4.3. Проблеми охорони пам’яток монументального мистецтва в Києві

Пам’ятки монументального мистецтва складають важливу частину історико-культурної спадщини Києва. Їх існування як окремої категорії пам’яток юридично закріплене Законом України «Про охорону культурної спадщини». До даної категорії належать твори образотворчого мистецтва, як самостійні, так і пов’язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам’ятками, тобто, частини певних пам’яткових комплексів (ансамблів)⁷⁴. Зазвичай пам’ятки монументального мистецтва прийнято розділяти на три групи: монументальну скульптуру, монументальний живопис та монументально-декоративне мистецтво.

Інколи виділяють окрему категорію пам’яток монументального мистецтва, що можуть не мати власної історичної чи художньої цінності, але увічнюють певні важливі історичні події минулого.

У Києві представлені всі три групи пам’яток монументального мистецтва, котрі хронологічно належать до VI – XXI ст. За даними Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, на державному обліку станом на 2003 р. перебувало 314 пам’яток монументального мистецтва, а на 2008 р. – вже 287, що пояснюється зняттям з обліку численних пам’ятників В. Леніну та радянсько-компартійним діячам⁷⁵. Кількість пам’яток монументального мистецтва в Києві станом на 2012 р. оцінювався вже числом у 213 об’єктів, з них 25 – національного значення, 126 – місцевого, і 62 – щойно виявлених об’єктів⁷⁶. Серед останніх тенденцій у динаміці кількості взятих на облік пам’яток монументального мистецтва в Києві, слід відзначити періодичні спроби демонтажу пам’ятників більшовицьким діячам, часто стихійні, що відбуваються без участі представників державної влади. Серед останніх випадків – стихійне знесення пам’ятника В. Леніна по бульв. Т. Шевченка у Києві 1 грудня 2013 р. під час масових громадсько-політичних акцій протесту у київському середмісті. Загалом в Києві на 1991 р. на обліку перебувало більше 50 пам’ятників радянським діячам, з них лише пам’ятників В. Леніну було 26.

Втім, точна кількість пам’яток монументального мистецтва в Києві продовжує залишатись невизначеною. Так, у трьох частинах першого тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України описано 250 пам’яток мистецтва різних груп, при цьому не була врахована кількість надгробних пам’ятників, що мають особливу історичну та культурну цінність.

Найбільш чисельною групою пам’яток монументального мистецтва є пам’ятки скульптури. Монументально-скульптурний масив представлений наступними різновидами пам’яток:

• монументи, пам’ятники, скульптурні групи, погруддя, меморіальні ансамблі;

• меморіальна (надгробна) скульптура – рельєфні хрести, плити, саркофаги, стели, надгробні скульптурні композиції тощо;

• статуї, скульптурні групи та рельєфи на фасадах або в інтер’єрах споруд;

• садово-паркова скульптура – статуї, погруддя, фонтани тощо;

• меморіальні дошки.

Особливістю пам’яток скульптури є те, що при їх віднесенні до рухомих чи нерухомих пам’яток виникають протиріччя: так, меморіальні дошки віднесені авторами тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України до категорії рухомих пам’яток, таким чином, вони не описуються у матеріалах Зводу.

Також виникали періодичні проблеми при визначенні скульптурного твору як пам’ятки. В СРСР у 1920 – 30-х рр. утвердилася теза про те, що мистецький твір набуває статусу пам’ятки і, таким чином, потрапляє під охорону держави при спливанні 30-річного терміну від часу його створення. На засіданні відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського 30 квітня 1999 р. було прийнято рішення, що існування подібного 30-річного бар’єру є невиправданим. На противагу цьому було ухвалено вважати твір мистецтва пам’яткою при визнанні експертами її художньо-естетичної цінності, що додавало суб’єктивності та не давало відповіді на актуальні питання пам’яткознавства⁷⁷.

