Фізичний аспект у характеристиці звуків

Звук людської мови — фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, — це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Звуки люд- ської мови утворюються коливанням голосових зв'язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів. Середовищем будь-якого звука є повітря. Коливальна хвиля сприймається вухом. Людське вухо здатне сприймати від 16 до 20 000 коливань за секунду, тобто від 16 до 20 000 герців. Поширюється звук із швидкістю 340 метрів на секунду.

Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називаються тонами (звук струни); якщо неритмічним, то виникають шуми (шелест листя від вітру). При творенні мовних звуків тони виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, шуми — внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приголосні — переважно шумовими.

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Так, скажімо, що сильніше ударити по струні, то більшою буде й амплітуда коливання і відповідно сила звука. Сила звука вимірюється белами. Десята доля бела називається децибелом. Гучність шелесту листя дорівнює приблизно 10 децибелам, голосна розмова — 70 децибелам, а звук літака — 100 децибелам.

Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопрано). Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв'язки.

Довгота звука залежить від тривалості звучання. Сила, висота і тривалість пов'язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Є мови з силовим (динамічним), тонічним (музикальним, висотним) і довготним наголосом. Крім того, в деяких мовах довгота є однією з важливих особливостей звуків, за якою вони протиставляються і розрізняються. Наприклад, в англійській, німецькій, чеській та деяких інших мовах розрізняють довгі та короткі голосні.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр — звукове забарвлення. Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного. Такі тони називають обертонами. Якщо основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають обертони в 200, 300, 400 герців. В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор — порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру (для музичних інструментів — їх корпус, у людини — порожнина рота, носа і глотки). Самі обертони є слабкими, але їх звучання може бути посилене резонатором — тілом, у якому відбувається явище резонансу.

Явище резонансу полягає в тому, що коливання звучного тіла викликають коливання іншого тіла, яке перебуває в замкнутому просторі (в порожнині). Так, скажімо, гучний звук у горах відбивається (резонує) відлунням; якщо камертон, який звучить, наблизити до іншого камертона, то той також почне звучати.

Як уже зазначалося, резонатором при творенні звуків мовлення є порожнина рота, носа і глотки, яка під час вимови різних звуків змінює свою форму й об'єм, що зумовлює появу різних резонаторних тонів, тобто утворення різних звуків. Зміна форми резонаторів, яка посилює певний обертон, визначає відмінності в тембрі звука. Два звуки можуть бути однаковими за основним тоном, але різними за тембром.

Звуки мовлення можуть бути розкладені на ряд простих коливань, які утворюють певний спектр. Характерні ознаки спектра, тобто тони звука, які найбільше посилюються впливом резонаторів, називають формантами. Форманти, якими розрізняються мовленнєві звуки, називають мовленнєвими формантами. Крім мовленнєвих формант, виділяють голосові форманти, які властиві кожній людині. Голосові форманти залежать від особливостей мовленнєвого апарату різних людей. Вони не впливають на розрізняння звуків, але дають можливість розрізняти людей за голосом. У кожної людини є свій тембр, але й кожен звук має свій тембр. Тембр — це основний параметр звуків, і вони (звуки) розрізняються передусім за тембром (мовленнєвою формантою).

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату — нижній, середній і верхній.

До нижнього належить апарат дихання — легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція — накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх — гортань. Гортань — це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів (виступ щитовидного хряща у чоловіків називають адамовим яблуком, або кадиком) і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені голосові зв'язки — дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках. Це дає можливість змінювати їх товщину і затискати їхні коливальні частини в різних місцях, що впливає на характер творення звуків. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють положення голосових зв'язок, і щілина, утворена голосовими зв'язками й пірамідальними хрящами (голосова щілина), змінює свою форму. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв'язок.

1. Видих. Голосові зв'язки розслаблені, пірамідальні хрящі розсунуті, повітря вільно проходить через гортанну щілину.

2. Шепіт. Голосова (міжзв'язочна) щілина звужена, міжхрящова залишається доволі широкою, видихуване повітря створює слабкий шум.

