СПб.: Азбука-классика, 2005. 224 с. ]

Шопенгауер відмовляє жінці навіть у фізичній красі, вважаючи, що чоловіче захоплення жіночою зовнішністю обумовлене виключно статевим потягом. Тільки в області співчуття жінка, на думку Шопенгауера, стоїть вище чоловіка, однак почуття справедливості вона позбавлена, а її інтелект - поверховий. Тому призначенням жінки є статеве життя, продовження людського роду.

Треба сказати, що факт материнства, здатність до дітородіння, визнавали вирішальними у проблемі підпорядкування жінки феміністки і, в першу чергу, С. Файєрстоун. [3] Але, на відміну від Шопенгауера, її увага акцентувалася на неприродності й несправедливості положення жінки. Материнство, - вважає Файєрстоун, - єдине, що відрізняє жінку від чоловіка, воно робить жінку менш рухливою, а тому більш залежною від чоловіка. Однак ця залежність зовсім не природна, не інстинктивна для жінки, як вважав Шопенгауер. Вона змушена бути залежною тому що суспільство як би «не бачить» жінки під час вагітності й перших років материнства. Недарма багато жінок сприймають своє материнство, як «догляд».

У Ф. Ніцше погляд на місце жінки в культурі, багато в чому схожий з вищезгаданими. Заперечуючи старі цінності християнської релігії, Ніцше обґрунтовує нові цінності, які спираються на волю до влади, до панування. «Воля до влади» у Ніцше - це прагнення стати сильніше, зростати духовно, реалізувати свої сили в мирському житті, «граючи великими завданнями». «Воля до влади» представляється ідеологам «чоловічої культури» чоловічим принципом [Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей / Пер.с нем. Е.Герцык и др.— М.: Культурная Революция, 2005.— 880 с. http://www.nietzsche.ru/userfiles/pdf/vola.pdf].

Творець «індивідуальної психології», один із сподвижників Фрейда Альфред Адлер йшов по стопах Ніцше, коли обрав в якості головної своєї ідеї подолання «комплексу неповноцінності» компенсаторної «волею до вищості», яку він називав також «чоловічим протестом». Однак, цікаво, що «чоловічий протест», як і воля до переваги, характерні за Адлєром, як для чоловіків, так і для жінок, яких він вважав принципово рівними чоловікам. В буденній свідомості слабкість, залежність, часто асоціюються з жіночою психологією.

Книга двадцятичотирирічного філософа О. Вейнінгера «Стать і характер» - дуже цікавий психологічний документ. Це - праця, що увібрала у себе досвід усього короткого життя автора. (Вейнингер покінчив з собою незабаром після виходу книги). Проте ця праця цікава і в науковому плані, це складна метафізична система, що охоплює величезне коло фундаментальних понять і питань. [Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.]

Теорія бісексуальність - науковий базис всієї концепції Вейнінгера. Емпірична психологія, на думку філософа, дана нам між двома ідеальними точками: Мужністю (М.) і Жіночністю (Ж.) у вигляді безперервної шкали проміжних статевих форм. Кожен індивідуум, за Вейнінгером, зорієнтований подвійно: чоловіче і жіночно. Є переважаюча орієнтація (Вейнінгер описує це математично, наприклад, 7М і ЗЖ - превалює чоловічність, 9Ж і 1М - жіночність). Однак частина індивідуума, орієнтована протилежно домінуючою характеристикою, теж має певний вплив на людину. В цьому і полягає теорія бісексуальності. Таким чином, вся критика Жінки спрямована не стільки проти жінок, скільки проти Жіночності, як ідеального образу. Що ж таке Жіночність за Вейнінгером? Це - пасивне очікування. Жіночність позбавлена свого «я», вона набуває сенсу, коли поряд з нею є Чоловіче, тільки в поєднанні з ним. Пристрасть до абсолютної жінки - бути під гнітом примусу. Вона невільна, перебуваює під чарівним впливом фалоса (ця тема розвинена психоаналізом). Творець - це, безсумнівно, чоловік, а жінка здатна лише запозичувати. Материнство і проституція - ось дві жіночі ролі, в яких вона може «піднятися над чоловіком». Це також два полюси жіночої душі. Тільки через сексуальність жінка може реалізуватися. Сексуальність – це мета (у повії), або - засіб (у матері). Але, в будь-якому випадку, жінка не самостійна, бо для досягнення своїх цілей їй потрібен чоловік. Таким чином, витоки підпорядкованості жінки Вейнінгер бачить в її бажанні бути підлеглою. Жіноча сутність прагне до пасивності, до придушення більш сильним чоловічим началом [Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.].