Найдавніші пам’ятки монументальної скульптури в Києві збереглися ще з давньоруських часів та являють собою зразки декоративне різьблення на камені (наприклад, різьблення, що прикрашає парапети хорів Софійського собору). З розвитком давньоруської матеріальної культури скульптурні твори стають дедалі більш складними та витонченими, виникають нові види скульптурних творів, так як, наприклад, одні з перших зразків давньоруської меморіальної скульптури – біломармурові різьблені саркофаги, котрі приписуються великим князям київським Ярославу Мудрому та Володимиру Мономаху. Саркофаг Ярослава Мудрого взагалі вважається деякими науковцями найдавнішою пам’яткою монументального мистецтва в Києві: він був привезений з Візантії та, за однією з версій, датується ще VI – VII ст.

Дуже небагато пам’яток залишив період з XIII до XVI ст., що було пов’язано із загальним занепадом міста внаслідок монгольської навали 1240 р. Широко представлена рельєфна пластика XVIII ст., передусім в оздобленні дзвіниці Софійського монастиря, перебудованого протягом 1746 – 48 рр., коли ансамблю Софії Київської було надано барокових рис⁷⁸.

Справжній розквіт монументальної скульптури в Києві спостерігався у ХІХ ст. під час загальноміського будівельного буму. В цей час було відкрито найбільш відомі київські пам’ятники – монумент великому князю київському Володимиру Великому, відкритий на Володимирській гірці у 1853 р. (скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт, архітектор О. Тон) та пам’ятник українському гетьману Богдану Хмельницькому на Софійській площі, відкритий у 1888 р. (скульптор М. Микешин, архітектор В. Ніколаєв).

Унікальною пам’яткою архітектури та монументального мистецтва є «будинок з химерами» - будинок архітектора В. Городецького на вул. Банковій, 10, споруджений протягом 1901 – 03 рр. Група скульпторів під керівництвом італійця Е. Сала, прикрасила його інтер’єр та екстер’єр численними скульптурними зображеннями фантастичних тварин та рослин, а внутрішнє оздоблення будинку складається з виконаних у стилістиці модерну скульптурних елементів й живопису, що робить «будинок з химерами» видатною пам’яткою комплексного характеру.

Втім, більша частина пам’ятників Києва з’явилася вже у роки радянської влади та була переважно поставлена на служіння комуністичної ідеології. Окремий масив становлять пам’ятники, присвячені подіям Другої світової війни. У Києві було споруджено 419 пам’ятників, обелісків, меморіалів, монументів на честь перемоги СРСР у війні⁷⁹.

Із проголошенням незалежності України у 1991 р. в монументальній скульптурі Києва з’явилися нові пам’ятки, позначені актуалізацією раніше татуйованих тем суспільного життя. Серед них були пам’ятні знаки жертвам Голодомору 1932 – 33 рр. на Михайлівській площі (1993 р.), жертвам Чорнобильської катастрофи (1994 р.), пам’ятники М. Грушевському (1998 р.), М. Драгоманову (2002 р.) та ін. Одним із найбільш визначних скульптурних об’єктів Києва за доби незалежності став відкритий у 2001 р. на місці демонтованого у 1991 р. пам’ятника Жовтневій революції Монумент на честь проголошення незалежності України «Оранта-Україна» (скульптор А. Кущ, архітектори С. Бабушкін, О. Комаровський, Р. Кухаренко та О. Стукалов).

Питання демонтажу пам’ятників та монументів радянської доби регулярно піднімалося київською громадою, передусім політичними партіями та громадсько-політичними об’єднаннями. Найбільшого поступу на цьому шляху було досягнуто у 2007 р., коли в Київській міській державній адміністрації було складено Реєстр пам’ятників вождів тоталітаризму, до котрого входило 29 пам’ятників та пам’ятних знаків. Серед них – пам’ятники В. Леніну, Н. Крупській, Ф. Дзержинському, Г. Петровському, С. Косіору, Д. Мануїльському, В. Чубарю та ін. радянсько-компартійним діячам. Втім, заплановані заходи щодо їх демонтажу не були розпочаті.

