Нація - полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи.

Одним із перших, хто відкрито заявив про неможливість дати визначення нації, був відомий теоретик німецької соціал - демократії Карл Каутський. "Нація - писав він ще на початку XX ст., - це протей, який вмить вислизає у нас з-під рук, як тільки ми хочемо його схопити, і який продовжує існувати и справляти на нас могутній вплив.

Багато пізніше, вже наприкінці 70-х років, професор історії Лондонського університету Гью Сетон-Уотсон, так само скаржився: "Я приходжу до висновку; що не можливо дати жодного наукового визначення, але, мабуть, слушних слів професора Техаського університету /Остін, США/ Пилипа Уайта, який писав: "Легіони авторів визначали націю, але жоден з них ніколи не зробив це задовільно".

Справа ускладнюється ще й тим, що підхід західних вчених /не говорячи вже про вітчизняних/ до проблем вивчення нації визначається вимогами, традиціями і специфікою якоїсь однієї, переважно їх власної дисципліни. Це визнають і деякі західні аналітики. Зокрема, Л. Снайдер цілком слушно відзначає, що:

• історики розглядають націю, як населення суверенної держави, котра проживає на визначеній території й має спільний набір думок, почуттів та волі, що передаються протягом історії;

• політологи цікавляться політикою, суверенітетом та державою, вважаючи за краще залишати розробку теорій нації історикам та соціологам;

• філософи мають нахил вважати націю "культурним союзом" із спільною історією, мовою, літературою, традиціями, героями та почуттям лояльності;

• соціологи цікавляться груповою поведінкою нації, вважаючи її "найбільшою і найважливішою спільнотою людського суспільства";

• географи зосереджують увагу на значимості для нації території та природного середовища;

• психологи аналізують поведінку членів нації, досліджують їх психологічні риси, свідомість, емоції, котрі відіграють роль "цементу, що зв'язує націю" тощо.

34 природне і суспільне в людині

Являючи собою істоту соціальну, людина разом з тим є частиною природи. Із цього погляду люди - особливий вид Homo sapiens, а отже, людина виявляється істотою біологічною.

Як і всякий біологічний вид, Homo sapiens характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожний із цих ознак у різних представників виду може змінюватися в досить більших межах, що саме по собі нормально. Методи статистики дозволяють виявити найбільш імовірні, широко розповсюджені значення кожної видової ознаки. На прояв багатьох біологічних параметрів виду можуть впливати й соціальні процеси.

Унікальність кожної людини - факт першорядної філолофсько-світоглядної важливості. Визнання нескінченного різноманіття роду людського, а отже, і нескінченної розмаїтості здатностей і дарувань, якими можуть володіти люди, є один з основних принципів гуманізму.

Залученні відразу у два мири - у мир суспільства й у мир органічної природи людина породжує чимало проблем, що як стосуються актуального існування людей, так і пов'язаних з поясненням самої природи людини. Із числа останніх розглянемо дві, які можна вважати ключовими.

Аристотель називав людину "політичною твариною", підкреслюючи тим самим наявність у чоловік двох основ: тварини (біологічного) і політичного (соціального). Проблема ж полягає в тім, яке із цих початків є домінуючим, визначальним у формуванні здатностей, почуттів, поводження, дій людини і яким образом здійснюється взаємозв'язок біологічного й соціального в людині.

Суть іншої проблеми полягає в наступному: визнаючи, що кожна людина унікальна, своєрідний, неповторний, у практичному житті ми, однак, групуємо людей по різних ознаках, з яких одні (скажемо, підлога, вік) визначаються біологічно, інші - соціально, а деякі - взаємодією біологічного й соціального.

35 Індиві́д, індивідуальність, особливість

Індиві́д, Індиві́дуум   — окремий організм, який існує самостійно, зокрема окрема людина, особа, одиничний представник роду людського.

Поняття «індивід» тісно пов'язане з поняттями «людський організм», «особистість», «суб'єктність», «індивідуальність» та «духовність», які використовуються для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятої людини, сутнісних рівнів людського розвитку в онтогенезі^[1]

Індивідуальність (лат. individuitas — неподільність) — сукупність своєрідних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність визначає людину як автора власного життя, як творця унікального життєвого шляху, носія багатогранної неповторності, авторського світобачення. Індивідуальність визначається витвореною нею духовно-практичною реальністю, що є сукупним результатом саморефлексії, совісті як особистого морального імперативу добра, віри як засобу поєднання макро- і мікрокосму, що породжує людину духову.