Прагнення до емансипації, вважає Вейнінгер - доля небагатьох. Емансиповані жінки - ті, чия душа максимально віддалена від абсолютної жіночності і наближена до чоловічості. Під емансипацією Вейнінгер розуміє «лише бажання внутрішньо порівнятися з чоловіком, досягти його духовної і моральної свободи, його інтересів, його творчої сили. Всі відомі і видатні жінки неодмінно мають багато чоловічих рис характеру, а при більш уважному спостереженні, в них помітні чоловічі анатомічні ознаки». Саффо, Ж. Санд, де Сталь, О. Блаватська - ось характерні приклади таких «мужніх» жінок. Тільки чоловік, ув’язнений в них, хоче емансипуватися. Тому фемінізм, як широкий жіночий рух, неможливий. Жінка, як така, не хоче і не може в ньому брати участь. Тільки так треба розуміти лаконічне зауваження Вейнінгера про те, що «єдиним ворогом емансипації є сама жінка» [Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.].

З. Фрейд, також як і Вейнінгер вважав, що поділ на чоловіче і жіноче відповідає великому законом біполярності. Отже, можна говорити про ідеальний образ Маскуліності і Фемінності. Головний висновок Вейнінгера - «жінка повинна стати чоловіком», тобто знищити в собі пасивність, бажання підкорятися і наслідувати, заздрість, дурість і інші, споконвічно «жіночі» пороки, поділяється багатьма феміністками, сучасницями філософа. Критикуючи жінку, вони вимагали її зміни, яке повинно було відірвати її від природи і наблизити до духу, тобто до чоловіка. С. де Бовуар, говорила про необхідність вибору, мала на увазі вибір між природою і духом, який кожна жінка повинна зробити у своєму житті [4].

52. Поява «мужньої жінки» - симптом епохи «старого фемінізму» (середина 19-початок 20 ст. ст.). Ж. Санд, О. Блаватська, Мадам де Сталь та інші свідомо відмовлялися не лише від традиційних жіночих ролей, але і від зовнішнього вигляду. Жінки носили чоловічий одяг, розмову вели вільно і невимушено, спілкуючись, в основному, з чоловіками. Це було не що інше, як боротьба з Жіночністю шляхом розвитку в собі якостей Чоловічності. Погляди О. Вейнінгера, Ф. Ніцше та А. Шопенгауера зробили значний вплив на суспільну свідомість межі століть. Вони стимулювали дискусії на тему взаємин статей, прискорили формування феміністичної ідеології. Ми бачимо, що у філософській і суспільній думці до кінця 19 століття домінувала оцінка жінки, як істоти неповноцінної порівняно з чоловіком. Практично всі світові релігії також відображають цей погляд на жінку. У зв’язку з цим англійська письменниця Вірджинія Вульф сказала: «Релігія не безстатева, вона - чоловік, батько». Язичництво - найбільш вільна релігійна стихія, наповнена Сонцем, Вогнем, Водою, тобто єством, природою. У язичницькій культурі люди «були, як діти», тобто найменше розділені за принципом влади, сили. Проте вже в цей час ми зустрічаємося з зачатками нерівності статей. Уявлення про жінку проявляли себе в обрядах, наприклад, весільних. Багато з них існували дуже довго і в християнській Русі. Наприклад, принижуючий жінку обряд «вскриванія» нареченої, щоб перевірити її невинність, був викоренений тільки в петровський час. Хоча невинність тоді і не вважалася неодмінною умовою вступу в шлюб, обряд існував, як «показовий». Чи обряди роззування чоловіка, згадані ще Нестором, «купівля» дружини, побиття батогами нареченої, - всі вони закріплювали владу чоловіка і підпорядкованість дружини. [Русский народ. Его обычаи, обряды, предания, суеверия и поэзия. (Собр. М. Забылиным), М., ТОО «Брайт Лайт», 1990. - 463 с.]

Іудаїзм завжди уявляв жінку, як істоту таємничу, небезпечну, нечисту. У ранковій молитві правовірний єврей дякує Богу за те, що не народжений жінкою. Буддизм і конфуціанство проповідують особисте моральне удосконалення. Вони більшою мірою наближені до жіночих «архетипів» краси, чуттєвості, ніж релігії Заходу. Можна припустити, що східні культури не породжують і не сприймають феміністичної ідеології тому, що самі несуть у собі глибинний заряд жіночності.