Іншою акцією стало виключення з Державного реєстру пам’яток України 11 пам’ятників осіб, причетних до організації та здійснення Голодомору, що відбулося рішенням Міністру культури і туризму України від 31 жовтня 2008 р.⁸⁰

Оцінювання культурно-естетичного потенціалу об’єктів монументальної скульптури ускладнене, перш за все, тим фактом, що пам’ятники часто виконують не лише мистецьку, а й пропагандистсько-ідеологічну функцію. Київський краєзнавець М. Кальницький пропонував оцінювати пам’ятники за трьома параметрами: ставлення до зображеної особи, художні якості монумента та доцільність його розташування в конкретному місці. В мистецькому плані найбільш цінними вважаються київські пам’ятники ХІХ – поч. ХХ ст. Серед них виділяються чотири об’єкти, котрі належать до пам’яток національного значення – архітектурний монумент «Пам’ятник Магдебурзького права» (в ХІХ ст. перейменований на пам’ятник Хрещення Русі; 1802 – 08 рр., архітектор А. Меленський), згадані вище пам’ятники князю Володимиру та Богдану Хмельницькому, а також пам’ятник композитору М. Глинці у Міському саду (1904 р., архітектор В. Ніколаєв)⁸¹. Загалом, до нашого часу збереглося дуже мало пам’ятників царської доби, оскільки більшість з них була знесена більшовиками з ідеологічних міркувань протягом 1920-х рр.

Таким чином, головною проблемою у сфері охорони пам’яток монументальної скульптури є її залежність від ідеологічних основ, котрі часто ними репрезентуються. Іншою важливою проблемою є високий рівень суб’єктивності при оцінці культурно-мистецького потенціалу, котрий мають пам’ятки монументальної скульптури.

Іншою групою пам’яток монументального мистецтва є пам’ятки монументального живопису. До них належать:

• зовнішні та внутрішні розписи стін та перекриттів (фрески, мозаїки, сграфіто, іконостаси тощо);

• зображення на склі (вітражі);

• самостійні мозаїчні стели;

• діорами та панорами.

Найдавніші пам’ятки монументального живопису Києва були створені за часів Київської Русі та датуються ХІ – ХІІ ст. Вони представлені оздобленням перших кам’яних християнських храмів на Русі, зокрема, собору Святої Софії. При його оздобленні був створений величний комплекс фресок та мозаїк, загальною площею 3 тис. кв. м. та 260 кв. м. відповідно⁸², першозразком створення яких слугувало оздоблення духовного центру східного християнства – Софійського собору в Константинополі. Окрім давньоруського живопису, у Софійському соборі представлений також живопис XVII – XVIII ст.

Фрагменти фрескового розпису ХІ – ХІІ ст. були виявлені також в інших храмових спорудах, котрі дійшли до нас з княжої доби – Михайлівській церкві Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, Кирилівській церкві та церкві Спаса на Берестові.

Особливу роль у становленні комплексу монументального живопису Києва відіграла малярська школа Києво-Печерської лаври, розквіт котрої прийшовся на час стильового домінування бароко в українському мистецтві у XVIII ст. Найбільш відомим зразком барокового живопису є розписи Свято-Троїцької церкви над Святими воротами Лаври, виконані в 1734 р. під керівництвом майстрів Іоанна (Максимовича) і Феоктиста (Павловського). Іншим зразком барокового живопису XVIII ст. є розписи Андріївської церкви.

Примітним є також живопис ХІХ – ХХ ст., яким оздоблювалися як культові, так і світські споруди. Зокрема, можна виділити розписи Володимирського собору (1888), Миколаївського костьолу (1899 – 1909), а також церкви Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, що були виконані під керівництвом художника І. Їжакевича⁸³.