ОСОБЛИВІСТЬ Характерна властивість, відрізняє одних від інших.

36 особливість і проблеми цінісних оріентацій: Сенс життя, Ідеа́л, Ща́стя

Ідеа́л — вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей; вища норма етичної особи; вищий ступінь етичного уявлення про благо і належність; досконалість у відносинах між людьми; найбільш довершений устрій суспільства, вища абсолютна істина, довершений взірець Бог.

Уявлення про ідеал, перетворення природи на основі цього уявлення є специфічно людською формою життєдіяльності, що відрізняє її від діяльності тварин. Як загальна форма діяльності, ідеал виступає у всіх областях суспільного життя:

• соціальній

• політичній

• етичній

• естетичній і ін.

Категорія ідеалу має глибоке соціальне значення. Упродовж століть «прогресивні класи» в боротьбі проти «віджилих форм суспільних відносин» черпали свій ентузіазм у високих ідеалах свободи, рівності, братерства.

Поняття ідеал застосовується однаково як до абстрактних понять, так і до конкретних речей:

• ідеал добра

• ідеал жіночої краси

• ідеал чоловічої краси

• ідеал держави

• ідеал громадянина і ін.

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання:

• «У чому полягають життєві цінності?»,

• «Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої, людини взагалі),

• «Навіщо (Для чого) мені жити?».

Питання про сенс життя — одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де воно розглядається переважно з точки зору визначення того, у чому полягає найгідніший людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для неї свою цінність і сенс.

Ща́стя — психоемоційний стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості. Те, що викликає відчуття найвищого задоволенняжиттям, дає радість людині. Стан чи якість бути щасливим; насолоджувальний досвід чи емоція, що породжується від володіння добром чи задоволення бажань; втіха,приємність; благословенність.

37 Необхідність та Свобода

Необхідність — система зв'язків і відносин, що зумовлює зміну, поступальний рух, розвиток у жорстко визначеному напрямку з жорстко визначеними результатами. Іншими словами, необхідність — це такий зв'язок, що обов'язково призводить до певної події.

Виділяють різні види необхідності:

• Логічна (формальна) необхідність — судження, протилежне якому завжди буде хибним.

• Реальна (фізична) необхідність — фактична обумовленість явища певними обставинами.

• Моральна необхідність — зобов'язання поведінки чинності етичних, моральних, релігійних та інших переконань.

Свобо́да — можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи, неволі, рабству. Свобода є одним з проявіввипадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). У цьому значенні, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».

Свобода є фундаментальною характеристикою людського існування, оскільки свобода не те, чим володіють люди, а те, чим вони є за своєю суттю. Як універсальна характеристика людського буття, свобода стосується здатності людини обирати своє буття та керувати ним і безпосередньо пов'язана з відчуттям залежності, відчуження та відповідальності.

У суспільних стосунках розрізняють два типи особистої (індивідуальної) свободи:

1. негативна свобода, коли зосереджуються на відсутності втручання з боку інших людей,

2. позитивна свобода, коли увага зосереджується на спроможності особи самостійно приймати рішення щодо вчинення власних дій. Іншими словами, позитивна свобода передбачає не свободу «від», а свободу «для» — свободу вести певний передбачений особою спосіб життя.

3. У філософському широкому розумінні свобода це — можливість чинити так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалися вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода якраз повинна мати на увазі етику (див. Етика), щоби зробити людей повністю відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність, Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, оскільки вона невільна (у значенні свободи).

4. В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від перешкод (примусу, причинності, долі). В древній філософії (у Сократа і Платона) мова йде перш за все про свободу в долі (приреченні), потім про свободу від політичного деспотизму (в Арістотеля та Епікура) і про біди людського існування (в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі). В Середні віки малася на увазі свобода від гріха та прокляття церкви, причому виникав розлад між морально необхідною свободою людини та і необхідною всемогутністю Бога. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкодний всесторонній розвиток людської особистості.

Види свободи можна розділити на три категорії:

• свобода волі людини — свідома свобода вибору у житті, приватних життєвих рішеннях, обранні життєвих пріоритетів, організації свого життя тощо

• суспільна свобода громадянина — права людини в суспільстві та державі, регульована законами.

• духовна свобода особистості — християнське розуміння свободи духа від рабства гріху та гріховним страстям (тобто від своїх же пристрастей та злих навичок, напр. від гніву, нетерпеливості, осуду, сладострастя, жадібності, заздрості, надмірних пожадань плоті тощо)

38 Роль історичних особистостей в історії

1. Приклад історичної особи

2. Що вона зробила (чим відома)

3. Наслідки її дій

історичні особи якіб вони не були діють на маси і навіть створюють сьогоднішній світогляд.

