Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження

Державотворча діяльність П. Скоропадського стала предметом дослідження в істориків української діаспори, радянській історіографії та сучасній українській історіографії.

Одним із головних істориків доби національно – визвольних змагань 1917 – 1921 років є Дорошенко Дмитро Михайлович – політичний діяч, публіцист, історик за фахом, міністр закордонних справ в уряді Української держави з вересня 1918 року. У своїх спогадах «Дещо про закордонну політику Української Держави»[9], «Закордонна політика Української Держави 1918 року»[10], він детально висвітлює становлення дипломатичних зв’язків Української держави з країнами Четверного союзу, нейтральними країнами та державами Антанти, з державними утвореннями на окраїнах колишньої Російської імперії – Кубанською Радою, областями Всевеликого Війська Донського. У своїх працях автор також аналізує стосунки з більшовицькою Росією.

Спогади Дмитра Дорошенка мають велику цінність для детального вивчення історії дипломатії в Україні. В написанні мемуарів автор використовував архівні джерела, періодичну пресу та спогади сучасників подій національно-визвольної революції. Інша робота «Мої спомини про недавнє минуле»[12] містить описовий матеріал становлення органів дипломатичної служби Української Держави, тут аналізується зовнішня політика українських урядів, розкривається процес створення, діяльності та формування кадрового складу дипломатичного корпусу України за кордоном протягом 1917-1920 рр. Він узагальнює здобутки та прорахунки у закордонній політиці Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР.

Звертає на себе увагу документальний характер висвітлення Д. Дорошенком міжнародних змагань України, в тому числі за рахунок включення до праць текстів дипломатичних документів, що, за оцінкою C. Авіна, робить його праці «першорядним джерелом»[1, с. 15]. В. Солдатенко називає «Історію України» Д. Дорошенка працею з «дуже високим фаховим рівнем, глибиною аналізу, ґрунтовністю міркувань» [40, с. 20].

 Автор споминів - блискучий мемуарист, який подає не лише опис подій, свідком яких був, але й дає нам змогу відчути дух і сподівання того часу, знайомить із дуже відомими вже тоді діячами українських національно-визвольних змагань – політиками, держслужбовцями, громадськими діячами, іноземними політичними діячами, представниками урядів та іноземної еліти.

Дмитро Дорошенко, людина щирої і конструктивної вдачі, мав величезне коло спілкування на дипломатичній ниві, знайомих та товаришів в усіх сферах державного апарату, широкі зацікавлення, пов'язані з різними куточками України. Саме тому його праця – важлива характеристика становлення української політичної самостійності,написана живоюмовою з виразними, виваженими і точними характеристиками людей та подій. 

«Мої спомини про недавнє минуле» були написані Д. Дорошенком за межами України в еміграції в бурхливі на політичні події 30-х – 40-х років XX ст. були спробою охарактеризувати процес становлення Української державності як прагнення українства до власної самостійної держави.

Цій праці притаманний глибинний аналіз подій, також, безумовно, можна стверджувати про високу професійність письменного фаху автора. Навіть у питаннях, які безпосередньо стосувалися самого автора, він вмів зберегти об’єктивність, обмежуючись тільки до критичних зауважень, забарвлених легкою іронією, чи гумором. Під цим оглядом «Спомини» Д. Дорошенка дуже позитивно вирізняються серед мемуаристики інших діячів того часу, які часто писали свої спомини під кутом оборони власних чи партійних позицій і своєї діяльності, наголошуючи у всіх інакомислячих тільки негативні моменти.

Історик змалював красномовні портрети відповідальних співробітників МЗС гетьманату В. Липинського, Ф. Штейнгеля, О. Шульгина, О. Яковліва та інших. Отже, фаховий підхід, ґрунтовність джерельної бази, глибока особиста ознайомленість з предметом дослідження, структурна чіткість, логічність викладення історичного матеріалу та прагнення до об’єктивності забезпечило працям Д.Дорошенка поважне місце в історіографії проблеми. Без урахування доробку історика важко уявити розвиток сучасних наукових студій в царині минулого української дипломатії.

