1.2 Візія міста як концептуальна ідея в прозі Валер’яна Підмогильного

Пошук особистістю власного місця в новому світі революційних подій та постреволюційної доби – актуальна проблема для творчості В. Підмогильного. Зокрема, письменника як автора урбаністичної прози цікавлять різноманітні аспекти буття людини, закинутої соціально-культурними змінами початку ХХ століття у перипетії міського життя. Проте, зауважимо, що в центрі уваги В. Підмогильного постає не об’єктивна реальність міста, а її суб’єктивний образ, індивідуальне сприйняття. Останнє виникає в уяві окремої людини як урбаністична візія. Такий ірраціональний спосіб осягнення дійсності у прозі В. Підмогильного постає в контексті екзистенціалістської ідеї “відкрити, пояснити буття через призму особистого існування” [4, 170].

Така увага до індивідуального світорозуміння була характерна вже для раннього українського модернізму кінця ХІХ – початку ХХ століть, який прагнув “бачити не прояв загальних об’єктивних закономірностей, а неповторну “душу”, особливу “візію” світу”, що тоді, за словами Я. Поліщука, визначалося як надзавдання мистецтва [10, 6]. Таким чином, апелюючи до сфери людської уяви іфантазій, проза 20–30-х років ХХ століття продовжує традицію впровадження в українську літературу нових способів пізнання та світовідчуття.

Аналізуючи прозу письменника, спостерігаємо, що місто в ірраціональних переживаннях персонажів реалізується у двох протилежних образах-символах: місто-ідеал (його можемо співвіднести із категорією Рай) та місто-ворог (відповідно – Пекло).

У першому випадку урбаністична візія виникає як спогад про покинуте рідне місто або ж як мрія про гармонійне буття в місті. Вона – це результат екзистенційних переживань страху, самотності, відчаю та відчуженості, що виникають у людини внаслідок зустрічі з ворожою реальністю міста. Персонажі В. Підмогильного перебувають у конфлікті з об’єктивним світом, який прагне “нав’язати” свої закони існування, поглинути індивідуальність. Щоб вижити в такій критичній ситуації, особистість підсвідомо, часто інтуїтивно, починає переживати візії ідеального минулого чи майбутнього, шукаючи в них джерело позитивних емоцій та вітальної сили. Центральним образом таких видінь нерідко стає місто-Рай, з яким нерозривно пов’язане буття персонажів.

До позитивного візійного образу міста В. Підмогильний звертається також у романі “Місто”. Чужа дійсність постає в уяві Степана Радченка обіцянкою “безмежних перспектив”. У його уяві виникають картини ідеального соціалістичного майбутнього: “Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискають їх і завалять. У місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд та істоту” [9, 333]. Романтичні образи (“міста-сади, села-міста, заповідані революцією, ці дива майбутнього”) створюють яскраве марення про “блискучу прийдешність землі” [9, 333]. Проте така гіперболізована візія всесвітньої гармонії є нічим іншим, як самозаспокоєнням Степана, втамуванням почуття самотності, розгубленості й навіть страху перед невідомим майбутнім. Ірреальні переживання компенсують розчарування, повертають спокій і рівновагу, часто заступаючи собою дійсність: “Він розчинявся в своїй безмежній мрії, що захопила його враз і цілком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, і, <...> знімався вгору і вгору, до жагучого мерехтіння зір” [9, 333]. З цього часу, подібно до Марти Висоцької та Сергія Данченка, мрії стають невід’ємною частиною буття Степана Радченка.

Бачимо, що візії міста-Раю у підсвідомості персонажів В. Підмогильного пов’язані з категорією минулого та майбутнього. На думку екзистенціалістів, такі часові виміри є важливою частиною людського існування, адже дають можливість залишатися вільною особистістю у ворожому світі, що прагне знищити будь-який прояв неповторності та індивідуальності, зруйнувати справжнє буття.

Ідеалізовані спогади та мрії про абсолютну гармонію, які реалізуються в снах, мареннях, урбаністичних візіях персонажів, допомагають протистояти дійсності, що хоче “нав’язати” себе особистості: “Людина не просто має певний вік, вона пам’ятає, тобто утримує в стані можливого пригадування своє минуле. Це минуле не зникло, його можна ще раз пережити. Воно є її внутрішнім досвідом. Завдяки переживанню часу вона [людина. – Г.М.] може перенестись у минуле чи майбутнє і звільнитись від тиску сучасності, в якій дано тільки просторове буття” [11, 195].

Проте, намагаючись уникнути впливу дійсності через активізацію ірраціонального, особистість водночас відчуває свій нерозривний, постійний зв’язок із реальністю. Адже, на думку німецького філософа-екзистенціаліста М. Гайдеггера, людина приречена бути у певній ситуації, в конкретних обставинах, що відбуваються тут і тепер (актуалізується категорія теперішнього). Така екзистенційна драма, забезпечуючи унікальність існування кожного окремого індивідуума, водночас стає джерелом виникнення нових ірраціональних переживань у процесі світопізнання.