39 Свідомість як відображення. Еволюція форм відображення

Свідомість як відображення буття. Свідомість - це найкраща, притаманна тільки людям і зв’язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини". Вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія, мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової діяльності, семіотика, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки відносно її сутності. Богослови розглядають свідомість як крихітну іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продукт першої. Матеріалістична філо¬софія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, всі філософи згодні, що свідомість - це реальність, і вона відіграє величезну роль в житті людини та суспільства в цілому. Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення ціле покладання, управління. Свідомість як відображення, відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націліності на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов’язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирав форми цілепокладання - створення ідеальної моделі бажа¬ного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу. Отже, основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв’язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. 

40 Роль праці, мови та спілкування у винекнені та розвитку свідомості

Походження свідомості і мови пов'язане з переходом мавпоподібних предків від присвоєння за допомогою природних органів готових предметів до праці, до виготовлення штучних знарядь, до людських форм життєдіяльності та суспільних відносин, які виростають на її основі. Без сумніву, саме праця як доцільна діяльність є основною умовою всього людського життя і формування свідомості. Праця створила людину. Вихідна форма праці - процес виготовлення знарядь із дерева, каміння, кістки тощо і виробництво за їх допомогою засобів існування. Під впливом зміни умов існування мавпи змушені були вести інший спосіб життя, спуститися з дерев на землю, їм доводилось використовувати каміння, палиці тощо. Усе це приводило до суттєвої зміни функцій передніх кінцівок. Розвинута в процесі трудової діяльності рука справляла вплив на вдосконалення всього організму, в тому числі і мозку. Свідомість могла виникнути тільки як функція складно-організованого мозку. Під впливом трудової діяльності у зв'язку з розвитком мозку вдосконалювались і органи чуття людини, дедалі точнішим і тоншим ставав дотик, слух, більш проникливим став зір. Таким чином", до біологічних передумов походження свідомості відносяться: тілесна організація (прямоходіння, розвиток передніх кінцівок); головний мозок, розвинута нервова система; перша сигнальна система вищих тварин; стадна форма мешкання людиноподібних мавп. Соціальні засади походження свідомості становлять праця, трудовий процес, мова і спілкування. Мова являє собою певну систему засобів спілкування. Існують різні види мови: усна, писемна і внутрішня (беззвучна, про себе). Основними одиницями мови виступають слово і речення. Слово являє собою єдність значення і звучання. Матеріальна сторона слова означає предмет і є знаком. Значення слова відображує предмет і є чуттєвим або розумовим образом. Нерозривний зв'язок свідомості і мови виявляється у різноманітних явищах.

По-перше, розвиваючись на основі знання, тобто свідомого відображення явищ об'єктивного світу у людському мозку, свідомість не існує без матеріальної основи, а саме мови, виявленої у словах. Здійснюючи пізнання, людина утворює ідеальні образи предметів і явищ, у яких відображуються найбільш загальні властивості предметів і явищ, називає той або інший предмет словом ("стіл", "людина", "тварина", "будинок" та ін.). Слова і їх сполучення - це основні елементи членоподільної мови.

По-друге, нерозривний зв'язок свідомості і мови виявляється в тому, що з самого початку свого існування мова була засобом передачі соціальної інформації, засобом спілкування людей. Тільки завдяки мові людська думка, прибрана у матеріальну оболонку - слово, стає надбанням інших людей і дає можливість обмінюватись думками, досвідом, відчуттями, ідеями.

По-третє, мова є не тільки найважливішим засобом взаємного спілкування людей, засобом передачі соціальної інформації, але й знаряддям їх мислення. Уже в той момент, коли в голові людини думка формується, це відбувається у формі словесних образів. Ясність мислення знаходиться в прямій залежності від того, наскільки чітко і вдало виявлена в мовному матеріалі та або інша думка. "Чистих" думок не буває, без мови думка не може бути не тільки висловлена, але й не може виникнути у голові людини.

41 суспільна свідомість. суспільна психология та ідеология

Суспільна психологія - це відносно самостійна, що сформувалася в ході історичного розвитку суспільства система відображення об'єктивної реальності людьми, пов'язаними діловими та особистісними відносинами.  Суспільна психологія - це сукупність почуттів, емоцій, несистематизованих поглядів, настроїв, звичаїв, традицій, звичок, що складалися під впливом безпосереднього суспільного буття. 

