Висновки Розділу і

В культурології ХХ – початку ХХІ ст. категорія тілесності розглядається в широкому смисловому діапазоні – від тіла людини до «тіла» всієї культури (причому вони обидва мисляться як взаємопов’язані і взаємоопосередковані. Людська тілесність завжди перебуває в культурному контексті і покладена в основу всіх рівнів буття індивіда.

Сучасний інформаційно-комунікативний простір центрований довкола тілесності та візуальності як ключових принципів своєї організації. Фундаментальну роль для культурологічного осмислення тілесності на початку ХХI ст. відіграє та обставина, що ця категорія, яка споконвіку існувала в межах релігійного та фізичного просторів, вже досить давно запровадилась і активно розвивається в сфері філософської проблематики тілесності, а саме у вивченні таких феноменів, як сексуальність, афект, пер версії, смерть тощо. Змінені стани свідомості і як наслідок доведеня тіла до «межової ситуації» (больового порогу, виснаження тощо), біль та насилля як соціокультурні явища, зв’язок сексуальних відхилень з суспільно-політичними трансформаціями й культурно-естетичним контекстом епохи – ось далеко не повний перелік тем і сюжетів, прямо пов’язаних з тілесністю людини, котрі активно аналізуються і переосмислюються в сучасній культурології.

На думку В. Розіна, категорію «тілесності» до соціогуманітарного дискурсу було запроваджено саме під впливом культурології та семіотики, які відкрили, що в різних культурах тіло розуміється й відчувається по-різному (а поняття «біль», «хвороба», «організм» – не стільки «природні» стани тіла, як «культурні та ментальні концепції, котрі привласнює, формує і переживає людина»). Отже, тілесність – це нава філософська течія, яка спирається на культурний код закладений певною епохою та на особливості поведінки індивіда. Головна проблема, навколо якої сьогодні точаться дискусії культурологів, що займаються дослідженням тілесності людини, зводиться, схоже, до питання: як мислити безпосередність тіла поза дискурсами (за О. Івашиною) і чи можливо це взагалі. Український культуролог, розвиваючи ідеї Ф. Саразіна, акцентує увагу на трьох принципових моментах: стирання відмінностей між біологічними та інформаційними системами (втрата тілом статусу кордону між «внутрішнім» для людини та «зовнішнім»); усвідомлення того, що тіло зовсім не є універсальною підставою для взаєморозуміння та злагоди між представниками різних культур; тілесність не наділена жодною трансісторичною субстанцією – отже, немає ніякої можливості для сучасного вченого-гуманітарія пізнати (або хоча б уявити) тілесний досвід людей минулого. Особливої гостроти й актуальності ці питання набувають у «мережевій» культурі «віртуального споживання», яка історично розвивалась не в реальних речах (товарах), а у віртуальних знаках, іміджевих символах та ідеях.

В масовій культурі Заходу від кінця ХХ ст. тілесно-візуальні маркери самоідентифікації та соціокультурної репрезентації індивіда вже витіснили духовно-етичні як основні. Візуально-тілесне мислення стало головним різновидом пізнання природного й соціального середовищ. Яким чином масова культура та активно рекламовані нею революційні біотехнології трансформують свідомість та тілесність сучасної людини і до яких соціокультурних наслідків це призводить у глобальному вимірі – саме ці проблеми на сьогодні розглядаються у статусі ключових в інтелектуальному просторі культурології.