3. Голос. Пірамідальні хрящі зближені, так що міжхрящова щілина закрита, міжзв'язочна щілина дуже вузька, зв'язки напружені й коливаються ритмічно під тиском повітряного струменя, виникає тон.

Голосові зв'язки, натягуючись, як струни музичного інструмента, під впли- вом струменя повітря вібрують і створюють музикальний тон. Цей тон є голосом. Голос використовується для творення голосних звуків, а також сонорних і дзвінких приголосних. При звуженні голосової щілини у доволі широкій міжхрящовій щілині виникає шум, який творить шумні приголосні.

Отже, на середньому поверсі творяться голос і шум, а не конкретні звуки.

Верхній поверх — надставна порожнина (її ще називають надставною трубою), до якої належать порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та шуми, тобто конкретні звуки. Ротову й носову порожнину розділяють тверде (palatum) та м'яке піднебіння (velum), яке закінчується піднебінною завісою і маленьким язичком (uvula). Коли м'яке піднебіння опущене, порожнина рота змикається з порожни- ною носа і частина повітря проходить через ніс.

Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об'єм завдяки рухомим органам — губам, язику, язичку, м'якому піднебінню. Язик складається з трьох частин: кореня, спинки й кінчика. Спинка ділиться на передню, середню і задню. Залежно від того, яка частина язика бере участь у творенні звуків, розрізняють передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові звуки. Коли кінчик язика торкається зубів, то утворюються зубні звуки; якщо альвеол — творяться альвеолярні звуки типу англ. [t], [d], [n], [1]. Якщо кінчик язика займає позицію між зубами, творяться міжзубні приголосні. Потрібно зазначити, що язик є одним із найважливіших органів звукоутворення.

Маленький язичок може дрижати і таким чином творити звук (французький увулярний [г]). Надгортанник (хрящ, розташований у глотці під коренем язика над гортанню), крім функції закривати гортань при глитанні їжі, може, наближаючись до задньої стінки глотки, утворювати надгортанні звуки (надгортанні приголосні є в арабській мові).

Отже, кожен із трьох поверхів органів мовлення виконує певні функції. Діафрагма, легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря, яке використовується для творення звуків. Гортань — джерело голосу і шумів. Надставна труба (порожнина рота і носа) — джерело обертонів і резонаторних тонів. Мовний апарат, за висловом В.І. Кодухова, нагадує духовий інструмент: легені — міхи, трахея — труба, ротова порожнина — клапани.

Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.

Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука, називається артикуляцією. В артикуляції розрізняють три фази — екскурсію, кульмінацію і рекурсію.

Екскурсія, або приступ, — початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.

Так, перш ніж вимовити звук [б], потрібно зімкнути губи, щоб потім видихуване повітря їх розімкнуло, а перед вимовою звука [з] необхідно утворити щілину, щоб видихуване повітря могло вільно проходити і тертися об стінки цієї щілини.

Кульмінація, або витримка, — положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.

Рекурсія, або відступ - повернення органів мовлення у вихідне положення.

За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.

Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння та язичок (у широкому розумінні творення звуків, тобто з урахуванням середнього і нижнього поверхів мовленнєвого апарата, сюди відносять Ще діафрагму, легені, пірамідальні хрящі й зв'язки).

Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа. Слід зазначити, що не всі активні органи завжди є активними. Навіть найактивніший мовленнєвий орган — язик — при вимові звуків [б], [п] та інших губних і гортанного [г] є пасивним.

Артикуляція у кожній мові має свої особливості.

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією голосних є артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення.

Більшість голосних — це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало. Так, наприклад, в українській і тюркських мовах нема жодного. Дехто навіть схильний вважати, що голосні середнього ряду — це пересунені голосні переднього і заднього рядів: російський звук [ы] пересунений з переднього ряду, а [а] із заднього ряду.