Ідеоло́гія — організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.

Ідеологія — система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.

Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів. Ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає буденні, емпіричні погляди, що виникли стихійно, суспільні почуття, настрої, звички, входить до складу суспільної свідомості.

Суспільна свідомість - складне і багатогранне явище. Його дослідження пов'язане з чималими труднощами, які позначаються вже в тому, що духовні явища не виступають у чистому вигляді, - вони неодмінно об'єктивувати. Опановуючи продуктами духовного виробництва, ми тим самим опановуємо і суспільною свідомістю.  Структурними компонентами суспільної свідомості в соціологічному аспекті є суспільна психологія і ідеологія.  Суспільні потреби суб'єктів свідомості виступають як їх інтереси. Ідеологія і суспільна психологія служать при цьому духовними засобами усвідомлення і здійснення інтересів різних спільнот. Між цими сторонами (сферами) суспільної свідомості є розходження в способі їх зв'язку з дійсністю й у відповідних функціях.  Суспільна психологія характеризує психологічний образ і виражає інтереси різних соціальних груп. Це ставлення суспільства до дійсності. Суспільна психологія включає в себе також емоційні відносини особистості або соціальної групи до явищ суспільного життя.  Суспільну психологію необхідно враховувати при проведенні політичних змін. Потрібно вивчати настрої людей, вміти прогнозувати їхню реакцію на ті чи інші політичні дії.  Ідеологія - це вищий рівень суспільної свідомості, систематизоване вираження корінних поглядів певної соціальної групи. Ідеологія має звичайно певну теоретичну основу, програму дій і механізми поширення ідеологічних установок в масах.  42 Суспі́льна свідо́мість та її форми

Суспі́льна свідо́мість — сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин.

суспільна свідомість багатоманітна. У її структурі виділяють такі форми як: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська і наукова які склалися історично - на основі багатоманітності людської діяльності й суспільних відносин.

Критерії розрізнення форм суспільної свідомості такі:

- предмет відображення. Загальним об'єктом відображення для суспільної свідомості є суспільне буття (а ширше - вся дійсність, в якій живе людина), це буття багатогранне, і предметами відображення для різних форм суспільної свідомості є, відповідно, його грані. Крім того, кожна форма суспільної свідомості пов'язана не тільки з певним видом суспільних відносин і діяльності, з відповідними соціальними інститутами;

- спосіб відображення. Скажімо, філософська, політична й правова свідомості, відображають буття в понятійній (концептуальній) формі; естетична свідомість - в чуттєво-образній; для релігії характерне уявне роздвоєння світу на природний і надприродний; для моралі (як і для права) - нормативність, формулювання й обґрунтування норм, правил людської поведінки;

- функції. Політична свідомість спрямовує людську діяльність у сфері управління, владних відносин, виражає ставлення до державної влади і таке ін. Право і мораль - форми нормативного регулювання людської поведінки, що забезпечують упорядкований характер співжиття в суспільстві. Мистецтво - форма художньо-образного освоєння світу і своєї власної (людської) сутності. В ньому яскраво виражене творче начало. Релігія - спосіб ілюзорної компенсації того, чого людині не вистачає у житті, вираження потреби в розумному й справедливому світопорядку. Філософія виконує світоглядну, гносеологічну (пізнавальну), методологічну та ін. функції;

- співвідношення інтелектуального й емоційного елементів. Інтелектуальний є головним і визначальним у політичній, правовій, філософській свідомості, у моральній, естетичній, релігійній переважаюча роль належить емоційному елементу.

43 моральна свідомість

Мораль як соціальне явище має складну структуру. У сучасній етичній науці до основних її компонентів належать моральна свідомість, моральна діяльність та моральні відносини. Водночас кожен структурний компонент має власну підструктуру. Моральна свідомість акумулює моральні норми, принципи, категорії, мотиви, ціннісні орієнтації тощо. Якщо свідомість загалом виявляється в ідеальному, адекватному, активно-перетворювальному віддзеркаленні дійсності, то моральна свідомість має певну специфіку. Російський етик Олег Дробницький (1933-1973) наголошував на тому, що вона проявляється в оперуванні нормативно-ціннісними категоріями і характеризується особливою модальністю мислення.

Моральна свідомість особистості є формою суспільної свідомості. Моральні норми, принципи, що діють у суспільстві, кожна особистість сприймає та усвідомлює суб'єктивно. Проте їх об'єктивація відбувається за умов конкретної діяльності та відносин.