2.4 Вплив самооцінки

Самооцінка – це знання людиною самої себе і ставлення до себе. Самооцінка включає в себе виділенням людиною власних вмінь, вчинків, явищ, мотивів і цілей своєї поведінки, їх розуміння і оцінка. Вміння людини оцінювати свої сили і можливості, прагнення, співставляти їх з зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу ціль має величезне значення в формуванні особистості.

Самооцінка, в залежності від своєї форми (адекватна, завищена, занижена) може стимулювати чи, навпаки, пригнічувати активність людини. Неадекватна, занижена самооцінка знижує рівень соціальності людини, сприяє розвитку невпевненості в власних можливостях, обмежує життєві перспективи людини. Така самооцінка може супроводжуватись важкими емоційними зривами, внутрішнім конфліктом. Занижена самооцінка шкодить і суспільству, оскільки людина не реалізовує свої сили і можливості повною мірою. Працює без повної віддачі.

Західноєвропейські і американські психологи розглядають самооцінку як механізм, який забезпечує людині орієнтацію в навколишньому середовищі, відповідність його внутрішніх вимог до себе до зовнішніх умов. При цьому соціальне середовище розуміється ними як ворожа людині, ворожа її потребам і прагненням. Це точка зору неофрейдистів (К. Хорни, Е. Фромм). Оскільки самооцінка, вважають вони, складається під тиском постійного конфлікту між внутрішніми поривами і зовнішніми заборонами, адекватна оцінка як така неможлива. Уявлення людини про саму себе є неповним, викривленим. На думку З. Фрейда, найбільш важкі і гострі внутрішні конфлікти особистості пов’язані з переоцінкою чи недооцінкою себе. Ідеалізоване уявлення про своє «Я» постійно стикається з актуальним і реальним «Я».

Від самооцінки людини залежить характер його спілкування, стосунки його з іншими людьми, успішність його діяльності, розвиток його особистості. Адекватна самооцінка дає людині моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей і можливостей особистості, показує певний рівень прихильності, який визначається як рівень задач, які особистість ставить перед собою в житті і виконання яких вважає в своїх силах. Рівень прихильності людини і, відповідно, характер його самооцінки яскраво виражаються в різних ситуаціях, як і важких, так і в щоденних. Невдача чи успіх гостро переживаються в тій діяльності, яку людини вважає для себе головною.

Виділяють такі рівні розвитку самооцінки:

Процесуально-ситуативний. На даному рівні самооцінки людина не встановлює зв’язок між своїми діями і якостями особистості. Вона оцінює своє «Я» лише по певних безпосередніх зовнішніх результатах діяльності. Стихійність, випадковість, суперечливість зовнішніх ситуацій сприяє нестійкості і тенденції до необ’єктивності. Само зміна самооцінки на цьому рівні має характер самовиправлення вчинків. Це не розвиток особистості, а лише бажання робити, або відмова від вчинків.

Другий рівень якісно-ситуативний. Тут людина встановлює прямолінійні зв’язки між своїми вчинками і якостями. Тобто вчинення тих чи інших дій співвідноситься з наявністю чи відсутністю певної якості. Людина не відділяє якість від вчинку і не розуміє, що якість особистості виражається набагато складніше і багатше, ніж окремий вчинок. Самооцінка на цьому рівні має тенденцію до необ’єктивності і нестійкості.

Третій рівень можна назвати якісно-консервативний. Для нього характерно вирішення прямолінійних, формальних зв’язків між вчинками і якостями особистості. Якість особистості абстрагується людиною від окремого вчинку, виступає в його свідомості як самостійна об’єктивна реальність. Головну роль в самооцінці приймає констатація вже досягнутого рівня розвитку з недооціненням корективів. Така самооцінка має тенденцію до консервативності і недостатньої об’єктивності.

Четвертий рівень якісно-динамічний. Він характеризується розумінням складних зв’язків між якостями особистості і вчинками. Самооцінка має тенденцію до об’єктивності. Кожний генетично пізніший рівень самооцінки виникає не знищенням попереднього, а на основі перетворення попереднього.

Самооцінка – результат складного і тривалого процесу, в якому взаємодіють різні фактори її формування: оцінки оточуючих, аналіз самою людиною своїх успіхів і невдач, результатів діяльності, в яких проявляються якості його особистості. Основними засобами і прийомами самооцінки є: самоспоглядання, самоаналіз, самоконтроль, порівняння.

Самооцінка – результат постійного співставлення того, що людина споглядає в себе, з тим, що вона бачить в інших людях, в той же час з тим, що, як вона думає, бачать в ньому інші.

Є такі фактори формування самооцінки дітей молодшого шкільного віку.

– дитина стала школярем. Це призводить до нового розпорядку дня, з’являються нові зобов’язання.

– в її життя ввійшли нові явища, вона кожний день вчиться, засвоює нові знання, також впливає вчитель.

– нова роль дитини ставить особливі вимоги до її повсякденного життя.

– в школі дитина зустрічається з чіткою і розгорнутою системою моральних вимог.

– зміни в моральній сфері пов’язані з появою у молодшого школяра власних поглядів, стосунків, особистих вимог і оцінок.

– ознайомлення з новими явищами навколишнього життя, з фактами людської історії, з творами мистецтв, з світом природи.

– в формуванню самооцінки молодшого школяра велику роль відіграють оцінки учителя.

– засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під дією суджень інших ставитися певним чином до результатів своєї навчальної і до себе самого як особистості.

– в самооцінці відображається те, що дитина взнає про себе від інших.

– залежно від самооцінки діти реагують на допускання помилок.

– найприродніше на свої помилки реагують діти з правильною самооцінкою. Вони навіть з цікавістю шукають помилку.

– самооцінка дитини показує не тільки те, як вона оцінює себе, а те, як вона ставиться до успіхів інших.

– дитина не народжується з якимось ставленням до себе.

– діти з високою самооцінкою виділяються активністю.

– діти з низькою самооцінкою невпевнені в собі.