Окрім культових споруд, пам’ятками монументального живопису є також ряд світських, наприклад маєток купця С. Могилевцева по вул. Шовковичній, 17/2.

Найбільшою проблемою для збереження пам’яток монументального живопису є дотримання необхідного режиму їх збереження. Оскільки розписи наносяться на стіни та перекриття будівель, з плином часу вони псуються. Життєво необхідним є дотримання сприятливого температурно-вологового режиму, завдяки чому негативний вплив довкілля на об’єкти живопису може бути мінімізований.

Значно ускладнює ситуацію той факт, що чимало пам’яток монументального живопису створені в культових спорудах, котрі знаходяться в користуванні церкви. Духовенство не здатне створити оптимальний вологого-температурний режим, а також уникати інших порушень, котрі негативно впливають на стан збереження пам’яток. Зокрема, неодноразово спостерігалися утворення кіптяви на фресках, механічні пошкодження живопису тощо. Без активної участі органів державної влади цінні пам’ятки монументального живопису можуть втратити свою унікальну історико-культурну цінність.

Третю групу пам’яток монументального мистецтва становлять пам’ятки монументально-декоративного мистецтва, котрі включають в себе:

• орнаментальні розписи стін, стель, склепінь, колон тощо;

• декоративне різьблення на камені й по дереву на фасадах та в інтер’єрах споруд;

• твори декоративно-прикладного мистецтва (мальована та рельєфна кераміка груб, камінів, керамічні панно, мозаїчні підлоги, литий та кований метал огорож, ґрат тощо).

Монументально-декоративне мистецтво представлене в Києві лише одиничними пам’ятками, котрі переважно пов’язані з культовими спорудами. Найбільш примітні зразки – садиба О. Терещенка на вул. Л. Толстого, 7/2 (1897 – 98), в якій збереглися декоративна дерев’яна аркада з балюстрадами, відкрита галерея з ажурною огорожею та викладена керамічними кахлями підлога; житловий будинок 1909 р. на вул. А. Тарасової, 4 у стилі модерн зі збереженими деталями інтер’єру, виготовленими з металу способом тонкого лиття⁸⁴.

Незначна кількість пам’яток монументально-декоративного мистецтва в Києві пояснюється передусім тим фактом, що елементи мистецького оформлення архітектурних споруд дуже рідко обстежувалися окремо від будівлі загалом і не ставилися, відповідно, на державний облік. Значна частина споруд з елементами монументально-декоративного мистецтва знаходяться у приватній власності, і власники далеко не завжди дають дозвіл науковцям на дослідження архітектурно-мистецьких особливостей будівель.

Культові споруди значно постраждали в роки радянської влади, особливо під час масового руйнування храмів в СРСР у 1920 – 30-х рр. Події Другої світової війни також призвели до руйнації значного відсотку культових споруд Києва та перлини історико-культурної спадщини міста – Успенського собору Києво-Печерської лаври. При відбудові окремих храмів в роки незалежності України питання автентичності відновлюваних елементів декору також не було першочерговим, а тому їх історична та культурна цінність зменшувалася.

Станом на сьогоднішній день точний облік пам’яток монументально-декоративного мистецтва не ведеться, також не існує фахових наукових праць, присвячених пам’яткам даної групи в Києві.

Загалом у сфері збереження пам’яток монументального мистецтва в Києві на сьогоднішній день спостерігаються значні труднощі, пов’язані з об’єктивними (необхідність врегулювання нормативно-правової бази, недостатність фінансування ремонтно-реставраційних робіт існуючих пам’яток, невизначеність статусу окремих об’єктів тощо) та суб’єктивними (проблема оцінки художньо-мистецького та історико-культурного значення пам’яток, значення ідеологічного фактору в їх оцінці) чинниками. Для подолання існуючих труднощів у пам’ятоохоронній сфері активне втручання держави та консолідація зусиль громадського активу Києва життєво необхідне.