«Джерельний» підхід ю. Шевельова виділяє такі періоди:

• протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики;

• давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах;

• ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських;

• середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови;

• пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях;

• сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах.

3. Зміст понять офіційна мова, національна мова, державна мова, літературна мова, наукова мова.

Офіці́йна мо́ва — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — «надзвичайного») статусу. Як правило, це мова, якою зобов'язані користуватися урядові та інші офіційні установи у своїй документації (листуванні тощо), хоча в багатьох країнах закон вказує на написання документів декількома мовами.

Статус мови «офіційна» не означає, що мешканці країни користуються лише нею.

Офіційний статус у багатьох випадках мають мови основних народів, що населяють дану країну. Ряд країн світу мають більш, ніж одну офіційну мову.

Наприклад (див.Список офіційних мов за країнами):

• Індія — 23 офіційних мови

• Південна Африка — 11 офіційних мов

• Афганістан — 8 офіційних мов

• Білорусь, Бельгія, Болівія, Канада, Фінляндія, Парагвай, Швейцарія, Республіка Ірландія тощо — дві, або більше офіційних мови.

Деякі країни, як, наприклад, США, Швеція, зовсім не мають офіційної мови.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З другого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.

Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть.

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — унормована мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній.

Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення і взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці.

Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Наукова мова, з погляду семіотики та логічної семантики, постає особливою системою мовних знаків, що виконують функції означення та позначення, і має синтаксичний, семантичний та прагматичний аспекти дослідження.

Кожна конкретна наука створює свою наукову мову через введення особливих термінів і штучної символіки.

5. Основні функції української мови.

Мо́ва виконує цілу низку фу́нкцій, життєво важливих як для всього суспільства, так і для самої мови.