Подана таблиця класифікації голосних є спрощеною і не розкриває всіх параметрів характеристики звуків. У мовознавстві зроблено спроби по-іншому представити класифікацію голосних. Так, ще наприкінці XVIII ст. Гельвег запропонував класифікацію голосних подавати у вигляді трикутника з вершиною вниз, у кутах якого розташовані голосні з найбільш крайніми артикуляціями — [і], [а], [У]. Усі інші голосні займають проміжне між цими звуками положення.

За Л.В. Щербою, піднесень є значно більше, до того ж звуки за цією ознакою розташовані одні за одними на сходинках, які розходяться від центру знизу вгору наліво і направо. У сучасному мовознавстві набула поширення схема го- лосних у вигляді різностороннього чотирикутника, яка, здається, найбільшою мірою відтворює реальне місце кожного звука в класифікації за рядами і піднесеннями.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать [о], [у].

За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс.

Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих. За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні. Система голосних називається вокалізмом.

Приголосні звуки

ЗА АКУСТИЧНОЮ ОЗНАКОЮ (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в]; англ. [w], [rj]; нім. [rj]. У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать [б], [г], [ґ], [д], [ж], [з], [дж ], [дз]; англ. [б]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать [к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ц], [ч], [ш]; англ. [Є]; нім. [9], [h].

З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення.

ЗА МІСЦЕМ ТВОРЕННЯ розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.

Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно- губні, або білабіальні, до яких належать [б], [п], [м], англ. [w] (при творенні цих звуків нижня губа змикається з верхньою) і губно-зубні, або лабіо-дентальні, як, наприклад, [ф] і [в] (нижня губа змикається з верхніми зубами).

Язикові приголосні поділяються на передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові. У всіх мовах найбільше передньоязикових.

ЗА ПАСИВНИМ АРТИКУЛЯТОРОМ передньоязикові поділяють на міжзубні, або інтердентальні.

ЗА АКУСТИКОЮ вони бувають свистячими [з], [с], [дз] або шиплячими ([ж], [ш], [ч], [дж ]). Залежно від форми, якої набуває язик, та ділянки передньої частини язика, що бере участь у творенні звуків, розрізняють серед передньоязикових приголосних апікальні, дорсальні та какумінальні. При творенні апікальних кінчик язика (апекс) притискується до зубів, альвеол, ясен або загинається до твердого піднебіння. Апікальним є український зубний [л].

При вимові дорсальних спинка язика торкається піднебіння, а його кінчик опускається вниз, наближаючись до нижніх зубів. Дорсальними є українські [д], [т], [з], [с]. Какумінальні, або церебральні приголосні утворюються при піднятому вгору краї передньої частини спинки язика. Такими є звуки [ж], [ш], [р].

Гортанні (ларингальні) звуки утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв'язок. До них належать укр. [г], нім. [h] (голова, галас, нім. Hand "рука", Held "гроші", Freiheit "свобода"). Гортанних і глоткових звуків багато у грузинській та інших кавказьких мовах. Є вони в івриті та арабській мові.

Язичкові (увулярні) приголосні характеризуються активною артикуляцією маленького язичка (увули). Таким є французький гаркавий звук [г].

ЗА СПОСОБОМ ТВОРЕННЯ приголосні поділяють на проривні, Щілинні, зімкнено-прохідні й африкати.

Проривні, або зімкнені, утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду, яку повітря з силою прориває, тобто це приголосні, які творяться при різкому розкритті зімкнення. Їх ще називають вибуховими, експлозивними та миттєвими (їх не можна вимовляти протяжно). До них належать [б], [п], [д], [т], [ґ], [к].

Щілинні, або фрикативні — приголосні, які утворюються при неповному зімкненні активного й пасивного органів, внаслідок чого утворюється щілина, через яку проходить повітря і треться об стінки цієї щілини, витворюючи шум. Їх ще називають спірантами. До них належать [в], [з], [ж], [г], [ф], [с], [ш], [х].

Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу (щілини). Органи мовлення змикаються, але десь залишається щілина для повітря. Зімкнено-прохідними є [р], [л], [м], [н], французький увулярний [г]. Серед них розрізняють: 1) дрижачі, або вібранти, при творенні яких артикулятор (язик або язичок) дрижить і таким чином то закриває, то відкриває шлях для повітря; 2) плавні, або бокові, латеральні "боковий"), які характеризуються тим, що повітряний струмінь проходить краями порожнини рота (наприклад, приголосний [л] утворюється боковою щілиною при опущенні країв язика і зіткненні кінчика язика з верхніми зубами); 3) носові, або назальні які утворюються при опущеному м'якому піднебінні, внаслідок чого частина видихуваного повітря проходить через порожнину носа (звуки [м], [н]).

Африкати — зімкнені приголосні, вимова яких закінчується щілинною (фрикативною) фазою. Це своєрідні гібриди проривних і щілинних. До них належать [ц], який починає вимовлятися як проривний [т], що згодом переходить у фрикативний [с], і [ч], початок вимови якого нагадує [т], а кінець [ш]; звуки [дж] (укр., серб., англ.), [дз].

ЗА ДОДАТКОВОЮ АРТИКУЛЯЦІЄЮ, коли до основного тембру до- дається ще інше (додаткове) забарвлення, виділяють звуки тверді й м'які та аспірати.

М'які, або палаталізовані, звуки відрізняються від твердих тим, що при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м'якими. М'які приголосні, що утворюють із твердими пари, є тільки у слов'янських, японській та ще деяких мовах. В інших мовах кожен із приголосних є або м'яким, або твердим.

Аспірати, або придихові — приголосні, які характеризуються великим струменем видихуваного повітря при їх творенні, що призводить до появи фази шуму в кінці звучання. Придиховими є німецькі глухі приголосні [р], [t], [k]. Багато придихових є у санскриті, гінді, урду, в'єтнамській, корейській і китайській мовах.

У деяких мовах існують так звані абрубтивні (глоталізовані, зімкнено-гортанні) приголосні, які характеризуються зімкненням або зближенням голосових зв'язок у кінцевій фазі артикуляції. Замкнута гортань піднімається вгору, і стиснуте повітря утворює в ротовій порожнині тиск. Відтак настає гортанний прорив, який надає приголосному різкого забарвлення. Такі звуки є в кавказьких (грузинській, осетинській, аварській та ін.), семіто-хамітських і деяких індіанських мовах.

Існують також огублені (лабіалізовані) приголосні. При їх творенні збільшується ротовий резонатор, відповідно знижується тональність приголосного. Лабіалізовані приголосні є в діалектах японської мови.

ЗА ТРИВАЛІСТЮ ВИМОВЛЕННЯ (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими.

Систему приголосних називають консонантизмом.

Фонетичне членування мовленнєвого потоку

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Щербівське фонетичне розуміння синтагми не можна сплутувати з синтаксичним трактуванням синтагми, запропонованим Ф. де Соссюром, під яким він розумів словосполучення, яке складається з незалежного і підпорядкованого йому слова (писати листа).

Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий) наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. І хоча членування на фрази допускає варіативність, однак ця варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом.

Отже, при членуванні мовленнєвого потоку є варіанти, але немає сваволі. Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію.

Фраза розпадається на такти.

Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом.

У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово.

Такти членуються на склади, оскільки кожен такт складається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.

Склад

Хоча склади у словах легко визначають навіть ті мовці, які не обізнані з елементарними лінгвістичними поняттями, однак у науці донині немає загальноприйнятої дефініції складу. Існує три теорії складу: еспіраторна, му- скульної напруги і сонорна.

ЕСПІРАТОРНА ТЕОРІЯ (ЕСПІРАТОРНЕ ВИЗНАЧЕННЯ СКЛАДУ). Згідно з нею склад — це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Сучасні експериментальні дослідження заперечують це визначення, оскільки доведено, що одним поштовхом повітря можна вимовити і декілька складів.

ТЕОРІЯ МУСКУЛЬНОЇ НАПРУГИ. Обґрунтована мовознавцями Граммоном, Фуше і Щербою. Згідно з нею склад — це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його (склад) можна зобразити як дугу мускульної напруги (зусилля, вершина, ослаблення).

