21. Філософське вчення Гегеля і Фейербаха

Видатним представником німецької класичної філософії був Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Гегель критикує Канта за протиставлення ним "речі в собі" "речі для нас", за агностицизм, що випливає у Канта не тільки з того, що в процесі пізнання суб'єкт мов би "накладає" на об'єкт апріорні форми чуттєвості і розуму, але з протилежності суб'єкта й об'єкта. Гегель же виходить з тотожності суб'єкта й об'єкта. На його думку, реальний світ, природа, людина, суспільство являють собою інобуття абсолютної ідеї, абсолютного духу. Предмет, явище в такій мірі мають буття, у такій мірі істинні, у якій вони втілюють у собі ідею. Ми, на думку Гегеля, називаємо справжнім другом того, чий спосіб дії відповідає поняттю дружби. Точно так само справжньою державою є та держава, що втілює в собі ідею держави, а поганою державою буде держава, у якій ідея держави не знайшла реального втілення. "...Реальність, що не відповідає поняттю, є тільки явищем, суб'єктивним, випадковим, довільним, яке не є істиною" [1, с. 326-327]. "...Буття має лише те, що являє собою ідею" [1, с. 327]. Але варто мати на увазі, що, коли Гегель говорить про збіг сутності речей з поняттям ідей, він має на увазі не суб'єктивне поняття, що міститься в нас у голові, а "абсолютне поняття" абсолютного духу.

Але в цій частині Гегель не оригінальний, він, по суті, повторює Платона з його світом ідей і реальним світом, як тінню світу ідей. Розходження між Гегелем і Платоном - у розумінні самого світу ідей і абсолютного духу. У Платона світ ідей вічний, незмінний, досконалий. У Гегеля абсолютна ідея, абсолютний дух сам змінюється, розвивається. У своєму розвитку абсолютна ідея проходить три етапи. Перший етап - розвиток ідеї у своєму власному лоні, у сфері чистого, надлюдського, абсолютного мислення. Другий етап - відчуження абсолютної ідеї в природі, де ідея виступає "у формі інобуття". При цьому в природі діалектика виявляє себе обмежено, у формі розгортання, а не розвитку у власному значенні слова. "Ми повинні розглядати природу як систему щаблів, - пише Гегель, - кожна з яких необхідно випливає з іншої і є найближчою істинною до тієї, з якої вона витікала, причому, однак, тут немає природного, фізичного процесу породження, а є лише породження в лоні внутрішньої ідеї, що становить основу природи. Метаморфозі піддається лише поняття як таке, тому що лише його зміни являють собою розвиток" [1, Т. 3, с. 333]. Третій етап - відчуження ідеєю себе в суспільстві, у людській історії, де ідея знаходить саму себе, усвідомлює саму себе через людину і тим самим повертається сама до себе.

У найбільш повному, розгорнутому вигляді концепція діалектики викладена Гегелем у праці "Наука логіки". Логіка в гегелівській системі відіграє провідну роль. При цьому Гегель розуміє логіку не як науку про форми людського мислення, а як логіку об'єктивну, як науку про форми і закони розвитку самого світу, тому що сам світ розумний. Але розумність самого світу, у свою чергу, обумовлена тим, що в основі його лежить світовий розум, абсолютний дух. Тому в "Науці логіки" Гегель розкриває нам діалектику абсолютного духу. А в чому виявляється розвиток розуму, як людського, так і абсолютного? Безумовно, у поняттях, коли мова йде про людський розум, і категоріях, коли мова йде про абсолютний розум. Розвиток абсолютного духу виражається в його розгортанні в системі категорій, що потім виступають формами мислення.

І. Кант, як указувалося раніше, виділив чотири групи категорій розуму, даних нам a priori, що виступають формами нашого мислення. Але що означає a priori, що значить - дані до досвіду? Уроджені? Вироблені культурою раніше і тепер засвоювані кожною людиною в процесі виховання? Кант ніде не пояснює це. Дані - і усі. Він не пояснює їхній генезис. Гегель же переконаний у іншому. Самі категорії, самі форми мислення історичні і є підсумком, результатом розвитку. Тому в Гегеля всі категорії не просто рядопокладені, а випливають одна з іншої, взаємозалежні, становлять єдину систему.