Звернемо увагу на ситуацію безпосереднього зіткнення персонажів В. Підмогильного з небезпечною, на їх думку, урбаністичною реальністю. Намагаючись поступово вписати своє буття в буття міста, кожен із них у певний момент відчуває самотність, покинутість. Такі почуття виникають через байдужість і ворожість із боку нового суспільства. Воно відкидає на маргінес людину, котра прагне__ опинитися в центрі міського буття. Суб’єктивне ж переживання цієї ситуації лише поглиблює конфлікт бажаного та дійсного у свідомості кожного персонажа, а на рівні підсвідомості спричиняє візії урбаністичної реальності як ворожої та загрозливої.

Зауважимо, що в уяві персонажів В. Підмогильного місто постає як “певний організм” (за О. Капленко), як окрема жива істота, із котрою треба взаємодіяти. Такий алегоричний візійний образ, що виникає внаслідок чуттєвого сприйняття діяльності, проектується найрізноманітнішими душевними станами самих персонажів. Наприклад, Городовський (“Повість без назви”), приїхавши до Києва шукати прекрасну незнайомку, підсвідомо екстраполює свій сум та самотність на місто, що в уяві журналіста “виглядало однією суцільною істотою, здавалось зрослим докупи, як кораловий острів серед широкого темного моря, блукаючи яким, він прибився нарешті до цього дивного суходолу, як Робінзон” [9, 277]. Така візія нічного міста передає все внутрішнє напруження персонажа, тривогу за обране невідоме майбутнє.

Почуття безвиході, залежності, підвладності чомусь неминучому створює в уяві старця Тимоша із однойменного оповідання інший урбаністичний образ. Місто у підсвідомості персонажа постає вічним наглядачем: воно “світло своїх ліхтарів злило в одну блискучу пляму. Здавалось <...> невсипущим оком якогось дивогляду, що розпластався і принишк до землі” [9, 76]. Видіння Тимоша передає трагічність світовідчуття людини, позбавленої можливості вибору.

Суб’єктивну інтерпретацію міста як певного організму найкраще спостерігаємо в найбільшому романі В. Підмогильного “Місто”. О. Капленко відзначає, що в цьому творі ″можемо вирізнити специфічну “плоть” міста і навіть його окремі “органи”, що функціонують подібно до людських, а також окреслити “душу” міста″ [3, 81]. Усе це спостерігаємо у візіях Степана Радченка, де постають “кам’яні пальці” уявної істоти, її безліч примружених очей, б’ється “могутнє серце”.

Місто репрезентує себе окремій особі також через образ юрби. В уяві персонажів В. Підмогильного вона стає втіленням всього негативного, що характеризує урбаністичне суспільство. На це вказує, наприклад, символічне видіння Тимоша: “Неначе величезний гад повз по землі, <...> обвивався круг світу залізним кільцем, вертався назад, проковтував у своє несите, жадібне черево нових людей і знову повз – неосяжний, безкраїй і невблаганний, як воля” [9, 74]. Неможливість заробляти на життя повноцінною працею через фізичну ваду зробила існування персонажа залежним від того, що подадуть йому перехожі, незнайомі люди. Тиміш щодня бачив у чужих обличчях огиду, байдужість, жаль до себе, і це викликало в нього ненависть до інших, “нормальних” жителів міста. Стримувані почуття в підсвідомості проявилися через алегоричний образ небезпечного звіра.

Якщо взяти до уваги всі візії міста-Пекла, наявні в оповіданні “Старець”, то можнапереконатися: їхній символізм виходить далеко за межі суб’єктивної екзистенції й має узагальнений характер.__

Місто сприймається персонажами В. Підмогильного у процесі образної еволюції. Як зазначає О. Капленко, “міська плоть крізь призму юрби дедалі більше наближається до людської подоби” [3, 82]. Справді, в людській уяві місто стає окремим суб’єктом і, що цікаво, персоніфікується в жіночий образ. Полярну полісемантичність останнього можемо простежити в усій творчості В. Підмогильного.

Отже, урбаністичні візії у прозі В. Підмогильного є спробою екзистенціального переосмислення буття людини у світі. По-перше, звертаючись до оніричних переживань, письменник підкреслює їх значущість, винятковість у пізнанні дійсності (на відміну від розуму). У такий спосіб у творчості автора виявляється конфлікт раціонального та ірраціонального. Важливим є й той факт, що через концептуальність урбаністичних візій реалізується новий онтологічний підхід до розуміння буття, суть якого полягає в тому, що “людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу” [11, 193].

РОЗДІЛ ІІ. ІДЕЙНА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ «МІСТО»