4. Концепція ментальності як один із підходів у вивченні історії культури

Як відомо, термін ментальність (або менталітет) – французького походження. Одними з перших його почали використовувати французькі вчені, представники школи «Анналів», орієнтуючись на пошуки глобальних, стійких структур людської свідомості. Отже, семантика цього слова пов’язана з поняттями свідомість, мислення, розум, що за своєю суттю є складними й багатогранними

Так, в одному з філософських словників менталітет витлумачується як «сукупність розумових установок, звичок мислення, фундаментальних вірувань індивіда». Як бачимо, це визначення наголошує на індивідуальних розумових і мисленнєвих особливостях людини. Дещо під іншим кутом зору розглядає це поняття А.Я.Гуревич, який розуміє ментальність як «наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе». Отже, автор звертає увагу на те, що специфічний спосіб мислення і відчуття може виявлятися на рівні певного колективу людей – «соціальної або культурної спільності». З огляду на викладене вище, видається цілком прийнятним твердження М.Т.Юрія, що «за своєю структурою менталітет включає в себе передусім дещо колективне...». Колективом, у межах якого реалізується той чи інший менталітет, може бути як народ, нація, так і значно більша спільнота, що не вкладається в межі одного етносу. У роботах Л.М.Гумільова такі складні системи, утворені внаслідок об’єднання декількох етносів, отримали назву «суперетнос». Наприклад, Візантійська цивілізація розглядається як суперетнос, що складався з греків, єгиптян, сирійців, грузинів, вірменів, слов’ян. У цьому випадку представників різних етнічних груп об’єднувала християнська ідеологія, яка визначала спосіб мислення людей, формувала уявлення про навколишній світ і місце людини в ньому, пропонувала певну систему духовних і матеріальних цінностей.

5. Фактори формування ментальності

Слід зазначити, що всі фактори, які формують ментальність, виступають як певний комплекс, у межах якого спрацьовують досить складні механізми. Тому вплив одних і тих же факторів у кожному конкретному випадку може виявляти специфіку.

Серед найважливіших факторів, які формують світосприйняття, можна виділити географічний та історичний.

Географічний фактор на ранніх етапах формування етнічних груп відігравав вирішальну роль, оскільки визначав міфологічні уявлення про організацію світового простору. Виникнення із первинного Хаосу певного світопорядку (Космосу) асоціювалося з зародженням Всесвіту. Всесвіт мислився як впорядкований простір, який ставав для людини життєвим саме завдяки встановленому порядку. Уявлення про світовий порядок у кожному конкретному випадку визначалися географічними особливостями місцевості, зокрема – кліматичними умовами, особливостями ґрунту, рельєфом.

Аналіз різних міфологічних моделей світу доводить, що їх наповнення в кожному конкретному випадку залежить від особливостей рельєфу території етнічного поселення. Якщо в зоні проживання людської спільноти є річка, гора, вулкан тощо, вони обов’язково знаходять відображення у відповідній картині світу.

Під впливом географічних умов проживання формується характер того чи їншого етносу. Що ж до ментальності українців, Г.Лозко слушно зазначає, що родючі ґрунти України сприяли «закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою». Проте відзначається й відсутність активності, адже «плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг».

Географічний та історичний фактори певною мірою визначають фактор економічний. Розвиток занять і ремесел того чи іншого етносу визначається природними умовами і відповідною історичною ситуацією. У свою чергу, економічні відносини впливають на формування світогляду людини в межах створеної нею соціально-економічної системи.

Важливим чинником формування ментальності є також релігійний. Будь-яка релігійна система дає людині, яка сповідує відповідну віру, уявлення про світоустрій, визначає статус людини у світі (фактично, пропонує власну часо-просторову модель), формує уявлення про прекрасне й потворне, зумовлює певні ціннісні орієнтації й стереотипи поведінки. У християнській традиції норми людської поведінки визначаються десятьма Новозавітними Заповідями, віддається перевага духовній красі над тілесною, земне життя людини сприймається як час духовного самовдосконалення на шляху до вічного життя у Царстві Божому. Загалом можна стверджувати, що кожна віруюча людина сприймає навколишній світ через призму своєї релігії.