45. Республіканський рух в Італії у 50-60-х рр.. Дж. Гарібальді.

У 50-ті роки XIX ст. виявилося два шляхи об'єднання Італії. 1) республікансько-демократичний; 2) помірковано-ліберальний. Перший шлях представляв Дж. Мадзіні — один з керівників революційної організації «Молода Італія», яка пропагувала терор, як засіб зміни політичного режиму, підпільну боротьбу, змови та повстання. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь) рух зазнав невдачі і розколовся. У 1857 р. під керівництвом К. Кавура в П'ємонті було створено «Італійське національне товариство», гаслом якого було об'єднання Італії під скіпетром Савойської династії. До цього товариства було запрошено Дж. Гарібальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділення «Національного товариства» створювались і за межами П'ємонту, у результаті чого воно набуло загальнонаціонального характеру. У 1858 р. Сардинське королівство уклало союз із Францією проти Австрії. У 1859 р. союзники завдали останній поразки, Австрія поступилася Ломбардією Франції, яка передала її П'ємонту в обмін на Савойю та Ніццу. Згодом більша частина Північної Італії також приєдналася до П'ємонту. У 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо. На допомогу повсталим прибула тисяча добровольців на чолі з Гарібальді. Оскільки більша частина з них буда одягнена в червоні сорочки, їх назвали «червона тисяча». За три місяці повстанці завоювали всю Сицилію. Кавур захопив Папську область (без Риму). Війська Гарібальді захопили Неаполь, до якої ввійшов згодом зі своєю армією і Кавур. Наприкінці жовтня 1860 р. «Національне товариство» про вело референдум на Півдні Італії. Його результатом став перехід цього регіону під владу Сардинського королівства. У лютому 1861 р. у Туріні відбулося перше засідання Національного парламенту, а в березні 1861 р. Віктор Еммануїл був проголошений королем Італії. Проте об'єднання Італії не закінчилося. Венеція залишалася у складі Австрії, а Рим під владою папи Пія IX та під охороною французів. Італія взяла участь у австро-прусській війні 1866 р. і в обмін на це Венеціанська область була передана їй. Італія не могла відкрито воювати з папою, оскільки його підтримувала Франція. Тому за справу взявся Гарібальді. У 1862 і 1867 pp. він організував експедиції проти Риму, але невдало. Лише після поразки у франко-прусській війні французькі війська покинули Рим і туди ввійшла італійська армія. Рим став столицею Італії. Об'єднання Італії завершилося. Унаслідок подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилася на єдину конституційну монархію. Проте не республіканці Мадзіні та Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдину національну державу. Об'єднання Італії ще не було завершене. У Венеціанській області продовжували порядкувати австрійці, а в Римі зберігалася світська влада папи, яку охороняли надіслані Наполеоном III французькі війська. У1862р. Гарібальді на свій страх і ризик здійснив спробу звільнити Рим, але був зупинений королівськими військами. Поранений полководець потрапив у полон і за королівським наказом був засланий на невеличкий острів Капреру. У 1866 р. Італія, уклавши союз із Пруссією, взяла участь у війні проти Австрії. Хоча італійські війська і зазнали поразки, Австрія була розбита прусською армією. Після цього Венеціанську область було включено до складу Італійського королівства. Через рік спроба гарібальдійців захопити Рим знову закінчилася невдачею: біля Ментани вони наштовхнулися на озброєні новітніми скорострільними гвинтівками «шаспо» французькі війська. Зазнавши тяжких втрат, Гарібальді був змушений відступити. Останню перешкоду на шляху до об'єднання Італії було усунуто лише в 1870 р. під час франко-німецької війни. Скориставшись тяжким становищем Франції після капітуляції Наполеона III під Седаном, італійські війська безперешкодно зайняли Рим. «Вічне місто» було оголошене столицею Італійського королівства. Об'єднання країни завершилося.

49.