Про безпосередньо позицію державного будівництва нової держави та розвиток її еволюційним шляхом влади він зазначав: «Коли тепер, тимчасово захищені німецьким військом, ми хо­чемо збудувати дійсно життєздатну, міцну українську держа­ву, з сильною армією, фльотою, фінансами, індустрією, то тре­ба допустити як співучасників усі елементи, з яких складаєть­ся сучасна європейська буржуазна держава, залишивши справу соціальної революції принаймні слідуючому поколінню, якому вже не прийдеться воювати за самі поняття української на­ціональносте й української держави»[12, с. 250]. Далі автор наголошує про прагнення побудувати не соціалістичну країну лівого толку, а національну державу, засновану на старовинних українських республіканських традиціях.

Дмитро Дорошенко так показує Німецьку політику щодо України та українську зовнішню політику: «Цей стан залежності від Німеччини був утворений фактом присутності на українській території кількасот тисячної німецької й австро-угорської армії, що прийшла до нас по хліб. Отже справа повільного, без потрясінь, виходу з цього стану залежності від чужої військової сили, не пори­ваючи добрих відносин з державами, що цю силу, як допомогу і порятунок до нас вислали, — це було віссю нашої політики… завданням на­шим було, опираючись на Німеччину для свого внутрішнього скріплення й консолідації сил — якомога швидше й легше вийти з-під її опіки, емансипуватися від німецького впливу, добути собі повну свободу рухів, а особливо — якнайшвидше визволи­тись від військової допомоги Австро-Угорщини» [12, с. 266-267].

В книзі немає таких критичних та односторонніх авторських позицій щодо подій червня-грудня 1918 року. Історичному процесу надається виважена та різнобічна оцінка, аналіз з різних точок зору, відсутній прояв показу особистих якостей, піднесення своєї ролі як службовця у державі гетьмана Скоропадського.

Не тішиться Д. Дорошенко з приводу союзного статусу з Центральними країнами. Він зазначає про відверте нерівноправне становище Української держави, відвертим нехтуванням німецької та австрійської сторони умов союзних договорів, зверхнім ставленням до української сторони німецького військового командування: «На Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі пред­ставники на Україні) не з погляду якихось широких і далекосяглих політичних плянів і комбінацій, а просто як на часовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і до українських політичних діячів ставився Ґренер з ледви укри­тим призирством…Але мало чим відбігли від Ґренера й цивільні представники: посол барон Мум і радник граф Беркен…»[12, с. 267 ].

Д. Дорошенко як видатний діяч українського руху, професіонал, в мемуарах сформував таку концепцію зовнішньополітичних векторів української Держави: «Головним завданням зовнішньої української політики уявлялося мені — і в цьому напрямку я старався працювати — визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території. Щодо першого завдання, то його при тодішніх обставинах можна було досягти лиш скріпленням внутрішньої організації нашої держави і з формуванням власної військової сили. Ця військова сила потрібна була і для об’єднання національної території…»[12, c. 251]

Таким чином, аналізуючи спогади Дмитра Івановича Дорошенка про державне будівництво і зокрема становлення дипломатичної служби, основних напрямів зовнішньополітичної діяльності урядів української держави, слід зазначити, що автор у своїй праці «Мої спомини про недавнє минуле» об’єктивно ставиться до подій, процесів та явищ державного розвитку періоду квітня-грудня 1918 року, тверезо аналізує зовнішню політику і фактичне становище Української Держави на міжнародній арені.

Другим важливим історичним джерелом для визначення становлення зовнішньополітичної діяльності Української Держави є «Спогади» самого гетьмана Павла Петровича Скоропадського. Особливість «Спогадів» Павла Скоропадського полягає в тому, що воли висвітлюють епоху і діяльність автора з відмінної порівняно з іншими зразками української мемуарної літератури політичної перспективи — з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та аристократизму. Вони, є цінним документом історії також тому, що на відміну від української мемуарної літератури, яка традиційно розглядала проблему Української революції 1917–1921 років у статичний спосіб, їхній автор підходить до справи зі стратегічної, а, отже, динамічної перспективи професійного військовика-генерала.

Написані безпосередньо після подій 1917–1918 років, «Спогади» вражають ясним, відвертим і недвозначним описом розвитку найважливіших аспектів діяльності Павла Скоропадського, насамперед як гетьмана України. Скоропадський підкреслює, що він хоче подати власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а оцінка його доби — це справа майбутньої історичної науки: «Можливо, майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу їх повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити так, як мені бачилось становище на даний час, а чи правильно я думав, чи неправильно — у цьому допоможе розібратися майбутнє»[39, c. 42].