У "Науці логіки" Гегель не тільки створює систему взаємозалежних категорій, але і розкриває сам механізм розвитку, формує три основні закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення. Кожний із законів виконує свою функцію в системі діалектики. Закон єдності і боротьби протилежностей розкриває нам причину розвитку, закон переходу кількості в якість - механізм виникнення нового, закон заперечення заперечення -взаємозв'язок старого і нового і загальну спрямованість розвитку.

На думку Гегеля, причину, джерело розвитку абсолютного духу варто шукати в самому дусі, у протиріччі, властивому кожному поняттю, у його однобічності, що змушує його (поняття) переходити у свою протилежність. Так, у "Науці логіки" Гегель у якості вихідного бере найабстрактніше, бідне визначеннями поняття чистого буття. Але поняття "чисте буття" містить у собі протиріччя: з одного боку, воно є буття, з іншого, воно, по суті, дорівнює ніщо, воно нерозрізнено з ніщо, тому що, якби воно відрізнялося від ніщо, то було б уже визначеним буттям і втратило б свій смисл. Але це, властиве чистому буттю протиріччя, коли буття переходить у ніщо, а ніщо переходить у буття, породжує нову категорію - становлення. Тут буття є тезою. Ніщо - антитеза, становлення - синтез. Це знаменита гегелівська тріада, за якою відбувається будь-який розвиток. У становленні, у свою чергу, містяться дві протилежності: знищення - перехід від буття до ніщо і виникнення - перехід від ніщо до буття. Боротьба цих двох начал у становленні приводить до наявного, визначеного буття, що є вже якістю. Наявне буття містить у собі свої протилежності: щось і інше, і т. д. Таким чином, абсолютний дух розгортає себе в системі категорій, кожна з яких мов би породжується попередньою і служить основою для виникнення наступної.

Закон переходу кількісних змін у якісні пояснює нам перехід від однієї якості до іншої. Згідно з Гегелем, будь-яке явище характеризується своїми якісними і кількісними характеристиками, що у своїй єдності є мірою явища. І процес розвитку виступає як єдність кількісних і якісних змін, єдність поступовості, безперервності і переривчастості, стрибка. Поки зміни відбуваються в межах міри, вони відбуваються поступово, безупинно. Так, нагрівання води від 0 °С до 100 °С відбувається безупинно, поступово, не змінює якості води як рідини, воно робить її лише теплішою або холоднішою, але якщо температура виходить за ці межі, то вода перетворюється в лід або пару стрибкоподібно, безперервність переривається. "Будь-яке народження і будь-яка смерть - це не триваюча поступовість, -пише Гегель, - а, навпаки, переривання такої поступовості і стрибок із кількісної зміни в якісну" [1, с. 309].

Закон заперечення заперечення розкриває взаємозв'язок старого і нового, а також показує загальну спрямованість розвитку. У процесі розвитку, переходу від однієї якості до іншої, безумовно, відбувається заперечення попередньої якості. Тобто будь-який розвиток, з погляду Гегеля, містить у собі момент заперечення. Але, вважає він, це заперечення не є голим, негативним запереченням, не є простим знищенням старої якості. Для характеристики діалектичного заперечення Гегель застосовує поняття "зняття", що в німецькій мові включає як момент усунення, скасування, так і момент збереження. У результаті заперечення поняття, предмет, явище не просто відкидається, а переходить у нову якість, піднімається на більш високу ступінь, успадковуючи зі старого змісту всі позитивні моменти. При цьому розвиток йде не по прямій і не по замкнутому колу, а по спіралі, коли в результаті другого заперечення відбувається мов би повернення до початкового стану, але на якісно новій основі.

Розвиток духу в самому собі є лише першою стадією розвитку, коли "він є тільки дух у собі". Він же з самого початку прагне стати духом для себе, осягнути себе самого. Щоб досягти цього, він повинний зробити себе іншим, відокремити себе, утілити себе в природі. У цьому відокремленні виявляється справжня свобода духу, він вільно відпускає себе як природу, об'єктивується в ній. Але природа, хоча і становить "систему пластів, кожен з яких необхідно випливає з іншого", не означає фізичного породження вищого нижчим. Діалектика властива лише ідеї, а не фізичній природі, що лише розгортається. Природі діалектика властива в тій мірі, у якій у ній є в наявності ідея, у якій дух у ній відокремлює себе на шляху до самопізнання. Тому пласти природи є лише ступені розвитку духу, а не ступені розвитку самої фізичної природи. Це ступені розвитку духу у формі іншого, у формі інобуття. Тут дух виступає у формі об'єктивного духу, у формі протилежності суб'єктивному духу абсолютної ідеї.