На початку XIX ст. у США розпочався промисловий переворот, який, як і в Англії, охопив насамперед текстильну промисловість. Уже в 40-х роках американські бавовняні тканини успішно конкурували з англійськими на світовому ринку. У 30-х роках на північному сході швидкими темпами почала зростати важка промисловість.

Активно розвивалась транспортна мережа країни. Залізниці з'явилися на початку 30-х рр., а до 1860 р. США вийшли на перше місце у світі за їхньою протяжністю — понад 50 тис. км. Нові залізниці з'єднували райони фермерського господарства з великими містами і промисловими центрами, що потребували продуктів харчування і сировини. У 1807 р. на Гудзоні було випробувано перший у світі пароплав Фултона, після чого в країні почалося будівництво парових кораблів. На середину XIX ст. тоннаж торговельного флоту США вже дорівнював англійському.

Розвиток промисловості сприяв зростанню нових індустріальних центрів - Чикаго, Піттсбурга, Детройта. Населення Нью-Йорка на середину XIX ст. становило 500 тис. чол., по країні питома вага міського населення зросла до 12%.

У південних штатах продовжувало розширюватися плантаційне господарство, засноване на рабській праці. На плантаціях вирощувалися тютюн, рис, рослина-барвник індиго. Але з бурхливим розвитком текстильної промисловості і зростанням попиту на сировину на плантаціях стала переважати бавовна. Як і капіталістичні підприємства Півночі, плантаційне господарство Півдня теж орієнтувалося на ринок, але воно базувалося на підневільній рабській праці.

Внаслідок вирощування на плантації лише однієї культури ґрунт швидко виснажувався, і плантаторам доводилося перебиратися на нові, родючі землі. Маючи більше грошей і ресурсів, вони захоплювали величезні території на Заході і перешкоджали розвитку фермерського господарства.

За політичним устроєм США були республікою на чолі з президентом. У першій половині XIX ст. відбулося становлення двопартійної системи США. На президентських виборах 1828 р. плантатори і широкі маси фермерства, ремісники і навіть робітники об’єдналися для обрання президентом Ендрю Джексона, відомого своєю участю у війнах проти індіанців. Проголошуючи себе захисником інтересів народу, він виступив проти сприяння великим капіталістам Півночі. Плантатори вбачали в ньому прихильника компромісу між рабством на Півдні і системою найманої праці та фермерства на Півночі. Однодумці Джексона згуртувалися і створили Демократичну партію, датою заснування якої вважається 1828 р. У партії поступово посилювався вплив рабовласницького Півдня. Демократи проголосили курс на максимальну свободу підприємницької діяльності за принципом «рівних можливостей». Джексон за період свого президентства (1829— 1837 pp.) провів реформи, спрямовані на децентралізацію фінансової системи (було ліквідовано центральний банк, усю фінансову систему передано приватним банкам) і тарифної політики (ліквідовано систему протекціонізму). Така політика демократичної партії користувалася підтримкою плантаторів Півдня та промисловців, банкірів і фермерів, пов'язаних з освоєнням земель на Заході.

Демократи перебували при владі до 1841 р. За їхнього правління у внутрішню політику США було запроваджено практику, за якої новий президент проводив чистку державного апарату, а на вивільнені місця призначав своїх прихильників. У 1841 р. президентом став Вільям Гаррісон — лідер нової партії вігів, які обстоювали інтереси федерального уряду, схилялися до компромісу з плантаторами Півдня у питаннях рабства.

В умовах загострення інтересів Півночі та Півдня, новою політичною силою, що рішуче протистояла рабовласникам, стала Республіканська партія, створена в 1854 р. в Чикаго, очолив її Авраам Лінкольн. Вона об’єднала фермерів і представників буржуазії, невдоволених політикою Півдня, що була спрямована на поширення рабства на нові землі, і перешкоджала вирішенню питання про землю на користь широких мас фермерства. .Республіканці прийшли до влади у 1861 р., провісником назрівання відкритого конфлікту між Північчю і Півднем.