Причини, з яких зважився генерал Скоропадський на проведення перевороту та усунення Центральної Ради в своїх мемуарах показують широкі і перспективні плани розвитку держави: «Создать сильное правительство для восстановления, прежде всего, порядка, для чего необходимо создать административный аппарат, который в то время фактически отсутствовал, и провести действительно здоровые демократические реформы, не социалистические, а демократические. Социализма у нас в народе нет, и потому, если ои и есть, то среди маленькой, оторванной от народа кучки интеллигентов, беспочвенных и духовно нездоровых…»[39, c. 145].

Гетьман вважає себе прихильником розбудови самостійної держави,не будучи залежним від будь-якого військово-політичного блоку. Свої погляди з цього приводу він характеризував так: «Я не германофил, не антантист; я готов честно работать и с теми, и с другими, если они дают что-нибудь моей стране…. я работал с немцами, стараясь извлечь сколько возможно более для нас пользы и дать минимум... Если у человека всегда на первом плане его родина, другого способа действий быть не может…»[39, c. 192].

Зовнішню політику, гетьман, безумовно провадив на встановлення законності та правопорядку на теренах України, хоча і дотримуючись консервативних принципів[39, c. 198]. Це і залучення офіцерського корпусу старої імператорської армії в зовнішньополітичне відомство, що пояснювалось в першу чергу і відсутністю професійних кадрів, і безумовно особистими переконаннями гетьмана.

Вищезгадані праці носили здебільшого публіцистичний характер, не спиралися на необхідну архівну джерельну базу. Написані «по гарячих слідах» подій, вони несли на собі відбиток авторської апологетики, полеміки авторів з політичними опонентами. Всі ці обставини хоча й роблять їх цікавими з погляду розвитку історіографії проблеми, усе ж таки значно обмежують їх наукову цінність i повноту висвітлення проблеми.

Безумовно, мемуарна література проникнута особистою думкою, переконанням та власними судженнями авторів записів, але їм притаманна прямота у викладенні фактів, і безперечно, спогади безпосередніх учасників, діячів та державотворців заслуговують на вивчення та об’єктивну оцінку.

Від початку 1930-х рр. працівники Українського центрального архіву починають активно виявляти та публікувати документи про німецько-австрійську окупацію, співпрацю Української Центральної Ради та гетьманату П. Скоропадського з Цен­тральними державами. Перша добірка цих матеріалів була вміщена в журналі «Архів Радянської України» [33]. У 1933 р. вони побачили світ у більш розширеному форматі - збірник «Німецько-австрійська окупація на Україні»[29]. До нього увійшли фрагменти з протоколів засідань Цен­тральної Ради та Ради Міністрів Української Держави, постанови, на­кази, телеграми, повідомлення.

Значний документальний інтерес має збірка документів «Крах германской окупации на Украине»[17] за редакцією Е. Городецького, де на основі нормативних актів та розпоряджень німецько-австрійської сторони спостерігається нехтування зовнішньополітичним потенціалом Української держави, викачка сировини та нерівноправність відносин між союзними Четверним союзом та Українською державою.

Поява цих тематичних видань була зумовлена серйозним усклад­ненням політичної ситуації в Європі, зокрема приходом до влади у Німеччині націонал-соціалістів. Вже перший збірник цілком рельєфно окреслив політико-ідеологічні цілі: показати загарбницьку сутність німецького імперіалізму; висвітлити роль націоналістичних партій як «кривавих катів» українського народу і помічників окупантів у їх грабіжницькій справі; довести неминучість краху новітніх зазіхань імперіалістів.

В основу вищезгаданих збірників документів покладені матеріали листування МЗС Німеччини і Австро-Угорщини зі своїми дипломатами і військовими в Україні, накази представників окупаційного командування, документи гетьманського уряду та місцевих адміністрацій. Останні два збірники мають спеціальні розділи, присвячені компартійному керівництву ви­звольною боротьбою українського народу проти німецьких окупантів. Не зважаючи на ідеологічну спрямованість цих видань, документи ні­мецького та австрійського походження й нині не втратили своєї джере­лознавчої, інформаційної значущості, потребують нового прочитання та осмислення.

Для вивчення теми роботи слід поділити історіографію досліджень на такі категорії: українську емігрантську, яку склали безпосередньо очевидці та учасники державного будівництва Гетьманату Павла Скоропадського, радянську – період 1919 – 1991 років, та часів незалежності України, коли сформувалися нові підходи до тематики досліджень.