Ми будемо говорити, в основному, про християнський образ жінки, тому що саме він, в значній мірі, вплинув на становлення феміністичних поглядів. Християнство все ще залишається «чоловічою» релігією, підтримує чоловічі стереотипи поведінки і мислення. Свята Трійця складається з чоловічих образів. У громадській свідомості закріпилося уявлення про Бога, як істоту чоловічого роду. Жінка ж у християнській символіці представлена в двох протилежних іпостасях - Єви і Святої Марії Богородиці. З нею пов’язані два стани - гріхопадіння і невинності. Однак, варто зауважити, що ідея цноти, невинності не є «заперечення сексуальності», але, перш за все, це ідея цілісного, чистого і любовного ставлення до світу, людства, позбавлена гріховних помислів. Воно легко порушується, коли людина охоплена сексуальним прагненням до єдиного тіла. І зовсім безглуздо думати, ніби материнство - народження, виношування, вигодовування дитини - це якась «заміна сексуальності». З усіх точок зору сексуальність - є шлях до материнства, а не навпаки.

Широко поширена думка, що християнство з часів свого народження проповідувало тільки презирство до жінки, стриманість, умертвіння плоті. Жінка, тим не менш, першою приєдналася до нової релігії, завжди виявляла більшу релігійну завзятість, ніж чоловік, і зараз віруючих жінок значно більше, ніж чоловіків. Очевидно, що проблема «жінка і релігія» далеко не така проста, якою може здатися на перший погляд.

У соціалістичній і марксистській літературі часто стверджується, що релігія ворожа жінці і людині взагалі, тому що заважає їй будувати на землі комунізм. Але ці твердження основані на поверхневому тлумачення християнства, яке, до речі, є одним з найважливіших, якщо не найважливішим «джерелом» комуністичної ідеї. Також як і ідея рівності людей перед Богом незалежно від кольору шкіри, статі, багатства і становища.

Релігійне ставлення до жінки передує в історії культури філософією. А моральна філософія, починаючи з Платона, бачила мету людини в мудрості, культивування розуму, самопізнання, уподібненні людських дій тим ідеям досконалості, добра, істини, краси, які людина носить в собі спочатку. Але ніхто з філософів не наважувався стверджувати, що людський ідеал існує тільки для чоловіків або що він може бути досягнутий без допомоги жінок. Більш того, сокровенний сенс любові, як самих справжніх і природніх відносин чоловіка до жінки, складається за Платоном у формуванні андрогіна - істоти, що сполучає в собі чоловічі і жіночі якості і, тим самим, досягає всієї повноти буття». Тому етичні норми в рівній мірі стосуються чоловіків і жінок.

Однак не можна не враховувати, що до недавнього часу чоловік був головним творцем культури, норм права і моралі. Навіть одне з головних понять моральної філософії «чеснота» (virture) походить від латинського слова «vir», що означає «чоловік», «мужність». Відносно чоловіка це слово означало високі моральні якості, моральну силу, розум, благородство. У використанні до жінки «чеснота» мала більш вузький зміст - містила вимогу вірності обов’язку, чистоти, чуйності, жалю.

Побутове, історичне християнство далеко не у всьому керувалось біблійними порадами, і дискримінація жінки в побуті як раз і відноситься, на наш погляд, до таких спотворень християнського вчення. Побутова мораль протягом багатьох століть бачила в жінці істоту природну, але не духовну, слабку і майже позбавлену інтелекту. Жінці наказувалося не розвивати свою особистість, придушувати в собі тваринні інстинкти, не творити культуру, а обмежити своє життя рамками сім’ї та материнства.

Проте, давно вже помічено, що моральні норми і закони права, хоча вони, як прийнято думати, формуються чоловіками, чоловічим розумом, підтримуються і утверджуються в життя більшою мірою - жінками. Серед жінок у всі часи було менше злочинців, злодіїв, вбивць, шахраїв, ніж серед чоловіків. Подружня вірність набагато частіше порушувалася чоловіками, ніж з жінками. Хоча, знову таки, в Святому Письмі ніде не сказано, що для чоловіків існує одна мораль, а для жінок - інша.

У побуті, занепала жінка, явно порушила громадські норми, викликає шалений осуд з боку представниць своєї статі, а чоловіки зазвичай ставляться до неї поблажливо, співчутливо, зацікавлено або напівсхвально.