Природа є необхідною сходинкою на шляху до людського духу, людської свідомості, через розвиток якої абсолютна ідея повертається до самої себе, пізнає саму себе. Тут дух стає перед нами "як у собі і для себе суще", як єдність об'єктивності й ідеальності, як абсолютний дух. Тут людський дух, власне кажучи, повторює шлях розвитку духу в самому собі, у сфері чистого духу. Історія людського пізнання є прикладною логікою, тому що вона повторює шлях розвитку духу в самому собі. Історія філософії, а саме в ній, на думку Гегеля, дух виступає у своїй адекватній формі, свідчить про те, що людський розум розвивається за тими ж законами, що і "чистий" розум, і в процесі історії філософії формується та ж система категорій, що представлена в "Науці логіки". Але саме тому істина постає перед нами не як закінчена, а як така, що розвивається і змінюється. Тому в науці, філософії немає ні абсолютних істин, ні абсолютних оман, кожна істина містить у собі як зерно абсолютного, так і зерно відносного, що в процесі розвитку повинне бути відкинуто. Одна з головних причин агностицизму Канта, на думку Гегеля, полягає в тому, що він недіалектично підходить до процесу пізнання, до істини, до системи категорій, у яких здійснюється людське мислення. Правда, і сам Гегель вступає в протиріччя із самим собою, коли оголошує свою філософську систему вершиною філософської думки, свідченням того, що дух пізнав самого себе, закінчивши тим самим процес самореалізації.

Підвести підсумок про гегелівське вчення про діалектику найкраще його ж словами: "Діалектика є... рушійна душа будь-якого наукового розгортання думки і являє собою принцип, що один вносить у зміст науки іманентний зв'язок і необхідність, так само як у ньому ж міститься справжнє, а не зовнішнє піднесення над кінцевим". Діалектичне "є взагалі принципом будь-якого руху, будь-якого життя і будь-якої діяльності в дійсності" [1, с. 292].

До найважливіших ідей Канта і Гегеля в розумінні суспільного життя варто віднести ідею правової держави й ідею історичності суспільства. На погляди Канта і Гегеля на суспільство величезний вплив зробила французька революція, з одного боку, а з іншого боку - дійсність, прусська монархія, в умовах якої вони жили і діяли.

Ідея правової держави в Канта випливає, на що вказувалося вище, з його вчення про моральність, з його твердження, що людина завжди повинна розглядатися як мета, а не як засіб. Свобода, за Кантом, є природжене і невідчужуване право людини. Таким же невідчужуваним правом є і рівність. І хоча сам Кант обмежено розуміє і свободу, і рівність, відмовляючи, власне кажучи, в участі у вирішенні загальних справ незаможним, його ідея прав людини і правової держави була прогресивною ідеєю для свого часу.

Гегель теж розглядає державу як "дійсність моральної ідеї". Але, на відміну від Канта, до самого суспільства, держави він підходить історично. Історія, на думку Гегеля, "є прогрес у свідомості свободи", і сама держава є продуктом історичного розвитку суспільства. Ідеалом держави є конституційна монархія. Держава є подоланням крайнощів індивідуалізму і колективізму. У державі діалектично, на моральній основі переборені ці протилежності.

Завершує німецьку класичну філософію філософія Людвіга Фейєрбаха. І хоча філософія Фейєрбаха в основі своїй протилежна до філософії його попередників, поєднує його з ними те, що, як і в них, у Фейєрбаха в центрі уваги теж стоїть людина, як і вони, Фейєрбах намагається знайти смисложиттєві основи й орієнтири людської діяльності в нових історичних умовах.

Фейєрбах, на відміну від своїх попередників, є матеріалістом. Він заявляє, що набагато простіше уявити собі виникнення духу з матерії, ніж виникнення матерії з духу. Але його матеріалізм особливий. Фейєрбах розвиває антропологічний матеріалізм. У центрі нової філософії, говорить Фейєрбах, повинна бути поставлена людина, людина як природна істота, а не тільки як розум. Людина є вищим проявом природи, саме в ній виявляється єдність буття і мислення. Тому антропологія повинна стати загальною наукою. Саме в антропології варто шукати корені і теології, і філософії. Сутність людини є єдність розуму, волі і серця. Розум, дух існує тільки разом з тілом, разом з почуттям, з людиною. Духовна діяльність відрізняється від інших видів діяльності тільки тим, що вона пов'язана з діяльністю іншого органа - голови.