Українська емігрантська література становить собою праці безпосередніх учасників подій, творців та фундаторів ідеї державного будівництва з одного боку, так і противників з іншого. Безпосередньо аналіз зовнішньої політики гетьманату започаткували діячі національно-визвольного руху 1917-1923 років, такі як Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин.

Авторами розкритий широкий фактичний матеріал, що відображає національно-визвольні події, участь Української держави на зовнішній арені, надає можливість аналізувати розвиток зовнішньополітичної діяльності Української держави; цитовано важливі державно-політичні документи, які з часом були втрачені у вирі суспільно-політичних змін.

Для праць безпосередніх учасників революційних подій (Д. Дорошенко, О. Шульгин) притаманні виважений підхід та збереження принципу науковості, неупередженості в розкритті історичних подій та їх оцінок, зображення всіх сторін та рис життєдіяльності Української Держави.

Безпосередньо початків дипломатичній діяльності українських урядів присвячені спогади О. Шульгина, «Без території»[43], «Початки діяльності міністерства закордонних справ України»[44]. Протягом 23 червня 1917 року – 17 січня 1918 року О. Шульгин обіймав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ УНР та зовнішньополітичного відомства і безпосередньо впливав на формування зовнішньої політики Центральної Ради, правонаступництвом якої і скористалася гетьманська держава Скоропадського. Генеральне секретарство міжнаціональних справ УНР, як згадував О. Шульгин, відвідували представники і шефи італійської, американської, сербської, румунської, японської військових місій, встановлювалися зв’язки з європейськими дипломатичними органами, чим в подальшому користувалася закордонна служба Української Держави.

Серед праць дослідників діаспори великий науковий інтерес має робота І. Нагаєвського [28], що містить значний фактичний і документальний матеріал.

Радянська історична наука події національно-визвольних змагань 1917-1921 років на території України зображує як реакцію буржуазних та монархічних сил на пролетарську соціалістичну революцію на руїнах колишньої Російської Імперії.

Праці дослідників радянської доби все ж відображали певний процес функціонування держави, органів влади і їх взаємодію. І це при тому що архівні джерела, емігрантські дослідження і спомини очевидців було майже закрито для широкого вивчення. Так, можна виділити роботи радянських дослідників: Г.Заставенка, [15] А. Лихолата [24].Окрім цього, було опубліковано документи окупаційної влади й уряду П.Скоропадського, у яких також наголошували на антинародній політиці окупаційного режиму П.Скоропадського, замовчуючи або нерідко фальсифікуючи його досягнення в побудові Української держави, її органів влади і їх діяльність.

Історична наука часів незалежності вийшла на якісно новий рівень досліджень. На протязі 1991 – 2013 років в історичній науці дослідженням історії вітчизняної дипломатії за добу 1918 року приділяється значна увага.

Розглядувана проблема досліджувалася в діапазоні історії Гетьманату як в цілому, так в плані міжнародної діяльності держави Гетьмана Скоропадського. Поряд з дослідженням окремих векторів зовнішньої політики Української Держави (відносин з різними державами та блоками держав) дослідники зосередили свою увагу й на її основних аспектах.

В незалежній Україні дослідження зовнішньополітичної діяльності уряду гетьмана започаткував Т. В. Заруда. Пер­шим кроком у цьому напрямку стала стаття, присвячена українсько-російським переговорам 23 травня - 7 жовтня 1918 р., що вийшла друком у 1992 році [13].

В подальшому історик сконцентрувався до розширеного вивчення зовнішньополітичної діяльності уряду П. Скоропадського. В статті «Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави» [14, с. 79-80] вчений приділив увагу історії створення та функціонування дипломатичної служби за часів Гетьманату, підбору кадрів, проаналі­зував склад дипломатичного корпусу, що представляв в Україні інтереси інших держав, зокрема Німеччини, Ав­стро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Польщі, Румунії, Іспанії, Данії, Греції, Норвегії, Швейцарії, Шве­ції, Італії, Персії, Португалії, Нідерландів, Бельгії, Росії, Дону, Кубані, Білорусі, Грузії, Вірменії, Азербайджану. В роботах дослідник окреслив основне коло питань щодо історії зовнішньополітичних стосунків Української Держави.