СОНОРНА ТЕОРІЯ. Обґрунтована датським мовознавцем О. Єсперсеном, виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію. Вершина — момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль — наростання звучності до вершини, а фіналь — затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад — частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків. Найнижчу звучність мають шумні глухі, найвищу — голосні: склад, культур-ний. Останнім часом вважають, що склад реалізується не як послідовність звуків, із яких він складається, а як цільний артикуляційний комплекс. З погляду мовленнєвої аеродинаміки склад є мінімальним звуковим відрізком, на який припадає наростання і спад величини повітряного струменя. В акустичному сигналі "видихуваному імпульсу" відповідає висхідно-низхідна дуга звукового тиску ("хвиля звучності"). Оскільки вершиною складу є найзвучніші звуки, то вони є складотворчими. До них належать переважно го- лосні. У деяких мовах складотворчими є сонорні [р], [л].

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий — з голосного (от). Враховуючи всі чотири характеристики, мож- на виділити такі типи складів:

1) відкритий неприкритий (V*): і, у, о;

2) закритий прикритий (CVC): сад, кіт;

3) відкритий прикритий (CV): на, те, до;

4) закритий неприкритий (VC): ар, ось, от, ум;

Як уже зазначалося, складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами. Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги. ДИФТОНГ — два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхідними називають дифтонги, в яких складотворчим є другий елемент. У низхідних дифтонгах складотворчим виступає перший елемент. Дехто схильний вважати, що дифтонги є і в українській мові. Як приклад наводять слова типу мій, гай, дай. Однак для такого трактування звукосполук [іі], [аі] підстав немає, бо в інших формах цих слів [і] відходить до іншого (наступного) складу (моя [мо-ja], гаю [ra-jy], а у слові дай, крім цього, [j] належить до іншої морфеми.

ТРИФТОНГ — три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Слід зауважити, що останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який складається з двох чи трьох елементів, що утворюють один склад.

Наголос

Крім фонетичних одиниць (фраз, тактів, складів і звуків), у мовленні використовуються фонетичні засоби. На лінійний ланцюжок звуків нашаровуються інші фонетичні явища — наголос та інтонація, які називають просодиxними засобами (від гр. prosodia "наголос").

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний ) наголос — виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь- який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов. Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським мовам, на другому — лезгинській, на передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому — французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам.

Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. Так, в українському слові мати наголос на першому складі, у слові порода — на другому, у слові педагог — на третьому, у слові передавати — на четвертому, а у слові учителювати — на п'ятому. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука — мука, замок — замок) і форморозрізнювальну (вікна — вікна, виходити — виходити) функції. Однак і в мовах із майже фіксованим наголосом у тих незначних випадках, де наголос є вільним, дистинктивна функція наголосу використовується: англ. object "об'єкт", object "заперечувати", desert "пустеля", desert "покинути, дезертирувати. У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади.

Деякі слова можуть мати два наголоси — головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові, причому він є не тільки у складних словах, а у всіх словах, які мають більше чотирьох складів і в яких головний наголос падає на другий або третій склад від кінця.

Динамічний наголос часто пов'язаний з редукцією (від лат. reductio "повернення, відновлення"), тобто з ослабленням і скороченням звучання ненаголошених складів. Див. у рос. мові: Мария Ивановна [мар'ванъ], водовоз [въдлвбс].

Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайську, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якісною характеристикою слова, а не засобом виділення складу, оскільки кожен склад має свій тон, що історично зумовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом. Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Так, в литовській мові, де є політонічний наголос, слово sudyti "судити" вимовляється з висхідним тоном на першому складі, а sudyti "солити" — з низхідним. Висхідний наголос називають акутованим (від лат. acutus "різкий, гострий"), а низхідний — циркумфлексним (від лат. circumflexus "вигин"). Рефлексами цих наголосів в українській мові є те, що в давніх словах, де був висхідний наголос, нині наголос нерухомий (горох, береза), а де був низхідний — рухомий (ліс, нога, рука, стіл).