Пізнання, на думку Фейєрбаха, своїм об'єктом має природу, а головним знаряддям пізнання є почуття. Фейєрбах різко відмежовується від раціоналізму Декарта з його "Я мислю, отже, я існую". У цьому випадку, говорить Фейєрбах, неможливо перейти до інших речей. Він стоїть на позиції сенсуалізму, стверджуючи, що мислення ґрунтується на матеріалі почуттів.

Фейєрбах різко негативно ставиться до філософії Гегеля, хоча в студентські роки він був його гарячим прихильником і шанувальником. Філософія Гегеля, на думку Фейєрбаха, є рафінованою релігією. "Хто не відмовляється від філософії Гегеля, той не відмовляється і від теології, - пише Фейєрбах. - Вчення Гегеля, що природа, реальність є інобуттям ідеї, є лише раціональним вираженням теологічного вчення, що природа створена Богом, що матеріальна істота створена нематеріальною, тобто абстрактною істотою" [1, с. 463]. Отже, корені гегелівського, як і кожного, ідеалізму варто шукати в релігії. Тому вістря своєї філософської критики Фейєрбах направляє проти релігії, бачачи в останній причину існування перекрученої свідомості, відчуження людини і суспільної несправедливості. Цій проблемі присвячена головна робота Фейєрбаха, що вийшла в 1841 році, "Сутність християнства".

На думку Фейєрбаха, причину існування релігії варто бачити у фантазії, відчутті залежності і відчутті конечності людини, її неуцтві і страху. Не Бог створив людину, а людина Бога. "Нескінченна або божественна сутність є духовна сутність людини, що, однак, відокремлюється від людини і представляється як самостійна істота" [1, с. 450]. Бог являє собою продукт розуму, він є об'єктивований розум, що вийшов за свої суб'єктивні межі й затвердив себе як абсолютну сутність. Але, створивши Бога, об'єктивувавши в ньому свою ідеальну сутність, свій зміст, зробивши його надлюдською сутністю, людина перетворює себе в його об'єкт, його створіння, підкоряється йому. Бог перетворюється у відчужену сутність людини, що панує над ним. Тому християнство повинно бути відкинуте, воно ставить перешкоди на шляху людського розвитку, "політичної свободи, цієї насущної потреби сучасного людства".

Але критика християнської релігії у Фейєрбаха не означає, що він узагалі виступає проти релігії. Фейєрбах вважає, що історичні періоди відрізняються один від одного лише змінами в релігії. І тому на місце християнства повинна бути поставлена інша релігія, заснована на любові людини до людини. Релігія є породженням не стільки розуму, скільки серця. В основі релігії лежить любов. Взагалі, у філософії Фейєрбаха любові належить особливе місце. Любов не тільки є основою релігії, але вона виступає і сутнісною ознакою буття. "Бути нічим і нічого не любити - те ж саме", -пише Фейєрбах. Природа має буття, оскільки вона виступає предметом буття для людини, предметом її любові. Людина не може не любити, у ній стільки буття, скільки в ній любові. Тому і Бога людина створила як предмет своєї любові. Бог є втіленням любові. Але ця любов не є дієвою любов'ю. Християнство пережило і зжило себе. Людині потрібна нова релігія. На місце абстрактного Бога повинна бути поставлена людина. Необхідно любити не абстрактну, неіснуючу людину, якою є Бог, а реальну людину. Людина осягає себе в іншій людині, тому що тільки через неї він може усвідомити свою власну сутність і свої цілі, вона повинна бути й об'єктом і втіленням її любові. Така суть нової релігії, що, власне кажучи, і не є релігією. "Заперечення того світла, - пише Фейербах, - має своїм наслідком ствердження цього; скасування кращого життя на небесах містить в собі вимогу: необхідно стати кращим на землі; воно перетворює краще майбутнє з предмета пустої, бездіяльної віри в предмет обов'язку, у предмет людської самодіяльності" [1, с. 458].