Веденеєв Дмитро Валерійович – доктор історичних наук, професор, який в подальшому досліджував проблеми становлення зовнішньополітичної служби України 1917-1921 рр. Обробці історії дипломатичної служби присвячено статтю «З досвіду побудови дипломатичної служби Укра­їни»[3] та дисертаційну роботу [4].

Маючи змогу порівняти внесок кожного українського уряду в розбудову дипломатичної служби, Д. Вєдєнєєв прийшов до виснов­ку, що «Поява повномасштабної дипломатичної служби України на законодавчих засадах і з певними штатами пов'язана з недовгою, але надзвичайно плідною для від­родження української державності діяльністю «останньо­го гетьмана» П.Скоропадського» [2, с. 31].

У 2001 році вийшли у світ «Нариси з історії дипломатії України», у восьмому розділі, автором якого є О. Павлюк, присвячений висвітленню історії дипломатії не­залежних українських урядів 1917-1921 рр. На рахунок дипломатичної діяльності уряду П.Скоропадського О. Павлюк зазначив, що гетьман при­діляв набагато більше уваги міжнародній політиці і роз­будові української закордонної служби, ніж керівники УНР. В Києві тоді діяло з повними юридичними правами 11 місій (з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії). 10 українських дипло­матичних представництв було направлено за кордон: до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, До­ну, Фінляндії, Швейцарії, Румунії, Кубані та Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи [31, с. 327].

Праця В. Сергійчука [36] не містить широкого аналізу історії міжнародних стосунків України доби визвольних зма­гань, не приділяється особлива увага зовніш­ньополітичній діяльності гетьманського уряду. В цілому дана праця представляє собою публікацію документів переважно із архівних фондів ЦДАВО України, які репрезентують відношення представників 38 країн світу (передусім дипломатів, державних діячів, окремих громадян) до молодої української державності. Відомо­сті щодо досліджуваної проблеми містяться у нарисах, присвячених огляду взаємин України із Кримом, Доном, Грузією, Росією, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Ту­реччиною, Румунією. Є окремі згадки про зовнішньопо­літичну діяльність гетьманського уряду в деяких інших розділах дослідження, зокрема у розвідці щодо взаємин із Вселенським патріархатом.

Серед значного документального масиву, оприлюдненого В. Сергійчуком, порівняно незначна кіль­кість документів стосується часу Гетьманату. Передусім, вони висвітлюють проблеми встановлення приязних вза­ємин із державними новоутвореннями, що постали на теренах колишньої Російської імперії - Кримом, Доном та Грузією. Зокрема, у нарисі «Український Крим»[37] вміщено документи, які містять цінну інформацію щодо умов приєднання Криму до України та ходу переговорів з цього питання між кримською делегацією та українським урядом. Серед них «Лист голови Кримського крайового уряду генерала С. Сулькевича до гетьмана П.Скоропадського про готов­ність вести переговори щодо умов приєднання півостро­ва до України», «Інструкція кримській делегації на перего­вори в Києві», «Конфіденційна пам'ятна записка для кримської делегації на переговорах у Києві» (усі три до­кументи датовані 26 вересня 1918 р.), а також датовані жовтнем 1918 р. «Умови з'єднання Криму з Українською Державою, запропоновані Урядом Павла Скоропадсько­го», «Пропозиції кримської делегації щодо з'єднання Кри­му і Української Держави» та «Протокол переговорів між кримською та українською делегаціями в Києві щодо об'­єднання» [37, с. 142-155].

Таким чином, в узагальнюючих працях з історії дип­ломатичної діяльності українських урядів доби визво­льних змагань серед аспектів зовнішньополітичної дія­льності Гетьманату найбільш повно досліджено ство­рення та функціонування дипломатичної служби, військового аташату, інформаційний аспект цієї діяльності й ставлення до неї країн Європи та Америки. Практично залишилися поза увагою вчених міжнародна політика Гетьманату в гуманітарній сфері. Частково досліджено історію військово-дипломатичної діяльності. У своїх оцінках дослідники не були однозначними, від­значаючи як різноманітні здобутки Гетьманату, так і певні прорахунки в цих сферах його діяльності. Таким чином для досягнення поставленої мети були використані різноманітні за характером та змістом джерела. З різною мірою упередженості й обсягом охопленого матеріалу вони створюють достатню основу для виконання завдань дослідження.