Проблеми відношення жінки до релігії далеко не усвідомлені в повній мірі. Можна висловити у зв’язку з цим лише деякі попередні судження. По-перше, мораль, вимагає несуперечливої поведінки, вірності обов’язку і дотримання норм, спочатку повинна включати в себе значні компоненти жіночої ментальності. Більша ніж у чоловіків цілісність особистості, що виражається в єдності волі, почуття і розуму, робить жінку більш послідовною і твердою в моральній сфері. Ймовірно, і в «гріху» жінка буває більш послідовною, але це вже інше питання. По-друге, і це найголовніше, жінка інтуїтивно відчуває себе покликаною охороняти сім’ю - цей фундаментальний інститут, руйнування якого перетворює будь-яке суспільство в тварине стадо, казарму або купу руїн. І третє. Сьогодні, у зв’язку зі стиранням статево-рольових відмінностей в суспільстві, відбувається вирівнювання в культурі компонентів чоловічого і жіночого менталітету. Звідси збільшення злочинності, алкоголізму серед жінок, пом’якшення осуду подружньої невірності представникам обох статей. Все це можна витлумачити як асиміляцію жінками наявних сьогодні форм чоловічої культури. Але, оскільки процес фемінізації суспільства тільки почався, і до рівного представництва чоловіків і жінок культура ще дуже далека, то деструктивні тенденції в суспільстві є тимчасовими. А в майбутньому слід очікувати «більш сурових» моральних і правових норм, що відповідає прогнозами футурологів і тенденції до посилення «жіночого начала» в культурі.

Святе Письмо допускає різні тлумачення християнського ставлення до жінки, до її «природи», соціальним і культурним цінностям. У зв’язку з цим доречно послатися на збірку Оксфордського університету під назвою «Феміністична інтерпретація Біблії». [5] У ньому розглядається питання про те, як жінки підійшли до розгляду Біблії з нової точки зору. По мірі того, як самосвідомість жінок зростала, змінювалося і їх ставлення до авторитетів, особливо до авторитету релігії. Нове розуміння жінками свого місця у релігійних суспільствах і ставлення до святого письма названо «критичним феміністським усвідомленням». Які ж його витоки?

До початку XIX століття теологічні дослідження абсолютно не враховували жіночого досвіду. Опоненти фемінізму намагалися використовувати Біблію для обґрунтування правильності своїх світоглядних позицій. Ретельне і буквальне тлумачення біблійних текстів повинно було виявити всі відмінності між чоловіком і жінкою. Факт, що жінка була зроблена з ребра Адама, служив головним виправданням її підлеглого положення.

У XIX столітті так званий «м’який фемінізм» вихваляв роль жінки в суспільстві, стверджуючи, що жінки служать суспільству як дружини і матері, привносять в світ любов і християнські принципи. В XX столітті жінки прийшли до висновку, що недостатньо лише реінтерпретувати Біблію, показати, що жіноча природа цілком відповідає існуючим християнським нормам і цінностям. Мета феміністичного руху включає в себе і оновлення релігії, таке оновлення, яке зробить жіночий досвід і інтуїцію - доступними всьому світу. Жіноча критична свідомість, що піднялася до адекватного прочитання Біблії, приходить до переконання, що жіночий досвід являє собою норму, що лише асимілюючи жіночий моральний досвід людини, що виконує функцію законодавця і мораліста, міг адекватно сформулювати нормативно - ціннісні постулати моралі. Сучасні філософи, в тому числі і чоловіки, переосмислять культуру в феміністичному ключі, приходять до нового прочитання Біблії.

М. Фарлі, професор християнської етики, приходить до висновку, що виникнення феміністичного свідомості бере початок саме в Біблії, як у джерелі християнської етики, моральних принципів, ідеалів, цінностей, орієнтирів. Він вважає, що завдання феміністської теології полягає в тому, щоб інтерпретувати благу звістку про звільнення, як сигнал для жінки про звільнення від патріархату та затвердити інтерпретацію, як необхідну, закріпивши її в колективній свідомості. Р. Горичева вважає, що тільки християнство говорить про справжню рівність, що чоловіки і жінки рівні перед Богом і, що саме втрата або послаблення віри є причинами приниження однієї статі іншою. [Русская женщина и православие. СП-б., Ступени, 1996. - 271 с.]

Сучасний «православний фемінізм» бачить своє завдання в осмисленні образу Богоматері. Треба сказати, що ставлення до нього в західному християнстві істотно відрізняється від православного. Західна феміністична теологія намагається по - новому досліджувати образ Ісуса Христа, який характеризується, як носій одночасно чоловічих і жіночих якостей. Західні теологи вбачають у ньому прообраз нової людини, андрогіна. Андрогінність виключає панування чоловіка над жінкою, недовіра між ними, забезпечує гармонійне співіснування обох статей.