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. quantitas "кількість"), наголос — виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів. У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, як правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наголошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає, спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за останніми даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним.

Наголос, за висловом римського вченого Діамеда, — апіта vocis, тобто душа слова. Це спосіб фонетичного оформлення слова. Втративши наголос, слово часто втрачає свою самостійність. Наприклад, займенник ся "себе", втративши наголос, перетворився на постфікс (умиватися). У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спільним наголосом. Такі слова називають клітинами. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище — проклізою Наприклад: переді мною, мимо нас. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище — енклізою. Наприклад: рос. во поле, за руку, 6 земь, йз лесу, за спину.

ФРАЗОВИЙ НАГОЛОС — виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, \ зустрів давнього друга. Що ви читали \ сьогодні вранці? Фразовий наголос — посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.

Логічний НАГОЛОС — особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Ліки приймати до їди, чи після?

ЕМФАТИЧНИЙ НАГОЛОС — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу- до-о-ова людина! Негід-д-дник ти! Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних — приголосні.

Інтонація

Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з інтонацією.

Інтонація — рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ — зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо). ІНТЕНСИВНІСТЬ — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

ПАУЗА — перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра — артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.

ТЕМП МОВЛЕННЯ — швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

ТЕМБР МОВЛЕННЯ — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука. Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність. Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджувальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.

Якби ви вчились так, як треба...

Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.

...То й мудрость би була своя (Т. Шевченко).

Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.

Позиційні зміни

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних — ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [є], так що ці слова звучать однаково: [кле^инок]. Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених складів у різних мовах не однакова.

Редукція голосних буває кількісною та якісною.

КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у дру- гому слові є слабшим та коротшим, а в третьому — ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним.

ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. При дуже сильній редукції ненаголошені голосні можуть зовсім зникати: рос. жав(о)ронки, провол(о)ка, сутол(о)ка, с(ей)час, всё-т(а)ки, (И)ван (И)ван(ов)ич. В англійській мові кінцеві зредуковані голосні зовсім зникли: face [feis] "обличчя", game [geim] "гра", name [neim] "ім'я". Для сучасної української мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним [зо^узул'а], [ко^ужух], а [є] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково [е^и].

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'эт], дуб [дуп], друг [друк]. Для української та англійської мов цей процес не характерний. Виняток становлять деякі західноукраїнські говірки, в яких дзвінкі приголосні оглушуються, але це суперечить нормам літературної мови.

Протеза — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Наприклад: острый — гострий, у лиця — вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна — Ган- на, рос. усеница — гусеница; она — вона, оспа — віспа, рос. отчина — вотчина "маєток від батька";

Оскільки протеза — поява приголосного перед голосним, а не перед будь-яким звуком, то її можна розглядати і як комбінаторну зміну.

Комбінаторні зміни звуків

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація — зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон — крім огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку. Як бачимо, акомодація стосується впливу голосних на приголосні і навпаки. В українській та інших слов'янських мовах голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м'яких приголосних. Після м'яких приголосних звуки [а], [о], [у], [є] стають більш передніми, більш закритими і більш напруженими. Пор.: саду [саду] і сяду [с'аду], тук [тук] і тюк [т'ук]; рос. сок [сок] і сёк [с'ок], сэр [сэр] і сер [с'эр]. Акомодація може бути двобічною: лягти [л'агтй], батько [бат'ко], няня [н'ан'а]. В англійській мові акомодації звуків майже немає. Можна лише говорити про більш відкрите [є] перед [1] і більш губне [и:] після [j]: [gel] "гель", [nju:] "НОВИЙ". Якщо в українській, як і в інших слов'янських та в англійській мовах, приголосні впливають на голосні, то у французькій мові, навпаки, відкритий і закритий характер голосних впливає на артикуляцію приголосних. На акомодації приголосних голосними ґрунтується перехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосними переднього ряду в праслов'янській мові {нога — ножька — нозі, рука — ручька — руці, муха — мушька — мусі), а на акомодації голосних приголосними — перехід [є] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено —> пшоно, жена -> жона, четири —> чотири).

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).

АСИМІЛЯЦІЯ — артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].

Асиміляція характерна для багатьох мов. В англійській мові іменникове закінчення множини і дієслівне закінчення третьої особи теперішнього часу (Present indefinit) -s після дзвінких приголосних звучить, як [z], а після глухих, як [s]: dogs [dogz] "собаки", birds [ba:dz] "птахи", reads [ri:dz] "читає", cats [kats] "коти».

Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю (усі вищенаведені приклади), за місцем і способом творення (безжурний [бе^ижурниі], рос. сушить [шыт'] ), за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], спів [с'п'іу], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в'], [п'], [л'], [т']. Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, поперше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, по-друге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного. Розрізняють декілька різновидів асиміляції:

1) за результатами — повну і неповну (часткову);

2) за спрямуванням — прогресивну і регресивну;

3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, — контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).

ПОВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знанна -> [знан:'а].

НЕПОВНА (ЧАСТКОВА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д].

ПРОГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний. Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: Ганця —-> Гандзя.

РЕГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба].

КОНТАКТНА (СУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої вза- ємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).

ДИСТАНЦІЙНА (НЕСУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця —> чечевиця, желізо —> залізо (пор. рос. железо). Класичним прикладом несуміжної асиміляції голосних є сингармонізм— фонетичний процес, який полягає в тому, що всі голосні в слові стають однорідними за артикуляцією. Якщо в першому складі слова (в деяких мовах — у корені слова) є голосний переднього ряду, то в усіх інших складах можуть бути тільки голосні переднього ряду, а якщо в тій позиції є голосний заднього ряду, то в усіх інших складах також повинен бути лише голосний заднього ряду. Сингармонізм притаманний тюркським, монгольським, тунгусо-маньчжурським, фінно-угорським та корейській мовам.

ДИСИМІЛЯЦІЯ — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес. Наприклад, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і [т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внас- лідок чого проривний [т] впливає на однорідний за цією ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи його на фрикативний [х]. Сполучення фрикативного [х] із проривним [т] є зручним для вимови. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною (срібро —> срібло; рос. феврарь —> февраль); регресивною (рос. что —> [што], контактною (легкий [леихкиі], рос. скучно [скушнъ]; дистанційною (велблюд -^верблюд, рос. просторічне коридор —> колидор, ). Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: бонба, транвай, ланпа, тунба, дохтор, фрухти, секлетар тощо. Наслідком дисиміляції є сучасні форми інфінітива, що закінчуються на -сти: вести <— ведти, мести <— метти.

Гаплологія — випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів. Наприклад: мінералологія —> мінералогія, трагікоко- медія —> трагікомедія, дикообраз —> дикобраз, пеперець (лат. piper) —> перець, стипепендія —> стипендія.

Дієрєза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Наприклад: користний —» корисний, обвласть -» область, згибнути —> згинути, гляднути —> глянути, киднути —> кинути, утопнути —> утонути, солнце —» сонце, сердце -» серце.

Епентеза - поява у словах додаткового звука.

Наприклад: строк із срок, верства із верста, павук із паук; білор. павука із наука. Особливо поширене явище епентези в говірках та просторічному мовленні: радійо, окіян, константувати; рос. Ларивон, радиво, ндрав тощо. Як бачимо, епентеза — протилежне діерезі явище.

Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.

Наприклад, слово суворий виникло із суровий, намисто із монисто, бондар із боднар "той, що робить бодні", ведмідь із медвідь "той, що їсть мед". Значно більше, ніж у літературній мові, прикладів метатези знаходимо в діалектному, просторічному та дитячому мовленні: вогорити (говорити), увернімаг (універмаг), ніститут (інститут), крутка (куртка), гамазин (мага- зин), рос. дитячі макейка (скамейка), салатка (із ласатка "лошадка") тощо.

Крім позиційних і комбінаторних, у мові бувають зміни, зумовлені звичною для мовців артикуляційною базою. До них належить субституція звуків.

Субституція — заміна в запозичених словах чужого звука своїм.

Так, німецький фрикативний придиховий [h] замінюється українським фрикативним гортанним [г] або фрикативним задньоязиковим [х], російським проривним задньоязиковим [г] або фрикативним [х]: Herzog — укр. герцог, рос. герцог, Hulze — укр. гільза, рос. гильза, Holbein (прізвище художника) — укр. Гольбейн, рос. Хольбайн (Хольбейн), Hans (ім'я) — укр. Ганс, рос. Ганс і Хане. Подібне маємо і в передачі англійського звука [h]: Hilary — укр. Хіларі, рос. Хилари, Howard — укр. Говард, рос. Говард, Humphry — укр. Гамфрі, рос. Хамфри і Гамфри. Колись у слов'янських мовах не було звука [ф]. Коли почали запозичувати іншомовні слова з цим звуком, то його заміняли своїми звуками [п], [т], [х], [кв]: Пилип, катедра, Хома, квасоля. Для багатьох мовців в Україні й нині вимова [ф] становить певні труднощі, тому нерідко можна почути Хве- дір, хверма тощо. Оскільки така вимова часто стає предметом насмішки над мовцями, то деякі з них, які недостатньо обізнані з мовними нормами, помилково замінюють [хв] на [ф] і в словах, де [хв] є нормативним: фороба, фіст, рос. фатать тощо. Такі заміни називають гіперизмами.

Живі та історичні фонетичні процеси. Спонтанні зміни звуків

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду (друг — друже, рука — заручення, птах — пташина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно поєднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кептар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в українській мові діють інші процеси:

• відсутність оглушення дзвінких приголосних в кінці слова,

• твердість кінцевих губних (голуб, вісім тощо; пор. рос. голубь, восемь, де кінцеві губні є м'якими).

Тому потрібно розрізняти живі та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків, тобто фонетичні процеси). Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах:

• акання в білоруській мові,

• редукція ненаголошених голосних

• оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ([мъллко], [дуп], [друк] тощо).

Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц].

Слов'яни не могли вимовити цих звуків перед [і], [є] та іншими голосними переднього ряду, і внаслідок пристосування (акомодації) задньоязикові змінювалися на передньоязикові. Тому виникли ці чергування (нога — ніженька — нозі, мука — мучний — муці, муха — мушка — мусі). Історичними є чергування [о], [є] з [і] в закритому складі (стола — стіл, село — сіл), чергування [о], [є] з нулем звука (сон — сну, день — дня), перехід [є] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін.

Часто історичні чергування використовуються у мові для розрізнення граматичних форм. Так, у германських мовах чергування голосних заднього ряду з голосними переднього ряду (умлаут) залежали від позиції цих голосних, тобто були живими. Тепер вони є одним із важливих граматичних засобів: розрізняють форми однини і множини.

Крім фонетичних змін, причини яких можна пояснити, оскільки вони зумовлені позицією звуків у слові або їх сусідством із іншими звуками, трапляються звукові зміни, причини яких виявити неможливо, оскільки вони позиційно і комбінаторно не зумовлені. Такі зміни називають спонтанними. До спонтанних відносять чергування типу носити — нести, рос. бреду — брод, лат. саріо "беру" — сері "взяв", нім. binden "в'язати" — band "зв'язав" — gebunden "зв'язаний", geben "давати" — gibt "дає" — gab "дав". Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.

Конвергенція - збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному.

Внаслідок конвергенції кількість звуків у мові скорочується. Протилежним конвергенції є процес дивергенції.

Дивергенція - розщеплення звука на два різні звуки.

Іншими словами, в одній позиції звук може залишитися, а в іншій — перейти в інший звук. Так, наприклад, звуки [о] і [є] в українській мові у відкритому складі збереглися, а в закритому — перейшли в [і]: вола — віл, семи — сім.